Юрчишин Висновок експерта як джерело доказів у кримінальному процесі України

summary

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, визначається ступінь її наукової розробки, мета та завдання, об’єкт, предмет і методи дослідження, формулюються наукова новизна, теоретичне та практичне значення одержаних результатів, зв’язок дисертації з науковими програмами, апробація результатів дослідження.

Перший розділ „Висновок експерта в теорії судових доказів” складається з трьох підрозділів та висновків до нього.

У підрозділі 1.1. „Поняття судових доказів у кримінально-процесуальній літературі” на підставі вивчення різноманітних підходів відносно визначення поняття „доказ”, що існують у кримінально-процесуальній літературі, було обґрунтовано, що основою судових доказів в кримінальному процесі вважається філософське вчення про відображення як загальну властивість матерії. У доказі, як і в будь-якому відображенні, слід розрізняти дві основні його сторони – зміст та форму. Змістом відображення в доказі є закріплені в ньому відомості, а формою, способом існування та вираження відображення – джерело доказів.

Належність, допустимість, достовірність і достатність є невід’ємними властивостями доказу. Встановлення належності, допустимості, достовірності та достатності є необхідними умовами їх використання при доказуванні у кримінальних справах. Отже, під доказами в кримінальному процесі слід розуміти відомості, які отримані у відповідності з порядком, передбаченим кримінально-процесуальним законодавством, на підставі яких орган дізнання, прокурор, слідчий та суд встановлюють наявність та відсутність обставин, що підлягають доказуванню, а також інших обставин, що мають значення для кримінальної справи, і відповідають вимогам належності, достовірності, допустимості та достатності.

У підрозділі 1.2. „Місце висновку експерта при класифікації доказів у кримінальному процесі” досліджується проблема класифікації доказів, оскільки, з одного боку, вона сприяє розкриттю їх юридичної природи, визначає їх значимість для встановлення обставин кримінальної справи, а з іншого – дозволяє визначити теоретичне та практичне значення висновку експерта як джерела доказів у кримінальному процесі України.

Проаналізовано та обґрунтовано, що відповідно до поділу доказів на особисті та речові висновок експерта завжди є особистим, оскільки його носієм виступає жива людина – особа, тобто судовий експерт. Стосовно предмета обвинувачення дане джерело доказів може бути як обвинувальним, так і виправдувальним. Разом з тим, висновок експерта може бути як прямим, так і непрямим доказом, що вирішується в кожному конкретному випадку в залежності від відношення фактів, які встановлюються експертизою, до головного факту. Автор підтримує точку зору згідно якої, висновок експерта може бути тільки первинним доказом, оскільки експерт користується для встановлення фактів спеціальними науковими методами, застосування яких не залежить від умов формування показань обвинуваченого, свідка та інших учасників кримінального процесу про ці факти.

На підставі проведеного дослідження автором зроблено висновок про те, що теоретичне та практичне значення класифікації доказів дозволяє працівникам більш конкретно уявити коло об’єктів, що можуть мати доказове значення, зрозуміти характерні особливості фактичних даних, визначити їх місце в системі доказів по кожній кримінальній справі і цим більш цілеспрямовано здійснювати їх пошук, вимагати їх повного виявлення, дослідження та належного закріплення.

У підрозділі 1.3. „Спеціальні знання та проблеми їх застосування в процесі доказування” зазначається, що аналіз поняття “спеціальні знання” потребує уточнення, з точки зору термінології. Кримінально-процесуальне законодавство України використовує формулу “спеціальні знання”, в юридичній літературі оперують поняттям “спеціальні пізнання”. З філософської та філологічної точки зору, ці терміни не є синонімічними, хоча їх зміст частково збігається. Термін “знання” в українській мові означає сукупність відомостей з якої-небудь галузі, набутих у процесі навчання або дослідження. Пізнання трактується як відображення в свідомості людини явищ реальної дійсності, їхньої сутності. В філософії знання розглядаються як продукт суспільної та духовної діяльності людей, ідеальне вираження в знаковій формі об’єктивних властивостей світу – природного та людського. Пізнання – це процес творчої діяльності людини, що формує їх знання. Отже, сукупність знань більш конкретно відображається терміном “знання”, тоді як пізнанням охоплюється сам процес досягнення знання.

