Зеленський С.М. Процесуальний порядок вирішення справ про суспільно небезпечні діяння осіб, які не досягли віку кримінальної відповідальності

summary

У вступі обґрунтовано вибір теми дисертації, її актуальність та значимість, проаналізовано стан наукової розробки проблеми, зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, визначено мету, завдання, об’єкт, предмет та методи дослідження. Сформульовано основні положення, що репрезентують наукову новизну дослідження, розкрито практичне значення одержаних результатів і їх впровадження, рівень апробації, а також зазначено публікації по темі дослідження і його структуру.

Розділ 1. “Загальна характеристика правового інституту провадження у справах про суспільно небезпечні діяння осіб, які не досягли віку кримінальної відповідальності” складається з двох підрозділів. У підрозділі 1.1. “Становлення і розвиток правового інституту провадження у справах про суспільно небезпечні діяння осіб, які не досягли віку кримінальної відповідальності” визначено етапи становлення цього інституту. Проведений аналіз історії розвитку зарубіжного і національного законодавства дозволяє стверджувати, що по-різному вирішувалось питання про вік, з якого могла наставати кримінальна відповідальність, заходи впливу, що застосовувались стосовно цих осіб, форми, в яких здійснювалося розслідування, розгляд і вирішення їх справ. Підтримано погляд тих вчених-процесуалістів (О.Х. Галімова, В.В. Ніколюка), які вважають, що головним критерієм, який визначає можливість участі дитини у кримінальному судочинстві, є її здатність правильно сприймати обставини, факти реальної дійсності (не тільки тих, що стосуються події злочину, а й тих, що стосуються порядку судочинства) і давати показання по суті справи.

Зміни до КПК України від 23 грудня 1993 р. відбивають прагнення нашої держави до гуманізації законодавства і вдосконалення процесуального порядку застосування примусових заходів виховного характеру до осіб, які не досягли віку кримінальної відповідальності, на момент вчинення суспільно небезпечного діяння. Однак практичні працівники і науковці вважають недостатньо дієвими норми кримінально-процесуального законодавства України при вирішенні справ про суспільно небезпечні діяння осіб, які не досягли віку кримінальної відповідальності. Таку відповідь дали 67,4 % респондентів.

У підрозділі 1.2. “Провадження у справах про суспільно небезпечні діяння осіб, які не досягли віку кримінальної відповідальності як один із видів диференціації процесуальної форми” розкрито необхідність встановлення особливого порядку виконання окремих процесуальних дій, прийняття рішень у справах про суспільно небезпечні діяння осіб, які не досягли віку кримінальної відповідальності.

Розвиваючи пропозицію Г.М. Омельяненко, стосовно виділення у КПК України окремої глави, в якій регулювалися б питання провадження у справах про суспільно небезпечні діяння осіб, які не досягли віку кримінальної відповідальності, дисертант наголошує на необхідності забезпечення спеціалізації процесу та спрощення процедури судочинства.

Вікові особливості неповнолітніх вимагають посилення їх правової захищеності перед загальним правосуддям. Запропоновано у зв’язку з цим внести зміни до ч. 4 ст. 44 КПК України, які забезпечать участь у справах про суспільно небезпечні діяння осіб, які не досягли віку кримінальної відповідальності, їх законних представників як захисників.

Підтримано думку Р.І. Матюшенко і О.О. Чепурного, які доводять, що право закриття кримінальних справ даної категорії повинно бути надано суду за результатами судового розгляду. Досудове слідство в порядку ст. 7-3 КПК України має закінчуватись складанням підсумкового процесуального документа. Внесено пропозиції про те, щоб слідчий складав висновок за результатами розслідування – про підтвердження вчинення суспільно небезпечного діяння особою, яка не досягла віку кримінальної відповідальності, відповідними доказами та про необхідність направлення такої справи до суду для застосування примусових заходів виховного характеру. Запропоновано визнати цю процедуру самостійною формою закінчення досудового слідства, яку слід окреслити у ст. 212 КПК України. За результатами анкетування так вважають 71,6 % респондентів.

Розділ 2. “Досудове провадження у справах про суспільно небезпечні діяння осіб, які не досягли віку кримінальної відповідальності” складається з п’яти підрозділів.

У підрозділі 2.1. “Порушення кримінальної справи про суспільно небезпечне діяння особи, яка не досягла віку кримінальної відповідальності” обґрунтовано необхідність узгодження положень п. 5 ч. 1 ст. 6 і ч. 2 ст. 94 КПК України. Справа може бути порушена не лише в тих випадках, коли є достатні дані, які вказують на наявність ознак злочину, а і суспільно небезпечного діяння, вчиненого особою у віці від 11 років до досягнення віку кримінальної відповідальності.

