Книга М.М. Примусові заходи медичного характеру як засіб попередження злочинності

summary

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження; вказується на зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами; визначається мета, завдання дослідження, його об’єкт та предмет, використані методи, нормативна та емпірична основи; формулюються основні теоретичні положення, які обумовлюють наукову новизну; визначається практичне значення одержаних результатів та їх апробація.

Розділ 1. „Примусові заходи медичного характеру як інститут кримінального права” складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1. „Історія розвитку законодавства про примусові заходи медичного характеру” розглянуто основні етапи еволюції інституту примусових заходів медичного характеру. Доведено, що еволюція поглядів на проблему лікування осіб із психічними розладами має багатовікову історію, в якому автором виділено сім основних етапів. Розвиток інституту примусових заходів пройшов шлях від міфологічних уявлень про психічні розлади й відсутності медичної допомоги до виокремлення психіатрії в окрему галузь науки та виділення примусових заходів медичного характеру в самостійний інститут кримінального права.

Суттєвий прогрес відмічається на початку XVII ст., коли з’являються перші психіатричні лікарні, хворим починає надаватися психіатрична допомога. XIX ст. знаменується подальшими позитивними змінами, зокрема появою перших спроб правової регламентації примусових заходів медичного характеру.

Радянський період розвитку характеризується рядом негативних тенденцій, серед яких використання психіатрії як засобу боротьби з інакодумством, та регулюванням питань примусового лікування підзаконними актами й відсутністю судового контролю за наданням примусової психіатричної допомоги. Позитивним моментом за часів незалежної України стали поступові зрушення в бік зникнення перелічених негативних явищ.

У підрозділі 1.2. „Поняття та правова природа примусових заходів медичного характеру” надано визначення примусових заходів медичного характеру. Під ними розуміються кримінально-правові засоби, які застосовуються за рішенням суду до осіб, зазначених в ч. 1 ст. 93 КК України, і полягають у здійсненні в умовах психіатричного стаціонару або амбулаторно комплексу спеціальних медико-правових та соціально-реабілітаційних заходів у виді психіатричного лікування, нагляду, догляду та ресоціалізації і мають на меті відновлення їх психічного здоров’я, адаптацію до умов життя в суспільстві та попередження вчинення ними нових суспільно небезпечних діянь і поєднані з можливістю застосовування правообмежень, передбачених законами України.

На думку автора, сутність правової природи примусових заходів полягає в тих правообмеженнях, які становлять зміст цих заходів. Такі обмеження можуть встановлюватися виключно законами України. Як недолік вказується, що ця вимога не завжди дотримується у вітчизняному законодавстві.

Розглядаються проблемні питання щодо можливості застосування примусових заходів медичного характеру на стадії досудового слідства, зокрема під час проведення судово-психіатричної експертизи та після її завершення і до моменту розгляди справи судом по суті. Ці питання законом чітко не врегульовано, в науковій літературі з цього приводу існують протилежні точки зору, тому в підрозділі здійснюється власне тлумачення відповідних норм закону. Піддається критиці позиція авторів, які заперечують можливість застосування примусових заходів медичного характеру під час проведення судово-психіатричної експертизи. Для усунення зазначених правових недоліків пропонуються відповідні зміни до ст. 19 Закону України „Про психіатричну допомогу”.

У підрозділі 1.3. „Цілі та підстава застосування примусових заходів медичного характеру” на основі аналізу законодавства автор дійшов висновку, що підставою застосування примусових заходів медичного характеру є суспільна небезпечність особи. Як недолік відзначається відсутність визначення підстави примусових заходів медичного характеру у КК України, тому пропонується внесення відповідних змін до ст. 93 КК України.

Зазначається на необхідності розділення умов та підстави застосування примусових заходів медичного характеру. На думку дисертанта, до обов’язкових умов застосування примусових заходів медичного характеру повинні належати: 1) наявність в особи психічного розладу; 2) факт вчинення особою суспільно небезпечного діяння, передбаченого Особливою частиною КК України.

Розглядаються цілі примусових заходів медичного характеру, пропонується, окрім цілей, зазначених у ст. 92 КК України (обов’язкове лікування особи та запобігання вчиненню суспільно небезпечних діянь) як мету закріпити й соціальну реабілітацію особи, що в подальшому сприятиме попередженню злочинної поведінки осіб із психічними розладами.

