Чуваков О.А. Кримінальне право в Україні (1917 - 1922 рр.)

summary

У Вступі обгрунтовується вибір роботи й актуальність теми дослідження, стан їхньої наукової розробки, зв'язок з науковими темами і планами, визначається його об'єкт, предмет, мета і задачі, наукова новизна отриманих результатів, представлені основні положення, що виносяться на захист, визначене наукове і практичне значення результатів дослідження, наведена інформація про їхню апробацію.

Розділ 1 “Загальна характеристика кримінального законодавства 1917-1922р.” складається з двох підрозділів, присвячених аналізу соціально-політичної обстановки в Україні цього періоду, а також дослідженню основ Загальної частини кримінального права, що тільки зароджуються.

У підрозділі 1.1. “Коротка характеристика аналізованого періоду” розглядаються соціально-політичні процеси, що відбувалися в ті роки в Україні.

В ці роки Україною була розпочата спроба створення власної державності. Після подій лютого 1917 року і повалення самодержавства, влада перейшла до Тимчасового уряду. В Україні в цей період була організована Центральна Рада, що поряд з вирішенням соціально-економічних проблем, домагалася української автономії.

Подальші процеси, пов'язані з подіями в жовтні 1917 року в Петрограді; проголошенням у листопаді 1917 року Центральною Радою своїм Третім універсалом Української Народної Республіки; проведенням у грудні 1917 року в Харкові I Всеукраїнського з'їзду Рад; створенням Центрального Виконавчого Комітету і Народного Секретаріату; поділом території України на зони, управління однією з них здійснював Центральний Виконавчий комітет, а іншою – Центральна Рада; правлінням гетьмана Скоропадського і правонаступниці Центральної Ради - Директорії; інтервенцією країн Антанти; просуванням Червоної Армії, припиненням існування Директорії та iн., були досить складними і, як уявляється, неоднозначними в плані прийняття остаточних рішень у відношенні політико-економічної моделі держави. У цілому, ці роки характеризуються насамперед складними трансформаціями і змінами в економічній, політичній, правовій, соціальній і іншій структурах суспільства.

У підрозділі 1.2 “Створення і розвиток інститутів Загальної частини кримінального права” указується, що розвiток інститутів Загальної частини кримінального права тісно пов'язане з усiм процесом законодавчої творчості в Україні, що тоді відбувався.

Наприклад, у період правління УНР на території України в повному обсязі діяло Кримінальне Уложення 1903 року, Тюремний статут і різні додаткові інструкції до них. Діяла також постанова Тимчасового уряду від 6 липня 1917 року, що передбачала позбавлення волі до трьох років за публічні заклики до убивства, грабежів, погромів і інших тяжких злочинiв, пов'язаних із застосуванням насильства й ін. В той же час, процес законотворчої діяльності у цей перiод, що існував в радянській частині, наприклад, визначався декретом Ради Народних Комісарів від 30 жовтня 1917 року “Про порядок затвердження й опублікування законів”. Закони в цій формі державності України приймалися з'їздами Рад, Радою Народних Комісарів, Військово-революційним комітетом і навіть наркоматами. Відповідно, питання  про те, хто мав право видавати закони і підзаконні акти, не було чітко регламентоване. Взагалi, законодавчі акти розглянутого періоду не мали загальної термінології й іменувалися декретами, законами, постановами, звертаннями, інструкціями, наказами і т.д.

На думку дисертанта, у законодавстві розглянутого періоду варто виділити три групи кримінально-правових актів. Перша група законів, як уявляється, повинна охоплювати всі закони, що передбачали створення судів, каральних органів і визначали їхні права, обов'язки і функції (декрети і постанови про суд, про революційні трибунали,  про Військово-революційний комітет, про провадження слідства, обшуків, арештів і т.п.). В другу групу законів можна включити всі кримінальні закони, що передбачали боротьбу з найбільш небезпечними зазіханнями на “завоювання революції” і установлювали види і розміри кримінального покарання (Закон Центральної Ради про покарання учасників воєнних дій і повстань проти української держави, звертання Ради Народних Комісарів: про боротьбу зі спекуляцією, саботажем й інші. У третю групу законів - входять усі декрети і постанови щодо загальних питань державного, господарського і культурного будівництва, у яких містилися норми кримінального права (декрети: про землю, про робочий контроль, про введення восьмигодинного робочого дня, про конфіскацію акціонерних капіталів колишніх приватних банків, про комітети цін та ін.).

