Мазан В.Б. Організаційні та процесуальні проблеми вдосконалення діяльності органів дізнання

summary

У  вступі  обґрунтовується вибір теми дисертації, її актуальність; визначаються об’єкт, предмет, мета і задачі дослідження, його методологічна і  теоретична основа; розкривається зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами; окреслені та сформульовані положення, що характеризують її наукову новизну і які виносяться на захист; виділяється теоретичне і практичне значення результатів дослідження.

Розділ перший “Загальна характеристика сутності дізнання в кримінальному процесі України та системи органів дізнання” складається з двох підрозділів.

 У підрозділі 1.1. “Поняття і сутність дізнання в науці кримінального процесу та законодавстві” аналізуються позиції окремих дореволюційних учених-процесуалістів, положенння Статуту кримінального судочинства 1864 р., законодавство часів Гетьманщини та Директорії. На підставі цього зазначається, що дізнання в Україні пройшло еволюцію від діяльності непроцесуального, в основному розшукового характеру, результати якої не мали доказового значення в суді, до однієї із самостійних форм досудового розслідування кримінальних справ.

При розгляді питання щодо кримінально-процесуального змісту дізнання, автор підтримує і наводить додаткові аргументи щодо правомірності позиції тих учених (М. М. Михеєнко, В. В. Вапнярчук, О. В. Баулін та ін.), які вважають, що оперативно-розшукові заходи лежать за рамками дізнання. Вказана діяльність є не дізнанням, а лише одним із напрямків компетенції окремих органів, яким це право надано Законом України “Про оперативно-розшукову діяльність”. У роботі обґрунтовується думка, що в зміст дізнання також не входить і перевірка заяв та повідомлень про злочини, і виконання органом дізнання доручень та вказівок слідчого, і досудова підготовка матеріалів у протокольній формі, які є різновидами не дізнання, а кримінально-процесуальної діяльності органу дізнання.

Чинне законодавства не передбачає таку форму дізнання, як розслідування в повному обсязі, матеріали котрого достатні для направлення справи з обвинувальним висновком до суду. Тому, під дізнанням слід розуміти початкову форму досудового розслідування, яка представляє собою врегульовану кримінально-процесуальним законодавством діяльність уповноважених законом державних органів і посадових осіб, що зв’язана з їх функціональним призначенням і виражається в провадженні слідчих дій до встанов­лення особи, яка вчинила злочин, що не є тяжким чи особливо тяжким, та по провадженню невід­кладних слідчих дій при розслідуванні тяжких чи особливо тяжких злочинів з метою досягнення загальних завдань кримінального судочинства, зокрема забезпе­чення всебічності, повноти, об’єктивності досудового слідства, з наступним направленням матеріалів справи слідчому в строк, встановлений законом, або її закриттям.

У підрозділі 1.2. “Поняття і система органів дізнання, їх функціональне призначення та компетенція” зазначається, що під органом дізнання слід розуміти передбачені кримінально-процесуальним законом державні органи (установи) і посадові особи, управомочені здійснювати в межах своєї компетенції досудове розслідування та виконувати іншу діяльність (зокрема, інші види кримінально-процесуальної діяльності, а також оперативно-розшукову діяльність), що виникає у зв’язку з їх безпосередніми функціональними обов’язками. Обґрунтовується думка про необхідність розподілу компетенції вказаних у законі посадових осіб і установ як органів дізнання, незважаючи на те, що згідно з криміально-процесуальним законодавством вони наділені рівними правами і обов’язками.

Для органів дізнання – установ ознаками, що визначають їх компетенцію, є: категорії злочинів; адміністративна та інша територія їх діяльності; об’єкт юрисдикції, а в деяких випадках і коло осіб. Однак останння ознака не пов’язана службовою підлеглістю з органом дізнання.

Для посадових осіб, як органів дізнання, при визначенні їх кримінально-процесуальної компетенції характерні такі ознаки: коло осіб, які перебувають у службовій підлеглості керівника органу дізнання або містяться в установах виконання покарань; територія об’єкта; категорія злочинів і умови функціонування. Однак для названих органів дізнання категорія злочину не завжди має домінуюче значення.