На підтвердження цієї позиції здійснюється логіко-граматичний та законодавчий аналіз змісту поняття „лікування”. Автор доходить висновку, що „обов’язкове лікування” не може бути метою примусових заходів медичного характеру. По-перше, мета за своєю суттю є конкретним бажаним результатом, який досягається за допомогою окремих дій і засобів, поняття ж лікування несе зміст дії, процесу, тому не може виступати як мета. По-друге, до змісту поняття „лікування” не входить соціальна реабілітація особи, оскільки Закон України „Про психіатричну допомогу” в ст. 1 розділяє ці поняття, „лікування” є лише складовою комплексу заходів, що здійснюються під час застосування примусових заходів медичного характеру.

Відзначаються негативні наслідки законодавчого звуження мети примусових заходів медичного характеру? серед яких найбільш небезпечними є те, що не всі лікарі-психіатри розглядають як зміст своєї діяльності соціальну реабілітацію осіб, до яких застосовуються примусові заходи медичного характеру.

Розділ 2. „Кримінологічна характеристика осіб, до яких застосовуються примусові заходи медичного характеру” складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 2.1. „Соціально-демографічні, медико-соціальні та морально-психологічні особливості осіб, до яких застосовуються примусові заходи медичного характеру” проводиться аналіз та узагальнення відповідних якостей зазначеної категорії осіб, на підставі чого розроблено їх кримінологічну характеристику.

Здійснюється узагальнення щодо взаємозв’язку таких характеристик, як вік, стать, трудова зайнятість, наявність того чи іншого виду психічного розладу і характеру вчиненого суспільно небезпечного діяння, яке дало дисертанту можливість дійти висновку про те, що навіть у неосудних осіб психічний розлад не є безпосередньою причиною вчинення суспільно небезпечних діянь.

Вивчення соціально-демографічної характеристики осіб, до яких застосовуються примусові заходи медичного характеру показало, що вона майже не відрізняється від характеристики психічно здорових злочинців. Так, переважну більшість (75,4 %) становлять особи віком від 18 до 40 років, у віці 41-50 років відсоток правопорушників з психічними розладами значно знижується до 19,5 %, а вчинення суспільно небезпечних діянь у віці після 51 року майже не зустрічається і складає 5,1 % випадків. Чоловіки вчиняють суспільно небезпечні діяння в 12 разів частіше, ніж жінки, і, відповідно, співвідношення між ними складає 92,0 % та 8,0 %. Деякі відмінності існують в освітньому рівні, вони викликані наявними психічними розладами, що знижують можливості до отримання освіти, в першу чергу вищої. Тому серед досліджуваної категорії осіб вищу та середню спеціальну освіту мають, відповідно, лише 6-7 % осіб, повну загальну середню – 72,1 % осіб, неповну загальну середню – 20,9 %.

Вивчення медико-соціальних особливостей показало, що серед неосудних осіб до 90 % становлять особи, які страждають на органічні розлади психіки, шизофренію та розумову відсталість.

Надалі піддається критиці позиція авторів, які визнають медичний критерій як безпосередню причину вчинення суспільно небезпечних діянь, а також тих, які абсолютизують юридичний критерій.

На думку автора, в переважній більшості випадків вчинення суспільно небезпечних діянь обумовлюється соціально-психологічними особливостями особи. Так, за результатами вибіркового вивчення кримінальних справ встановлено, що найбільш криміногенними, наприклад, при вчиненні насильницьких посягань проти особи, виявляються різні антисоціальні установки правопорушника та психопатологічні риси його характеру. Вони притаманні як осудним, так і неосудним особам. Найбільш поширеними виявилися такі з них: емоційна неврівноваженість (81,2 %), недисциплінованість та нестриманість (80,7 %), образливість (62,4 %), егоцентризм (78,3 %), завищена самооцінка (61,5 %), схильність до афективних реакцій (73,2 %), несформованість основних життєвих мотивів та установок (72,8%).

