Тітко І.А. Нормативна сутність оцінних понять в кримінально-процесуальному праві України

summary

У Вступі обґрунтовуються актуальність теми дисертації, її зв’язок з науковими програмами, визначаються мета, завдання, об’єкт і предмет дослідження, його методологічне й теоретичне підґрунтя, формулюється наукова новизна роботи, з’ясовується практичне значення одержаних результатів, указується ступінь їх апробації.

Розділ 1 "Теоретико-методологічні питання використання оцінних понять у кримінальному процесі" складається із 3-х підрозділів.

Підрозділ 1.1. "Сутність оцінних понять та їх функції в механізмі правового регулювання" містить стислий огляд термінології, яка використовується в наукових джерелах для позначення феномену, що розглядається, на підставі чого зроблено висновок про прийнятність терміна "оцінні поняття". Аналізуються правові та інші (логічні, гносеологічні, лінгвістичні тощо) властивості оцінних понять. Надається авторське визначення останніх у кримінально-процесуальному праві. Доводиться неможливість повної відмови від використання оцінних понять у правовій регламентації в цілому та у кримінальному процесі зокрема.

Досліджується відповідність існування оцінних понять у правовому регулюванні конституційному принципу верховенства права, а саме такій його складовій, як правова визначеність. Аналіз рішень Європейського суду, що стали базою для розуміння останньої, дав можливість дійти висновку про допустимість використання оцінних понять у сфері правового регулювання без порушення принципу правової визначеності, а, відповідно, і принципу верховенства права.

 Спираючись на існуючі в теорії та окремих галузях права дослідження і враховуючи специфіку кримінально-процесуального права, виділено низку функцій оцінних понять в кримінальному процесі, які можна класифікувати на: а) загальні (передача правової інформації, нормативне регулювання); б) міжгалузеві (забезпечення піднормативного індивідуального регулювання і встановлення його меж, узагальнення, досягнення законодавчої економії, стабілізуючо-прогностична функція, розмежування змісту подібних правових приписів, пом’якшення формальної визначеності права, закріплення за суб’єктами правовідносин дискреційних повноважень); в) кримінально-процесуальні (регламентація оцінки доказів, узгодження кримінально-процесуальних норм з нормами моралі).

У підрозділі 1.2. "Оцінні поняття в кримінальному процесі: вживання, класифікація, оцінка" шляхом проведення порівняльно-правового аналізу, виявляється значна частота використання оцінних понять у кримінально-процесуальному законодавстві як України, так й інших держав з різними правовими системами.

Розповсюдженість оцінних понять у сфері кримінального судочинства зумовлює необхідність у їх класифікації. З урахуванням існуючих наукових розробок і специфіки кримінально-процесуального права, пропонується групувати оцінні поняття за наступними класифікаційними підставами: 1) за сферою застосування їх можна поділити на: а) виключно правові, б) такі, що не є виключно правовими; 2) за масштабом використання в межах права – на ті, що використовуються: а) в матеріальному і процесуальному праві, б) у процесуальному праві, в) виключно в кримінальному процесі; 3) за характером найбільш загальних властивостей та ознак – на: а) якісні, б) кількісні, в) поняття змішаного типу; 4) за ступенем визначеності – на: а) частково інтерпретовані, б) неінтерпретовані; 5) за способом роз’яснення – на роз’яснені шляхом: а) визначення загальних ознак оцінного поняття, б) наведення прикладів явищ, що охоплюються оцінним поняттям, в) поєднання обох названих способів; 6) за аксіологічними властивостями – на ті, що позначають: а) позитивні явища, б) негативні явища, в) мають нейтральне ціннісне значення; 7) за предметом оцінки – на ті, що характеризують: а) особу, б) поведінку, в) властивості предметів і речей, г) часові величини, д) ситуації, е) причини тощо; 8) за джерелом закріплення – на закріплені у: а) внутрішньому законодавстві, б) міжнародно-правових актах. Відмічається, що одне поняття за різними критеріями може бути віднесено до декількох класифікаційних груп.