Критично аналізуючи різноманітні погляди, автор доходить висновку, що органи дізнання є носіями двох функцій: основної – розслідування кримінальних справ у формі дізнання та допоміжної – сприяння суб’єктам, уповноваженим на провадження в кримінальній справі.

На підставі докладного розгляду структури та компетенції кожного органу дізнання дисертантом запропонована низка пропозицій, зокрема: у законодавчому порядку встановити компетенцію всіх органів дізнання, в тому числі й міліції та капітанів морських суден, що перебувають в далекому плаванні; компетенцію міліції визначити таким чином: “у справах віднесених законом до їх відання, а також у справах про всі злочини, за відсутності інших органів досудового слідства чи дізнання”; стосовно такого органу дізнання, як капітан морського судна, замінити термін “у далекому плаванні” на термін “за межами територіальних вод України”, який більш чітко визначає умову, коли капітан судна має статус органу дізнання; розширити перелік органів дізнання за рахунок керівників дипломатичних та консульських установ; визначити в кримінально-процесуальному законі поняття “начальник органу дізнання” і “особа, яка здійснює дізнання”, а також закріпити їх процесуальні повноваження.

Розділ другий “Актуальні питання забезпечення прав і законних інтересів особи при провадженні кримінально-процесуальної діяльності органами дізнання” складається з чотирьох підрозділів.

 У підрозділі 2.1. “Дотримання прав і законних інтересів особи при прийнятті, реєстрації, перевірці та вирішенні заяв і повідомлень про злочини в стадії порушення кримінальної справи” на підставі аналізу практики, дисертант виділяє найбільш типові порушення конституційних прав особи, яких припускаються органи дізнання при розгляді заяв (повідомлень) про злочини. Це зокрема: 1) на етапі прийому заяв і повідомлень про злочини: а) приховування злочинів від обліку; б) фальсифікація заяв і повідомлень про вчинений злочин; 2) на етапі попередньої перевірки заяв і повідомлень про злочини, прийнятті процесуальних рішень: а) необґрунтована відмова в порушенні кримінальної справи; б) фальсифікація матеріалів попередньої перевірки та рішень, що приймаються; в) перевищення строків попередньої перевірки (несвоєчасне прийнятя процесуального рішення); г) провадження слідчих та інших дій, які не дозволяється проводити на етапі попередньої перевірки; д) необґрунтоване порушення кримінальної справи. Шодо окремих з них пропонуються конкретні заходи, спрямовані на їх усунення. Так, підтримується пропозиція розробників останнього проекту КПК України про збільшення строку перевірки заяв і повідомлень про злочини (замість 3-х до 5 діб) та про надання прокуророві права у виняткових випадках продовжувати цей строк із врахуванням обставин, які склалися при розгляді заяв і повідомлень. Автор вважає за доцільне регламентувати і закріпити в кримінально-процесуальному законодавстві порядок проведення дослідження речовин і об’єктів, а також судово-медичного освідування в ході попередньої перевірки заяв і повідомлень про злочини, оскільки сліди злочину піддаються впливу природних процесів і можуть бути знищені або втрачені з плином часу; регламентувати процесуальні дії по відібранню пояснень, поданню і витребуванню документів та предметів і надати їх результатам статусу повноцінних доказів. Зокрема, пропонується встановити відповідальність (адміністративну чи кримінальну) за дачу завідомо неправдивих пояснень і за неявку для дачі пояснень, розробити чіткі правила отримання пояснень, закріпити в КПК України (ст.65) таке джерело доказів, як пояснення.

Крім того, вноситься ще низка пропозицій, зокрема: визначити в КПК коло обставин, які повинні бути встановлені при відмові в порушенні кримінальної справи, й що повинно бути викладено у відповідній постанові; регламентувати процесуальний порядок оскарження і розгляду скарги на постанову про порушення кримінальної справи стосовно певної особи, надавши останній процесуального статусу підозрюваного; спростити вимоги до змісту скарги потерпілого по справах приватного обвинувачення, оскільки припис ст.251 КПК України щодо відповідності вимогам, які встановленні до обвинувального висновку (статті 223 і 224 КПК України), особі, яка подає таку скаргу, без допомоги професійного юриста виконати буде досить важко.

