Астапенко О.В. Витребування та подання предметів і документів як способи збирання доказів на досудових стадіях кримінального процесу

summary

У вступі обґрунтовується вибір теми дисертації, її актуальність, ступінь наукової розробки проблеми дослідження, визначається мета та завдання, об’єкт і предмет дослідження, зв’язок дисертаційної роботи з науковими програмами, планами, темами, розкривається наукова новизна одержаних результатів, їх теоретична та практична значущість, а також апробація і впровадження дисертації, емпірична база, структура роботи та її обсяг, відомості про опубліковані наукові праці.

Розділ 1 «Збирання доказів у кримінальному процесі» складається із двох підрозділів і присвячений дослідженню поняття кримінально-процесуального доказування, його структурних елементів та висвітленню способів збирання доказів на досудових стадіях кримінального процесу.

У підрозділі 1.1. «Сутність і значення збирання доказів у кримінальному процесі» досліджуються загальнонаукові передумови визначення сутності кримінально-процесуального доказування та з’ясування його структурних елементів.

Дисертант в ході досліджень схиляється до точки зору, що під кримінально-процесуальним доказуванням слід розуміти регламентовану законом пізнавально-практичну діяльність суб’єктів кримінального процесу зі збирання й закріплення у встановленій законом формі, перевірки й оцінки доказів та їх процесуальних джерел, прийняття на цій основі певних процесуальних рішень і наведення аргументів для їх обґрунтування з метою встановлення істини у справі.

Обґрунтовується позиція, що найбільш правильним повинен бути поділ процесу доказування на елементи, а не на етапи чи рівні, оскільки цей процес нерозривний, в якому елементи можуть не лише чергуватися, але й періодично повторюватися. До елементів кримінально-процесуального доказування дисертант відносить: збирання, перевірка, оцінка й використання доказів з метою встановлення обставин, що мають значення для законного, обґрунтованого й справедливого вирішення кримінальної справи.

Збирання доказів розглядається автором як елемент кримінально-процесуального доказування, який являє собою врегульовану кримінально-процесуальним законом діяльність уповноважених суб’єктів з виявлення й фіксації у процесуальних документах та додатках до них фактичних даних, яка передбачає виконання пошукових, пізнавальних, засвідчувальних та правозабезпечувальних операцій.

Підрозділ 1.2. «Способи збирання доказів на досудових стадіях кримінального процесу» присвячений дослідженню характерних ознак стадії порушення кримінальної справи і досудового розслідування і визначенню на цій основі особливостей збирання фактичних даних, які мають доказове значення. Способи збирання фактичних даних на стадії порушення кримінальної справи визначені законом з урахуванням вимог принципів публічності та недоторканності особистості. Відсутність в законі вказівок на підстави провадження перевірки заяв та повідомлень про злочини призводить до формування у правозастосовувача психологічної установки на обов’язковість виконання перевірочних дій. Так, у 92% вивчених кримінальних справ проводилась додаткова перевірка заяв і повідомлень про злочин. Вказано на необхідність закріплення на законодавчому рівні підстав для проведення перевірки заяв і повідомлень про злочин, що скоротить час від вчинення злочину до провадження досудового розслідування й, відповідно, надасть можливість застосувати всі передбачені законом засоби для встановлення необхідних фактичних даних.

Відстоюється позиція, що у стадії порушення кримінальної справи здійснюється кримінально-процесуальне доказування, яке має свої особливості, обумовлені завданнями даної стадії, специфікою предмета та межами доказування. З переходом справи у стадію досудового розслідування отримані докази або зберігають свою первинну форму або змінюють її у результаті застосування інших способів збирання фактичних даних. На стадії досудового розслідування відбувається розгорнуте кримінально-процесуальне доказування, в якому реалізується всі його елементи.

Розділ 2 «Витребування предметів і документів в системі способів збирання доказів» складається з трьох підрозділів, у яких висвітлюється за яких умов допустимо та доцільно збирати докази шляхом пред’явлення вимоги про їх надання, як оцінювати і яке доказове значення мають надані  предмети і документи, які права та обов’язки мають особи, які беруть участь у даній процесуальній дії, у яких випадках і яким документом повинно бути це оформлено та досліджуються особливості витребування документів, які містять охоронювану законом таємницю.