Вважаємо, що у випадку отримання на момент порушення кримінальної справи даних, які вказують на особу, яка вчинила суспільно небезпечне діяння у віці від 11 років до досягнення нею віку кримінальної відповідальності, кримінальна справа не може бути порушена відносно цієї особи. У зв’язку з цим обґрунтовано внесення відповідних змін до ч. 2 ст. 98 КПК України, які забезпечать порушення справи про суспільно небезпечне діяння особи, яка не досягла віку кримінальної відповідальності щодо цієї особи, якщо на момент порушення кримінальної справи її встановлено.

Дисертант вважає обов’язковою участь захисника при отриманні пояснень від осіб, які не можуть бути суб’єктами кримінальної відповідальності через недосягнення певного віку, і відносно яких отримано відомості про вчинення ними суспільно небезпечного діяння.

У підрозділі 2.2. “Порядок досудового слідства у справах про суспільно небезпечні діяння осіб, які не досягли віку кримінальної відповідальності” уточнено погляди науковців щодо деталізації предмета доказування у справах про суспільно небезпечні діяння осіб, які не досягли віку кримінальної відповідальності. Автором запропоновано обов’язкове встановлення під час досудового слідства та судового розгляду справ про суспільно небезпечні діяння осіб, які не досягли віку кримінальної відповідальності всіх обставин, передбачених ст. 23, 64 КПК України, за винятком винуватості і обставин, що обтяжують або пом’якшують покарання.

Пропонується удосконалити норми, стосовно обов’язковості призначення і проведення експертизи у справах про суспільно небезпечні діяння осіб, які не досягли віку кримінальної відповідальність та ознайомлення з її результатами (ст. 76, 197, 202 КПК України).

Вивчення матеріалів практики показало, що недостатньо повно забезпечується можливість контролю або ізоляції особи, стосовно якої отримано фактичні дані про вчинення нею суспільно небезпечного діяння при недосягненні віку кримінальної відповідальності. Саме такої думки дотримуються 71,9 % респондентів проведеного дослідження.

У зв’язку з цим запропоновано вдосконалити ч. 3 ст. 7-3 КПК України для забезпечення можливості, у разі необхідності, поміщення до приймальника-розподільника для неповнолітніх не тільки осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння у віці від одинадцяти до чотирнадцяти років, а і у віці від чотирнадцяти років до виповнення віку кримінальної відповідальності. Автор доходить висновку, що слідчий повинен звертатись до суду з поданням про поміщення особи до приймальника-розподільника для неповнолітніх, а не з постановою, як закріплено в законі. Адже постанова – це процесуальне рішення. Таке рішення приймає не слідчий, а суд.

У підрозділі 2.3. “Дії прокурора у справах про суспільно небезпечні діяння осіб, які не досягли віку кримінальної відповідальності” заакцентовано, що діяльність прокурора у кримінальних справах, де немає суб’єкта злочину не може мати обвинувального напряму. Прокуратура лише забезпечує нагляд за дотриманням законності отримання відомостей про вчинення суспільно небезпечного діяння особою, яка не досягла віку кримінальної відповідальності. Вважаємо, що у таких справах на прокуратуру України покладається обов’язок нагляду за додержанням законів при застосуванні заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи дитини, у зв’язку із вчиненням нею суспільно небезпечного діяння.

Вважаємо, що прокурор у справах, які надійшли до нього після закінчення досудового слідства, має приймати одне з таких рішень: 1) дає письмову згоду з висновком слідчого і направляє справу до суду; 2) скасовує висновок слідчого і повертає йому справу з письмовими вказівками про проведення додаткового досудового слідства; 3) змінює висновок слідчого або складає новий висновок.

У підрозділі 2.4. “Забезпечення правової допомоги на досудовому слідстві у справах про суспільно небезпечні діяння осіб, які не досягли віку кримінальної відповідальності” вказана необхідність приведення кримінально-процесуального законодавства у відповідність з положеннями ст. 59 Конституції України, що гарантують право кожної людини на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ в судах та інших державних органах України. У справах про суспільно небезпечні діяння осіб, які не досягли віку кримінальної відповідальності, де не може йти мова про їх обвинувачення, слід вживати термін “правова допомога” замість терміна “захист”.

Необхідність користуватися допомогою захисника виникає у конкретної особи з того моменту, коли обмеження її прав стає реальним.