У підрозділі 2.2. „Кримінально-правова характеристика осіб, до яких застосовуються примусові заходи медичного характеру” доводиться, що суспільну небезпечність особи не можна ототожнювати з неосудністю, неосудні не завжди становлять більшу суспільну небезпечність, ніж обмежено осудні особи чи особи, які мають психічні розлади в межах осудності. Автор доводить необхідність усунення існуючого законодавчого обмеження, що дозволяє застосовувати примусові заходи медичного характеру лише щодо неосудних та обмежено осудних осіб, виключаючи осудних правопорушників, які страждають на психічні розлади. Через це деяким небезпечним категоріям злочинців, що мають психічні розлади, психіатрична допомога не надається. Тому в ст. 93 КК України пропонується по-новому визначити коло осіб, до яких можуть застосовуватися примусові заходи медичного характеру.

Вказується на необхідність зміни підходу, викладеного в Постанові Пленуму Верховного Суду України “Про практику застосування примусових заходів медичного характеру” від 03.06.2005 р. №7, за яким до обмежено осудних осіб може застосовуватися лише такий вид примусових заходів  медичного характеру, як надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку. Заперечується позиція, що стосовно осіб, які страждають на нетяжкі психічні розлади, може застосовуватися лише такий вид примусових заходів медичного характеру, як надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку. Обґрунтовується недоцільність поділу психічних розладів на тяжкі і нетяжкі.

У підрозділі 2.3. „Поняття і критерії визначення суспільної небезпечності осіб, до яких застосовуються примусові заходи медичного характеру” надано визначення поняття суспільної небезпечності, під якою розуміється перебування особи в такому стані, який обумовлює існування реальної можливості вчинення нею суспільно небезпечного діяння. В такому стані може перебувати не тільки особа, яка вже вчинила правопорушення, а й особа, яка готує його вчинення або її психічний стан створює загрозу заподіяння нею шкоди оточуючим чи собі. Розроблена кримінологічна характеристика дозволила вдосконалити критерії визначення ступеня суспільної небезпечності особи.

Звертається увага на існування ряду властивостей такого явища як суспільна небезпечність. Зазначається, що суспільна небезпечність особи триває у часі, оскільки вона виникає до моменту вчинення суспільно небезпечного діяння, реалізується в момент його вчинення і може й надалі продовжувати існувати як потенційна загроза вчинення нового діяння.

Спираючись на розроблену кримінологічну характеристику, автор вказує на помилковість поширеного в науковій літературі погляду на те, що неосудні особи не виступають об’єктом вивчення кримінології через нібито безпосередню обумовленість їх суспільної небезпечності наявним психічним розладом. Внаслідок такого підходу на сьогодні майже відсутні кримінологічні наукові дослідження щодо критеріїв оцінки суспільної небезпечності означеної категорії осіб.

Зазначаються, що суспільна небезпечність є важливою правовою категорією: у разі її відсутності не можна застосовувати примусові заходи медичного характеру, які є кримінально-правовим засобом попередження злочинів досліджуваної категорії осіб. При застосуванні інституту примусових заходів медичного характеру правове значення має не тільки факт встановлення суспільної небезпечності особи, а й визначення ступеня її небезпечності.

У підрозділі 2.4. „Напрямки оптимізації видів примусових заходів медичного характеру” обґрунтовується, що конкретний вид примусового заходу медичного характеру обирається виходячи із ступеня суспільної небезпечності особи: чим він вище, тим суворіший вид такого заходу обирається. Автором здійснено аналіз критеріїв визначення ступеня суспільної небезпечності, які покладені законодавцем в основу диференціації видів примусових заходів медичного характеру (ст. 94 КК України).

На підставі розроблених критеріїв визначення суспільної небезпечності особи пропонується оптимізувати види примусових заходів медичного характеру, а саме скоротити кількість існуючих типів психіатричних закладів. По-перше, штучне створення надмірної кількості типів психіатричних стаціонарів призвело до втрати чіткості критеріїв призначення конкретного їх виду, а в законі відсутні навіть загальні критерії розмежування цих заходів. По-друге, згідно з ч. 4 ст. 94 КК України госпіталізація до психіатричного закладу з посиленим наглядом застосовується до осіб, які за своїм психічним станом не становлять загрози для суспільства, що є порушенням міжнародно-правових норм, зокрема ч. 1 ст. 5 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, і суперечить положенням ст. 416 КПК України, із змісту якої вбачається, що до осіб, які не становлять небезпеки для суспільства примусові заходи застосовуватися не можуть. Законом не встановлено також зміст правообмежень щодо кожного виду примусових заходів медичного характеру. На сьогодні існує соціальна і правова недоцільність такої системи видів примусових заходів медичного характеру.

