Вапнярчук Процесуальне становище особи, яка провадить дізнання

summary

У  вступі  обгрунтовується вибір теми дисертації, її актуальність, визначаються мета і задачі дослідження, його методологічна і  теоретична основа, виділяються положення, що характеризують наукову новизну роботи, теоретичне і практичне значення висновків, які в ній містяться.

Розділ перший “Сутність дізнання в кримінальному процесі України” складається з трьох підрозділів.

 У підрозділі 1.1. “Поняття дізнання” з метою більш кращого розуміння сучасних поглядів на інститут дізнання аналізуються позиції окремих дореволюційних учених-процесуалістів, а також розглядаються основні особливості аналогічного інституту в деяких зарубіжних країнах.

Розглядаючи кримінально-процесуальний зміст дізнання, автор підтримує і наводить додаткові аргументи щодо правомірності позиції тих учених (М.С. Строгович, В.В. Грянко, А.Я. Дубінський, О.С. Кузьмінов, О.В. Баулін та ін.), які вважають, що оперативно-розшукові заходи лежать за рамками дізнання. Вказана діяльність є не дізнанням, а лише одним із напрямків компетенції окремих органів, яким це право надано Законом України “Про оперативно-розшукову діяльність”. Дізнання як процесуальна діяльність і оперативно-розшукова діяльність – це самостійні види державно-правової діяльності органу дізнання, які здійснюються в різних правових режимах. У роботі також обгрунтовується думка, згідно з якою в зміст дізнання не входить і досудова підготовка матеріалів у протокольній формі, вона поряд з дізнанням та попереднім слідством є однією з форм попереднього (досудового) розслідування. Висловлюються аргументи й на користь того, що різновидом не дізнання, а кримінально-процесуальної діяльності органу дізнання є і перевірка заяв та повідомлень про злочини та виконання органом дізнання доручень слідчого.

Оскільки в результаті внесених у 1993 р. змін до КПК України така форма дізнання, як розслідування в повному обсязі, матеріали котрого достатні для направлення справи з обвинувальним висновком до суду, була скасована, то, на думку дисертанта, зараз можна говорити лише про дізнання як початкову форму розслідування кримінальних справ. Таким чином, під дізнанням відповідно до чинного законодавства слід розуміти початкову форму попереднього розслідування кримінальних справ, яка становить собою врегульовану кримінально-процесуальним законом діяльність органів дізнання і осіб, які провадять дізнання, по провадженню слідчих дій до встановлення особи, яка вчинила злочин, що не є тяжким, та по провадженню невідкладних слідчих дій при розслідуванні  тяжких  злочинів,  метою  якої  є забезпечення всебічності, повноти,

8

об'єктивності попереднього слідства, а також попередження, припинення і розкриття злочинів. Вивчення практики діяльності органу дізнання по розслідуванню злочинів, які не є тяжкими, свідчить про необхідність поновлення скасованої форми дізнання. Обгрунтування цього висновку і особливості процесуального становища особи, яка буде провадити таке розслідування,  розглянуті в наступному розділі.

У підрозділі 1.2. “Поняття органу дізнання” відзначається, що законодавець досить часто оперує терміном “орган дізнання”, однак роз'яснення його не дає. З'ясування ж сутності цього поняття, як і терміна “дізнання”, має досить важливе значення для встановлення особливостей процесуального становища особи, яка провадить дізнання.

Критично аналізуючи різноманітні погляди з цього питання, а також проекти КПК України та Російської Федерації, дисертант доходить висновку, що на практиці орган дізнання як орган розслідування конкретної кримінальної справи є формуванням, що складається, як правило, з двох, а інколи і більше суб'єктів: начальника установи і підлеглої йому конкретної посадової особи, якій доручено провадження дізнання. Однак, коли закон говорить про орган дізнання як про суб'єкта (носія) процесуальних прав і обов'язків, то незалежно від того, чи називається певна установа, або її керівник, в обох випадках законодавець має на увазі, що в рамках вказаних дій вся повнота повноважень відповідного органу дізнання належить його начальнику. Якщо певні повноваження має право здійснювати лише орган дізнання, то воно не може бути реалізоване без відома його керівника, оскільки в противному разі воно не буде мати належної юридичної сили. Такий стан речей можна пояснити тим, що згідно з чинним законодавством, на взаємовідносини начальника органу дізнання і співробітників органу дізнання (зокрема, осіб, які провадять дізнання) поширюється один із основних принципів організації діяльності державних органів – принцип єдиноначальності, який є необхідним для оперативного прийняття рішень і швидкого реагування на події. Його характерною ознакою є персональна відповідальність за прийняття рішень і втілення їх в життя. Керівник установи володіє повним обсягом повноважень, якими закон наділяє орган дізнання. Ніякі інші особи, в тому числі начальники структурних підрозділів, права самостійно виконувати функції органу дізнання не мають, за винятком випадків, коли вони на це уповноваженні.