Дисертант доходить висновку, що оцінка при застосуванні норми з оцінним поняттям є правозастосовною діяльністю суб’єкта кримінального процесу, спрямованою на наповнення оцінного поняття конкретним нормативним змістом на підставі свого внутрішнього переконання, керуючись власною правосвідомістю, об’єктивно існуючим стандартом оцінного поняття та особливостями конкретного випадку, і встановлення відповідності між змістом оцінного поняття та ознаками життєвої ситуації, до якої має бути застосована норма.

Підрозділ 1.3. "Особливості вираження оцінних понять у кримінально-процесуальному законі" присвячено розгляду окремих логічних властивостей оцінних понять, а також специфіці форм і способів їх вираження в тексті кримінально-процесуального законодавства.

Аргументується позиція, згідно з якою для позначення досліджуваного явища слід використовувати категорію "оцінні поняття", а не "оцінні терміни". В свою чергу, категорію "термін" умовно допустимо використовувати для позначення словесного вираження оцінного поняття.

Вжите законодавцем оцінне поняття може супроводжуватись наданням роз’яснень щодо його розуміння, зокрема, через закріплення переліку об’єктів, що входять до обсягу цього поняття. При цьому мова має йти лише про невичерпний перелік. Якщо законодавець надає вичерпний перелік – поняття не є оцінним.

Вивчення позицій науковців, аналіз норм чинного КПК і результатів проведеного соціологічного дослідження дали можливість дійти висновку, що в тексті різних норм КПК оцінні поняття, позначені одним і тим же терміном, можуть не співпадати за своїм нормативним змістом, і, відповідно, повинні з’ясовуватися з урахуванням контексту. Поряд із цим законодавцеві при позначенні оцінних понять, що несуть тотожне змістове навантаження, слід уникати використання синонімії, оскільки це викликає додаткові складнощі в правозастосуванні.

Зроблено висновок, що в переважній більшості випадків оцінні поняття в кримінальному процесі виражені через загальновживані терміни. З певною часткою умовності можна говорити про існування спеціально-юридичних термінів (розглядаючи оцінні поняття, виражені за допомогою стійкого словосполучення, одним з елементів якого є спеціально-юридичний термін). Спеціально-технічні терміни для позначення оцінних понять в кримінально-процесуальному праві не застосовуються.

Сфера дії оцінних понять не обмежується лише нормами, в яких має місце їх безпосереднє застосування, а охоплює й опосередковане використання – коли сама норма текстуально не містить таких понять, проте, в силу різного роду зв’язків, передбачає звернення до нормативних приписів з оцінними поняттями.

Розділ 2 "Тлумачення і застосування кримінально-процесуальних норм, що містять оцінні поняття" складається із 2-х підрозділів, 2-й підрозділ містить 3 пункти.

У підрозділі 2.1. "Види і способи тлумачення оцінних понять у кримінальному процесі" увага зосереджена на специфіці здійснення інтерпретації кримінально-процесуальних норм з оцінними поняттями та на особливостях об’єктивації результатів такої діяльності.

Зроблено акцент на необхідності розмежування термінів, які інколи вживаються як синоніми для позначення процесів, що відбуваються при розкритті нормативного змісту правової норми з оцінним поняттям. Зокрема, йдеться про "тлумачення", "з’ясування", "роз’яснення" і "конкретизацію" оцінного поняття. Під тлумаченням пропонується розуміти єдність процесів з’ясування і роз’яснення нормативного змісту оцінного поняття. Конкретизація означає процес наповнення останнього конкретним нормативним змістом під час застосування норми з таким поняттям до індивідуально визначеної ситуації. Розмежування у розумінні термінів "тлумачення" і "конкретизація" оцінних понять, дає підстави заперечувати підхід, згідно з яким тлумачення оцінного поняття завжди пов’язано з конкретною ситуацією.