У підрозділі 2.2. “Дотримання прав і законних інтересів особи при провадженні за протокольною формою досудової підготовки матеріалів” автор характеризує протокольну форму досудової підготовки матеріалів як особливе спрощене кримінально-процесуальне провадження, яке здійснюється органами дізнання, спрямоване на встановлення обставин вчиненого очевидного злочину невеликої тяжкості, якому властива низка інших ознак, особливостей, що визначають її самостійне значення й особливе місце в кримінальному процесі.

Дисертант вважає необхідним законодавчо регламентувати юридичний статус осіб, які зазнали шкоди від злочинів, передбачених в ст.425 КПК, визнаючи їх потерпілими та цивільними позивачами, надавши їм можливість брати участь у справі, зокрема, знайомитися зі всіма матеріалами, заявляти клопотання, оскаржувати дії органів дізнання, а правопорушнику надати процесуального статусу підозрюваного.

У підрозділі 2.3. “Дотримання прав і законних інтересів особи при провадженні дізнання та при застосуванні заходів процесуального примусу” розглядаються  особливості  провадження дізнання у справах про злочини, що не є тяжкими, звертається увага на невизначенність процесуального положення особи, яка вчинила злочин. Дисертант висловлює думку, що ця особа за своїм процесуальним станом є підозрюваним, і в зв’язку з цим підтримує висловлену в юридичній літературі пропозицію (М. М. Михеєнко, В. Т. Нор, В. П. Шибіко, М. Я. Никоненко та ін.) про необхідність визнання підозрюваним особи, щодо якої винесено постанову про визнання її такою.

При розгляді особливостей компетенції осіб, які провадять дізнання у справах про тяжкі та особливо тяжкі злочини, звертається увага на можливість провадження ними лише дій, завданням яких є збереження слідів злочину на початковому етапі розслідування у зв’язку із загрозою можливої їх втрати у разі зволікання. Обґрунтовується думка про недоцільність в законодавчому порядку обмежувати коло невідкладних слідчих дій, оскільки передбачити, які з них виявляться невідкладними в ході розслідування конкретних кримінальних справ, практично неможливо.

Дисертант вносить пропозицію, що при провадженні дізнання у кримінальних справах про тяжкі чи особливо тяжкі злочини рішення про їх закриття повинно прийматися слідчим або прокурором. У зв’язку з цим пропонується закріпити в законі положення про обов’язок органу дізнання при порушенні кримінальних справ доводити до відома про це не тільки прокурора, а й слідчого чи начальника слідчого підрозділу.

Розглядаючи сутність заходів кримінально-процесуального примусу, автор формулює їх поняття, класифікує їх та докладно розглядає питаня, що виникають при застосуванні затримання, проведенні обшуку, виїмки, огляду, освідування, вносить пропозиції щодо їх вирішення, поліпшення порядку нормативного регулювання.

У підрозділі 2.4. “Дотримання прав і законних інтересів особи при взаємодії органу дізнання зі слідчим у процесі провадження досудового розслідування” розглядаючи конкретні форми взаємодії слідчого з органом дізнання, автор вказує на необхідність прийняття відповідного відомчого нормативного акта про порядок надання результатів ОРД слідчому, органу дізнання, прокурору чи суду. Наводяться аргументи щодо надання права дізнавачу, який виконує доручення чи вказівку слідчого в порядку ч.3 ст.114 КПК, у випадках, що не терплять зволікання, самостійно виходити за рамки доручення і виконувати необхідні слідчі дії з невідкладним повідомленням ініціатора доручення. Однак, як зазначає автор, у таких ситуаціях не повинні обмежуватися конституційні права і свободи громадян, наприклад, положення ч.6 ст.177 КПК, в якій закріплено лише два невідкладних випадки для провадження обшуку в житлі чи іншому володінні особи без постанови судді (пов’язаних із врятуваням життя та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину) повинно суворо дотримуватися співробітниками органу дізнання. Висловлюється думка про необхідність доповнення ч.3 ст.114 КПК положенням, що доручення і вказівки слідчого для органів дізнання є обов’язковими та підлягають виконанню в десятиденний строк.