Здобувач доходить висновку: орган дізнання згідно з чинним законодавством, – це керівник державної установи або сама установа в особі його керівника, на яких законом покладено обов'язок провадити кримінально-процесуальну  та  іншу  діяльність  у  зв'язку  з наявною в них інформацією про

9

можливе вчинення злочину.

На підставі аналізу вітчизняного законодавства минулих років, а також законодавства більшості зарубіжних країн та проекту Концепції судово-правової реформи в Україні (нова редакція), обгрунтовується думка про необхідність розширення кола органів дізнання. Зокрема, підтримуються висловлені в процесуальній літературі пропозиції про надання статусу органу дізнання керівникам санітарно-епідеміологічних станцій (М.М. Михеєнко, В.Т. Нор,

В.П. Шибіко), державних екологічних інспекцій, державних інспекцій рибної охорони та лісового господарства (О.В. Баулін).

Необхідність залучення різних державних органів, які мають спеціалізований контрольний апарат, у сферу кримінального процесу можна пояснити стрімким зростанням професіоналізації суспільства, збільшенням відносно відокремлених одна від одної виробничої, економічної та інших видів діяльності. Володіючи необхідними знаннями, набором спеціальних методів і засобів виявлення можливих правопорушень (в тому числі й найбільш небезпечного їх різновиду – злочинів), співробітники таких контрольних служб, як правило, першими виявляють відхилення від належного порядку. Саме ця особливість і є вирішальною для залучення подібних інспекційних служб у сферу кримінального судочинства як органів, що наділені правом провадження дізнання.

Це одночасно сприяє і вирішенню окремих завдань. По-перше, максимально наближені один до одного моменти виявлення злочину і публічного реагування на нього, тобто початок процесуальної діяльності щодо цього суспільно небезпечного діяння. По-друге, крім економії часу традиційних служб розслідування (міліції, слідчого, прокуратури, суду), тут досягаєтья і якісно більш висока ефективність процесуальної діяльності.

У підрозділі 1.3. “Поняття особи, яка провадить дізнання” аналізуються різноманітні визначення цього поняття, однак, на погляд дисертанта, всі вони не є досконалими. Згідно з практикою діяльності цими суб'єктами кримінального процесу є особи, які реалізують кримінально-процесуальну функцію органів дізнання у зв'язку з покладеними на них посадовими обов'язками (маються на увазі співробітники штатних підрозділів дізнання в органах Міністерства внутрішніх справ (МВС) або, які призначені на посади дізнавачів, наприклад, у військових частинах), а також інші особи, які за родом своєї діяльності лише інколи виконують вказану функцію (наприклад, співробітники оперативних підрозділів СБУ). Але і в тому, і в іншому разі має місце делегування частини повноважень, які належать начальнику органу дізнання.

Так, за дорученням начальника органу дізнання (наприклад, начальника органу внутрішніх справ) співробітник органу дізнання може провадити до-

10

судову підготовку матеріалів у протокольній формі; виконувати доручення, дані слідчим органу дізнання в порядку ст.114 КПК України в справі, по якій дізнання може взагалі не провадилось; приймати, перевіряти і розглядати заяви та повідомлення про злочини. За своїм процесуальним становищем, на думку здобувача, ці співробітники органу дізнання є особами, які провадять дізнання.

Таким чином, під особою, яка провадить дізнання, слід розуміти - посадову особу органу дізнання, яка уповноважена керівником органу дізнання на розслідування кримінальних справ у формі дізнання в межах визначеної законом компетенції, а також на провадження інших видів кримінально-процесуальної діяльності органу дізнання.

