Митрофанов І.І. Кримінально-правові засоби впливу на наркозалежних осіб, які вчинили злочини

summary

У вступі обґрунтовується актуальність теми, висвітлюється ступінь її наукової розробленості, формулюються об’єкт, предмет, мета і завдання дослідження, визначаються теоретико-методологічні основи й емпірична база, обґрунтовується наукова новизна одержаних результатів, їх теоретичне і практичне значення та форми апробації.

Розділ 1. “Загальні положення дослідження кримінально-правових засобів впливу на наркозалежних осіб, які вчинили злочини” складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1. “Стан дослідження питань застосування засобів кримінально-правового впливу до наркозалежних осіб, які вчинили злочини” аналізуються наукові джерела з означеної проблематики, робиться висновок про певну недооцінку наркозалежної особи, яка вчинила злочин, як первісного компоненту в комплексному застосуванні засобів кримінально-правового впливу з метою виправлення та ресоціалізації таких осіб.

Констатується, що дослідження питань застосування кримінально-правових засобів впливу на наркозалежних осіб, які вчинили злочини, як правило, здійснювалися з точки зору кримінологічних підходів щодо визначення причин та умов наркоманії і шляхів запобігання їй, особливостей кваліфікації суспільно небезпечних діянь, пов’язаних з незаконним обігом наркотиків, вивчення кримінально-виконавчого аспекту.

Робиться висновок, що пріоритетним завданням усіх заінтересованих інституцій держави повинно стати скорочення темпів зростання наркоманії, чому має сприяти застосування конкретних кримінально-правових засобів впливу на наркозалежних осіб, які стали на шлях вчинення суспільно небезпечних діянь і становлять реальну загрозу для особи, суспільства і держави.

У підрозділі 1.2. “Поняття наркозалежної особи, яка вчинила злочин, та її характеристика” через аналіз законодавчих конструкцій визначень суміжних понять “особи, хворої на наркоманію”, “наркоманії”, а також через з’ясування психічної та фізичної залежності від наркотичних речовин надається визначення наркозалежної особи. Наявність фізичної та психічної залежності впливає на характеристику наркозалежних осіб, які вчинили злочини. Доводиться, що така характеристика має враховуватися судами при застосуванні до цих осіб засобів кримінально-правового впливу.

На основі дослідження характеристики наркозалежних осіб, які вчинили злочини, зроблено висновок про типовість їхньої особи, найхарактернішими рисами якої є: середній вік – 28 років; неодружений; освіта – 9-10 класів; за соціальним станом – робітник чи особа без певних занять; двічі судимий; засуджений, як правило, за злочини у сфері обігу наркотиків на строк від 1 до 5 років; працездатний; в основному сумлінно ставиться до праці; пасивний до участі в громадському житті; відносно дотримання вимог режиму установи виконання покарань під час відбування покарання й у цілому характеризується позитивно, хоча в першій половині строку відбування покарання характеризується негативно.

У підрозділі 1.3. “Поняття та зміст засобів кримінально-правового впливу на наркозалежних осіб, які вчинили злочини” через тлумачення термінів “засіб” і “вплив”, а також з використанням змісту поняття “застосування кримінально-правових норм” як форми державного впливу на злочинність наркозалежних осіб надається визначення кримінально-правових засобів.

З урахуванням розробленої В. К. Грищуком класифікації кримінально-правових засобів впливу до системи кримінально-правових засобів впливу на наркозалежних осіб, які вчинили злочини, належать такі засоби: 1) заохочувальні норми КК; 2) покарання; 3) судимість; 4) примусові заходи лікування. Під кримінально-правовими засобами слід розуміти систему регламентованих КК прийомів і способів протидії злочинності, здійснюваних з метою забезпечення правової охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам.

Розділ 2. “Характеристика основних кримінально-правових засобів впливу на наркозалежних осіб, які вчинили злочини” складається з чотирьох підрозділів, які об’єднують вісім пунктів.

У підрозділі 2.1. “Заохочувальні норми КК як засоби кримінально-правового впливу на наркозалежних осіб, які вчинили злочини” розглядається сутність заохочувальних норм сучасного кримінального права.

У пункті 2.1.1. “Поняття та система заохочувальних норм кримінального права” акцентується увага на тому, що заохочувальна кримінально-правова норма в теорії кримінального права визначається як самостійний різновид кримінально-правових норм, що являє собою встановлені державою правила поведінки, дотримання яких стимулюється виключенням, пом’якшенням чи повним усуненням кримінально-правових обмежень у зв’язку із суспільно схвалюваною поведінкою особи, а також наданням права особі протидіяти злочинам.