Критично осмислюється позиція окремих науковців, відповідно до якої метою інтерпретації оцінного поняття є його трансформація у формально-визначене. Наводяться аргументи на користь спростування такого підходу.

Автором поділяються висловлені в процесуальній літературі погляди щодо необхідності доповнити КПК нормою, яка надасть судді, слідчому, прокуророві, особі, яка провадить дізнання, право посилатись у процесуальних актах на рішення і висновки Конституційного Суду України, у тому числі при встановленні нормативного змісту оцінних понять.

Підкреслюється особлива значимість інтерпретаційної діяльності Верховного Суду України. Зокрема, анкетування суддів продемонструвало майже стовідсоткову готовність респондентів шукати роз’яснення оцінних понять саме в постановах Пленуму Верховного Суду України.

Обґрунтовується необхідність відносити до проявів казуального тлумачення рішення судів усіх рівнів, які приймаються в конкретних справах на підставі норм з оцінними поняттями, а не лише рішення вищих інстанцій.

Першочергова роль серед видів неофіційного тлумачення відводиться доктринальному. Але орієнтація виключно на цей вид інтерпретації оцінних понять приховує в собі небезпеку неоднозначного їх розуміння і застосування, оскільки позиції науковців можуть різнитися. Підкреслюється значущість неофіційного тлумачення оцінних понять кримінально-процесуального закону, яке здійснюється спеціалістами-практиками (практично-професійне тлумачення) і реалізується шляхом підготовки аналітичних довідок, методичних рекомендацій, вказівок, оглядів тощо.

Розглянуто способи тлумачення кримінально-процесуальних норм з оцінними поняттями. Відмічено важливість лексико-граматичного способу тлумачення, що зумовлюється необхідністю врахування мовного контексту, в якому вжито оцінне поняття. При застосуванні логічного способу тлумачення особливого значення набуває закон достатньої підстави (оскільки він є органічною складовою нормативного змісту значної кількості кримінально-процесуальних оцінних понять), а також логічний прийом виведення висновків за аналогією (зокрема, якщо в законі надано орієнтовний перелік об’єктів, що входять до обсягу оцінного поняття). Специфіка застосування системного способу тлумачення полягає в тому, що необхідно враховувати не лише функціональні зв’язки між нормами кримінально-процесуального закону, а й кореляційні взаємозв’язки між окремими оцінними поняттями. Інтерпретація останніх не може здійснюватись без звернення до раціонального способу тлумачення – встановлення смислу норми з урахуванням сучасних соціальних, політичних, етичних, правових потреб правозастосовної практики. Необхідність застосування цього способу випливає зі стабілізуючо-прогностичної функції оцінних понять (забезпечення здатності закону пристосовуватися до зміни суспільних відносин).

За результатами дослідження також сформульовано висновок, що найбільш зручним з позиції правозастосування є комбінований спосіб роз’яснення, який передбачає наведення ознак оцінного поняття і прикладів явищ, що входять до його обсягу.

Підрозділ 2.2. "Кримінально-процесуальні рішення й оцінні поняття" складається із 3-х пунктів.

У пункті 2.2.1. "Правозастосовний розсуд при реалізації норм з оцінними поняттями в кримінальному процесі" проводиться аналіз існуючих на сьогодні підходів до розуміння правозастосовного розсуду через призму такої підстави для його застосування як наявність у складі кримінально-процесуальної норми оцінного поняття. Зроблено висновок, що розсуд при реалізації норм з оцінними поняттями в кримінальному процесі недоречно визначати як можливість вільного вибору, оскільки, як показали результати проведеного дослідження, завжди існують об’єктивні реалії, на які змушений зважати правозастосовувач: орієнтири, встановлені законодавцем або офіційним інтерпретатором, суттєві ознаки конкретної ситуації, принципи та завдання кримінального процесу, спрямованість практики, контекст норми, до складу якої входить оцінне поняття, його загальновживане розуміння тощо.