На підставі вивчення практики провадження дізнання, зокрема у справах про тяжкі злочини, в роботі відмічається як недолік доручення його провадження співробітникам оперативних служб органу дізнання, підтримується практика створення в органах МВС спеціалізованих апаратів дізнавачів і пропонується сформувати аналогічні служби в інших органах дізнання. Це позитивно вплине на якість попереднього розслідування, перешкоджатиме поширенню такого негативного в кримінальному процесі явища, як суміщення процесуальної і оперативно-розшукової функцій, а також сприятиме спеціалізації осіб, які залучаються до провадження дізнання, та зміцненню гарантій їх незалежності і самостійності. З цією метою пропонується прийняти відомчі нормативні акти, в яких слід передбачити створення таких підрозділів, а в окремих органах дізнання (наприклад, таких, як капітани морських суден, що перебувають в далекому плаванні, командири військових частин) - відомчі акти, що визначали б коло осіб, які можуть бути дізнавачами (вимоги до них, їх правове становище, взаємовідносини з керівником тощо).

Розділ другий “Процесуальне становище особи, яка провадить дізнання” складається з чотирьох підрозділів.

 У підрозділі 2.1. “Правове становище особи, яка провадить дізнання у кримінальному процесі України” досліджується взагалі проблема правового статусу суб'єкта права і юридичних категорій, через які він розкривається. В роботі обгрунтовується думка, про те, що в зміст правового статусу слід включати лише один елемент: права і обов'язки. Розглядається також традиційна триступенева характеристика правового статусу: загальноправовий (конституційний), галузевий (спеціальний) та індивідуальний (конкретний), на підставі якої робиться висновок, що правосуб'єктність особи, яка провадить дізнання (тобто здатність бути носієм відповідних прав і обов'язків), носить галузевий характер, оскільки саме норми кримінально-процесуального права є правовою передумовою  її  участі  в  кримінальному  судочинстві,  визначають форми цієї

11

участі.

Відмінною від інших суб'єктів процесу ознакою особи, яка провадить дізнання, є кримінально-процесуальна функція, яку вона здійснює. На підставі аналізу функцій слідчого, оскільки і особа, яка провадить дізнання, і слідчий займаються досить схожою за своїм змістом, а інколи і абсолютно тотожною кримінально-процесуальною діяльністю, здобувач доходить  висновку, що особа, яка провадить дізнання, виконує функцію розслідування злочинів. Однак оскільки цей суб'єкт кримінального процесу згідно з чинним законодавством, може провадити лише початкове розслідування, яке не закінчується передачею справи до суду, а також і тому, що він провадить й інші види кримінально-процесуальної діяльності органу дізнання (прийняття заяв і повідомлень про злочин, їх перевірка, виконання доручень слідчого), які спрямовані на забезпечення всебічного, повного і об'єктивного розслідування у справі, звільняючи органи попереднього слідства від витрат сил, часу тощо на їх виконання, то в роботі робиться висновок, що більш правильним буде говорити про функцію забезпечення розслідування злочинів.

У підрозділі 2.2. “Завдання особи, яка провадить дізнання” до завдань цього суб'єкта кримінального процесу при провадженні дізнання дисертант відносить: швидке і повне розкриття злочинів і викриття винних та забезпечення правильного застосування закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинний не був покараний (ст.2 КПК України); забезпечення відшкодування збитків, завданих злочином, і виконання вироку в частині конфіскації майна (ст.29 КПК України); виявлення причин та умов, які сприяли вчиненню злочину, вжиття заходів до їх усунення та активна участь у їх профілактиці (ст.ст. 23, 23-1КПК); забезпечення захисту особистої свободи особи, її майна, честі, гідності, інших прав і законних інтересів, а також державних інтересів і прав юридичних осіб. Однак наголошується, що на початковому етапі розслідування, яким є дізнання, повне вирішення комплексу всіх завдань, що стоять перед особою, яка провадить дізнання, неможливо, хоча окремі з них повністю можуть бути реалізовані.

При розгляді цих завдань здобувач вносить кілька пропозицій, зокрема, наводить додаткові аргументи на користь запропонованої Комплексною цільовою програмою боротьби зі злочинністю на 1996-2000 роки необхідності запровадження уніфікованої системи державної статистичної звітності про стан злочинності, яка передбачала б єдиний для правоохоронних органів облік злочинів і осіб, які їх вчинили, рух кримінальних справ і матеріалів про злочини.

