Струць О.А. Законність та обгрунтованість проведення слідчих дій як гарантія прав і свобод учасників кримінального судочинства

summary

У вступі обґрунтовується актуальність теми, аналізується стан її наукової розробленості; визначаються об’єкт, предмет, мета, завдання, методи дослідження, розкриваються наукова новизна роботи, теоретичне та практичне значення одержаних результатів; наведені відомості щодо їх апробації та публікації.

Розділ перший “Процесуальні гарантії прав і свобод учасників кримінального судочинства під час проведення слідчих дій” складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1 “Поняття та система слідчих дій” акцентується увага на відсутності єдиного підходу до визначення сутності слідчих дій та їх системи. Для дослідження генезису інституту слідчих дій, а також визначення сучасних тенденцій його розвитку дисертантка вивчає історичні правові пам’ятки                Х–ХХ ст., а також чинний КПК, проект КПК від 13.12.2007 р. (реєстр. № 1233) (проект КПК) та проект КПК, розроблений Національною комісією зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права.

Шляхом критичного аналізу висловлених у науковій літературі тверджень та виокремлення істотних ознак авторка дає визначення слідчих дій як процесуальних дій, що провадяться уповноваженими на те суб’єктами за наявності певних підстав й у визначеному законом порядку для збирання та перевірки доказів у кримінальній справі.

На підставі вивчення теоретичної і навчальної літератури, що стосується визначення системи слідчих дій, дисертантка доходить висновку, що систему слідчих дій утворюють: допит (свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого, експерта), очна ставка, пред’явлення для впізнання (особи, предметів), обшук (приміщення, місця, житла чи іншого володіння особи, особи), виїмка (предметів, документів), огляд (місця події, місцевості, приміщення, предметів, документів, житла чи іншого володіння особи, трупа), освідування, відтворення обстановки і обставин події, накладення арешту на кореспонденцію, її огляд та виїмка, зняття інформації з каналів зв’язку, призначення експертизи, ексгумація трупа.

У підрозділі 1.2 “Сутність процесуальних гарантій в кримінальному судочинстві” основну увагу приділено визначенню змісту та системи процесуальних гарантій.

Авторка доводить, що примусовість є об’єктивною ознакою слідчої дії і зумовлюється тим, що законні вимоги органів досудового розслідування мають обов’язкову силу. Визнання примусового характеру слідчих дій, на думку дисертантки, зобов’язує законодавця створити додаткову систему гарантій прав та свобод осіб, залучених до їх проведення.

У роботі аналізуються підходи, що склалися в юридичній літературі, до розуміння сутності процесуальних гарантій в кримінальному процесі. Це дає підстави дійти висновку, що гарантії в кримінальному судочинстві існують як єдність процесуальних норм, що регламентують права та обов’язки учасників кримінального судочинства, та діяльності, спрямованої на реалізацію цих норм.

Дисертантка стверджує, що окремий правовий засіб як процесуальну гарантію можливо визначити лише в межах конкретних або кількох однорідних правовідносин. Підтримуючи думку про відкритість системи процесуальних гарантій, авторка класифікує усі процесуальні гарантії, що застосовуються у сфері кримінального судочинства, за юридичною силою їх джерела за трьома групами: 1) міжнародно-правові; 2) конституційні; 3) спеціальні (охоплюють норми кримінально-процесуального та інших галузей права).

Спираючись на поділ процесуальних гарантій за сферою дії кримінально-процесуальних норм, який існує в літературі, дисертантка доводить, що до процесуальних гарантій, регулюючий вплив яких поширюється на всю систему кримінального судочинства, слід віднести: принципи кримінального процесу; кримінально-процесуальну форму; обов’язки учасників кримінального судочинства; заходи кримінально-процесуального примусу; здійснення контрольних та наглядових функцій спеціально уповноваженими на те органами. Усі інші процесуальні гарантії, на думку авторки, є додатковими, оскільки їх регулятивний вплив поширюється лише на окремі, однорідні суспільні відносини у сфері кримінального судочинства.

У підрозділі 1.3 “Роль процесуальних гарантій прав і свобод учасників кримінального процесу під час проведення слідчих дій” дисертантка досліджує питання, пов’язані з визначенням ролі кримінально-процесуальних гарантій у забезпеченні конституційних прав і свобод учасників кримінального судочинства під час провадження слідчих дій.

