Юркова Г. В. Реалізація завдань швидкого і повного розкриття злочину в досудових стадіях

summary

У вступі обґрунтовується вибір теми дисертації, її актуальність, зроблено висновок про єдність завдань швидкого і повного розкриття злочинів, їх співвідношення та взаємообумовленість. Визначається мета, завдання, об'єкт предмет та методи дослідження, сформульовані основні положення, що виносяться на захист і характеризують наукову новизну роботи, наводяться дані апробації та впровадження результатів дослідження.

Розділ перший "Поняття завдань швидкого і повного розкриття злочину в досудових стадіях" складається з двох підрозділів і присвячений дослідженню загальнотеоретичних питань про поняття, сутність і значення таких завдань кримінального процесу, як швидке і повне розкриття злочинів.

Завдання – це наперед визначений, запланований для виконання, обсяг роботи. Реалізувати – означає здійснити, виконати, втілити в життя (план, задум, намір).

На основі проведеного дослідження аргументовано обґрунтовується необхідність залишення в ст. 2 проекту КПК, таких завдань кримінального судочинства, як швидке і повне розкриття злочинів. З метою виконання зазначених завдань пропонується залишити ст. 19 КПК, яка містить вимогу всебічного, повного й об'єктивного дослідження обставин кримінальної справи. Сказане підтвердили відповіді майже 100 % опитаних слідчих, з яких 68 % назвали вказані завдання головними серед інших. Також обґрунтовано співвідношення понять розкриття і розслідування злочину. Не можна розкрити злочин, не здійснивши розслідування у кримінальній справі. Швидке і повне розкриття злочину – це результат швидкого і повного розслідування, яке здійснюється шляхом всебічного, повного і об'єктивного дослідження обставин кримінальної справи.

У підрозділі 1.1. "Поняття завдання швидкого розкриття злочину" розглядаються питання, які стосуються визначення швидкого розкриття злочину. Аналізуються думки вчених про визначення швидкості як принципу кримінального процесу та робиться висновок, що вимога швидкого розкриття злочинів є його завданням. Розглядається взаємозв'язок швидкого розкриття злочину зі всебічним, повним і об'єктивним дослідженням обставин справи, бо розкрити швидко злочин, не дослідивши обставини справи, не можна. Проаналізовано, які цілі досягаються в результаті реалізації завдання швидкого розкриття злочинів.

Розроблено авторське визначення поняття швидкого розкриття злочину: це діяльність органів попереднього розслідування, що спрямована на скорочення часу з моменту вчинення злочину (одержання інформації про злочин) до порушення кримінальної справи, а при подальшому провадженні – до встановлення всіх обставин злочину та осіб, які його вчинили.

Швидкість під час розслідування злочину доцільна лише тоді, коли вона не заважає всебічності, повноті та об'єктивності, досягненню мети судочинства, сприяє встановленню оптимального співвідношення між інтересами суспільства й особистості, коли перші передбачають досягнення істини у справі, а другі – забезпечення дотримання прав і законних інтересів особи.

Увагу звернено на те, що серед проблем кримінально-процесуального законодавства забезпечення швидкості судочинства є особливо нагальним та актуальним. Швидке провадження у кримінальній справі необхідне для захисту прав і законних інтересів потерпілого, цивільного позивача, а також уникнення зайвих утисків прав і законних інтересів обвинуваченого. Настав час послідовної реалізації в проекті КПК такої важливої концептуальної ідеї, як пріоритетний захист прав і законних інтересів потерпілого. Це потребує перш за все удосконалення його правового статусу, який повинен бути не менш значимим, ніж аналогічний статус обвинуваченого. Необхідно в новому КПК закріпити часові межі визнання особи потерпілою та надати їй певні права, зокрема право бути поінформованою про зміст і предмет обвинувачення, яке висувається особі (з отриманням копії відповідної постанови). Потерпілий має володіти правом підтримати або піддати критиці це обвинувачення, висловити свою позицію і докласти зусиль до її обґрунтування і збирання доказів. Якщо ж особа буде визнаватися потерпілою по закінченні слідства, то таким правом вона не зможе скористатися.