З урахуванням викладеного, дисертантом пропонується спеціальні знання визначити як сукупність науково обґрунтованих знань в галузі науки, техніки, мистецтва та ремесла певної особи (спеціаліста) в межах будь-якої професії, які відповідно до норм кримінально-процесуального законодавства є необхідними для повного, всебічного, об’єктивного встановлення обставин, що входять в предмет доказування та вирішення інших завдань кримінального процесу.

Другий розділ „Сутність судової експертизи у кримінальному процесі України” складається з чотирьох підрозділів та висновків до нього.

У підрозділі 2.1. „Концептуальні основи судової експертизи” дисертант розглядає судову експертизу як основну форму застосування спеціальних знань у кримінальному процесі, за допомогою якої сучасні досягнення природничих, технічних і суспільних наук впроваджуються в слідчу та судову практику в кримінальних справах; аналізує поняття ”експертиза“ та ”судова експертиза“. Автор зазначає, що процесуальна форма експертизи включає: процесуальну форму її призначення, яка, окрім встановлення певного порядку, полягає у винесенні органом дізнання, прокурором, слідчим або суддею постанови про призначення експертизи, а також оцінці висновку експерта; процесуальну форму проведення експертизи, яка полягає в тому, що вона втілюється в процесуальному документі – висновку експерта, зміст якого визначається кримінально-процесуальним законодавством України.

Аналізуючи ознаки судової експертизи, що пропонуються в спеціальній літературі, дисертант виділяє коло ознак, які характеризують її особливості в кримінальному процесі, а саме: використання і застосування спеціальних знань; проведення досліджень з метою виявлення обставин, що мають значення для справи; процесуальна форма експертизи; спеціальний суб’єкт експертизи; проведення експертизи на підставі постанови (ухвали) особи, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора або суду. В такому випадку, пропонується закріпити в ст.1 Закону України “Про судову експертизу” поняття судової експертизи наступним чином: “Судова експертиза – це дослідження матеріальних та нематеріальних об’єктів з метою виявлення обставин, що мають значення для справи шляхом використання та застосування спеціальних знань судовим експертом (особою, що володіє такими знаннями), які проводяться на підставі постанови (ухвали) особи, що проводить дізнання, слідчого, прокурора або суду, та формуються у спеціальному процесуальному документі – висновку експерта”.

На підставі аналізу різних підходів до визначення об’єкта експертизи пропонується закріпити його в Законі України ”Про судову експертизу“ окремою правовою нормою. Проаналізувавши наведені дискусійні проблеми класифікації завдань експертизи, автор підтримує позицію, відповідно до якої завдання поділяються на ідентифікаційні, діагностичні та ситуаційні. Виходячи зі ступеня загальності, їх можна поділити на окремі та загальні.

У підрозділі 2.2. „Деякі аспекти диференціації та розвитку судової експертизи” зазначається, що кримінально-процесуальне законодавство України, теорія та практика судової експертизи розрізняють різноманітні види судової експертизи та різні підстави для її класифікації. У процесі проведення класифікації судових експертиз прийнято виділяти: клас, рід, вид та підвид експертиз. Дана класифікація не може вважатися кінцевою, повністю завершеною, оскільки постійно буде вдосконалюватися. ЇЇ значення полягає в тому, що вона допомагає визначити роди та види експертиз, проведення яких повинно бути організоване в судово-експертних установах, прогнозує створення нових напрямків, допомагає особі, яка призначила експертизу, в правильному виборі відповідного роду експертизи. Водночас дисертант обґрунтовує положення, що кримінально-процесуальне значення мають наступні класифікації: за послідовністю проведення експертизи – первинні та повторні; за обсягом дослідження – основні та додаткові; за кількістю експертів – одноособові та комісійні; за характером знань, які використовуються, – однорідні та комплексні.

У цьому підрозділі автор зазначає, що на відміну від кримінологічної, одорологічної, генетичної, молекулярно-біологічної експертиз, комп’ютерно-технічна експертиза знайшла своє відображення в Інструкції про призначення та проведення судових експертиз і Науково-методичних рекомендаціях з питань підготовки матеріалів та призначення судових експертиз.