У пункті 2.2.2. "Мотивування кримінально-процесуальних рішень, які приймаються на підставі норм з оцінними поняттями" аргументується теза, згідно з якою при викладенні рішення, прийнятого на підставі кримінально-процесуальної норми з оцінним поняттям, роль мотивування збільшується порівняно з випадками, коли рішення приймається на підставі чітко визначеної норми. Дана позиція підтверджена теоретичними положеннями та результатами анкетування.

Узагальнення практики свідчить про усталеність типових помилок у мотивуванні рішень, прийнятих на підставі норм з оцінними поняттями. Зокрема, йдеться про абстрактність, недостатність, нелогічність, шаблонність мотивування. Вбачається, що для запобігання наведеним недолікам практичним працівникам слід більше уваги приділяти виокремленню з матеріалів кримінальної справи і висвітленню в тексті рішення фактів, використання яких наповнить абстрактні формулювання закону конкретним змістом. Особливу увагу належить зосереджувати на індивідуалізації норми з оцінним поняттям стосовно розгляду кожного окремого випадку.

У пункті 2.2.3. "Роль судової практики при застосуванні кримінально-процесуальних норм з оцінними поняттями" обґрунтовується, що роз’яснення нормативного змісту оцінних понять, надані в постановах Пленуму Верховного Суду України, сприяють єдності судової практики і мають сприйматися як загальнообов’язкові нормативні положення. Прийняте в конкретній справі рішення суду будь-якої інстанції, в якому надане розуміння оцінного поняття, може мати рекомендаційний характер і слугувати лише орієнтиром для інших схожих випадків.

Проаналізовано практику Європейського суду, яка характеризує ставлення зазначеного органу правосуддя до: 1) нечітких категорій у сфері правового регулювання; 2) значення національної судової практики в застосуванні оцінних понять. Погоджуючись із неможливістю уникнути використання в законодавстві оцінних понять, Європейський суд допускає їх існування за умови відповідності виробленому практикою цього органу стандарту "законності", додержання якого ставиться Європейським судом у пряму залежність від наявності або відсутності практики національних судів по застосуванню нечіткої норми.

Розділ 3 "Оцінні поняття в окремих інститутах кримінально-процесуального права" складається із 3-х підрозділів.

У підрозділі 3.1. "Оцінні поняття в регламентації стадії порушення кримінальної справи" досліджується нормативний зміст низки оцінних понять, що містяться в нормах, спрямованих на регулювання стадії порушення кримінальної справи.

Аргументується, що при вирішенні питання про порушення кримінальної справи знання слідчого про "достатні дані, які вказують на наявність ознак злочину" (ч. 2 ст. 94 КПК), має характер обґрунтованої ймовірності. Відповідно, вказане оцінне поняття не передбачає вимоги встановлення точної кваліфікації діяння на момент порушення кримінальної справи. Максимально точно має бути кваліфіковане діяння в постанові про притягнення особи як обвинуваченого, оскільки саме цей документ є базовим джерелом для всієї подальшої обвинувальної діяльності.

Проаналізувавши існуючі теоретичні розробки, законодавство іноземних держав, проекти КПК, а також результати проведеного анкетування, дисертант доходить висновку про доцільність виключення із закону такої умови порушення кримінальної справи приватного обвинувачення за ініціативою прокурора, як "особливе громадське значення" справи (ч. 3 ст. 27 КПК), оскільки випадки втручання державних органів у сферу приватних відносин повинні бути визначені чітко й однозначно.