На підтвердження своєї  позиції автор аналізує зарубіжний досвід у сфері правового регулювання примусових заходів, де або взагалі відсутній поділ на види (Великобританія, ФРН, Швеція), або передбачено можливість застосування лише двох їх видів (Італія, Іспанія, Данія, Болгарія, Латвія Естонія та ін.).

Розділ 3. „Попередження вчинення суспільно небезпечних діянь осіб, до яких застосовуються примусові заходи медичного характеру” складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 3.1. „Основні напрями та правове забезпечення попередження суспільно небезпечних діянь осіб, до яких застосовуються примусові заходи медичного характеру” до напрямів попередження суспільно небезпечних діянь осіб, до яких застосовуються примусові заходи медичного характеру дисертант відносить: загально-соціальне, спеціально-кримінологічне та індивідуальне попередження.

Автор доходить висновку, що загально-соціальне попередження доцільно проводити за такими напрямками:

1) забезпечення соціально-побутового влаштування інвалідів та осіб похилого віку, які страждають на невиліковні психічні розлади, що включає створення робочих місць для працевлаштування цієї категорії осіб, лікувально-трудових майстерень при підприємствах, установах та організаціях з полегшеними умовами праці для здійснення трудової реабілітації, оволодіння новими професіями та їх працевлаштування;

2) здійснення підтримки неурядових організацій, які опікуються  наданням допомоги психічно хворим, в тому числі їх співпраці з державними організаціями та установами, залучення громадськості до участі у вивченні потреб цієї категорії громадян, наявних ресурсів і можливостей для задоволення й захисту прав психічно хворих осіб та їхніх родин;

3) забезпечення хоча б частково безоплатного надання медичної допомоги особам (одиноким та малозабезпеченим), які страждають на психічні розлади, у стаціонарних закладах охорони здоров’я;

4) проведення загальнодержавної просвітницької кампанії щодо гуманізації ставлення українського суспільства до психічно хворих, формування громадської думки стосовно них відповідно до моральних норм і цінностей цивілізованої європейської країни.

Основними спеціально-кримінологічними заходами попередження є: 1) кримінально-правові засоби попередження (кримінально-правові норми, що регулюють питання продовження, зміни та припинення застосування примусових заходів медичного характеру) та 2) застосування правообмежень, передбачених законами України; 3) постановка на облік найбільш небезпечних категорій осіб після припинення застосування примусових заходів медичного характеру.

Вказуються на недоліки у спеціально-кримінологічному попередженні. Зазначається, що відмінність між типами психіатричних закладів полягає в обсязі правообмежень, що застосовуються до осіб, які в них перебувають: від мінімальних – в психіатричних закладах із звичайним наглядом, до максимальних – в психіатричних закладах із суворим наглядом. Проте на законодавчому рівні зміст таких правообмежень врегульовано лише частково в нормативно-правових актах МОЗ, між деякими положеннями яких є суперечності. Як наслідок, трапляються випадки вчинення особами, до яких застосовуються примусові заходи медичного характеру, нових суспільно небезпечних діянь, а також втечі з психіатричних закладів та інші грубі порушенням лікувального режиму.

Наголошується на необхідності запровадження додаткових правообмежень стосовно осіб, до яких застосовуються примусові заходи медичного характеру. Зокрема, психіатричні диспансери на сьогодні фактично позбавлені можливості виконувати такий примусовий захід, як надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку, оскільки часто хворі не знаходяться за місцем проживання, відмовляються від явки до психіатричних закладів тощо. Вирішення цієї проблеми вбачається в поширенні законодавчих обмежень, передбачених Законом України „Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі”, також на осіб, яким надається амбулаторна психіатрична допомога в примусовому порядку. Пропонується наділити працівників органів внутрішніх справ додатковими повноваженнями, зокрема доповнити п. 7 ст. 11 Закону України „Про міліцію” після слів „вчинення злочинів” словами: „осіб, до яких застосовуються примусові заходи медичного характеру”.

У підрозділі 3.2. „Кримінально-правові засоби попередження суспільно небезпечних діянь осіб, до яких застосовуються примусові заходи медичного характеру” зазначається, що найбільш дієвими кримінально-правовими засобами впливу на поведінку зазначеної категорії осіб є передбачені в ст. 95 КК України можливості продовження та зміни застосування примусових заходів медичного характеру. Розглядаються питання правового регулювання продовження, зміни і припинення застосування примусових заходів медичного характеру. Зазначається, що від правильного вирішення цих питань залежить ефективність попередження вчинення нових суспільно небезпечних діянь. За даними вивчених кримінальних справ, 38,6 % осіб протягом першого року після припинення застосування примусових заходів медичного характеру знову вчиняють суспільно небезпечні діяння.