У перших законах і інших нормативно-правових актах, що містили кримінально-правові норми, диспозиції і санкції конструювалися своєрідно. Така своєрідність виражалася в тому, що в диспозиціях, як загальне правило, дуже докладно перелічувалися ознаки злочинів і давалася суспільно-політична оцінка цих злочинів, а потім вказувалися у санкції конкретні каральні міри, що слід застосовувати до осіб, які скоїли перераховані в диспозиції діяння.

Кримінальне законодавство розглянутого періоду містило в основному два види санкцій: відносно-визначену й абсолютно-визначену. Відносно-визначена санкція конструювалася таким чином, що в ній указувався вид кримінального покарання і його максимальний і мінімальний розмір. Наприклад, один з перших декретів Ради Народних Комісарів від 27 жовтня 1917 р. “Про розширення прав союзу міських самоуправлінь у продовольчій справі” установлював кримінальну відповідальність за порушення даного декрету і за протидію заходам міських самоуправлінь в області продовольчої справи. Винні в цьому підлягали “тюремному ув'язненню до року і майновому стягненню”.

У досліджуваному періоді існували кілька способів визначення моменту вступу закону в силу: перший - з моменту  опублікування закону для загального відома в одному з офіційних видань уряду і другий передбачав, що при введенні закону в дію по телеграфу допускалося опублікування телеграми в місцевій пресі, не чекаючи відповідної публікації в офіційній пресі. Вступ закону в силу міг визначатися відповідно до рішення якого-небудь органу державного управління.

Так само знайшло своє вирішення і питання про припинення чинності закону. Були встановлені чотири підстави припинення чинності закону: 1) скасування старого закону новим законом; 2) заміна старого закону новим законом; 3) закінчення терміну дії закону, якщо цей термін у законі вказувався; 4) настання чи припинення яких-небудь обставин, що охоронялися правовою нормою.

Відповідно до законодавства гетьмана П.Скоропадського, переважну більшість законодавчих актів мали зворотну силу,  таким же чином вирішувалося це питання і на територіях, зайнятих радянською владою.

Визначення поняття злочину. Радянська влада на Україні визнавала злочинною і карною таку дію чи бездіяльність, що зазіхали на державний лад, правопорядок, суспільну власність, особисті і майнові права громадян.

У перших декретах можна знайти сформульоване поняття злочинної дії і бездіяльності. Наприклад, у декреті “Про землю” вказувалося, що всяке псування конфіскованого майна, що належить відтепер усьому народу, є тяжким злочином, який карається революційним судом, тобто всяка дія, спрямована на псування, присвоєння і розкрадання державного майна, є суспільно небезпечною.

Суб'єктивні ознаки. Слід зазначити, що кримінальне право  з перших днів свого існування не визнавало об'єктивного ставлення, тому що законодавець того часу визнавав його далеким вiд загальної теорії кримінального права за своєю природою.

У перших законодавчих актах згадувалися поняття провини, наміру і необережності. У більшості кримінальних законів, перш ніж конструювалися санкції щодо конкретних злочинiв, досконало розкривався соціально-політичний зміст кримінальної відповідальності осіб, винних у здійсненні даних суспільно-небезпечних діянь.

Перші кримінальні закони виділяли поняття умислу і необережності як необхідні умови для встановлення наявності чи відсутності вини. У багатьох законах такi ознаки формулювалися таким чином, що неважко було відразу розпізнати, про яку вину (навмисну чи необережну) йде мова.

З вищевказаного випливає, що в розглянутий період кримінальна відповідальність визначалася визнанням особи винною у здійсненні визначеної суспільно небезпечної  дії чи бездіяльності, тобто на визнанні в його діянні наявності складу злочину.            

На відміну від існуючого кримінального законодавства, аналізоване законодавство не виділяло склад злочину, як необхідну й обов'язкову умову кримінальної відповідальності. У той же час, необхідно визнати, що наявність деяких елементів складу видно в законодавчих визначеннях злочину. Це і вирішувало питання про відповідальність осіб, що скоювали суспільно небезпечні діяння.