Авторка зазначає, що метою процесуальної регламентації підстав і порядку проведення кожної слідчої дії є забезпечення, по-перше, допустимості та достовірності отриманих доказів, по-друге, прав і свобод її учасників. Норми КПК не лише оптимальним чином врегульовують кримінальне судочинство, а й визначають межі максимально допустимих обмежень конституційних прав та свобод учасників процесу під час проведення слідчих дій. Водночас, проаналізувавши чинний КПК, дисертантка доходить висновку, що гарантії прав та свобод учасників кримінального судочинства під час провадження слідчих дій мають обмежений характер, оскільки охоплюють лише окремі слідчі дії.

Авторка звертає увагу на вузьке тлумачення у п. 8 ст. 32 КПК поняття “учасники процесу”, і, як наслідок, відсутність єдиного теоретичного підходу до його розуміння. Дослідивши основні наявні в теорії кримінального процесу погляди, вона схиляється до думки, що всі особи, які беруть участь у тій чи іншій стадії процесу, є учасниками кримінально-процесуальних відносин і, як наслідок, учасниками процесу.

Для оптимізації законодавчої регламентації гарантій прав і свобод учасників кримінального судочинства під час провадження слідчих дій обґрунтовується необхідність внесення змін до проекту КПК: ч. 3 ст. 227 доповнити положенням такого змісту: “У разі необхідності провести слідчу дію в нічний час, слідчий у випадках, передбачених частиною першою цієї статті, зазначає мотиви прийняття такого рішення у постанові, в усіх інших випадках – у протоколі проведення слідчої дії”; у ч. 4 ст. 227 закріпити положення: “Під час проведення слідчих дій в житлі чи іншому володінні особи слідчий повинен уживати заходів щодо нерозголошення виявлених при цьому обставин її особистого життя, а також особистого життя інших осіб, які проживають або тимчасово перебувають у цьому приміщенні”.

Розділ другий “Законність та обґрунтованість проведення слідчих дій під час провадження у кримінальній справі” складається з двох підрозділів.

У підрозділі 2.1 “Законність проведення слідчих дій – гарантія прав і свобод учасників кримінального процесу” детально розглянуто елементи, що складають належний процесуальний порядок провадження слідчих дій.

Зазначається, що законність є визначальним принципом кримінального судочинства, оскільки стосується всіх стадій та інститутів кримінального процесу. Тому лише при неухильному дотриманні вимог закону створюються умови для реалізації всієї системи процесуальних гарантій прав та свобод особи. На думку дисертантки, слідча дія буде законною за умови дотримання таких вимог: наявність у органу чи особи повноважень провадити відповідні процесуальні дії щодо певної особи та в конкретний момент; дотримання встановленого законом порядку прийняття рішення про проведення певної слідчої дії; наявність фактичних підстав для прийняття цього рішення; забезпечення визначеного КПК порядку провадження слідчих дій; належна процесуальна фіксація перебігу та результатів слідчої дії. Водночас у процесі вивчення матеріалів кримінальних справ було встановлено, що у 15,5 % (32) справ слідчі дії провадились оперативними працівниками, що не входили до складу слідчо-оперативної групи, без доручення слідчого, у 13,1 % (27) – слідчим без винесення постанови про прийняття кримінальної справи до свого провадження, у 25,2 % (52) – у стадії порушення кримінальної справи та у 38,2 % (79) не було дотримано порядку провадження слідчих дій, визначеного КПК.

Досліджуючи кожен із наведених вище елементів, авторка наголошує, що перелік засобів пізнання обставин вчиненого злочину до порушення провадження у справі потребує доповнення. На підставі аналізу норм кримінально-процесуального закону дисертантка доводить, що при фізичному захопленні особи, яку підозрюють у вчиненні злочину, уповноваженими на те особами, якщо є достатні підстави вважати, що вона має при собі зброю або інші предмети, які становлять загрозу для оточуючих, чи намагається звільнитися від доказів, які викривають її чи інших осіб у вчиненні злочину, обшук цієї особи та виїмка у неї предметів і документів можливі до порушення кримінальної справи. У дисертації також дістала подальшого розвитку позиція щодо необхідності законодавчого закріплення можливості призначення експертизи та проведення освідування в стадії порушення кримінальної справи.