У підрозділі 2.5. “Судовий контроль у справах про суспільно небезпечні діяння осіб, які не досягли віку кримінальної відповідальності” підтримано думку вчених (В.Т. Маляренка та П.П. Пилипчука), які вважають, що судовий контроль у досудовому провадженні здійснюється за двома напрямами: 1) надання дозволу на провадження окремих процесуальних дій, які стосуються обмеження конституційних прав громадян; 2) перевірка законності й обґрунтованості процесуальних рішень та дій суб’єктів досудового розслідування.

Дисертантом визнано недостатньою зазначену в ч. 3 ст. 7-3 КПК України підставу для поміщення особи до приймальника-розподільника для дітей. Автор погоджується з думкою В.В. Рожнової, що підставами застосування цього заходу є наявність доказів, які свідчать про можливе ухилення неповнолітнього від слідства і суду та продовження ним протиправної діяльності.

Суттєвим елементом порядку застосування ч. 3 ст. 7-3 КПК України вважається отримання слідчим згоди прокурора, який здійснює нагляд за додержанням законів органами дізнання і досудового слідства, на поміщення особи до приймальника-розподільника для дітей.

Обґрунтовано необхідність закріплення положення про недопустимість в подальшому розглядати справу про суспільно небезпечне діяння особи, яка не досягла віку кримінальної відповідальності, суддею, який приймав рішення про поміщення дитини до приймальника-розподільника.

Детально розглянуто порядок оскарження рішень слідчого, прокурора про порушення або відмову в порушенні справи про суспільно небезпечне діяння особи, яка не досягла віку кримінальної відповідальності. Дисертант вважає, що такі рішення можуть бути оскаржені представником особи, інтересів якої вони стосуються. Дитина не може самостійно реалізувати це право. У зв’язку з цим суди зобов’язані приймати до свого провадження скарги на постанови про порушення справи про суспільно небезпечне діяння особи, яка не досягла віку кримінальної відповідальності по застосуванню примусових заходів виховного характеру щодо цієї особи.

Розділ 3. “Судовий розгляд справ про суспільно небезпечні діяння осіб, які не досягли віку кримінальної відповідальності” складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 3.1. “Порядок застосування примусових заходів виховного характеру у справах про суспільно небезпечні діяння осіб, які не досягли віку кримінальної відповідальності” проаналізовано реалізацію загальних принципів кримінального судочинства під час судового розгляду справ цієї категорії. Встановлено, що КПК України не передбачає можливості обмеження гласності судового розгляду справ про суспільно небезпечні діяння осіб, які не досягли віку кримінальної відповідальності, як у справах про злочини неповнолітніх. Наведені правила не відповідають мінімальним стандартам ООН щодо розгляду справ неповнолітніх, тому автором запропоновано усунути ці суперечності, для чого внести відповідні доповнення до ч. 2 ст. 20 КПК України. За даними проведеного дослідження, таку необхідність підтверджують 66,2 % респондентів.

В судовій практиці трапляються випадки, коли під час розгляду в суді справи про суспільно небезпечне діяння особи, яка не досягла віку кримінальної відповідальності встановлюється, що вона перебувала під час його вчинення в стані неосудності або в подальшому захворіла на психічну хворобу. Оскільки такі випадки не передбачено в кримінально-процесуальному законодавстві України, автор дійшов висновку, що суд повинен виносити про це ухвалу, а суддя – постанову і продовжувати розгляд справи за правилами, встановленими главою 34 КПК України.

У підрозділі 3.2. “Рішення суду по застосуванню примусових заходів виховного характеру” проаналізовано постанову у справі про суспільно небезпечне діяння особи, яка не досягла віку кримінальної відповідальності, як процесуальний документ. Розглянуто порядок прийняття цього процесуального рішення, проблемні питання, що постають у зв’язку із застосуванням цього інституту на практиці. Запропоновано доповнити чинний КПК України окремою ст. 448-1, яка б регулювала порядок прийняття рішення судом у справі про суспільно небезпечне діяння особи, яка не досягла віку кримінальної відповідальності та питання, які необхідно вирішити під час прийняття рішення по справі: 1) чи мало місце суспільно небезпечне діяння; 2) чи вчинено це діяння особою, щодо якої розглядається справа; 3) чи слід застосовувати до неї примусові заходи виховного характеру і якщо слід, то які саме.

У підрозділі 3.3. “Провадження по перевірці постанов суду про застосування чи не застосування примусових заходів виховного характеру у справах про суспільно небезпечні діяння осіб, які не досягли віку кримінальної відповідальності”, визначено поняття інтересів неповнолітнього, щодо якого застосовано примусовий захід виховного характеру. Зміст цього поняття передбачає уникнення застосування примусових заходів виховного характеру, передбачених ч. 2 ст. 105 КК України, а якщо це неможливо – їх пом’якшення або уникнення направлення до спеціальної навчально-виховної установи для дітей (загальноосвітньої школи або училища соціальної реабілітації) тощо.