Законодавство гетьмана П.Скоропадського надавало можливість визначення складу злочину не законодавцем, а адміністративною особою або військовим командуванням, також не існувало чіткого розмежування кримінальної й адміністративної відповідальності.

У кримінальному законодавстві розглянутого періоду деяка увага приділена і стадіям здійснення злочину, тому що аналізоване кримінальне право з перших днів свого існування пропонує дотримуватися принципу непокарання виявлення наміру і покарання приготування і замаху. Хоча питання про покарання приготування і замаху в історії нашого кримінального законодавства зазнало деяких змін і не завжди вирішувалося однозначно.

Кримінальне право того періоду не містило яких-небудь вказівок на обов'язкове пом'якшення покарання за приготування і замах. Однак суд при призначенні виду і розміру покарання за попередню злочинну діяльність, тобто за приготування чи замах, враховує наступні обставини: суспільну небезпеку діяння, суспільну небезпеку особи, що скоїла це діяння, ступінь підготовленості злочину і близькість настання злочинного результату, а також причини, завдяки яким злочинний результат не настав.

Таким чином, можна відзначити, що приготування і замах розглядалися як стадії здійснення злочину і за цілий ряд злочинів установлювалася кримінальна відповідальність за попередню злочинну діяльність.

Варто визнати, що кримінальне право розглянутого періоду, злочин, скоєний у співучасті, визнає більш суспільно небезпечним, ніж злочин, скоєний однією  особою. Скоєння злочину у співучасті не створювало яких-небудь нових підстав кримінальної відповідальності за скоєний злочин, а відповідальність наставала на загальних підставах. Але оскільки співучасть є особливою, специфічною формою здійснення злочину, тобто одночасно декілька осіб беруть участь у скоєні того самого навмисного злочину, то всі ці особи несуть відповідальність за один і той же навмисний злочин. Конкретна міра кримінального покарання у відношенні кожного зі співучасників визначалася судом у залежності від ступеня винності кожного із співучасників у скоєному злочині і суспільній небезпеці самого злочину.

В II розділі – “Покарання за кримінальним законодавством розглянутого періоду” досліджуються основні питання, що  стосуються принципів призначення і застосування покарання в 1917-1922р.

У підрозділі 2.1 “Про покарання” - розглядається проблематика застосування покарань, їх систематизація в різних державних утвореннях, існуючих на території України того періоду.

 Покарання з кримінального права розглянутого періоду є одним з тих засобів, за допомогою яких держава застосовує примус до  осіб, що скоїли  суспільно небезпечні діяння.  

Законодавець визначає примус як елемент необхідний, але не найголовніший. Головним, основним і вирішальним елементом при новому ладі, особливо в перші місяці, є переконання, виховання і перевиховання громадян у дусі найсуворішого дотримання нової, “суспільної дисципліни”.

Однак згодом, наприклад, у період правління УНР широко застосовувалися такі види покарань, як позбавлення волі, конфіскація майна, каторга, висилка й ін. При правлінні гетьмана П.Скоропадського особлива увага приділялася тюремному ув'язненню як основному виду позбавлення волі. У період правління Директорії знову широко застосовувалися страта, тюремне ув'язнення, каторга, штраф, конфіскація майна й ін.

У радянській частині України в цих цілях був використаний розгорнутий перелік покарань, що був даний у “Керівних началах з кримінального права РРФСР” 1919 року. У цей перелік включалися: 1) уселяння,  2) вираження громадського осуду,  3) примус до дії, що не представляє фізичного позбавлення (наприклад, пройти відомий курс навчання),  4) оголошення під бойкотом,  5) виключення з об'єднання на певний час чи назавжди,  6) відновлення, а при неможливості його – відшкодування заподіяного збитку,  7) відмова від посади,  8) заборона займати ту чи іншу посаду, виконувати ту чи іншу роботу,  9) конфіскація усього чи частини майна,  10) позбавлення політичних прав,  11) оголошення ворогом революції чи народу,  12) примусові роботи без поміщення в місця позбавлення волі,  13) позбавлення волі на певний строк чи на невизначений термін до настання відомої події,  14) оголошення поза законом,  15) розстріл,  16) поєднання вищевказаних видів покарання.

