Швидченко І.Г. Свобода віросповідання як об\'єкт кримінально-правової охорони

summary

У вступі обгрунтовано актуальність теми дослідження, охарактеризовано стан її наукової розробки, визначені мета, об’єкт, предмет та ос­новні завдання дослідження, розкрито теоретико-методологічні основи дослідження, встановлено наукову новизну, викладено наукові положення, що виносяться на захист, показано практичне значення одержаних результатів, подано дані про апробацію результатів дослідження, надана інша інформація загального характеру про дисертацію.

Розділ 1 «Розвиток кримінального законодавства про відповідальність за посягання на свободу віросповідання» складається з трьох підрозділів і містить історичні аспекти дослідження становлення кримінальної відповідальності за порушення свободи віросповідання. 

У підрозділі 1.1. «Зародження норм про відповідальність за посягання на свободу віросповідання за часів Київської Русі» висвітлено генезис законодавства про кримінальну відповідальність у сфері порушення свободи віросповідання. Констатовано, що в цей період законодавство не оперувало поняттям злочини проти свободи віросповідання. Такі злочини мали назву релігійних або церковних. У основі виникнення понять «церковний» і «релігійний» злочин лежить візантійський Лішанський едикт 313 р. Костянтина і Ліцинія. Київська Русь разом з православ’ям з Візантії сприйняла і її церковно-світське право. Практично всі національні юридичні джерела переймали, запозичували основні положення, а то і повні тексти з цих Керманичних книг. Найдревніша пам’ятка часів київської Русі – Руська Правда – не міститься жодної норми про релігійні злочини. Більш ранніми відносно Руської правди законодавчими актам, які визначали релігійні злочини, є Статути, що приймалися князями. У Синодній редакції Статуту святого князя Володимира Святославовича визначено 27 складів злочинів, з них 13 – релігійні.

Аналіз норм законодавства Київської Русі дозволило автору зробити певні висновки. Так, перш за все в цих нормативних актах, як і в інших, їм подібних, церковний злочин, що переслідується виключно церквою і по церковному праву, прирівнювався з релігійним злочином,  який регулювався світськими законами. У період зародження православ’я на Русі це цілком зрозуміло. Церква була прирівняна з державою і об’єднана з нею, що по візантійському праву означало ні що інше, як те, що будь-які діяння церкви були державними, як і будь-які діяння держави освячувалися церквою. Разом з тим, в окремих статутах була визначена і прерогатива церковної юрисдикції над княжою.

Разом з тим, у цих статутах зроблені спроби відійти від впливу візантійських Керманичних книг. Це виявилося у введенні іншої системи покарань – переважно майнові санкції і відмова від широкого застосування тілесних покарань, страти, що практикувалися у Візантії. Окрім того, це відбилося і на окремих складах релігійних правопорушень – відмова від деяких візантійських складів і введення своїх, наприклад, посилання на крадіжку дружини, зокрема з церкви, як підставу для розлучення, відсутнє у візантійських джерелах.

Статути передбачали тільки перерахування релігійних діянь, без їх розкриття, визначення, в деяких статутах, пізніших, з вказівкою санкцій. Фактично немає ні кваліфікованих, ні привілейованих складів. Відсутня вказівка на суб’єктивну сторону, тобто умисел та необережність не розрізняються, немає мотивів, мети. Передбачена можливість аналогії закону про кримінальну відповідальність.

Всі релігійні злочини, передбачені Соборним Уложенням 1649 р. можна розділити на чотири типи: а) богохульство, тобто ганьба Бога і святих словесно або діями; б) церковний заколот – це порушення громадського порядку в церкві, що врегульовано церковними правилами, виражається в перериванні церковної літургії і інших обрядів; в) церковний заколот – це порушення громадського порядку в церкві, врегульованого церковними правилами, шляхом  позбавлення життя, биття, образи; г) спокушання і віровідступництво, тобто звернення з християнської віри в нехристиянську. По Соборному Уложенню 1649 р. сам віровідступник як потерпілий не був підсудний суду державному, а тільки церковному. Добровільне віровідступництво в кримінально-правовому порядку не переслідувалось.