У підрозділі 2.3. “Специфіка компетенції  особи, яка провадить дізнання” при розгляді  особливостей  провадження дізнання у справах про злочи-

12

ни, що не є тяжкими, в роботі звернена увага на невизначеність процесуального становища особи, яка вчинила злочин, а також особи, щодо якої порушена кримінальна справа (в порядку ч.2 ст.98 КПК). Висловлюється думка, що ці особи за своїм процесуальним становищем є підозрюваними і в зв'язку з цим підтримується висловлена в юридичній літературі пропозиція (С.А. Альперт та ін.) про необхідність розширення поняття підозрюваного. Здобувач вважає, що підозрюваним повинна визнаватись особа, щодо якої винесено постанову про визнання її такою (винесення такої постанови буде конкретизувати момент встановлення особи, яка вчинила злочин) або особа, щодо якої порушена кримінальна справа.

Крім того, на думку здобувача у справах про злочини, що не є тяжкими, протягом визначеного законом десятиденного строку (ч.1 ст.108 КПК) після встановлення особи, яка вчинила злочин, повинні провадитись, як правило, лише невідкладні слідчі дії, які у разі зволікання з їх проведенням можуть призвести до втрати доказів. Тобто, якщо така необхідність не виникла, то справа повинна бути передана слідчому для провадження попереднього слідства зразу ж, не чекаючи закінчення визначеного терміну. Тому з метою недопущення безпідставного затягування моменту передачі справи через прокурора слідчому пропонується, щоб особа, яка провадить дізнання, в постанові про передачу справи для провадження попереднього слідства вказувала, які слідчі дії вона провадила після встановлення особи, яка вчинила злочин, і чому, на її погляд, вони носили характер невідкладності.

В результаті узагальнення матеріалів практики виявлено низку типових істотних недоліків, притаманних більшості постанов про передачу кримінальної справи слідчому для провадження попереднього слідства і, зокрема, у справах про злочини, що не є тяжкими. Такими, на думку дисертанта, є: недостатня мотивованість; нерозкриття в них обставин вчиненого злочину; з цією постановою не знайомиться особа, справа щодо якої передається; постанова не затверджується начальником органу дізнання; викликає сумнів вживання в цьому процесуальному документі терміна “особа, яка вчинила злочин”; досить часто така постанова взагалі не складається (7% вивчених справ).

При розгляді особливостей компетенції осіб, які провадять дізнання у справах про тяжкі злочини, звертається увага на можливість провадження ними лише дій, спрямованих на виявлення і фіксацію доказів, встановлення осіб, які скоїли злочин, і завданням яких є збереження слідів злочину на початковому етапі розслідування у зв'язку із загрозою можливої їх втрати. Обгрунтовується думка про недоцільність закріплення в законі переліку невідкладних слідчих дій, оскільки передбачити, які з них виявляться невідкладними в ході розсліду-

13

вання конкретних кримінальних справ, практично неможливо.

Дисертант вносить пропозицію, що коли при провадженні дізнання у справах про тяжкі злочини виникне необхідність в зупиненні розслідування кримінальної справи або ж її закритті з будь-яких підстав, передбачених законом, кримінальна справа повинна бути передана органом дізнання прокуророві для прийняття відповідного рішення. В цьому разі при передачі справи особа, яка провадить дізнання, повинна мотивувати запропоновані нею рішення. В основі такої пропозиції лежить ідея про те, що кінцеве рішення по такій категорії справ повинно прийматись прокурором чи слідчим.

На підставі проведеного здобувачем анкетування осіб, які провадять дізнання, висловлюється думка про неприйнятність висловлених у літературі пропозицій про зміну граничного строку провадження невідкладних слідчих дій або його продовження прокурором (таку позицію займають близько 70% респондентів). Однак велике практичне значення мало б закріплення в законі норми, яка б покладала на органи дізнання обов'язок повідомляти про виявлений злочин і розпочате дізнання не тільки прокурора, а й начальника слідчого підрозділу. Це сприятиме швидшому прийняттю слідчим до свого провадження справи, порушеної органом дізнання, не чекаючи закінчення встановленого законом десятиденного строку провадження дізнання.

В роботі з'ясовується специфіка процесуального і організаційного видів управління з боку начальника органу дізнання щодо осіб, які його провадять. У  зв'язку з цим висловлюється думка про необхідність регламентації в законі участі начальника органу дізнання у всіх досудових провадженнях і відповідного врегулювання повноважень цього суб'єкта щодо особи, яка провадить дізнання, надавши йому права начальника слідчого відділу.