У підрозділі 2.2. – “Смертна кара” - досліджується проблема застосування виняткової міри покарання, а також розглядаються умови, при яких застосовували дану міру покарання. Слід зазначити, що в різних державних утвореннях було  різне відношення до існування цього виду покарання і його застосування.

Так, у період існування УНР III Універсалом була скасована смертна кара на території України, а Законом про амністію від 19 листопада 1917 року звільнялися всі засуджені за політичні злочини.

У період правління уряду Директорії смертні вироки могли виноситися за агітацію у військах проти української держави, шпигунство, повстання проти влади, збройний опір владі, розбій, убивство, грабіж, підпал, збройний напад на військових, варту чи цивільних урядовців, знищення чи зіпсування належних війську боєприпасів, продовольчих і технічних складів, телефонів, телеграфів та інших видів зв'язку, будівель, що відносяться до військових засобів оборони чи нападу; за порушення військової дисципліни і невиконання наказу начальства, напад на постійну чи тимчасову варту, покалічення й обман з метою ухиляння від військової служби, дезертирство, порушення службових обов'язків під час несення вартової служби чи під час воєнних операцій, перехід на сторону ворога.

Найсуворіший із зазначених видів покарання – смертна кара розглядалася більшовиками, як міра тимчасова, нав'язана радянській владі “класовими ворогами”. Застосовувалося зазначене покарання спочатку в деяких випадках, якщо була можливість обійтися без неї, то ця можливість негайно використовувалася. На це вказує історія введення і скасування розстрілу в радянській державі. Так, у ряді рішень Всеукраїнського революційного комітету хоча й оговорювалося, що розстріл є мірою тимчасовою, мірою змушеною “нав'язаною запеклим опором ворожих класів”, цей вид покарання продовжував застосовуватися. Більш того, у постанові Всеукраїнського революційного комітету від 2 лютого 1920 року в зв'язку зі скасуванням смертної кари в РРФСР говорилося, що “Скасування смертної кари в РРФСР ...не може бути нині здійснене на території України, де умови, що загрожують існуванню радянської влади, ще не ліквідовані, де ворог робить нашій Червоній Армії ще достатній опір...”. Таким чином, на території певної частини України акт  про скасування смертної кари, виданий ВЦВК і РНК на території Росії, свого розвитку не знайшов і цей вид покарання продовжував застосовуватися. Після чого історії наших держав відомі багато випадків скасування і введення смертного вироку, наприклад, останні, якi офiцiйно закрiпленi в сучасному кримiнальному законодавствi.

У підрозділі 2.3. - “Позбавлення волі” - розглядаються основні начала, принципи і методика застосування позбавлення волі в досліджуваному періоді.

У період правління на Україні гетьмана П.Скоропадського особлива увага була приділена такому виду позбавлення волі, як тюремне ув'язнення. У спадщину від Центральної Ради гетьманський уряд одержав всі місця ув´язнення колишньої Російської імперії, розташовані в українських губерніях. Вони входили до складу загальних штатних підрозділів, визначених повноваженнями міністра юстиції і начальника Головного тюремного управління царського уряду.

Перші декрети і постанови радянського уряду, що містили каральні санкції, і судова практика 1917-1918 рр. знали три види позбавлення волі: тюремне ув'язнення, позбавлення волі й арешт. Наприкінці 1918 року з'явився четвертий вид – ув´язнення у табір. Інструкція Наркомюста  “Про позбавлення волі, як міри покарання, і про порядок відбування такого” (п.3) указувалося, що місця позбавлення волі поділяються за їх призначенням на: “1) загальні місця ув´язнення (в'язниці), 2) реформаторії і землеробські колонії, як установи виховно-каральні, особливо для молодих злочинців, 3) іспитові заклади для осіб, стосовно яких є підстави для послаблення режиму чи для дострокового звільнення, 4) карально-лікувальні заклади для поміщення арештантів з помітно вираженими психічними дефектами і т.п., 5) тюремні лікарні”. З чого випливає, що в місцях позбавлення волі встановлювався різний режим у залежності від виду позбавлення волі.