Дисертантом обґрунтовано необхідність вироблення єдиного підходу до функцій прокурора як суб’єкта внесення апеляційного подання на постанову про застосування чи не застосування примусових заходів виховного характеру, що не набрала чинності. Суб’єктом подання апеляції може бути не тільки прокурор, який затвердив рішення слідчого про направлення такої справи до суду, а також прокурор, що брав участь у розгляді справи судом першої інстанції.

Доведено на основі аналізу норм кримінально-процесуального права України, що закон не вирішує питання про обов’язкову участь у судовому засіданні осіб, стосовно яких прийнято рішення про застосування чи не застосування примусових заходів виховного характеру, їхніх законних представників та захисників у випадку, коли порушено питання про погіршення становища неповнолітнього або про проведення судового слідства, а також коли особа, стосовно якої вирішується питання про застосування примусових заходів, утримується у приймальнику розподільнику. У зв’язку з цим запропоновано внести відповідні доповнення до ч. 2 ст. 358 КПК України.

Враховуючи специфіку досудового та судового слідства у справах про суспільно небезпечні діяння осіб, які не досягли віку кримінальної відповідальності, автор пропонує окремо передбачити у законі норму про підстави для скасування або зміни постанови про застосування примусових заходів виховного характеру в апеляційному суді. Постанову в усякому разі належить скасувати, якщо: 1) за наявності підстав, зазначених у ст. 6, ч. 4 ст. 7-3 КПК України для закриття справи, її не було закрито; 2) постанову винесено не уповноваженим на те суддею; 3) порушено право особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння до досягнення віку кримінальної відповідальності, на захист; 4) порушено вимоги ч. 2 ст. 7-3 КПК України про обов’язковість ознайомлення з усіма матеріалами кримінальної справи неповнолітнього, стосовно якого винесено постанову про закриття справи та застосування примусових заходів виховного характеру, його батьків або осіб, що їх замінюють; 5) рішення слідчого про направлення справи до суду для застосування чи не застосування примусових заходів виховного характеру не затверджене прокурором чи його не було вручено неповнолітньому і його законному представникові; 6) не усунуті причини та умови, що сприяли вчиненню суспільно небезпечного діяння неповнолітнім. Ст. 367 КПК України пропонується доповнити новою підставою для скасування або зміни вказаних судових рішень у випадку невідповідності застосування примусових заходів виховного характеру тяжкості суспільно небезпечного діяння, що має ознаки дії чи бездіяльності, передбачених Особливою частиною Кримінального кодексу України, та особі неповнолітнього.

На основі аналізу норм КПК України та у розвиток позиції В.Т. Маляренка обґрунтовано необхідність доповнити ч. 1 ст. 398 КПК положенням, згідно з яким постанова місцевого суду про застосування чи не застосування примусових заходів виховного характеру може бути скасована або змінена і в зв’язку з однобічністю, неповнотою дізнання, досудового чи судового слідства або невідповідністю висновків суду, викладених у постанові, фактичним обставинам справи.

У підрозділі 3.4. “Виконання постанови суду про застосування чи не застосування примусових заходів виховного характеру у справах про суспільно небезпечні діяння осіб, які не досягли віку кримінальної відповідальності” проведено аналіз завершальної стадії кримінального процесу, процесуальні дії і рішення, які забезпечують реалізацію актів правосуддя. Визнано важливими для цієї стадії забезпечення дієвого контролю з боку суду у встановлених законом межах за правильним і своєчасним виконанням постанови і безпосередньою реалізацією окремих своїх рішень щодо: 1) звернення постанови до виконання; 2) виконання постанови про не застосування примусових заходів виховного характеру; 3) виконання постанови про застереження після набрання цим рішенням чинності; 4) контролю за приведенням постанови до виконання; 5) розв’язання питань, пов’язаних із приведенням постанови до виконання.

Під час виконання постанови можуть виникнути правові питання, без розгляду яких фактично неможливо її виконати. У чинному КПК України не врегульовано питання дострокового звільнення з навчально-виховної установи особи, яка захворіла на психічну чи іншу тяжку хворобу. Для заповнення цієї прогалини запропоновано доповнити КПК України ст. 408-4. При звільненні від подальшого перебування у спеціальній навчально-виховній установі особи, яка захворіла на хронічну душевну хворобу, суддя вправі застосувати примусові заходи медичного характеру відповідно до ст. 92-95 Кримінального кодексу України. Якщо на психічну хворобу захворіла особа, якій призначений інший примусовий захід виховного характеру, суддя виносить постанову про припинення його виконання.