| summary: | У вступі обґрунтовується актуальність теми, визначаються ступінь її наукової розробленості, мета, задачі, об’єкт, предмет і методи дослідження, наукова новизна та практичне значення одержаних результатів, а також їх апробація.
Розділ 1 “Поняття обізнаних осіб та їх процесуальний статус у кримінальному судочинстві” складається з трьох підрозділів.
У підрозділі 1.1. “Поняття і сутність спеціальних знань у кримінальному судочинстві” проводиться ґрунтовний аналіз висловлених у науковій літературі точок зору щодо природи і призначення спеціальних знань у кримінальному процесі.
Здобувач акцентує увагу на двох підходах до визначення сутності спеціальних знань, що існують у процесуальній теорії та криміналістиці. Так, одна група дослідників (В.Д. Арсеньєв, Р.С. Бєлкін, О.О. Ейсман, Г.М. Надгорний, З.М. Соколовський та ін.) тлумачить спеціальні знання досить широко, не вказуючи на їх цільове призначення у кримінальному судочинстві. Автор вважає, що при визначенні сутності спеціальних знань слід підкреслювати їх службову роль у системі кримінального процесу, тісний зв’язок із теорією і практикою доказування, а саме з правилами збирання, перевірки та оцінки доказів. Саме тому підтримується точка зору тих науковців (А.Ф. Волобуєва, В.Г. Гончаренка, Г.Г. Зуйкова, П.П. Іщенка, Ю.Г. Корухова, І.М. Сорокотягіна, М.Г. Щербаковського і ін.), які, визначаючи сутність спеціальних знань, безпосередньо вказують на мету їх використання – сприяння виявленню, фіксації і вилученню доказів, встановленню істини у кримінальній справі. На цій основі дисертант формулює визначення поняття спеціальних знань, яке наведене у попередній частині автореферату, і констатує, що до їх розряду не можуть бути віднесені правові знання.
Торкаючись проблеми використання слідчим (дізнавачем) власних спеціальних знань, здобувач вважає, що їх застосування не може набувати самостійного доказового значення. Результати використання таких знань обмежуються лише визначенням напрямку проведення розслідування, тактики виконання слідчих дій і застосуванням технічних засобів. На думку автора, навіть тоді, коли слідчий (дізнавач) володіє спеціальними знаннями осіб, професійні ознаки яких визначені окремими статтями КПК, він повинен залучити до участі в кримінальній справі обізнану особу у формі, передбаченій законом. Ніхто не може замінити обізнану особу, якщо закон передбачає обов’язкову її участь у проведенні тієї чи іншої процесуальної дії.
У підрозділі 1.2. “Поняття обізнаних осіб та їх класифікація” досліджуються проблеми становлення і розвитку інституту обізнаних осіб у кримінальному судочинстві України, розглядаються питання щодо визначення їх поняття та класифікації.
Під обізнаними особами дисертант розуміє будь-яких не заінтересованих у вирішенні справи компетентних осіб, котрі володіють спеціальними знаннями у певній галузі науки, техніки, мистецтва, ремесла і досвідом їх використання та залучені дізнавачем, слідчим, прокурором, судом (суддею) до участі в кримінальній справі з метою сприяння їм у вирішенні питань, що вимагають застосування спеціальних знань і практичних навичок. До їх кола здобувач відносить: експертів; спеціалістів; ревізорів; обізнаних свідків; консультантів; осіб, які проводять судово-медичне освідування; осіб, котрі виконують дослідження до порушення кримінальної справи та при перевірці за криміналістичними обліками. На думку автора, обізнані особи повинні відповідати вимогам компетентності, незаінтересованості у вирішенні справи, процесуальної самостійності та незалежності у межах використання спеціальних знань і практичних навичок.