Характеризуючи заохочувальні норми в кримінальному праві, можна виділити такі їхні ознаки: 1) ці норми встановлені КК України; 2) застосовуються державними органами і посадовими особами цих органів від імені і за дорученням держави або використовуються окремими громадянами (за наявності обставини, що виключають злочинність діяння); 3) адресовані особам, які вчинили злочини, і покликані стимулювати їхнє виправлення і правослухняну поведінку або особам, яким надано право заподіяння шкоди охоронюваним законом суспільним відносинам за наявності обставин, що виключають злочинність діяння; 4) підставою для застосування цих норм є добровільна правослухняна поведінка осіб, які вчинили злочини, або наявність обставин, що виключають злочинність діяння; 5) застосування таких норм має позитивне значення як для держави, так і для особи, яка вчинила злочин, або заподіяла шкоду правоохоронюваним інтересам; 6) застосування заохочувальних норм у кримінальному праві залежить не від виду злочину, а від корисних вчинків особи.

У пункті 2.1.2. “Звільнення від кримінальної відповідальності і звільнення від покарання та його відбування як засоби впливу на наркозалежних осіб, які вчинили злочини” аналізується інститут звільнення від кримінальної відповідальності, а також його відмінність від інституту звільнення від покарання та його відбування наркозалежних осіб, які вчинили злочини. Досліджуються підстави звільнення наркозалежних осіб, які вчинили злочин, передбачений ч. 1 ст. 309 КК. Розглядається сутність інституту звільнення від покарання та його відбування наркозалежних осіб, які вчинили злочини, і робиться висновок, що це є своєрідною формою реалізації кримінальної відповідальності таких осіб зі специфічною її індивідуалізацією.

З усіх видів звільнення наркозалежних осіб, які вчинили злочини, автор виділяє звільнення від відбування покарання з випробуванням, оскільки інші види звільнення наркозалежної особи, яка вчинила злочин, від відбування покарання та від покарання не містять ніяких винятків відносно цієї категорії засуджених. Відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 76 КК у разі звільнення від відбування покарання з випробуванням судом можуть бути покладені на засудженого обов’язки, у тому числі пройти курс лікування від наркоманії.

При цьому виникає проблема в невизначеності законом про кримінальну відповідальність та невироблені судовою практикою критеріїв покладення судом на наркозалежну особу, яка звільняється від покарання з випробуванням, такого обов’язку. Дисертант обґрунтовує, що такими критеріями, крім зазначених у ст.ст. 75 та 65 КК, повинні бути: 1) наявність захворювання на наркоманію в особи, щодо якої приймається рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням, на початкових стадіях, що підтверджене висновком судової експертизи лікарів-наркологів; 2) наявність бажання зазначеної особи позбавитися залежності від наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів; 3) наявність у засудженого сім’ї (соціального оточення), що має позитивно впливати на нього в процесі постлікувальної реабілітації; 4) наявність такого матеріального стану засудженого або його сім’ї, що дозволить пройти курс лікування від наркоманії при проведенні оплатного лікування; 5) можливість працевлаштування після проходження курсу протинаркоманійного лікування.

У підрозділі 2.2. “Характеристика кримінальної відповідальності наркозалежних осіб, які вчинили злочини” автором розглядаються різні підходи до визначення поняття “кримінальна відповідальність”, аналізується їх неоднакове тлумачення (визначення), що зрештою надає можливість визначити кримінальну відповідальність наркозалежних осіб, які вчинили злочини, як вид юридичної відповідальності, що полягає в обов’язку зазначених осіб зазнати державного засудження на загальних підставах.

Обґрунтовано, що проблему кримінальної відповідальності наркозалежних осіб, які вчинили злочини, слід розглядати з позиції альтернативи “осудність-неосудність”. Основа осудності – свобода волі осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння. Осудність – психічний стан особи, яка здатна давати собі звіт про свої дії (бездіяльність), усвідомлювати їх суспільне значення та керувати ними, а також поєднана з цим здатність нести за вчинений злочин кримінальну відповідальність.