Досліджуючи порядок провадження слідчих дій з особами, які не досягли шістнадцяти років, авторка пропонує передбачити обов’язкову участь спеціаліста при проведенні всіх слідчих дій з їх участю. Аналізуючи це питання, дисертантка доводить, що неповнолітній свідок, який на момент допиту досяг одинадцятирічного віку, відмовляючись від давання показань чи надаючи завідомо неправдиві показання, вчиняє суспільно небезпечне діяння. Тому перед початком допиту він має попереджатися про те, що відмова від дачі показань чи надання завідомо неправдивих показань тягне за собою порушення кримінальної справи, яка вирішується у порядку, передбаченому ст. 7-3 КПК.

Обґрунтовується необхідність внесення змін до проекту КПК, спрямованих на забезпечення належного порядку провадження слідчих дій. Запропоновано у ч. 5 ст. 227 закріпити обов’язок слідчого попереджати учасників слідчої дії також про відповідальність за розголошення даних досудового слідства.

У підрозділі 2.2 “Обґрунтованість проведення слідчих дій у кримінальній справі” авторка досліджує правові та фактичні підстави для провадження слідчих дій.

Дисертантка доводить, що обґрунтованість процесуальних рішень визначається специфікою підстав для їх прийняття. Зважаючи на це, пропонується у проекті КПК закріпити положенням про те, що слідчі дії проводяться за наявності правових та фактичних підстав.

Аналізуючи погляди вчених, авторка доходить висновку, що правові підстави для провадження слідчих дій слід розуміти як: наявність повноважень у слідчого, органу дізнання чи особи, яка провадить дізнання, начальника слідчого відділу, прокурора провадити відповідну слідчу дію щодо певної особи та в конкретний момент в єдності з процесуальною формою рішення про її проведення. В окремих випадках правовою підставою для провадження слідчої дії може бути вказівка в законі про необхідність її проведення.

На підставі вивчення положень КПК виділяються суб’єкти, уповноважені приймати рішення та самостійно провадити слідчі дії, а також умови, за яких вони можуть реалізувати надане їм право.

Проаналізувавши норми КПК, які регламентують підстави для провадження слідчих дій, авторка доходить висновку, що складовими елементами фактичних підстав є мета проведення слідчої дії та фактичні дані, які вказують на можливість її досягнення.

З огляду на результати вивчення практики розслідування злочинів, дисертантка звертає увагу на те, що відсутність законодавчого розмежування підстави та мети кожної окремої слідчої дії у чинному КПК призводить до помилок у правозастосовній діяльності, порушення прав та свобод учасників слідчих дій та визнання доказів, отриманих в результаті їх проведення, недопустимими.

Авторка здійснює комплексне дослідження підстав для провадження слідчих дій, передбачених чинним КПК та проектом КПК. Це дозволяє сформулювати певні пропозиції, спрямовані на вдосконалення їх законодавчої регламентації. Зокрема, пропонується виключити ч. 2 ст. 68 КПК, а ч. 1 ст. 167 КПК сформулювати таким чином: “Особа може бути допитана як свідок з метою встановлення обставин, які підлягають доказуванню у справі”. Така пропозиція зумовлена тим, що визначення мети проведення слідчої дії повинно міститися у нормі, яка закріплює підстави для її провадження.

Також обґрунтовується необхідність внесення змін до проекту КПК: ч. 1 ст. 248, яка визначає підстави для проведення очної ставки, після слів “… в показаннях яких є суперечності” доповнити положенням: “… з метою з’ясування причин цих суперечностей та встановлення істини у спірних питаннях”; ч. 1 ст. 249, що регламентує підстави для проведення пред’явлення для впізнання, сформулювати таким чином: “За наявності фактичних даних, які свідчать про те, що свідок, потерпілий, підозрюваний, обвинувачений раніше сприймав певну особу, слідчий має право пред’явити її для впізнання зазначеним вище суб’єктам з метою встановлення тотожності, схожості або відмінності пред’явленого об’єкта з тим, який особа, що впізнає, зберегла у пам’яті”.