У підрозділі 2.3. – “Інші види покарань” - розглядаються деякі види покарань, що знаходили своє застосування в досліджуваний період, як поряд з позбавленням волі, так і самостійно.

Суспільні примусові роботи в законодавстві розглянутого періоду передбачалися  як загальне правило, як основний вид покарання.

У декреті про продовольчу диктатуру вказувалося, що особи, які марнували хлібні запаси на самогон, не тільки підлягали оголошенню ворогами народу і тюремному ув'язненню на термін не менше 10 років з конфіскацією майна, але понад це вони повинні були присуджуватися до обов'язкових суспільних примусових робіт. У зазначеному випадку примусові роботи виступали як додатковий вид покарання. Тимчасова інструкція Наркомюста “Про позбавлення волі, як  міри покарання, і про порядок відбування такого” вимагала, щоб позбавлення волі обов'язково зв'язувалося із суспільними примусовими роботами. Суспільні примусові роботи, що виникли в цей період, багато в чому визначили появу нового виду покарання  - виправно-трудових робіт.

Конфіскація майна і штраф.   Широке застосування конфіскації майна як самостійний вид кримінального покарання диктувалося політичними й економічними міркуваннями. У законодавстві 1917 – 1922 рр. конфіскація майна як вид кримінального покарання зустрічався досить часто. Зазначену міру суди застосовували як  основний вид покарання, так і додатковий.

Деякі закони, що містили норми кримінального права,  розглядали як різновид конфіскації майна - грошовий штраф. Так, у декреті “Про заборону угод з нерухомістю” говорилося: “Особи, що продовжують продаж і покупку і т.п. нерухомого майна і землі і не підкоряються дійсній постанові, за рішенням місцевих судів підлягають грошовим стягненням аж до конфіскації майна”. Аналіз цих видів покарання дозволяє сказати, що чіткого розмежування між такими видами покарання, як штраф і конфіскація майна, у кримінальному законодавстві розглянутого періоду не проводилося.

Умовний осуд. Питання про умовний осуд обговорювалося неодноразово на нарадах і з'їздах місцевих органів юстиції. Так, з'їзд комісарів юстиції, що відбувся в травні 1918 року, затвердив докладно розроблене “Положення про умовний осуд”. У ньому говорилося, що “...суд, визнавши винність підсудного доведеною, вправі засудити його до покарання умовно. У цьому випадку суд визначає засудженому покарання, ним заслужене, але разом з тим постановляє, що вирок  цей у частині, що стосується особистого покарання, залишається без виконання на термін, у кожному окремому випадку визначеним тим же судом. Вирок про умовний осуд вважається виконаним, якщо умовно засуджений протягом визначеного судом терміну знову не впадає в злочин. Умовно засуджений, що скоїв знову злочин до закінчення встановленого судом терміну, піддається покаранню за колишні і знову скоєні злочини…”

Каторга і висилка активно застосовувалися при правлінні УНР і Директорії. Так, 5 березня 1918 року Центральна Рада прийняла закон про покарання учасників воєнних дій і повстань проти української держави. У ньому говорилося, що якщо яка-небудь особа після 22 січня 1918 року брала участь у війнах чи повстаннях проти України, то вона втрачала право на українське громадянство і каралася висилкою за межі України. У випадку несанкціонованого повернення така особа піддавалася позбавленню волі на термін до п'яти років. Особи, винні в насильницьких зазіханнях на державний лад УНР, каралися безстроковою каторгою.

У третьому розділі – “Злочини розглянутого періоду” -  досліджується кримінально-правова характеристика найбільш розповсюджених злочинів, скоєних на Україні в 1917-1922 рр.

 Кримінальне законодавство розглянутого періоду показує, що вже тоді намітився розподіл усіх видів злочинів на дві основні групи: 1) на контрреволюційні й особливо небезпечні злочини (шпигунство, саботаж, спекуляція й ін.) і 2) на всі інші злочини.

У підрозділі 3.1. – “Контрреволюційні злочини” - розглядаються ознаки найбільш небезпечних злочинів досліджуваного періоду.