У підрозділі 1.2 «Кримінальна відповідальність за посягання на свободу віросповідання в період перебування України у складі Російської імперії» насамперед розглянуто питання розвитку кримінально-правових норм, спрямованих на охорону свободи віросповідання, передбачених у тогочасних кримінально-правових актах. Зазначено, що цей період розпочинається з законодавчої діяльності Петра I. Саме він ввів державний стиль дії на релігійну злочинність як державно-церковний монізм, який проіснував з деякими змінами аж до Жовтневої революції 1917 р.

Артикул військовий 1715 р. виділяє чотири типи релігійних злочини: чародійство, богохульство, церковний заколот та злочинна діяльність священнослужителів. Але у Військових артикулах немає таких складів як церковна татьба; осквернення могил, їх пошкодження, знищення і ін.; пошкодження або знищення священних предметів, шанованих церквою або іншого церковного майна і ін., передбачених в попередніх правових актах. Наступний етап кримінально-правового регулювання релігійної сфери з боку держави – це Зведення законів (видавництво 1832 р.), де в розділі II, книзі I, томі XV «Про злочини проти віри» в шести розділах систематизований весь матеріал: богохулення (так названо богохульство) і осуд віри, відступ і відвернення від віри, єресь, експлуатація релігійного почуття, порушення благочинності в церквах, святотатство, розриття могил, пограбування мертвих тіл. Уложення про покарання кримінальні і виправні 1845 р. виділяє п’ять типів релігійних злочинів, названих в розділі другому «Про злочини проти віри і про порушення тих, що захищають ону ухвал». Кримінальне уложення 1903 р. встановлювало відповідальність за досліджувані злочини в одному розділі, який нараховував 26 статей, що в 3,1 раз менше, ніж було. Види релігійних злочинів того часу не відрізнялися в залежності від виду кримінально-правового джерела в якому вони були закріплені.

У підрозділі 1.3 «Особливості кримінального законодавства про відповідальність за посягання на свободу віросповідання за часів радянської України та на сучасному етапі» здійснено системний аналіз кримінальних кодексів того часу та визначено тенденції розвитку кримінально-правових норм, які встановлювали відповідальність за порушення свободи віросповідання. Автором встановлено, що цей етап почався з ухваленням 23 січня 1918 р. декрету «Про відділення церкви від держави і школи від церкви». Усі положення декрету знайшли своє послідовне віддзеркалення в КК УРСР 1922 р. і КК УРСР 1927 р. КК УРСР 1960 р. з погляду кримінально-правового регулювання релігійної сфери досить істотно відрізняється від вищезгаданих.

Як в КК УРСР 1922 р. (глава III), так і в КК УРСР 1927 р. (глава IV) була виділена окрема глава, присвячена релігійним злочинам, яка мала однакову назву: «Порушення правил про відділення церкви від держави» і сім статей в КК УРСР 1922 р. та шість статей в КК УРСР 1927 р. у цих главах. Причому, ці норми фактично  дослівно повторюються.  Але, окрім цих норм як в КК 1922 р., так і КК 1927 р., у інших главах також були склади релігійних злочинів. Крім того, потрібно звернути увагу на зміни, які були внесені до КК УРСР 1922 р., але вже не знайшли відповідного відображення у КК УРСР 1927 р. Таких змін у главу ІІІ КК УРСР 1922 р. «Порушення правил про відділення церкви від держави» було внесено п’ять.

Наступний КК УРСР 1960 р. в принципі відображає той же кримінально-правовий стиль, але в деяких своїх аспектах різко відрізняється від всіх попередніх кримінальних кодексів. Перш за все в ньому, до речі, також, як і в КК 2001 р., немає окремого розділу, присвяченого релігійним злочинам. Кількість релігійних злочинів скоротилася удвічі, і вони розміщені в двох різних главах. Разом з тим, дві норми повторюються в редакції попередніх кодексів і з’являється лише одна нова, причому, їх залишилося всього три.