Щоб успішно розкрити злочин, необхідно своєчасно виявити і закріпити його сліди, зібрати докази, які обвинувачують чи виправдовують особу. Зволікання з проведенням тих чи інших дій найчастіше призводить або до втрати самої можливості одержання доказів, або до зменшення такої можливості.

Своєчасне притягнення до відповідальності й засудження особи, яка вчинила злочин, застосування до неї справедливого покарання – запорука тому, що злочинець не зможе продовжувати злочинну діяльність. Тривале і неефективне провадження у справі, навпаки, створює безкарність, що може стати однією з умов вчинення нових злочинів як самим злочинцем, так і іншими.

Швидке здійснення кримінального судочинства дозволяє максимально наблизити момент вчинення злочину до моменту призначення покарання. Але деякі кримінально-процесуальні норми аж ніяк не впливають на ефективність судочинства. Згідно зі ст. 141 КПК, якщо в ході попереднього слідства виникне необхідність змінити пред'явлене обвинувачення або доповнити його, слідчий зобов'язаний заново пред'явити обвинувачення (ч. 1 ст. 141). Якщо ж під час попереднього слідства частина пред'явленого обвинувачення не знайшла свого підтвердження, слідчий своєю постановою закриває справу в цій частині обвинувачення, про що оголошується обвинуваченому (ч. 2 ст. 141). Таким чином, закон категорично не зобов'язує слідчого заново висувати обвинувачення, однак практика пішла своїм шляхом: слідчі у всіх випадках, на вимогу суддів і прокурорів, заново висувають обвинувачення. Це підтвердили 89 % опитаних слідчих. Не важко уявити собі, скільки гається при цьому часу, особливо тоді, коли таке рішення доводиться приймати за багатоепізодними справами або коли обвинувачений перебуває під вартою. Тому в ч. 2 ст. 141 КПК слід внести таке доповнення: якщо кваліфікація злочину при закритті справи в частині пред'явленого обвинувачення не змінюється, нове обвинувачення не пред'являється.

Завдання швидкого розкриття злочину не може бути досягнуто без виконання завдання повного розкриття злочину.

У підрозділі 1.2. "Поняття завдання повного розкриття злочину" звернено увагу на те, що в теорії та на практиці не склалося єдиного підходу до визначення поняття розкритого злочину. Процесуальний момент, з якого злочин вважається розкритим, у КПК України не визначений. По-різному трактуються критерії розкритого злочину у відомчих нормативних актах, а саме в наказі МВС України за № 701 від 18 жовтня 1993 р. "Про організацію роботи органів внутрішніх справ по розкриттю злочинів" та в спільній Інструкції, затвердженій Генеральним прокурором України і Міністром внутрішніх справ України від 21 грудня 1995 р. за № 22/835 "Про єдиний облік злочинів".

Пропонується авторське визначення поняття "повного розкриття злочину" та визначається момент, з якого злочин повністю розкрито. Під повнотою розкриття злочину необхідно розуміти достатню сукупність достовірних доказів, які отримані з дотриманням процесуальної форми і за допомогою яких встановлюється кожна із обставин, передбачених ст. ст. 64,417,433,23 КПК ) з урахуванням кваліфікації діяння за статтею Кримінального кодексу України, виключаючи обставини, які перешкоджають провадженню у справі (ст.ст 6-10, ч. 2 ст. 213 КПК). Моментом, з якого злочин можна вважати розкритим, є набрання законної сили обвинувальним вироком чи постановою про закриття кримінальної справи .

Висловлюється думка, що у новому КПК України доцільно дати визначення повного розкриття злочину та доповнити ст. 64 КПК пунктом про обов'язковість встановлення таких обставин справи, як причини і умови, які сприяли вчиненню злочину.

Розглянуто кожну з обставин, що підлягають доказуванню у кримінальній справі, подано їх загальну характеристику. Проаналізовано причини недослідження слідчими деяких обставин, зроблено висновок, що неповнота дослідження обставин злочину є найбільш розповсюдженим недоліком досудового слідства, який розглядається судами як підстава для повернення справи на додаткове розслідування.