З’ясовуючи питання про правову природу та джерело фактичних даних, які вказують на можливість чи необхідність провадження слідчої дії, дисертантка обґрунтовує висновок про те, що вони можуть бути отримані не лише з доказів, а й матеріалів оперативно-розшукової діяльності. З усієї кількості (29) опрацьованих подань слідчих, погоджених з прокурором, про проведення обшуку (виїмки, огляду) в житлі чи іншому володінні особи у 35,4 % (10) слідчий посилається на матеріали оперативно-розшукової діяльності, у 22,7 % (7) – на докази, у 10,3 % (3) – на інші матеріали (пояснення, явка за повинною), тоді як у 31,6 % (9) вивчених подань взагалі відсутнє посилання на фактичні підстави проведення слідчої дії.

Визначаючи правову природу фактичних даних необхідно враховувати мету окремої слідчої дії. Так, слідчі дії, під час яких окрім збирання, здійснюється перевірка отриманих у кримінальній справі доказів, підставою для проведення можуть бути лише дані, отримані процесуальним способом. Проте підставою для проведення слідчих дій, спрямованих на збирання доказів, можуть бути також матеріали оперативно-розшукової діяльності.

Розділ третій “Забезпечення законності та обґрунтованості проведення слідчих дій засобами процесуального нагляду і контролю” складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 3.1 “Суддя як гарант законності та обґрунтованості проведення слідчих дій” досліджується процесуальний порядок отримання дозволу судді на проведення слідчих дій, які обмежують конституційні права та свободи особи. Дисертантка наголошує, що при надходженні подання слідчого, погодженого з прокурором, суддя має перевірити на лише його законність, а й обґрунтованість. Водночас, за результатами дослідження встановлено, що 82,3 % (154) респондентів для отримання дозволу суду на провадження слідчої дії вважають за потрібне подавати тільки подання про проведення слідчої дії і лише 17,7 % (33) – інші процесуальні документи (постанову про порушення кримінальної справи, постанову про притягнення особи як обвинуваченого, протоколи проведення слідчих дій). Зважаючи на це, пропонується ч. 5 ст. 177 КПК після слів “матеріали справи” доповнити положенням: “… які обґрунтовують необхідність проведення слідчої дії”.

Авторкою аналізується правова підстава для провадження накладення арешту на кореспонденцію та зняття інформації з каналів зв’язку – постанова голови апеляційного суду чи його заступника. У дисертаційному дослідженні набула подальшого розвитку позиція вчених (С.М. Стахівський, І.М. Козьяков) щодо необхідності надання права місцевому суду за місцем провадження досудового слідства вирішувати питання про накладення арешту на кореспонденцію та зняття інформації з каналів зв’язку.

На виконання рішень Європейського Суду з прав людини та Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу запропоновано внести зміни до законодавства, спрямовані на забезпечення особи, щодо якої провадяться накладення арешту на кореспонденцію та зняття інформації з каналів зв’язку, належними гарантіями захисту обмежених прав і свобод. З цією метою ч. 9 ст. 187 КПК (ч. 4 ст. 267 проекту КПК) доповнити положенням такого змісту: “Після скасування арешту, накладеного на кореспонденцію, та зупинення зняття інформації з каналів зв’язку слідчий зобов’язаний роз’яснити особі, стосовно якої були проведені ці слідчі дії, можливість оскаржити постанову про накладення арешту на кореспонденцію чи зняття інформації з каналів зв’язку у вищестоящому суді. У разі встановлення судом незаконного проведення зазначених слідчих дій особа має право на відшкодування шкоди у розмірах і в порядку, визначеному Законом України “Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду”. А також п.1-1 ст. 2 Закону України “Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду” після слів “… обшуку, виїмки…” доповнити словами: “…накладення арешту на кореспонденцію, зняття інформації з каналів зв’язку…”.

З метою забезпечення конституційних прав і свобод особи під час проведення обшуку (огляду) житла чи іншого володіння особи у невідкладних випадках обґрунтовується необхідність винесення постанови про проведення слідчої дії і направлення копії цієї постанови та протоколу слідчої дії судді (пропозицію підтримали 60,4 % (113) респондентів). Це надасть змогу перевірити не лише законність та обґрунтованість рішення про проведення слідчої дії, а й сам перебіг та отримані результати, а також оцінити невідкладність обставин, що викликали необхідність її проведення без постанови судді. Запропоновано також визначити процедуру перевірки судом законності та обґрунтованості слідчої дії у такому випадку.