У главі четвертій, присвяченій злочинам проти політичних і трудових прав громадян дві норми – перш за все «порушення законів про відділення церкви від держави і школи від церкви», яка має кваліфікований склад, – наявність судимості за те ж діяння і організаційна діяльність щодо здійснення цих діянь (ст. 138 КК УРСР 1960 р.) та «перешкоджання здійсненню релігійних обрядів, оскільки вони не порушують громадського порядку і не супроводжуються посяганням на права громадян» (ст. 139 КК 1960 р.). Перша норма повторює назву цілої глави третьої КК 1922 р. і четвертої КК 1927 р. і включає фактично всі їх норми. Друга повторює буквально ст. 125 КК 1922 р. і ст. 115 КК 1927 р.

Зі здобуттям Україною незалежності відношення до релігії змінилося в кращу сторону. З 1990 р. по 1994 р. не було зареєстровано жодного факту порушення кримінальної справи по ст. 139 КК України. Аналізуючи положення кримінального законодавства України 2001 р. стосовно злочинів, передбачених ст. ст. 179-181 КК України, то тут мають місце два зовсім нових склади злочину – ст. 178 «Пошкодження релігійних споруд чи культових будинків» та ст. 179 «Незаконне утримування, осквернення або знищення релігійних святинь» і дві норми, які були передбачені КК 1960 р., але зазнали певних змін чи доповнень – ст. 180 «Перешкоджання здійсненню релігійного обряду» та ст. 181 «Посягання на здоров’я людей під приводом проповідування релігійних віровчень чи виконання релігійних обрядів». Зокрема обидві статті доповнені частинами другими, які передбачають кваліфіковані склади злочинів, а також повна зміна диспозиції ч. 1 ст. ст. 180 КК України. 

На останок потрібно звернути увагу ще на положення Загальної частини КК України 2001 р., де у п. 3 ч. 1 ст. 67 передбачена як обтяжуюча обставина вчинення злочину на ґрунті  «релігійної ворожнечі або розбрату». Такої норми у жодному попередньому законі про кримінальну відповідальність передбачено не було. Вона дала змогу визнати вчинення злочину на ґрунті релігійної ворожнечі або розбрату як фактор, що характеризує підвищений ступінь суспільної небезпеки особи винного та вчиненого ним злочину. Але особливістю застосування цієї норми є те, що вона застосовується як ознака, яка індивідуалізує, а не диференціює кримінальну відповідальність. Тобто, вона використовується судом при призначенні покарання за вчинений злочин, а не законодавцем при встановленні кримінальної відповідальності та покарання за злочин, передбачений Особливою частиною КК України.

Розділ 2 «Характеристика свободи віросповідання як об’єкта  кримінально-правової охорони» складається з трьох підрозділів і містить положення, які дають змогу зрозуміти сутність як самого поняття «свобода віросповідання», так і умов криміналізації посягань на це гарантоване Конституцією України право.

У підрозділі 2.1 «Соціальна природа криміналізації порушень свободи віросповідання в Україні» аргументовано, що соціальна обумовленість встановлення кримінальної відповідальності за посягання на свободу віросповідання визначається наявністю умов криміналізації певних суспільно небезпечних діянь. Саме за наявності таких умов можна констатувати обґрунтованість та суспільну необхідність кримінально-правової заборони відповідного діяння. Визначення умов кримінальної відповідальності за посягання на свободу віросповідання має важливе значення з огляду на те, що у вітчизняній кримінально-правовій історії неодноразово простежувалося неоднакове ставлення законодавця до кримінально-правової охорони свободи віросповідання.

Автор, ґрунтуючись на теоретичних дослідженнях підстав криміналізації з’ясувала, що соціальна обумовленість криміналізації діянь, що посягають на свободу віросповідання обумовлюється цілим рядом обставин: по-перше, наявністю історичних передумов – історичними чинниками; по-друге, значною поширеністю в останній час у суспільстві посягань на свободу віросповідання – кримінологічними чинниками; по-третє, необхідністю забезпечення та регулювання релігійних відносин у країні за допомогою правових норм, закріплених в українських правових актах, які в свою чергу, є гарантією забезпечення свободи віросповідання в державі в цілому – нормативно-правовими чинниками; по-четверте, необхідністю захисту свободи віросповідання закріпленої в міжнародно-правових актах, які ратифікувала Україна, взявши на себе зобов’язання їх дотримання – міжнародними чинниками, по-п’яте, введення кримінальної заборони на діяння, що посягають на свободу віросповідання обумовлено також їх високим ступенем суспільної небезпеки, який пояснюється важливістю та значимістю об’єкта кримінально-правового захисту та характером і розміром шкоди, яка може завдаватися суспільним відносинам, домірністю позитивних та негативних наслідків криміналізації та кримінально-політичною адекватністю – соціально-психологічними чинниками.