Зокрема, обгрунтовується необхідність затвердження рішень осіб, які провадять дізнання, начальником органу дізнання з найважливіших процесуальних питань розслідування, які можуть істотно вплинути на подальшу процесуальну діяльність і повноваження на вирішення яких закон надає лише органу дізнання, і які делеговані ним особі, яка провадить дізнання. Доцільність затвердження начальником органу дізнання рішень осіб, які провадять дізнання, можна пояснити тим, що згідно з чинним законодавством, на органи дізнання поширюється основний управлінський принцип – принцип єдиноначальності. Крім того, це є додатковою гарантією додержання прав і законних інтересів осіб, щодо яких провадиться розслідування. В новому КПК доцільно закріпити положення, відповідно до якого, кінцеве рішення, яке приймається в ході дізнання, повинно затверджуватись начальником органу дізнання. За таку пропозицію  висловились  81%  опитаних  дисертантом  співробітників  міліції і  90%

14

співробітників різних органів дізнання.

В роботі обгрунтовується думка про можливість подання прокуророві письмових заперечень особою, яка провадить дізнання, на вказівки начальника органу дізнання. Таке оскарження не повинно зупиняти їх виконання, за винятком тих із них, що стосуються кваліфікації злочину або закриття справи.

Таким чином, кримінально-процесуальний статус особи, яка провадить дізнання, потребує певного вдосконалення. Однак це не тільки погодження з можливістю делегування їй і виконання нею повноважень, які закон надає лише органу дізнання, та внесення нею письмових заперечень на вказівки начальника органу дізнання, а й необхідність встановлення правових підстав для дачі іншому органу дізнання доручень про виконання тих чи інших дій. Це може бути вимога про застосування оперативно-розшукових заходів, заходів примусу (затримання, привід), розшукових заходів (застосування окремих технічних засобів), забезпечення можливості якісного провадження слідчих дій (охорона місця події, запрошення понятих тощо) та ін.

В цьому ж підрозділі розглядається компетенція особи, яка провадить дізнання, при прийомі і перевірці заяв та повідомлень про злочини та при досудовій підготовці матеріалів у протокольній формі.

У підрозділі 2.4. “Перспективи розвитку дізнання у справах про тяжкі злочини” докладно досліджується одна з кардинальних проблем кримінального процесу - про необхідність диференціації форм процесу взагалі і форм досудового провадження зокрема. Приходячи до позитивної відповіді на це запитання, дисертант висловлює думку щодо критеріїв диференціації, якими є: кримінально-правовий – ступінь тяжкості злочину і чотири кримінально-процесуальні критерії.

Обгрунтовується пропозиція про необхідність відновлення форми дізнання, що існувала раніше, в справах, у яких провадження попереднього слідства не є обов'язковим, і причому без будь-яких обмежень, які мали місце раніше, тобто таке дізнання повинно провадитись за правилами попереднього слідства. Не повинно бути обмежень і щодо процесуальної самостійності особи, яка провадить дізнання, - вона за своїм процесуальним становищем повинна бути прирівнена до слідчого. Таке дізнання повинно провадитись у справах про злочини середньої тяжкості, а в окремих випадках і по злочинах, які не становлять великої суспільної небезпеки (коли це визнає за необхідне прокурор чи суд, враховуючи складність встановлення фактичних обставин справи, особливу суспільну значущість конкретного злочину, а також особливості становища і позицію особи, щодо якої ведеться провадження, і потерпілої від злочину). Справи  ж  про  тяжкі злочини, на думку дисертанта, повинні розслідуватись у формі

15

попереднього слідства, і лише у виключних випадках, коли прибуття слідчого на місце пригоди неможливе і є небезпека втрати слідів злочину, останній має право провадити невідкладні слідчі дії до прибуття слідчого.

Дисертант позитивно оцінює окремі пропозиції щодо реформування досудового слідства і, зокрема, підтримує проголошену в проекті нової редакції Концепції судово-правової реформи України думку про створення єдиного слідчого апарату як незалежної централізованої системи структурних слідчих підрозділів.

Розділ третій “Особливості кримінально-процесуальних правовідносин при провадженні дізнання” складається з двох підрозділів.