Зазначається, що на наркозалежну особу встановлення правової заборони на прийом наркотиків і, відповідно, на вчинення незаконних діянь з ними, адекватного впливу не має, оскільки потяг до препарату непомірно сильніший, ніж страх бути притягнутим до кримінальної відповідальності. У період абстиненції така особа взагалі не думає про подібні наслідки своєї поведінки, пов’язаної з пошуками наркотичного засобу і його вживанням. Дисертант переконаний, що жорсткістю засобів кримінально-правового впливу на наркозалежних осіб, які вчинили злочини, важко досягти позитивних результатів, оскільки дія наркотичних засобів на центральну нервову систему хворого не дозволяє йому правильно оцінювати ті кримінально-правові обмеження, що до нього застосовуються. Фактично застосування до наркозалежних осіб покарання без їх примусового лікування стає малоефективним у зв’язку з тим, що знижує шанси таких осіб позбутися наркотичної залежності і стати на шлях виправлення.

У підрозділі 2.3. “Покарання як засіб кримінально-правового впливу на наркозалежних осіб, які вчинили злочини” доводиться, що покарання є однією з основних і найбільш поширених форм реалізації кримінальної відповідальності зазначеної категорії осіб. Це пов’язано з тим, що в покарання закладені найбільш дієві засоби впливу на наркозалежного винного, завдяки чому воно залишається одним із найголовніших і найефективніших засобів загального та спеціального попередження.

У пункті 2.3.1. “Поняття, мета та види покарань, що застосовуються до наркозалежних осіб, які вчинили злочини” звертається увага на те, що застосування до наркозалежної особи покарання є не самоціллю кримінального судочинства, а засобом досягнення певного результату. Аналізуються точки зору щодо мети такого покарання і встановлюється, що, враховуючи основні принципи кримінального права, вихідні положення побудови санкцій за вчинення суспільно небезпечних діянь, зазначених у КК як злочини, та загальні засади призначення покарань, більш прийнятною видається точка зору, що визнає кару як одну із цілей покарання. Досліджуються інші цілі покарання наркозалежних осіб.

Дисертантом окремо проаналізовано види покарань, що можуть застосовуватися до наркозалежних осіб, виходячи з тих категорій злочинів, що найчастіше вчиняються такими особами. Доводиться, що до позбавлення волі на певний строк у 2002-2008 рр. засуджено 41,1% наркозалежних осіб; виправних робіт – 0,3%; інших видів покарань – 0,7%. Основна частка таких осіб (57,9%) звільняється від кримінальних покарань з випробуванням. З цього випливає важливість вивчення особливостей виконання покарання у виді позбавлення волі на певний строк, що призначаються наркозалежним особам, які вчинили злочини.

У пункті 2.3.2. “Призначення покарання наркозалежним особам, які вчинили злочини” констатується, що суд несе всю повноту відповідальності за правильне вирішення питань індивідуалізації кримінальної відповідальності щодо зазначеної категорії осіб, у тому числі за законність та обґрунтованість призначення таким особам покарання. Обґрунтовується, що при призначенні покарання підсудному, який визнається винним у вчиненні злочину, суд повинен суворо дотримуватися вимог ст. 65 КК. Наркозалежній особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та запобігання вчиненню нею нових злочинів. При цьому суд має враховувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують чи обтяжують покарання.

Аналізуються обставини, які обтяжують відповідальність, виділяється серед них така, що передбачена п. 13 ч. 1 ст. 67 КК. Вивчення кримінальних справ показало, що суди в більшості випадків застосовують цю обставину для посилення покарання. Однак, при невизнанні вчинення злочину особою, яка перебуває у стані, викликаному вживанням наркотичних засобів, як обставини, що обтяжує покарання, вони не завжди вмотивовують своє рішення, а у разі вмотивування – посилаються лише на зв’язок стану сп’яніння з підвищенням суспільної небезпечності вчиненого злочину.

У підрозділі 2.4. “Судимість як засіб кримінально-правового впливу на наркозалежних осіб, які вчинили злочини” розглядається сутність цього інституту і робиться висновок про те, що у визначенні поняття судимості мають знайти відображення таких її головних рис: 1) правовий наслідок призначення покарання; 2) обумовленість вчиненим злочином; 3) регламентований законом строковий характер правового стану; 4) установлені законом правові наслідки; 5) мета застосування цього кримінально-правового засобу впливу на наркозалежних осіб, які вчинили злочини.

Доводиться, що судимість – це кримінально-правовий засіб впливу на наркозалежну особу, пов’язаний з правовим станом такої особи, що є результатом засудження її судом до будь-якого виду покарання за вчинений нею злочин, який триває з дня набрання обвинувальним вироком законної сили до спливу обмеженого законом строку або до визнання судом цього строку достатнім, і полягає в настанні для зазначеної особи відповідних наслідків кримінально-правового і загальноправового характеру у випадках, передбачених КК України, для досягнення і закріплення мети покарання.