У підрозділі 2.2 «Поняття і види злочинів проти свободи віросповідання» розглянуто такі поняття, як «кримінальна охорона релігії або релігійної свободи», «кримінально-правова охорона свободи совісті», «релігійний злочин», «церковний злочин». Встановлено, що поняття «свобода віросповідання» і «релігійна свобода» поняття ідентичні, які потрібно розмежовувати з поняттям «свобода совісті».

Автором встановлено та розглянуто різні погляди науковців на поняття релігійного злочину та характеристику його видів. Доведено, що релігійні злочини не обов’язково виступають злочинами проти свободи віросповідання. У той же час злочини проти свободи віросповідання завжди є злочинами релігійними.

  Разом з тим, аналіз норм кримінального законодавства дозволив дисертанту виявити деякі особливості релігійних злочинів і їх різновидів. При  цьому до релігійних злочинів були віднесені виключно тільки ті, де містилася згадка «релігії» в тому або іншому її аспекті. Вказується, що багато загальних складів злочинів можуть стати релігійними, і це залежить перш за все від їх релігійної спрямованості. Але вони не віднесені нами до «чисто» релігійних злочинів.

Дослідження також дозволило виявити характерні особливості, якщо не сказати закономірності, кримінально-правового регулювання релігійних злочинів в сучасному кримінальному законодавстві. Ці особливості стосуються як техніки кримінально-правового регулювання, так і змісту кримінально-правових норм. Відповідно до цього у роботі дано визначення релігійного злочину та проведена їх класифікація.

 У підрозділі 2.3 «Юридичний аналіз злочинів проти свободи віросповідання за чинним кримінальним законодавством України»  проаналізовано склад злочинів, які відносяться виключно до злочинів в сфері релігії, які посягають безпосередньо на свободу віросповідання – злочини, передбачені ст. ст. 178-181 КК України. Визначено родовий об’єкт таких злочинів, їх видовий та безпосередній об’єкти. Досліджено предмет вказаних злочинів. З’ясовано та охарактеризовано ознаки об’єктивної сторони даних злочинів. Доведено, що більшість з них мають формальний склад злочину, переважно вчиняються шляхом дії. Зазначено, що питання кваліфікації діянь за нормами, які пов’язані з порушенням свободи віросповідання тісно пов’язана зі специфікою диспозиції зазначених кримінально-правових норм – вони переважно сформовані як прості.

Дослідженнями автора підтверджено, що суб’єктом досліджуваних злочинів виступає фізична осудна особа, яка досягла 16-річного віку і не має ніяких ознак спеціального суб’єкта. При характеристиці суб’єктивної сторони встановлено, що вина у досліджуваних злочинах може характеризуватися умисною формою вини. З необережності не може бути вчинено жодного злочину цієї категорії. Крім того, на нашу думку, суб’єктивна сторона всіх досліджуваних злочинів повинна включати безпосередньо в кримінальному законодавстві вказівку на мотив релігійної ненависті або ворожнечі, хоча зараз і не включає. Для цього пропонується доповнити ст. ст. 178 і 179 КК України відповідними вказівками на мотив.

У кримінальному законодавстві України лише дві кримінально-правові норми, які встановлюють відповідальність за злочини проти свободи віросповідання, передбачають кваліфікуючі ознаки. Вважаємо за необхідне доповнити ст. 178 і ст. 179 КК України новими кваліфікуючими ознаками, які б встановлювали відповідальність за вчинення таких дій за попередньою змовою групою осіб або спричинення діями, передбаченими у цих нормах настання тяжких наслідків.

 Розділ 3 «Перспективи розвитку кримінального законодавства України у сфері злочинів проти свободи віросповідання» складається з двох підрозділів і містить положення, які дозволяють прослідкувати подальші перспективи розвитку кримінального законодавства України з врахуванням внутрішньодержавних тенденцій та позитивного досвіду зарубіжних країн.