 Для визначення поняття контрреволюційного злочину варто привести перелік контрреволюційних діянь, що містяться в проекті декрету “Про контрреволюційні злочини”, що розглядалися урядом України в червні 1919 року.  Хоча декрет цей не був прийнятий урядом, однак він відображав певне розуміння змісту контрреволюційних злочинів. До контрреволюційних, цей проект декрету РНК УСРР, відносив такі дії: зазіхання на скинення диктатури пролетаріату і найбіднішого селянства, насильницьке спонукання  Радянської влади до вчинкiв на користь буржуазії чи до “відхилення вiд обраного шляху”; спроби відторгнення від України частини її території, повстання, терористичні акти й інші злочини.

 У підрозділі 3.2. – “Бандитизм” - досліджуються поняття й ознаки даного злочину, а також його окремі види.

Уперше термін “бандитизм” був застосований при встановленні Декретом РНК РРФСР від 20 липня 1918 року “Про суд” підсудності Місцевих народних судів і Окружних народних судів, по якому розгляд справ про бандитизм, поряд зі справами про зазіхання на людське життя, зґвалтування, розбої, підробка грошових знаків, хабарництво і спекуляція, було віднесено до ведення Окружних народних судів.

Далі про бандитизм було згадано в Постанові ВЦВК РРФСР “Про Всеросійську Надзвичайну Комісію” від 17 лютого 1919 року, у якій за надзвичайною комісією збереглося право безпосередньої розправи для припинення злочинів при наявності збройних виступів (контрреволюційних, бандитських і т.п.).

У п.7 розділу 2 Декрету ВЦВК РРФСР від 20 липня 1919 року “Про вилучення із загальної підсудності в місцевостях, оголошених на воєнному положенні” бандитизм визначався як “участь у зграї, що утворилась для убивств, розбою і грабежів, підсобництва і приховування такої зграї”. Необхідно відзначити, що в російській мові слово “зграя” і “банда” розглядаються як синоніми і відзначається, що це “група людей, що об'єдналися для розбою, злочинної діяльності”.

Законодавець радянської України бандитизм поділяв на політичний і кримінальний, у залежності від мети і спрямованості їхньої діяльності. Як правило, метою політичного бандитизму є  протидія чи скинення сталої на певних територіях Радянської влади. Метою кримінального бандитизму є – заволодіння якими-небудь матеріальними благами, цінностями і т.п., при відсутності прагнення до захоплення влади на місцях.

У підрозділі 3.3. – “Інші види злочинів” - розглядаються найбільш розповсюджені суспільно небезпечні діяння досліджуваного періоду, а також наводиться коротка характеристика їхніх кримінально-правових ознак.

Враховуючи складне соціально-економічне становище того періоду в розвитку України, одним з найбільш небезпечних і розповсюджених видів злочинів була спекуляція і практично всі державні утворення містили кримінально-правові норми, які передбачали відповідальність за спекуляцію. Так, наприклад, у період правління Директорії, існувало кілька законів, спрямованих на боротьбу зі спекуляцією. Ці закони передбачали за дані злочини термінову або безстрокову каторгу чи штраф до 1 млн. гривень.

Передбачалася відповідальність за цей злочин і в декреті Ради Народних Комісарів від 22 липня 1918 року “Про спекуляцію”. У даному декреті декларувалося не тільки загальне завдання необхідності боротьби зі спекуляцією, але й містилися елементи цього злочину і перелічувалися конкретні види і розміри кримінального покарання. Вперше в декреті визначалося поняття кваліфікованої і простої спекуляції. Під спекуляцією розумівся збут чи скупка, збереження з метою збуту, у виді промислу, нормованих продуктів харчування за цінами вище твердих (установленими таксами) чи інших монополізованих предметів. Кримінальній відповідальності за спекуляцію підлягали не тільки виконавці, але й підбурювачі, пособники і причетні до цих діянь особи.

У декреті Ради Народних Комісарів від 8 травня 1918 року вперше давалося поняття посадової особи. Так, до посадових осіб відносилися особи, що були на державній чи суспільній службі в державі. Крім того, у цьому нормативному акті як посадові особи розглядалися виборні працівники (члени фабрично-заводських комітетів, будинкових комітетів, правлінь кооперативів, професійних союзів і т.п.  Хабарники і хабародавці підлягали покаранню у виді позбавлення волі на термін не менше п'яти років, поєднаному із суспільними примусовими роботами на той же термін.