У підрозділі 2.1. «Сутність і значення витребування предметів і документів як самостійного способу збирання доказів» досліджується правова природа та визначається місце витребування предметів і документів у системі інших способів збирання доказів.

Автором вказано, що законодавець у ч.1 ст.66 КПК України наділив  особу, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, суду в справах, які перебувають у їх провадженні, правом вимагати від підприємств, установ, організацій, посадових осіб або громадян пред’явлення предметів і документів, які можуть встановити необхідні в справі фактичні дані, але не визначив шляхів реалізації зазначеного права. Це слід визнати прогалиною у кримінально-процесуальному законі.

Дисертантом витребування предметів і документів визначено як самостійний спосіб збирання доказів, який являє собою процесуальну дію і має вираз у владній вимозі слідчого, органу дізнання, прокурора та суду про надання їм певних предметів і документів, яка кореспондує обов’язок підприємству, установі, організації, їх посадовим особам і громадянам надати такі предмети та документи. Вказаному способу збирання доказів притаманна своя специфіка: він може бути застосований у будь-якій стадії кримінального процесу і в ситуації, коли відсутня необхідність в подоланні протидії осіб, зацікавлених в викривленні істини, у разі відсутності обставин, що свідчать про можливість знищення, втрати, підроблення чи приховування необхідних предметів та документів або інших особливих обставин, що вимагають негайної виїмки цих об’єктів, у тому числі, у примусовому порядку.

Пізнанню обставин вчиненого злочину, яке здійснюється за допомогою витребування, притаманна спрямованість: від слідчого до суб’єкта – носія відомостей про обставини, які підлягають доказуванню. Автором наголошується на владному характері вимоги про витребування. Вказану позицію підтримують 58% опитаних слідчих ОВС, 82% оперативних працівників та 64% співробітників прокуратури.

Наголошується на тому, що для вирішення заяв і повідомлень про злочини доволі часто виникає потреба у витребуванні не лише документів, а й певних предметів. Тому запропоновано доповнити ст.97 КПК України наданням прокурору, слідчому, а також органу дізнання у разі необхідності перевірити заяву або повідомлення про злочин до порушення кримінальної справи права витребувати не лише необхідні документи, а й предмети.

Дисертантом доведено, що у кримінально-процесуальному законі необхідно визначити правові строки виконання вимог органів досудового розслідування, прокурора та суду щодо надання предметів і документів: в стадії порушення кримінальної справи – до трьох днів, а в стадії досудового розслідування – до п’ятнадцяти днів. Зазначено, що для кримінального процесу найбільш характерним є імперативний метод правового регулювання, відповідно до якого регулювання суспільних відносин, що виникають, розвиваються і припиняються у процесі розслідування кримінальних справ, здійснюється за схемою ”обов’язок-відповідальність”. Вказано на те, що для забезпечення виконання приписів кримінально-процесуальної норми повинні бути передбачені правові санкції відносно фізичних та юридичних осіб за невиконання ними вимог органів досудового розслідування, прокурора та суду щодо надання предметів і документів в порядку ст. ст. 66, 97, 426 КПК України.

У роботі визначено, що така процесуальна дія, як витребування предметів і документів, є самостійним способом збирання доказів, який не є похідним від певних слідчих дій і не є конкуруючим по відношенню до них і виступає як рівноправний та однопорядковий порівняно зі слідчими діями спосіб збирання доказів. На підтвердження своєї позиції автор вказує, що вказаний спосіб збирання доказів може бути застосований не лише при провадженні досудового розслідування, а й на стадії порушення кримінальної справи, а також при досудовій підготовці матеріалів у протокольній формі.

У підрозділі 2.2. «Процесуальний порядок і правова регламентація витребування предметів і документів» висвітлюється у якій процесуальній формі можуть бути реалізовані операції, з яких складається витребування.

Аналізуючи діючий кримінально-процесуальний закон, дисертант приходить до висновку, що окрім загального дозволу уповноваженим органам на витребування певних матеріалів конкретних приписів щодо процесуальної форми вказаної діяльності в законі немає.