Проаналізувавши точки зору вчених (В.Д. Арсеньєва, А.Ф. Волобуєва, В.Г. Даєва, В.Г. Заблоцького, Л.М. Ісаєвої, В.М. Махова), чинне законодавство, правозастосовчу практику та виходячи із власного розуміння сутності діяльності обізнаних осіб, дисертант пропонує їх класифікацію за наступними підставами: а) у залежності від особливостей правової регламентації участі обізнаних осіб у кримінальному судочинстві: 1) особи, діяльність яких передбачена КПК та іншими законами України; 2) КПК, законами України і відомчими нормативними актами; 3) лише відомчими нормативними актами; 4) зустрічається на практиці, але не передбачена ні законами, ні відомчими нормативними актами; б) у залежності від рівня визначеності статусу обізнаних осіб: 1) особи, статус яких з певною повнотою визначений законами та іншими нормативними актами; 2) особи, які лише згадуються в законі, але їх процесуальні права, обов’язки і відповідальність не регламентовані; в) у залежності від ступеня самостійності діяльності обізнаних осіб: 1) особи, діяльність яких характеризується певною самостійністю; 2) особи, які здійснюють свою діяльність в рамках слідчої чи іншої процесуальної дії, що виконується дізнавачем або слідчим, і надають їм необхідну допомогу; г) у залежності від доказового значення результатів використання спеціальних знань обізнаних осіб під час провадження у кримінальній справі: 1) особи, результати діяльності яких мають самостійне доказове значення; 2) особи, результати діяльності яких не мають самостійного доказового значення. Наведена класифікація, по-перше, дозволяє більш повно визначити коло обізнаних осіб, які залучаються дізнавачем і слідчим до провадження у кримінальній справі; по-друге, дає можливість усунути прогалини в кримінально-процесуальному законодавстві, котре регулює статус обізнаних осіб; по-третє, сприяє визначенню шляхів практичного використання результатів застосування спеціальних знань у процесі доказування та вирішення кримінальної справи по суті; по-четверте, створює умови для підвищення ефективності взаємодії дізнавача та слідчого із обізнаними особами у кримінальному судочинстві.
У підрозділі 1.3. “Процесуальний статус експерта, спеціаліста та інших обізнаних осіб у кримінальному судочинстві” визначаються функціональне призначення вказаних суб’єктів, структура їх процесуального статусу та досліджується зміст його елементів. На підставі вчення про поняття і систему кримінально-процесуальних функцій здобувачем робиться висновок про те, що обізнані особи виконують у кримінальному судочинстві допоміжну функцію – сприяння органам дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду у встановленні обставин справи. Для виконання цієї функції вони наділяються відповідним кримінально-процесуальним статусом, структурними елементами якого, на думку автора, є процесуальні права та їх гарантії, процесуальні обов’язки і ретроспективна відповідальність за їх невиконання. У роботі ґрунтовно досліджено зміст кожної складової процесуального статусу обізнаних осіб та запропоновано його нормативну модель.
Розглядаючи дискусійну в науці проблему визнання прокурора-криміналіста спеціалістом, дисертант, спираючись на викладені в літературі теоретичні положення, схиляється до думки, що прокурора-криміналіста слід віднести до кола суб’єктів, які ведуть кримінальний процес. Це підтверджується результатами узагальнення слідчої та судової практики. Прокурори-криміналісти самостійно, а не під керівництвом слідчого, виконують процесуальні дії у кримінальних справах, проведення яких потребує використання спеціальних знань. У даному випадку прокурор-криміналіст нічим не відрізняється від слідчого, який згідно з ч. 6 ст. 114 КПК України самостійно, без участі спеціаліста, може застосовувати технічні засоби, використовуючи власні спеціальні знання.
Розділ 2 “Правовідносини дізнавача і слідчого з обізнаними особами у стадії порушення кримінальної справи” складається з двох підрозділів.
У підрозділі 2.1. “Кримінально-процесуальні правовідносини – форма реалізації взаємодії дізнавача і слідчого з обізнаними особами” здійснюється критичний аналіз вчення про поняття і структуру кримінально-процесуальних правовідносин.
Здобувачем підтримується точка зору про те, що юридичними фактами, які спричиняють виникнення, зміну та припинення кримінально-процесуальних правовідносин, найчастіше є процесуальні дії, рідше – події, але щоразу у зв’язку з певними діями (Ю.М. Грошевий та ін.). Структуру вказаних правовідносин складають об’єкт, суб’єкти та зміст.
Оскільки взаємодія дізнавача і слідчого з різними обізнаними особами може здійснюватися тільки у формі кримінально-процесуальних правовідносин, автор детально аналізує дискусійні в науці питання щодо визначення їх об’єкту та змісту. Дисертант погоджується з В.П. Бож’євим, П.С. Елькінд, Л.Д. Кокорєвим і іншими науковцями, які виділяють загальний (генеральний) та спеціальний об’єкти кримінально-процесуальних правовідносин. Такі правовідносини виникають з приводу встановлення кримінально-правового відношення між державою та особою (В.П. Бож’єв), яке й слід розглядати як загальний об’єкт кримінально-процесуальних правовідносин. Спеціальним же об’єктом правовідносин даного виду є очікуваний результат поведінки учасників кожного конкретного правового відношення. Здобувач дотримується позиції, згідно з якою зміст кримінально-процесуальних правовідносин складають як дії (зовнішня форма), так і права та обов’язки (внутрішня форма) їх суб’єктів.