Автор розглядає низку суттєвих практичних питань взаємодії осіб, що виникають при аналізі функціонування слідчо-оперативних груп, пропонує нормативно регламентувати їх функціонування, зокрема: визначити повноваження керівника групи; повноваження слідчих - членів групи, перелік рішень, які вони вправі приймати самостійно; права і обов’язки слідчих і співробітників органу дізнання, якщо їх співробітництво має тривалий характер і не вкладається в рамки окремих доручень; порядок вирішення суперечок між членами групи; врегулювати також у рамках кримінально-процесуального права процес формування таких груп.

Розділ третій “Основні напрямки раціоналізації процесуальної діяльності, організаційної побудови органів дізнання” складається з двох підрозділів.

У підрозділі 3.1. “Напрямки раціоналізації процесуальної діяльності органів дізнання” докладно розглядається одна з кардинальних проблем кримінального процесу – необхідність диференціації форм процесу взагалі і форм досудового провадження зокрема. Обґрунтовується пропозиція про необхідність відновлення дізнання в справах, у яких провадження досудового слідства не є обов’язковим, причому без будь-яких обмежень, які мали місце раніше, тобто таке дізнання повинно провадитись за правилами досудового слідства. Між собою дізнання і досудове слідство будуть розрізнятися лише за категорією тяжкості розслідуваних злочинів; за органами і посадовими особами, які здійснюватимуть таку діяльність; за строками провадження в кримінальній справі.

Дисертант вносить пропозицію про необхідність розширення процесуальної самостійності дізнавача. Зокрема, доцільно закріпити в новому КПК положення про право дізнавача в справі, що перебуває в його провадженні, доручити іншим органам дізнання або іншим підрозділам органу дізнання провести оперативно-розшукові заходи, слідчі чи розшукові дії; надати вказівкам прокурора, що даються в порядку  ч.2 ст.114 КПК, однакового значення як для слідчого, так і для особи, яка провадить дізнання, оскільки положення закону про оцінку доказів за своїм внутрішнім переконанням (ст.67 КПК) є рівно обов’язковим для обох цих суб’єктів кримінального процесу.

У підрозділі 3.2. “Шляхи вдосконалення організаційної побудови органів дізнання, принципи формування кадрів, матеріально-технічне і наукове забезпечення діяльності підрозділів дізнання” зазначається недоцільність провадження дізнання співробітниками оперативних служб органу дізнання та підтримується практика створення в органах МВС спеціалізованих підрозділів дізнання, пропонується сформувати аналогічні служби в інших органах дізнання. Це позитивно вплине на якість досудового розслідування, перешкоджатиме поширенню такого негативного в кримінальному процесі явища, як суміщення процесуальної і оперативно-розшукової функцій, а також сприятиме спеціалізації осіб, які залучаються до провадження дізнання, та зміцненню гарантій їх незалежності і самостійності. З цією метою автор пропонує передбачити створення таких підрозділів в інших органах дізнання, а в окремих з них (наприклад, таких, як капітани морських суден, що перебувають в далекому плаванні, командири кораблів) - відомчі акти, що визначали б коло осіб, які можуть бути дізнавачами, їх правове становище, вимоги до них, взаємовідносини з керівником тощо.

З точки зору дисертанта, з метою наукової організації управління і праці в підрозділах спеціалізованого дізнання необхідно створити апарати з оптимальним складом як за структурою, так і за штатами, які повинні бути укомплектовані кваліфікованими працівниками; а також підвищити рівень організації праці на підставі впровадження в практику наукових рекомендацій, поширення передового досвіду, застосування технічних вдосконалень, засобів оргтехніки; підвищення результативності діяльності керівників підрозділів дізнання, дізнавачів шляхом оптимальної організації праці.

Загалом же всі аспекти оптимізації дізнання, на погляд автора, зводяться до проблеми матеріально-технічного і наукового забезпечення діяльності підрозділів дізнання, належної підготовки кадрів, які б успішно провадили кримінально-процесуальну діяльність, розуміли роль і місце своєї служби. Більш докаладно в роботі розглянуто такі основні організаційні види навчання, що входять до системи професійної підготовки персоналу ОВС, як початкова підготовка, підвищення кваліфікації, перепідготовка, стажування.