 Порядок витребування предметів і документів, які можуть встановити необхідні в справі фактичні дані, автором визначений наступним чином:                        1) складання вимоги про пред’явлення певних предметів або документів;              2) направлення вимоги відповідній особі або до підприємства, установи, організації чи посадовій особі; 3) виконання вимоги і доставляння витребуваного об’єкта адресату; 4) отримання особою, яка вимагала пред’явлення, предмета або документа; 5) відображення факту доставки об’єкта та його індивідуальних ознак у відповідному протоколі; 6) приєднання об’єкта до справи (відразу або після додаткових дій по встановленню його належності та допустимості).

Обґрунтовується положення про те, що вимога про пред’явлення предмета або документа громадянам може бути заявлена як усно, так і письмово, а підприємствам, установам,  організаціям та посадовим особам – лише у письмовій формі.

Доведено, що порядок документування факту надання витребуваних об’єктів повинен залежати від об’єкту, який надається. Дисертантом запропоновано оформляти вказану процесуальну дію протоколом передачи витребуваного предмета (документа) та розроблено зразок даного протоколу. Відстоюється позиція, що поняті можуть бути присутніми при наданні витребуваних предметів і документів, коли це визнає за необхідне уповноважена особа або коли про це заявила клопотання особа, яка подає предмети (документи).

У підрозділі 2.3 “Особливості витребування документів, що містять охоронювану законом таємницю” визначається, що кримінально-процесуальним законодавством встановлено гарантії охорони наступних видів професійної таємниці: адвокатської таємниці; лікарської таємниці; таємниці вчинення нотаріальних дій; таємниці сповіді; таємниці діяльності психолога та банківської таємниці. Охорона професійної таємниці становить собою комплекс правових заходів, спрямованих на запобігання розголошенню професійної таємниці, зокрема, організацію спеціального діловодства з документами, що містять конфіденційну інформацію.

Висвітлюється різниця між розкриттям та розголошенням професійної таємниці. Розголошення професійної таємниці стосується випадків, коли особа розкриває таємницю у порушення норм діючого законодавства, а розкриття професійної таємниці, як правомірна правова дія, може відбуватися виключно на підставах та в порядку, передбачених законодавством.

 Автором, на основі проведеного комплексного аналізу чинного законодавства, було з’ясовано, що є предметом кожного виду вказаних професійних таємниць, окреслено коло суб’єктів, на яких законом покладено обов’язок їх збереження, досліджені підстави, коло суб’єктів, уповноважених на отримання відповідної інформації, та визначено в яких межах, при яких умовах і у якому порядку зазначені вище суб’єкти в процесі кримінально-процесуального доказування мають право отримувати документи, що містять відомості, які становлять професійну таємницю.

Вирішуючи питання про наявність у державного органу та його посадових осіб права на отримання інформації, яка містить професійну таємницю, необхідно керуватися спеціальними нормативними актами, що визначають статус та регламентують діяльність відповідних суб’єктів.

Розділ 3 “Подання предметів і документів в системі способів збирання доказів” складається з двох підрозділів, у яких досліджується сутність і значення подання предметів і документів, з’ясовується місце вказаного прийому у системі способів збирання доказів та визначається процесуальна форма.

У підрозділі 3.1 “Сутність і значення подання предметів і документів як самостійного способу збирання доказів” дисертантом зазначено, що право подавати докази виступає складовою частиною правового статусу учасників процесу, гарантією захисту їх прав і законних інтересів і можливістю прийняти участь у процесі доказування, а для громадян та посадових осіб, які не являються учасниками процесу, засобом реалізації морального і службового обов’язку. При аналізі подання встановлений взаємозв’язок між мотивами подання певних матеріалів і функціями учасників процесу. Цей зв’язок впливає на коло  поданих об’єктів, їх відношення до елементів предмета доказування і враховується при оцінці та перевірці наданого.

Подання предметів і документів автором визначено, як спосіб збирання доказів, який являє собою процесуальну дію і має вираз у добровільній передачі учасниками процесу, посадовими особами підприємств, установ, організацій, а також будь-якими громадянами предметів і документів, які, на їхню думку, мають значення для справи і виступає як можливість реалізації ними права приймати участь у кримінально-процесуальному доказуванні. Спрямованість пізнання обставин скоєння злочину йде від носія відомостей до слідчого, а не навпаки, як це має місце при проведенні слідчих дій. Праву осіб, названих у ч. 2 ст. 66 КПК України відповідає обов’язок уповноваженої особи вирішити питання про прийняття або неприйняття наданих об’єктів та визначити їх належність до справи.