У підрозділі 2.2. “Правовідносини дізнавача і слідчого з обізнаними особами при перевірці заяв, повідомлень та іншої інформації про злочини і події” автором розкривається сутність кримінально-процесуальної діяльності, яка здійснюється до порушення кримінальної справи, та досліджуються об’єкт і зміст правовідносин між вказаними суб’єктами у стадії порушення кримінальної справи.
Зміст кримінально-процесуальної діяльності у цій стадії полягає у проведенні низки процесуальних дій з метою встановлення ознак злочину: відібрання пояснень від окремих громадян та посадових осіб, витребування необхідних документів, огляду місця події, накладення арешту на кореспонденцію, зняття інформації з каналів зв’язку (ч. 4 ст. 97, ч. 3 ст. 187, ч. 2 ст. 190 КПК України). На думку дисертанта, накладення арешту на кореспонденцію та зняття інформації з каналів зв’язку за своєю природою є процесуальними, але не слідчими діями, як про це вказано в законі (ч. ч. 5 і 6 ст. 187 КПК України). Здобувач стверджує, що такі дії є заходами кримінально-процесуального примусу, котрі в подальшому забезпечують проведення самостійних слідчих дій: огляду, виїмки кореспонденції, на яку накладено арешт, та дослідження (огляду) інформації, знятої з каналів зв’язку (ст. 1871 КПК України).
У ряді випадків вирішення питання про порушення кримінальної справи неможливе без проведення обізнаними особами певних досліджень. У зв’язку з цим автор наводить додаткові аргументи щодо необхідності допуску судової експертизи у стадію порушення кримінальної справи. Можливість її виконання у цій стадії, на думку дисертанта, повинна мати винятковий характер, якщо встановити ознаки злочину можна лише завдяки експертному дослідженню. Результати такого дослідження будуть мати подвійне значення: а) як підстава для порушення кримінальної справи (разом з іншими матеріалами дослідчої перевірки); б) як джерело доказів у кримінальній справі. Таким чином, усі дослідження, які можуть проводитися у процесі перевірки заяв, повідомлень та іншої інформації про злочини і події, здобувач класифікує на: а) судові експертизи; б) інші дослідження, котрі виконуються за ініціативою дізнавача чи слідчого (судово-медичне освідування, ревізії, перевірки, інвентаризації та дослідження при перевірці за криміналістичними обліками).
Крім здійснення певних досліджень у процесі перевірки заяв, повідомлень та іншої інформації про злочини і події обізнані особи можуть залучатися дізнавачем і слідчим до участі у проведенні процесуальних дій (наприклад, огляду місця події), а також надавати їм консультації з певних питань, вирішення яких потребує застосування спеціальних знань. Характеристика правовідносин дізнавача і слідчого з обізнаними особами при проведенні слідчих дій та наданні ними консультацій розглядається у третьому розділі дисертаційного дослідження. У підрозділі ж 2.2. визначаються об’єкт і зміст кримінально-процесуальних правовідносин дізнавача та слідчого з особами, які виконують дослідження до порушення кримінальної справи, і, зокрема, судово-медичне освідування. На думку автора, об’єктом правовідносин дізнавача і слідчого з особами, які проводять судово-медичне освідування, є отримання акту або довідки про результати виконання цієї процесуальної дії. Дисертант аналізує зміст вказаних правовідносин: а) перед проведенням судово-медичного освідування; б) у ході його виконання; в) у процесі оформлення результатів. Правовідносини, що розглядаються, виникають з моменту отримання судовим медиком або лікарем письмового доручення дізнавача чи слідчого про проведення судово-медичного освідування. Акт або довідку про проведення судово-медичного освідування слід визнавати таким джерелом доказів як “інші документи” (ч. 2 ст. 65, ст. 83 КПК України).
Розділ 3 “Правовідносини дізнавача і слідчого з обізнаними особами у стадії досудового розслідування” складається з трьох підрозділів.
У підрозділі 3.1. “Правовідносини дізнавача та слідчого із спеціалістом при проведенні слідчих і інших процесуальних дій” наводиться класифікація процесуальних (слідчих) дій, до участі у виконанні яких може залучатися спеціаліст, а також визначаються об’єкт і зміст його правовідносин із дізнавачем та слідчим.