Зазначається, що особливістю судимості, як кримінально-правового засобу впливу на наркозалежних осіб, які вчинили злочини, є те, що вона виконує: а) виховну функцію (формування навичок життя за законами цивілізованого суспільства); б) функцію забезпечення безпеки (правообмеження, покладені на наркозалежного засудженого судом у зв’язку з відбуванням покарання або звільненням від відбування покарання з випробуванням, в тому числі покладення обов’язку пройти курс лікування від наркоманії); в) адаптаційно-ресоціалізаційну функцію (створення умов для повного виправлення наркозалежного засудженого і його подальшого перебування в умовах суспільного життя).

Розділ 3. “Примусове лікування як засіб кримінально-правового впливу на наркозалежних осіб, які вчинили злочини” складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 3.1. “Примусове лікування в системі кримінально-правових засобів впливу на наркозалежних осіб, які вчинили злочини” проаналізовано основні погляди науковців щодо мети та функціонального призначення зазначеного кримінально-правового засобу. Розглядаються різні точки зору вчених на визначення поняття примусових заходів медичного характеру та примусового лікування. Доводиться, що деякі з них не відповідають чинному кримінальному і кримінально-виконавчому законодавству відносно осіб, щодо яких воно може бути застосовано, оскільки законодавець не ставить за мету їх виправлення (В.С. Євлампієв) –може йтися лише про лікування чи поліпшення їхнього психічного стану, а також запобігання вчиненню ними нових злочинів (ст. 92 КК України). Більше того, законодавець не ставить за мету фізичний і психічний вплив, “урегульований спеціально для цього” створеними правовими нормами, про що стверджує С.О. Достовалов.

Робиться висновок, що з’ясування сутності примусового лікування, його мети, критичний аналіз точок зору відносно поняття інституту примусового лікування дозволило сформулювати визначення такого лікування.

У підрозділі 3.2. “Правове регулювання примусового лікування наркозалежних осіб, які вчинили злочини” аналізується сучасне законодавство щодо можливості застосування примусового лікування до наркозалежних осіб, які вчинили злочини, разом з призначеним таким особам покаранням. Досліджуються примусове, добровільне (альтернативне) лікування, передбачені КК.

Аналіз змісту ст.ст. 19, 20, 76, 96 КК України показав, що законодавець пропонує застосовувати щодо хворих на алкоголізм та нарко­манію, які вчинили суспільно небез­печні дії, такі заходи: обов’язкове лікування (ст. 76 КК), примусові заходи медичного характеру (ст.ст. 19, 20 КК), добровільне (альтернативне) лікування (ч. 4 ст. 309 КК). Стаття 96 КК, що регламентує застосування примусового лікування до осіб, які вчинили злочини та мають хворобу, яка становить небезпеку для інших осіб, унеможливлює застосування цієї інституції до засуджених наркозалежних осіб. Тому пропонується внести відповідні зміни до КК, що дозволять застосовувати примусове лікування разом з призначеним покаранням щодо наркозалежних осіб, які вчинили злочини, та до кримінально-виконавчого законодавства, в якому слід деталізувати порядок виконання зазначеного кримінально-правового засобу впливу.

У підрозділі 3.3. “Шляхи вдосконалення порядку лікування та реабілітації наркозалежних осіб при відбуванні ними покарань” автор розглядає питання вдосконалення правового регулювання порядку виконання примусового лікування наркозалежних осіб, що неможливо без урахування такої тези: виключно медичні методики виявляються малоефективними для повернення засуджених наркозалежних осіб до повноцінного функціонування в сім’ї і суспільстві. Наслідок такого підходу – рецидиви хвороби, які призводять до негативної динаміки з усіма наслідками особистісного і соціального характеру, що випливають з цього.

Результати дослідження автора дозволяють класифікувати наркозалежних осіб за певними специфічними групами, перелік яких знайшов закріплення в дисертації. До кожної категорії хворих на наркоманію мають застосовуватися певні специфічні заходи (форми) медичної і соціальної реабілітації.

Також розглядаються різні програми і концепції, що передбачають реалізацію примусового лікування наркозалежних осіб. У цьому зв’язку, найефективнішою, на думку автора, є диференційована система реабілітації в наркології. При цьому зазначається, що реабілітація є складною медико-соціальною системою, що утворює функціональну цілісність, здатну до розвитку, інтеграції, самодетермінованості та адаптації.