Зазначається, що необхідно по-новому визначити підстави припинення примусових заходів медичного характеру, які в чинній редакції закону визначені як 1) „змінення психічного стану особи на краще” (ч. 3 ст. 95 КК України) та 2) „видужання особи” (ч. 4 ст. 95 КК України). Більше того, вилікування може стосуватися лише осіб, в яких відбувся короткочасний розлад психічного здоров’я, що в судовій практиці трапляється досить рідко. Змінення психічного стану особи на краще різними науковцями сприймається неоднозначно, практикою також не вироблено критерії визначення цього стану. Тому пропонується розглядати як підстави припинення примусових заходів медичного характеру втрату особою суспільної небезпечності, а підставою зміни заходу на більш м’який – зменшення такої небезпечності. Крім того, особа може втратити суспільну небезпечність і в разі погіршення її психічного стану (наприклад, поява апатії з одночасним послабленням маячних ідей).

У підрозділі 3.3. „Взаємодія працівників органів внутрішніх справ з представниками психіатричних закладів щодо попередження вчинення суспільно небезпечних діянь осіб, до яких застосовуються примусові заходи медичного характеру” розглядаються поняття, напрямки та форми такої взаємодії.

Зазначається, що взаємодія здійснюється кожним з органів виключно в межах своєї компетенції шляхом застосування передбаченого законодавством комплексу правових, медичних та соціально-реабілітаційних заходів. Обов’язковими умовами взаємодії є: 1) узгодженість дій її суб’єктів у часі та місці; 2) наявність єдиних завдань для досягнення спільної мети – попередження вчинення злочинів та інших суспільно небезпечних діянь.

До основних форм взаємодії належать: здійснення спільно працівниками органів внутрішніх справ та представниками психіатричних установ заходів індивідуального попередження; обмін інформацією; проведення розшуку психічно хворих, місцезнаходження яких невідоме; встановлення особи хворого, який не має відповідних документів.

Під час індивідуального попередження використовуються методи надання допомоги, переконання та примусу. До основних форм реалізації методу переконання належать профілактичні бесіди, здійснення впливу через осіб, які користуються авторитетом серед профілактованих чи мають на них вплив.

Метод надання допомоги полягає у здійсненні спільної діяльності працівників ОВС та психіатричних закладів щодо вивчення соціального середовища осіб з психічними розладами, їх соціально-побутових проблем з метою їх вирішення. Зусилля спрямовуються на усунення трудової незайнятості, матеріальної незабезпеченості, житлово-побутових проблем, сімейного неблагополуччя, асоціального впливу оточення, які значно підвищують суспільну небезпечність цих осіб і можуть призвести до вчинення суспільно небезпечних діянь.

Метод примусу використовується в крайніх випадках і полягає в застосуванні заходів примушування: вжиття заходів до негайного поміщення в стаціонар хворих при виникненні для того відповідних підстав (затримання, доставлення особи та підготовка і направлення в суд необхідних матеріалів), поміщення до психоневрологічного закладу для соціального захисту або спеціального навчання, а також привід, адміністративний арешт чи затримання, накладення адміністративного штрафу тощо.

Звертається увага на відсутність належної правової регламентації здійснення взаємодії між працівниками органів внутрішніх справ та представниками психіатричних установ. За результатами отриманих автором даних, основними причинами, що знижують ефективність взаємодії між працівниками органів внутрішніх справ та психіатричних установ, є відсутність чіткого розмежування обов’язків між працівниками цих органів, „перекладання обов’язків” працівниками одного державного органу на іншого, відсутність юридичної відповідальності за невиконання чи неналежне виконання своїх обов’язків. За результатами проведеного автором опитування працівників адміністративної служби міліції та представників медичних установ, 90,2 % респондентів відповіли, що на сьогодні відсутня належна правова регламентація взаємодії працівників органів внутрішніх справ з представниками психіатричних установ щодо попередження вчинення суспільно небезпечних діянь осіб, до яких застосовуються примусові заходи медичного характеру.