У залежності від характеру припису диспозиції процесуальної норми автор виділяє слідчі і інші процесуальні дії: а) в яких участь спеціаліста є обов’язковою в силу прямої вказівки закону; б) до проведення яких дізнавач і слідчий в силу закону мають право залучити спеціаліста; в) участь спеціаліста в яких законом не обумовлюється, але є можливою. Особливість процесуальних (слідчих) дій другої та третьої групи полягає в тому, що вони можуть виконуватися як із участю спеціаліста, так і без нього. Проведення ж процесуальних (слідчих) дій без спеціаліста, де його участь є обов’язковою в силу прямої вказівки закону, тягне за собою негативні наслідки. Результати такої слідчої дії, на думку дисертанта, не можуть мати доказового значення.
Враховуючи ту обставину, що слідчі дії мають пізнавальний характер та спрямовані на збирання і перевірку доказів, об’єктом правовідносин дізнавача і слідчого із спеціалістом у ході їх виконання здобувач вважає отримання доказової інформації, котра буде зафіксована у протоколі слідчої дії. Що ж стосується інших процесуальних дій, то об’єкт правовідносин, які виникають між вказаними особами, визначається в залежності від мети їх проведення. Наприклад, при накладенні арешту на майно об’єктом правовідносин дізнавача і слідчого із спеціалістом є правильне визначення його вартості.
Автор стверджує, що процедура виклику обізнаної особи для участі у кримінальній справі в якості спеціаліста повинна бути диференційованою. Виклик особи, яка не працює в певній установі, слід здійснювати повісткою. Якщо ж обізнана особа, яка може бути залучена до участі в кримінальній справі як спеціаліст, працює в певній установі, то її виклик повинен здійснюватися шляхом направлення керівнику даної установи письмового доручення дізнавача чи слідчого про виділення із цієї установи спеціаліста. Керівник установи, отримавши таке доручення, повинен накласти на нього свою резолюцію з визначенням особи, яка має з’явитися до дізнавача чи слідчого, попередити її про відповідальність за злісне ухилення від явки та забезпечити явку цієї особи. Під час анкетування експертів 81,4% із них зазначили, що вказівка керівника експертної установи про виділення обізнаної особи, яка працює в ній, для участі у виконанні слідчої дії в якості спеціаліста за викликом дізнавача чи слідчого оформлюється накладенням письмової резолюції на відповідному документі; 14% – вказали на усну форму призначення керівником експертної установи спеціаліста, а 4,6% – констатували факт видання ним окремого письмового розпорядження (наказу) про це.
У підрозділі 3.2. “Правовідносини дізнавача та слідчого з експертом при призначенні, проведенні судової експертизи і оцінці експертного висновку” автор досліджує їх об’єкт та зміст. Дисертант вважає, що об’єктом правовідносин дізнавача і слідчого з експертом є формування експертного висновку як джерела доказів.
Проаналізувавши положення КПК та відомчих нормативних актів, які регламентують порядок проведення експертиз, здобувач стверджує, що наслідком винесення постанови про призначення експертного дослідження може бути: а) складання висновку експерта; б) повідомлення експертом (керівником експертної установи) особи чи органу, які призначили експертизу, про неможливість дати висновок. Розглядаючи дискусійне в науці питання щодо визначення способу і форми такого повідомлення, автор погоджується з В.М. Вальдманом, Ю.О. Героєвим і іншими вченими, які вважають, що у разі неможливості вирішити жодне із питань, поставлених дізнавачем чи слідчим у постанові про призначення експертного дослідження, експерт має складати акт (повідомлення). Вирішення ж ним навіть одного питання, зазначеного в постанові, повинно оформлюватися експертним висновком. У процесі анкетування дізнавачів і слідчих 59,1% з них відзначили, що надання особі чи органу, які призначили експертизу, відомостей про неможливість дати висновок на практиці відображається у повідомленні (довідці) експерта, а 22,5% дізнавачів і слідчих вказали, що у таких випадках складається експертний висновок. 18,4% респондентів не змогли дати відповідь на це питання, оскільки в їх практиці такі випадки не зустрічалися.
Підрозділ 3.3. “Правовідносини дізнавача та слідчого з іншими обізнаними особами на досудовому розслідуванні” складається з трьох пунктів.