У підрозділі 2.3 „Правове регулювання призначення та проведення судової експертизи у кримінальному процесі України” досліджуються правові аспекти судової експертизи у кримінальному процесі України.

Дисертантом обґрунтовується думка, що призначення та проведення судової експертизи до порушення кримінальної справи в кримінально-процесуальному законодавстві України необхідно передбачити у випадках, коли без неї неможливо визначити наявність підстав для порушення кримінальної справи, а саме: для встановлення причин смерті, характеру та ступеня шкоди, яка спричинена здоров’ю; для дослідження властивостей предмета злочину (зброї, наркотиків), якщо для цього потрібні спеціальні знання. У всіх інших випадках судова експертиза повинна проводитись тільки після порушення кримінальної справи. Дисертантом пропонується доповнити ст.76 КПК України, яка б містила перелік найбільш розповсюджених випадків обов’язкового призначення експертизи, а також випадки, які дозволяють розширити його в залежності від обставин та характеру справи. Звертається увага на те, що реалізувати змагальність, як принцип кримінального процесу, можна шляхом розширення процесуальних прав підозрюваного, обвинуваченого, захисника та інших учасників при призначенні та проведенні експертизи.

Використання в кримінальному процесі України висновків експертиз, виконаних іноземними громадянами, що мають необхідні знання та кваліфікацію для надання висновку з досліджуваних питань, є допустимими та цілком законними. Згідно ст.75 КПК України, як експерт може бути викликана будь-яка особа, що має необхідні знання для надання висновку з досліджуваних питань. З наведеного випливає, що жодних обмежень щодо громадянства чи підданства особи, яка може бути залучена до участі у кримінальному процесі як експерт, немає.

У підрозділі 2.4 „Кримінально-процесуальний статус експерта та його значення для забезпечення висновку експерта” обґрунтовуються підстави для активного обговорення та втілення в життя концепції єдиної позавідомчої системи державних експертних установ України. Одним із суттєвих чинників, котрий може позитивно вплинути на організацію судово-експертної діяльності в Україні, є участь судово-експертних установ нашої держави в міжнародних експертних організаціях.

Інструкція про призначення та проведення судових експертиз значно розширює права експерта порівняно із Законом України „Про судову експертизу”. Так, право заявляти клопотання, що стосуються проведення експертизи, закріплене в Інструкції про призначення та проведення судових експертиз, є значно ширшим, ніж право заявляти клопотання, що стосуються предмета експертизи, передбачене Законом України „Про судову експертизу”, оскільки поняття проведення експертизи пов’язане як з предметом експертизи, так і з порядком її проведення.

Аналізуючи законодавство України стосовно прав та обов’язків експерта, дисертант зазначає, що їх коло визначається різними нормативно-правовими актами та потребує внесення змін. Враховуючи це, відстоюється думка про доцільність встановлення процесуальних прав та обов’язків експерта виключно законами, а не підзаконними нормативними актами, що сприятиме забезпеченню належності, достатності, допустимості та достовірності висновку експерта як джерела доказів у кримінальному процесі України.

Розділ 3 „Висновок експерта, його оцінка та доказове значення” складається з трьох підрозділів та висновків до нього.

У підрозділі 3.1. „Сутність, зміст та структура висновку експерта” на основі аналізу юридичної літератури стосовно доказів, дисертант робить висновок, що фактичні дані та їх джерела об’єднані в одному понятті як два необхідні елементи, а доказами слід вважати єдність відомостей та їх джерел, що перебувають у відносинах форми та змісту. Це також стосується і висновку експерта як джерела доказів у кримінальному процесі України. Висновок експерта є результатом проведення судової експертизи. Досліджуючи його сутність, дисертант доводить, що висновок експерта – це заснований на завданні органу дізнання, прокурора, слідчого або суду, сформульованому в постанові (ухвалі) про призначення експертизи, виклад експертом фактичних даних, що мають доказове значення для справи та які встановлюються ним на основі застосування спеціальних знань в процесі експертного дослідження.