Кримінальному покаранню за хабарництво підлягали не тільки виконавці, але й підбурювачі, пособники і всі причетні до цього злочину особи. Замах на одержання чи дачу хабара карався як закінчений злочин. Декрет містив докладний перелік кваліфікуючих обставин, що підсилюють кримінальну відповідальність за одержання і дачу хабара.

Не менш докладно аналiзується законодавцем проблема протиправних зазіхань на власність.  Поняття розкрадання зустрічається в низці нормативних актів,  але воно не тлумачилось законодавцем. У декреті Раднаркому України “Про народний суд” поняття “викрадання” застосовано для пояснення змісту таких видів злочину, як розбій та грабіж. Не називалося “розкрадання” і в циркулярі Наркомюсту України “Про однакове розуміння деяких найважливіших злочинів і про їх підсудність” від 9 березня 1921 року. Не було виділене розкрадання в окрему кримінально-правову норму і Кримінальним кодексом України 1922 року. Термін “розкрадання” називається там лише в статті 180, що передбачала відповідальність за крадіжку, а саме в пункті “3”, у якому йшлося про посягання на державне майно, що зберігається в державних складах, вагонах, суднах та інших сховищах, з боку посадових осіб.

У розділі IV – “Діяльність судових і правоохоронних органів” - досліджується правозастосовна діяльність судів, трибуналів і інших правозастосовних органів.

У підрозділі 4.1. – “Діяльність судів” - розглядається загальна характеристика законодавчих актів, регламентуючих діяльність судових органів, революційних трибуналів і надзвичайних судів.     

Другого січня 1919 року був прийнятий “Закон про виключення закону колишнього гетьманського уряду” від 8 липня 1918 року, що стосується “створення Державного Сенату”. Також був відновлений Генеральний Суд, що одержав назву “Вищий Суд Української Народної Республіки”.

Вищий судовий орган повинен був складатися з трьох департаментів – цивільного, кримінального й адміністративного. Згідно зi ст.3 даного закону, новому суду відносилися усі  функції, що “належали Російському “Правлячому Сенату”, а також функції Головного Військового Суду, якщо вони не скасовані іншими законами України”. Незважаючи на всі організаційні заходи Вищий суд Української республіки не зміг приступити до виконання своїх обов'язків, тому що 5 лютого 1918 року Київ був узятий більшовиками, а уряд Директорії переїхав у Вінницю.  Вищий судовий орган так і не зміг здійснити своїх повноважень у період існування Директорії, тому що вона постійно змушена була вести бойові дії зі своїми численними ворогами.

Крім, розглянутого вище, прикладу створення Вищого Суду й Апеляційних судів, Директорія приклала чимало зусиль для створення військових судів. Так, 26 січня 1919 року був прийнятий закон “Про надзвичайні військові суди”. Відповідно до цього закону надзвичайні військові суди створювалися в “місцевості, на території якої оголошено воєнний стан чи положення облоги, а також на театрі воєнних дій”. Відповідно до закону від 24 січня 1919 року на всій території України оголошується воєнний стан, що говорило про необхідність створення таких судів. Надзвичайні військові суди у своїй діяльності керувалися кримінальним законодавством нарівні зі звичайними судами.

Судове будівництво і функціонування судової системи радянської України мало деякі особливості. Першим декретом Народного Секретаріату, що має безпосереднє відношення до побудови нової судової системи була постанова “Про введення народного суду на Україні”, затверджена ЦВК Радою робочих, селянських і солдатських депутатів України 4 січня 1918 року. Дана постанова передбачала негайну ліквідацію всієї старої судової системи. Принципи організації, наприклад, нових радянських судів на Україні були проголошенi такими: виборність суддів трудящими з трудящих, колегіальність суду, залучення до розгляду справ засідателів з робітників і селян, введення суспільного обвинувачення і захисту, відкритий розгляд і т.п.