У підрозділі 3.1 «Регулятивна сутність кримінального права у сфері свободи віросповідання» встановлено, що з метою більш адекватного розуміння сутності кримінального права у сфері свободи віросповідання, потрібно коротко зупинитися на змістовному навантаженні відповідних понять, розглядуваних явищ і специфіки їх взаємозв’язку, раніше належним чином не підданих аналізу. Тобто, потрібно більш детально зупинитися на взаємозв’язку регулятивної функції кримінального права і релігії, виявити їх спільні та відмінні риси з метою вироблення пропозицій щодо удосконалення регулятивної сутності кримінального права у сфері свободи віросповідання в нашій державі.

Відомо, що держава, використовуючи кримінальне право як інструмент імперативного впливу на соціальні відносини і особливий засіб, у межах сфери дії якого офіційно допускається застосування примусу, намагається захистити себе та суспільство від злочинних посягань.

Релігія за своєю сутністю є непорівняно більш широким явищем і глобальною понятійною категорією, ніж кримінальне право у всіх його проявах, і далеко не обмежується тими цілями і завданнями, які стоять перед кримінальним правом. Разом з тим, предметно-об’єктні та методологічні основи кримінально-правового і релігійного регулювання суспільних відносин мають досить суттєві та численні спільні та відмінні риси.

Необхідно визнати, що формування і підтримка ідеологічних стандартів життєдіяльності суспільства не є основною функцією кримінального права, хоча саме кримінальне законодавство виступає основним нормативним фіксатором і офіційним проявом політичної волі держави у частині однозначної стандартизації моральних критеріїв належної, допустимої, суспільно небезпечної, караної поведінки, максимально можливих засобів примусу, а також справедливості, милосердя.                

У підрозділі 3.2 «Основні напрямки розвитку кримінально-правових норм, які регулюють релігійні відносини в суспільстві» проведено аналіз можливих напрямів розвитку кримінального права у сфері свободи віросповідання в Україні з врахуванням сучасних тенденцій кримінальної політики держави та досвіду зарубіжних країн у цій сфері. Зауважено, що на сьогоднішній день, з врахуванням останніх змін до Кримінального кодексу України, кримінальне право України розвивається переважно у гуманітарному напрямку. Але, разом з тим, є необхідність у певних випадках посилити кримінальну відповідальність за посягання на свободу віросповідання шляхом встановлення кваліфікуючих ознак безпосередньо складів злочинів, які передбачають відповідальність за такі посягання, а також  доповнення деяких інших норм кваліфікованими складами щодо відповідальності за злочини вчинені з мотиву релігійної ненависті чи ворожнечі.

Аналіз кримінально-правових норм зарубіжних країн дозволив виявити наявність спільних та відмінних рис у кримінально-правовій охороні свободи віросповідання. По-перше, у всіх без винятку державах, закони про кримінальну відповідальність яких ми досліджували, передбачена відповідальність за порушення свободи віросповідання. По-друге, у законодавстві кожної країни своя специфіка розуміння свободи віросповідання і, відповідно, встановлення форм посягань на свободу віросповідання, які підлягають покаранню. По-третє, не у всіх досліджуваних країнах родовим об’єктом цих злочинів є відносини з приводу забезпечення конституційних прав та свобод людини та громадянина. Наприклад, у законодавстві Литви – це громадський порядок та моральність.

Автор вважає, що удосконалення кримінального законодавства України в досліджуваній сфері може здійснюватися декількома способами: 1) шляхом самодостатньої позитивної видозміни, згідно розвитку суспільної свідомості і культури; 2) за допомогою науково обґрунтованих законодавчих ініціатив, що трохи випереджають якісний стан суспільної правосвідомості, але здатні істотно підвищити ефективність кримінально-правового регулювання або наблизити його до загальновизнаних морально-демократичних стандартів; 3) за допомогою запозичення у кримінальне законодавство України зарубіжних нормативних елементів; 4) шляхом приєднання України до базових міжнародно-правових домовленостей у сферах кримінально-правового регулювання та захисту прав і свобод людини і громадянина.