У підрозділі 3.1. “Загальна характеристика кримінально-проце-суальних правовідносин при провадженні дізнання” наводиться поняття кримінально-процесуальних правовідносин з безпосередньою участю осіб, які провадять дізнання, відзначається їх комплексний характер, виділяються і коротко характеризуються групи цих правовідносин, обгрунтовується низка пропозицій. Зокрема, з метою вирішення проблеми переводу в кримінальний процес даних, одержаних у ході інших видів державної діяльності, пропонуються такі заходи. По-перше, в самому кримінально-процесуальному праві необхідно закріпити критерії можливості використання такої інформації і способи її процесуального оформлення; по-друге, в суміжних інститутах процесуальних галузей права слід прагнути до уніфікації правового регулювання відповідних видів діяльності. Це стосується інституту вилучення окремих предметів, цінностей, речей в адміністративному, цивільному і кримінальному процесах. У зв'язку з цим заслуговує на увагу і подальшу розробку існування доказового права в зарубіжних країнах як самостійної галузі права, яка вивчає проблеми доказування в різних правозастосовних судових процедурах.  

Розглядаються особливості кримінально-процесуальної правосуб'єктності осіб, які провадять дізнання, котра залежить від умов, що визначають правоздатність та умов дієздатності. У зв'язку з цим визначаються об'єкт, зміст і форма кримінально-процесуальних правовідносин з їх участю.

У підрозділі 3.2. “Кримінально-процесуальні правовідносини суб'єктів кримінального процесу, які ведуть процес, з особою, яка провадить дізнання” обгрунтовується пропозиція про необхідність надання вказівкам прокурора однакового значення як для слідчого, так і для особи, яка провадить дізнання, оскільки слідчий згідно з ч.2 ст.114 КПК має право при незгоді з ними в деяких випадках подати справу вищестоящому прокуророві з письмовим викладом своїх заперечень. Таке оскарження передбачених цією нормою вказівок зупиняє  їх  виконання.  Вказівки  ж прокурора  для особи, яка провадить дізнання, є

16

обов'язковими і повинні бути виконані незалежно від того, подана чи ні справа вищестоящому прокуророві з письмовим викладом своїх заперечень (ч.3 ст.227 КПК). Але ж положення закону про оцінку доказів за своїм внутрішнім переконанням (ст.67 КПК) є рівно обов'язковим як для слідчого, так і для дізнавача. Думається, є нелогічним примушування кваліфікувати вчинене діяння за іншою статтею, ніж за тією, яку вважає за потрібне суб'єкт дізнання, або  примушування такої особи закрити кримінальну справу щодо того, кого суб'єкт дізнання вважає винним у вчинені злочину, але змушений це зробити тільки тому, що так вважає прокурор.

Дисертант підтримує пропозицію М.М. Михеєнка, В.П. Шибіка,

А.Я. Дубинського про надання прокуророві права при перевірці кримінальної справи  про  злочин,  який  не  є  тяжким,  що  надійшла  до нього з відповідною постановою від органу дізнання, у разівстановлення відсутності доказів того, що особа, яка вчинила злочин, встановлена або ж ці докази отримані з істотним порушенням закону, які не дозволяють використовувати їх під час доказування, повертати справу органу дізнання для додаткового розслідування, не передаючи її слідчому. Таке право прокурора повинно бути прямо закріплено в законі, так само як і право, за наявності певних обставин, закрити провадження у кримінальній справі, по яким розслідування провадилось у формі дізнання.

При розгляді кримінально-процесуальних правовідносин особи, яка провадить дізнання, з слідчим висловлюється думка про надання права дізнавачу, який виконує доручення чи вказівку слідчого в порядку ч.3 ст.114 КПК, права у випадках, що не терплять відкладення, самостійно виходити за рамки доручення і виконувати необхідні слідчі дії з невідкладним повідомленням ініціатора доручення.

Кримінально-процесуальні відносини між судом і особою, яка провадить дізнання, виникають при здійсненні судового контролю за законністю і обгрунтованістю рішень та дій під час провадження розслідування в кримінальній справі. Цей контроль має дві форми: дача судом дозволів на провадження деяких процесуальних дій та перевірка законності і обгрунтованості вже вчинених або таких, що вчиняються, дій чи процесуальних рішень, прийнятих у ході провадження дізнання. Дисертант пропонує закріпити в законі перелік процесуальних дій, котрі найбільш істотним чином обмежують права і свободи громадян і для котрих, як підстава проведення необхідне рішення суду (крім визначених в ст.ст.16, 17, 123, 128 проекту КПК України (за станом на березень 2000 року), до таких слід віднести також накладення арешту на майно).