Кількість народних судів у кожному районі визначалася відповідними Радами, а в містах і повітах Виконавчими комітетами. За даною постановою встановлювалося, що в кожному повітовому чи міському районі повинно бути не менше одного народного суду. Число колегій і правозахисників, а також число судових виконавців визначали Ради або виконавчі комітети. До їх же компетенції відносилося питання про встановлення загальної кількості підлягаючих обранню народних засідателів для кожної сесії, а також тривалість сесії.  Подальші зміни в організації народного суду в радянській Україні відносяться лише до 1920 року, тобто на той час, коли практично вся територія України знаходилася під владою більшовиків.

Особливе місце в судовій системі України в розглянутому періоді займали революційні трибунали, до компетенції яких відносилися справи про контрреволюційні злочини, саботаж, зловживання службовим становищем, спекуляцію й ін. У своїй практичній діяльності вони керувалися “Положенням про революційні трибунали”, виданим Народним Секретаріатом України 23 січня 1918 року. Верховний революційний трибунал був заснований як суд першої інстанції для розгляду найбільш важливих справ трибунальської підсудності. Ні касаційними, ні наглядовими функціями він не володів. При вирішенні питання про винність чи невинність підсудного, Верховний трибунал керувався в оцінці доказів винятково своїм внутрішнім переконанням, а при призначенні покарання винному  - декретами радянської влади, “інтересами революції і соціалістичною правосвідомістю”.

У підрозділі 4.2. – “Діяльність Всеукраїнської Надзвичайної Комiсiї (ВУНК)” - аналізується структура, компетенції і методи функціонування органів надзвичайної комісії, а також досліджується нормативно-правова база діяльності цих органiв.

Нормативне закріплення Надзвичайних комісій в радянськiй частинi України, на відміну від революційних і військово-революційних трибуналів, відноситься до грудня 1918 року, коли Тимчасовий робiтничо-селянський уряд України видав спеціальний декрет “Про організацію Всеукраїнської Надзвичайної комісії”. До цього періоду (протягом грудня 1917 р. і перших місяців 1918 року) функцію боротьби з контрреволюційними злочинами виконувала Робiтнича Червона Гвардія і слідчі комісії при ревтрибуналах. У декреті говорилося: “Утворити при Відділі внутрішніх справ  Всеукраїнську надзвичайну комісію по боротьбi з контрреволюцією, спекуляцією, саботажем і злочинами за посадою”. Комісія підкорялася безпосередньо Тимчасовому Робiтничо-селянському уряду України. 

ВУНК, як було проголошено,… поєднувала у собі як функції карального органу, що військовою силою й у ході бойових дій безпосередньо придушував збройні виступи контрреволюційних сил, так і функції пошукового і слідчого органу, а в деяких випадках – судового й одночасно адміністративного органу, що мав право в адміністративному порядку визначати міру покарання. У залежності від військово-політичної обстановки, правомочності ВУНК то розширювалися, то скорочувалися.

У лютому 1922 року ВУНК була реорганізована в Державне полiтичне управлiння (ДПУ), що заснувало разгалужену систему таємно-інформаторського апарату і здійснювало протидію супротивникам радянської влади.

У підрозділі 4.3.- “Діяльність органів міліції” - освітлене питання становлення і діяльності органів міліції, а також проаналізовані організаційно-правові основи їхньої діяльності.

Після Лютневої революції Тимчасовий уряд Росії своєю постановою від 17 квітня 1917 року замість поліції створив “народну міліцію”. Ця постанова була прийнята Центральною Радою і застосовувалася на всій території Української Народної Республіки. Особовий склад народної міліції і кримінального розшуку в УНР в основному був збережений у попередньому складі.

Дев`ятого лютого 1919 р. Рада Народних Комісарів України прийняла декрет “Про організацію міліції”. З метою охорони суспільного порядку, говорилося в ньому, особистої безпеки громадян, а також для боротьби з кримінальними  злочинними елементами на території республіки засновується робiтничо-селянська міліція. Організація її була доручена Народному Комісаріату внутрішніх справ України. Інструкція ставила за обов'язок працівникам міліції попереджати і припиняти порушення порядку, установленого Радянською владою, стежити  за виконанням усіма громадянами декретів, законів і розпоряджень вищих органів радянської влади, вживати заходів щодо охорони громадян і майна під час пожеж, повеней та інших стихійних лих, надавати населенню допомогу у нещасливих випадках і т.п.