Слід розрізняти логічну структуру висновку експерта та структуру висновку експерта як процесуального документу. Автор не підтримує позицію вчених, які висловлюються з приводу того, що висновок експерта можна надавати органу дізнання, слідчому, прокурору або суду без дослідницької частини. Подібний підхід, природно, не може бути основою правильного судження про висновки експерта, адже дотримання вимог ст.200 КПК України спрямоване на досягнення юридичного результату – одержання доказу. Висновок експерта дається в письмовій формі та повинен відображати не тільки висновки досліджень (відповіді на поставлені органом дізнання, прокурором, слідчим або судом питання), але й конкретний опис проведених експертом досліджень.

Дисертантом виділяються певні особливості оформлення дослідницької частини висновку експерта. У більшості висновків експерта кінцевим результатом дослідницької частини є синтезуюча частина, де всі виявлені ознаки об’єктів, проміжні результати аналізуються з метою обґрунтування кінцевих висновків. Необхідно закріпити вихідні дані як структурний елемент дослідницької частини висновку експерта. Обґрунтовується, що вимоги до структури висновку експерта (вступна, дослідницька і заключна частини) повинні бути закріплені в Кримінально-процесуальному кодексі України.

У підрозділі 3.2. „Доказове значення висновку експерта у кримінальному процесі України” зазначається, що доказове значення висновку експерта залежить від різних обставин: фактів, встановлених експертом, характеру справи, конкретної судово-слідчої ситуації та наявності на даний момент сукупності доказів. У той же час доказове значення висновку експерта визначається не тільки обставинами, що встановлюються експертом, але й тим, чи входять вони у предмет доказування по кримінальній справі та чи є вони доказовими фактами.

Аналізуючи процесуальну значущість ймовірного висновку експерта, обґрунтовується необхідність не тільки зосередження уваги на його походженні, теоретичному визначені та співвідношенні з категоричним висновком. Варто не забувати при цьому про роль суб’єктів доказування, яким належить давати оцінку висновку експерта. Обґрунтовується, що достовірно встановлені обставини, які послужили основою для формування ймовірного висновку, можуть використовуватись як непрямий доказ. Для того, щоб ймовірний висновок мав доказове значення для органу дізнання, слідчого, прокурора та суду, він повинен відповідати тим вимогам, які передбачаються кримінально-процесуальним законодавством для складання категоричних висновків.

Потрібно відрізняти висновок про неможливість вирішення поставленого перед експертизою питання і повідомлення про неприпустимість надання висновку експерта. Необхідність оформлення останнього виникає, коли наданих матеріалів недостатньо або якщо у експерта немає відповідних знань. Сутність висновку про неможливість вирішення поставленого перед експертизою питання полягає в тому, що експерт є кваліфікованим фахівцем у конкретній галузі знання і йому надана достатня кількість матеріалів з метою проведення експертизи. Однак навіть за цих умов неможливо дати відповідь на поставлене перед експертизою питання не тільки в категоричному позитивному чи негативному значенні, але й навіть у формі припущення.

У підрозділі 3.3. „Оцінка висновку експерта у кримінальному процесі України” обґрунтовується, що оцінка тісно пов’язана з перевіркою та дослідженням доказів.

Розмежувати оцінку, перевірку та дослідження доказів можна відповідно до мети їх застосування в процесі доказування. Мета оцінки висновку експерта полягає у визначенні фактів, обставин, з метою встановлення яких, за допомогою спеціальних знань, і була призначена та проведена судова експертиза. Під метою дослідження висновку експерта слід розуміти його безпосереднє сприйняття, вивчення та аналіз його змісту. Метою перевірки висновку є порівняння отриманих експертом даних, проміжних і остаточних висновків з іншими доказами по кримінальній справі. Доцільно виділити дві сторони оцінки висновку експерта, які взаємопов’язані та взаємообумовлені між собою: логіко-процесуальну та спеціальну оцінку висновку експерта у кримінальному процесі. Досліджуючи проблеми оцінки висновку експерта, дисертант прийшов до висновку, що вона повинна бути закріплена окремою правовою нормою в Кримінально-процесуальному кодексі України.