У пункті 3.3.1. “Правовідносини слідчого з ревізором у ході проведення ревізії, перевірки та інвентаризації” дисертант розглядає питання про правову природу ревізії, характер і коло суб’єктів правовідносин, які виникають під час її призначення і проведення.
Здобувач стверджує, що на практиці виникають певні труднощі у розмежуванні предмета ревізії та судово-бухгалтерської експертизи, що дуже часто призводить до їх підміни. Розглядаючи це питання, автор наводить результати узагальнень слідчої та судової практики, які свідчать про те, що судово-бухгалтерська експертиза найчастіше призначається у випадках, коли певні заінтересовані у вирішенні кримінальної справи особи не погоджуються з висновками ревізора та піддають сумніву їх правильність. У такому разі предметом судово-бухгалтерської експертизи є перевірка результатів проведення ревізії. Підтвердженням цього є положення ч. 7 ст. 75 КПК України, яке забороняє виконання експертного дослідження особою, котра перед цим була у справі ревізором. При відсутності такої заборони експерт у деяких випадках змушений був би перевіряти свої ж висновки, до яких він дійшов у ході проведення ревізії.
На думку дисертанта, при призначенні ревізії (перевірки чи інвентаризації) кримінально-процесуальні правовідносини виникають між слідчим та керівником органу державної контрольно-ревізійної служби України з моменту отримання останнім оформленої належним чином постанови особи, яка провадить розслідування. Після цього керівник доручає виконання ревізії (перевірки чи інвентаризації) підлеглому працівнику, який в ході її проведення виконує службове доручення керівника та підпорядковується безпосередньо йому. Об’єктом правовідносин, які виникають між слідчим і керівником вказаного органу, є отримання акту ревізії, котрий слід вважати таким джерелом доказів як “інші документи” (ч. 2 ст. 65, ст. 83 КПК України).
У пункті 3.3.2. “Правовідносини дізнавача та слідчого з обізнаними особами в ході їх допиту” запропоновано процедуру проведення допиту осіб, які володіють спеціальними знаннями, а також визначено об’єкт і зміст вказаних правовідносин.
Під час розслідування та судового розгляду кримінальних справ про порушення правил техніки безпеки, безпеки руху, експлуатації транспорту, розкрадання майна, що здійснюється при випуску необлікованої продукції шляхом порушення правил технології виробництва і т.п., дуже часто виникає необхідність у отриманні коментарів та роз’яснень обізнаних осіб з приводу правильного розуміння положень інструкцій із техніки безпеки, технології виробництва на тій чи іншій дільниці роботи тощо. У зв’язку з цим допитуються ревізори, бухгалтери, спеціалісти, технічні інспектори та інші обізнані особи. Проаналізувавши точки зору Ю.О. Калінкіна, В.М. Махова, Ю.К. Орлова та інших вчених, здобувач пропонує доповнити статтю 68 КПК України положеннями, які б визначали процедуру допиту обізнаних осіб. Автор вважає, що у випадку некомпетентності або заінтересованості у справі вони мають підлягати відводу. Розглядаючи підстави та процесуальний порядок проведення допиту судового експерта, дисертант пропонує допитувати дану особу також з метою отримання пояснень з приводу неможливості виконання експертизи.
На думку здобувача, об’єктом правовідносин, які виникають між слідчим, дізнавачем та обізнаним свідком у ході його допиту, є отримання доказової інформації, котра буде зафіксована у протоколі про проведення цієї процесуальної дії.
У пункті 3.3.3. “Правовідносини дізнавача та слідчого з обізнаними особами в ході надання ними консультацій” визначаються форми консультативної допомоги у кримінальній справі з боку осіб, які володіють спеціальними знаннями, а також досліджуються об’єкт і зміст наведених правовідносин.
Автор стверджує, що об’єктом правовідносин дізнавача і слідчого з консультантом є отримання доказової інформації, яка буде зафіксована у довідці. Дисертант вважає, що виклик консультанта слід здійснювати повісткою. Особу, яка працює в певній установі, пропонується викликати для надання консультації через її керівника. У такому разі правовідносини спочатку виникають між слідчим (дізнавачем) та керівником установи. З моменту отримання офіційної повістки або письмового розпорядження керівника установи про призначення консультанта обізнана особа набуває його статусу та вступає у правовідносини із слідчим (дізнавачем).
Консультації обізнаних осіб здобувач пропонує оформлювати довідкою, котрій слід надавати доказового значення як “іншому документу”, якщо в ній викладені обставини, що мають значення для справи (ч. 2 ст. 65, ст. 83 КПК України).
|