Незважаючи на те, що ініціатива у поповненні доказового матеріалу виходить від особи, яка володіє предметом або документом, який, на її думку, має значення у справі, це не змінює характеристики збирання доказів як системи дій, що провадяться правомочними державними органами з метою формування доказів. Ввести в справу доказову інформацію, наділену формою показань, висновків експертів, документів, речових доказів тощо, може тільки особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор і суд. Отже подання уповноваженій особі певних предметів і документів, ще не означає появи в ній доказів. Тому у ст.ст. 66, 43, 43-1, 48, 49, 50, 51, КПК України запропоновано термін «докази» замінити на словосполучення «предмети і документи».

 Доведено, що подаватися можуть лише предмети або документи, а не усна інформація. Надані предмети або документи вводяться до кримінального процесу лише у якості речових доказів або документів.

Обґрунтовується необхідність розширення кола суб’єктів подання співробітниками органу дізнання, яких слід віднести до спеціальних суб’єктів подання предметів і документів, які можуть встановити необхідні по справі фактичні дані.

Враховуючи можливість застосування даного прийому на стадії порушення кримінальної справи, запропоновано доповнити ст.97 КПК ще одним способом перевірки заяв і повідомлень про  злочин – подання предметів і документів заявником, посадовими особами підприємств, установ, організацій та будь-якими громадянами.

У підрозділі 3.2 “Процесуальний порядок і правова регламентація подання предметів і документів” розглянуті питання, пов’язані з відбиттям у кримінальній справі процесу й результатів подання предметів і документів.

Автор вказує на те, що подання предметів і документів має складну структуру, яка включає наступні взаємопов’язані елементи: а) повідомлення відомостей слідчому (суду) про перебування предметів та документів у певному місці; б) доставляння слідчому (суду) учасником процесу, представником установи, підприємства, організації, а також будь-яким громадянином предмета або документа; в) відображення у документах справи факту надання об’єкта, обставин його виявлення та індивідуальних ознак; г) внесення клопотання про приєднання наданого об’єкту до справи;  д) розгляд клопотання; е) прийняття рішення про приєднання до справи наданого матеріалу або повернення його володільцю.

Доведено, що критерієм допустимості предметів і документів, наданих уповноваженій особі і прийнятих у відповідності з вимогами ч.2 ст. 66 КПК, є не тільки допит осіб, які надали матеріальні об’єкти, а й результати перевірки наданого за допомогою інших слідчих дій.

Зазначено, що процесуальний порядок провадження і документування подання предметів і документів, повинен залежати від того, що надається. У випадках, коли подаються предмети і документи, які мають ознаки речових доказів, складається протокол подання предметів (документів), у якому буде відбитий факт добровільної передачі предметів і документів, повідомлені необхідні відомості,  які важливі для оцінки їх як доказів,  а також заявлене клопотання про приєднання наданого об’єкту до справи. Визнавши предмет (документ) належним до справи, шляхом провадження певних слідчих дій, посадова особа: а) проводить огляд наданого об’єкту в порядку ст.ст. 190, 191 КПК України; б)  виносить постанову про приєднання даного об’єкту до справи у якості речового доказу. У тих випадках, коли особа або орган, уповноважений поводити розслідування, визнає, що наданий предмет (документ) не має значення для справи і не є вилученим з обігу, то він повертається володільцю, після чого складається мотивована постанова про відмову в задоволенні клопотання про приєднання наданого об’єкту до справи у якості доказу. Надання документів не потребує документального оформлення.

Вирішення питання залучення понятих при документуванні подання певних матеріалів слід залишити на розсуд слідчого. Якщо в кримінальній справі досягнуті межі доказування, то участь понятих є не обов’язковою. Коли в кримінальній справі є дефіцит доказової інформації, а також у випадку, коли про це заявляють клопотання особи, які подають певні предмети (документи), участь понятих є обов’язковою.