На підставі вивчення існуючої національної судової практики, правозастосовної практики інших держав, рішень Європейського суду зроблено висновок, що оцінне поняття "особа, інтересів якої стосується порушена кримінальна справа" (ч. 3 ст. 236⁷ КПК) позначає не будь-яку особу, якої тим чи іншим чином стосується порушена кримінальна справа, а лише фізичну особу, яку з урахуванням обставин справи та спрямованості дій правоохоронних органів можна вважати запідозреною (у криміналістичному розумінні цього слова) і, відповідно, якій у майбутньому може загрожувати притягнення до кримінальної відповідальності. Для визнання скарги на постанову про порушення кримінальної справи за фактом такою, що містить "достатнє обґрунтування порушення прав та законних інтересів відповідної особи" (ч. 3 ст. 236⁷ КПК), обґрунтуванню, в першу чергу, підлягає право на подання скарги, тобто та обставина, що особа фактично знаходиться в такому ж статусі, в якому б вона була за умови порушення справи не за фактом, а щодо неї.

У підрозділі 3.2. "Нормативна сутність оцінних понять у сфері правового регулювання запобіжних заходів" аргументується, що при встановленні "достатніх підстав" для застосування запобіжного заходу (ч. 2 ст. 148 КПК) доведенню підлягає не достовірність, а висока ймовірність того, що певний факт (ухилення від слідства, перешкоджання встановленню істини, продовження злочинної діяльності) може мати місце в майбутньому.

Обґрунтовується доцільність замість вжитого у ч. 1 ст. 155 КПК оцінного поняття "виняткові випадки" надати вичерпний перелік випадків, у яких можливо застосовувати запобіжний захід взяття під варту в справах про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк не більше трьох років. До таких випадків слід віднести: а) підозрюваний або обвинувачений не має постійного місця проживання на території держави; б) його особу не встановлено; в) ним порушено раніше обраний запобіжний захід; г) особа переховується від органів досудового розслідування чи суду; д) наявність доказів того, що особа вчинила або готується вчинити новий злочин.

У ч. 1 ст. 434 КПК пропонується замінити оцінне поняття "тяжкість злочину" вказівкою на конкретні категорії злочинів (тяжкі та особливо тяжкі), що відповідатиме встановленій у Кримінальному кодексі України класифікації злочинів за формальною ознакою – суворістю покарання. Як виняток у чітко визначених випадках, перелік яких повинен бути вичерпним, доцільно передбачити можливість обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту до неповнолітнього, який підозрюється (обвинувачується) у вчиненні злочину середньої тяжкості. Перелік випадків, які слід вважати винятковими, в контексті ст. 155 і ст. 434 КПК має бути уніфікованим.

У підрозділі 3.3. "Оцінні поняття в регламентації порядку проведення обшуку і виїмки" доводиться позиція, згідно з якою оцінне поняття "достатні підстави вважати", що об’єкт пошуку знаходиться в певному місці чи в якої-небудь особи (ч. 1 ст. 177 КПК), дає слідчому можливість прийняття рішення про проведення обшуку на підставі знання, що характеризується обґрунтованою ймовірністю.

Аргументується необхідність доповнення норми закону, яка встановлює підстави проведення виїмки (ч. 1 ст. 178 КПК), вказівкою на те, що дані про місце знаходження повинні бути настільки точними, що виявлення предмета не потребуватиме пошукових дій.

Висловлено думку, що оцінне поняття "предмети чи документи, які мають значення для справи" (ч. 1 ст. 178 КПК) є прийнятним для законодавчого встановлення об’єктів обшуку (ч. 1 ст. 177 КПК), але не відповідає змісту такої слідчої дії, як виїмка. При регламентації останньої доцільним буде використовувати формулювання "визначені предмети чи документи, які мають значення для справи".

Автор доходить висновку про необхідність закріплення на рівні закону або інтерпретаційного акту орієнтовного переліку "невідкладних випадків", у яких є можливим здійснення обшуку (крім житла чи іншого володіння) без санкції прокурора (ч. 4 ст. 177 КПК) або проведення обшуку чи виїмки в нічний час (ст. 180 КПК), а також загальних критеріїв визначення невідкладності подібних випадків.