У підрозділі 3.2 “Прокурорський нагляд за законністю та обґрунтованістю проведення слідчих дій” зазначається, що незважаючи на те, що слідчі дії, пов’язані з обмеженням конституційних прав та свобод особи, провадяться лише на підставі судового рішення, прокурорський нагляд за законністю та обґрунтованістю їх провадження залишається одним з важливих засобів забезпечення допустимості доказів, для отримання яких вони проводяться, а також є гарантією прав та свобод учасників кримінального судочинства.

На підставі вивчення положень відповідних нормативно-правових актів авторка аналізує повноваження прокурора зі здійснення нагляду за провадженням слідчих дій. Це дає підстави стверджувати, що активна участь прокурора у провадженні слідчих дій не лише запобігає порушенню вимог закону та необґрунтованому обмеженню прав і свобод учасників кримінального процесу, а й сприяє їх своєчасному виявленню та усуненню.

З метою ефективного та безперешкодного виконання окремими службовими особами покладених на них обов’язків, запропоновано закріпити обов’язкову участь прокурора, що здійснює нагляд за додержанням законів органами, які проводять досудове розслідування, при проведенні обшуку, виїмки, огляду житла або службового приміщення, особистого чи службового транспорту, особистого обшуку судді, народного депутата України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Голови Рахункової палати, Першого заступника і заступника Голови, головних контролерів та Секретаря Рахункової палати як додаткову гарантію законності їх провадження.

На підставі аналізу процесуального порядку отримання дозволу суду на проведення слідчих дій, які обмежують конституційні права та свободи особи, дисертантка обґрунтовано пропонує у разі незгоди прокурора на проведення слідчих дій надати слідчому право звернутися з письмовим викладом своїх заперечень до вищестоящого прокурора.

Ґрунтуючись на результатах вивчення практики розслідування злочинів, авторка доходить висновку, що попередня згода прокурора на звернення слідчого до суду з поданням про проведення слідчої дії не завжди створює гарантію його законності та обґрунтованості. Зважаючи на це, пропонується закріпити обов’язок останнього самостійно доводити необхідність провадження слідчої дії, про яку клопоче слідчий, в суді.

Також у дисертації наголошується на необхідності уніфікації форми повідомлення прокурора про проведений обшук (огляд) без постанови судді та обшук без санкції прокурора – направлення копії постанови про проведення слідчої дії та протоколу її проведення.

У підрозділі 3.3 “Відомчий контроль за законністю та обґрунтованістю проведення слідчих дій” основну увагу авторка приділяє визначенню ролі начальника слідчого відділу та начальника органу дізнання у забезпеченні законного та обґрунтованого проведення слідчих дій у стадії досудового розслідування.

Дисертантка зазначає, що ефективність досудового розслідування, його якість, забезпечення прав і свобод особи визначаються рівнем процесуального контролю.

На підставі вивчення відповідних норм КПК, положень низки відомчих нормативно-правових актів, а також проекту КПК авторка детально розглядає механізм реалізації контрольних повноважень, якими наділені начальник слідчого відділу та начальник органу дізнання.

Аналізуючи співвідношення процесуальної самостійності слідчого та процесуального контролю начальника слідчого відділу, дисертантка доходить висновку, що останній сприяє забезпеченню законності кримінально-процесуальної діяльності у стадії досудового слідства та реалізації процесуальних гарантій прав та свобод учасників кримінального судочинства. Це дало змогу розвинути пропозицію щодо необхідності наділення начальника слідчого відділу правом подавати прокуророві клопотання про скасування незаконних та необґрунтованих подань слідчого.

Досліджуючи повноваження начальника слідчого відділу, пов’язані з наданням вказівок слідчому, авторка наголошує на обмеженості законодавчих положень, що надають можливість слідчому їх оскаржити. Дисертантка обґрунтовано пропонує законодавчо закріпити право слідчого оскаржувати вказівки начальника слідчого відділу про провадження слідчих дій, які обмежують права та свободи особи, передбачені Конституцією України, тобто таких, що потребують одержання згоди суду (судді) або прокурора.