Під час вивчення справ, повернутих судами України на додаткове розслідування, було встановлено, що неповнота дослідження полягала в тому, що не було з'ясовано: а) обставини, які характеризують подію злочину (20,7 % від числа вивчених справ); б) обставини, які характеризують винність обвинувачуваного (21,6 %); в) обставини, які впливають на ступінь і характер відповідальності обвинуваченого (13,6 %); г) обставини, що характеризують особу обвинуваченого (18,1 %); д) розмір шкоди, заподіяної злочином (9,7 %); ж) розмір витрат закладу охорони здоров'я (8,8 %); з) обставини, які характеризують наявність дорослих підмовників (6,6 %); є) обставини, які сприяли вчиненню злочину (0,9 %).

Серед обставин, які характеризують особу обвинуваченого, неповно досліджуються такі обставини, як: а) поведінка в побуті (17 %); б) психічний стан (22 %); в) схильність до алкоголізму або наркоманії (24,5 %); г) стан здоров'я (9,7 %); д) дані про судимість (26,8 %). Доказувати їх необхідно не тільки для визначення міри покарання або звільнення від нього, а й для правильного вирішення питання про повернення справи на додаткове розслідування (останньої обставини – ще й для визначення кваліфікації діяння).

Розділ другий "Швидке дослідження обставин кримінальної справи на досудових стадіях з метою розкриття злочину" містить два підрозділи і присвячений розгляду проблем швидкого отримання доказів на стадіях порушення кримінальної справи та попереднього розслідування.

У підрозділі 2.1. "Реалізація вимоги швидкого дослідження обставин справи на стадії порушення кримінальної справи" звернено увагу на те, що ч. 2 ст. 97 КПК передбачає строк до 3-х діб для вирішення заяв і повідомлень про злочини, які не потребують додаткової перевірки. Згідно з ч. 2 ст. 190 КПК, коли огляд місця події у невідкладних випадках був проведений до порушення кримінальної справи за наявності для того підстав, справа порушується негайно. Виходячи з цього, в ч. 2 ст. 97 КПК слід вказати, що справа за наявності для того підстав повинна порушуватися негайно (незалежно від того, чи проводився огляд місця події) або не пізніше триденного строку (якщо необхідна незначна перевірка). Передбачений у ч. 4 ст. 97 КПК десятиденний строк перевірки заяв або повідомлень про злочин повинен бути винятковим, і після закінчення трьох діб подальшу перевірку слід проводити з дозволу наглядового прокурора.

Невчасне порушення кримінальної справи в результаті може призвести до нерозкриття злочину. Це підтверджують результати вивчення справ, повернених на додаткове розслідування. У 21 випадку (9,2 %) у справах, які були порушені в термін від 3-х до 10-ти днів, провадження зупинялось за ст. 206 п. 3 КПК через невстановлення особи, яка підлягає притягненню до кримінальної відповідальності.

З метою зменшення строків отримання необхідних документів прокурором, слідчим та органом дізнання від окремих громадян чи посадових осіб, пропонується ч. 4 ст. 97 КПК доповнити нормою, яка б зобов'язувала останніх негайно видати необхідні документи за запитом. Це пояснюється тим, що на етапі дослідчої перевірки компетентні органи не мають у своєму розпорядженні можливості застосовувати заходи кримінально-процесуального примусу. Результати опитування слідчих (90 %) свідчать про те, що час подання таких документів може бути надто довгим. Це в свою чергу затримує строки перевірки заяв і повідомлень про злочин та прийняття необхідного рішення. Гарантією виконання вказаної норми повинна стати адміністративна санкція.

Надаючи важливого значення стадії порушення кримінальної справи, законодавець зобов'язує прокурора здійснювати нагляд за законністю, негайно вживаючи заходів до усунення будь-яких порушень закону, хто б їх не припускався (ст. 100 КПК). Дієвості нагляду за органами попереднього розслідування в цій стадії сприяло б доповнення ст. 100 КПК України правилом про направлення прокурору протягом доби не тільки постанови про відмову в порушенні кримінальної справи, але й усього матеріалу. Це дозволило б прокурору більш оперативно виявляти випадки необґрунтованих відмов у порушенні кримінальної справи і реагувати на них, що в свою чергу сприяло б виконанню завдань швидкого розкриття злочину.

З аналізу ст. 99-1 КПК зроблено висновок, що процедура розгляду скарг про відмову в порушені кримінальної справи має значну тривалість у часі і не відповідає Конституції України (ст. 55). Кожна особа, зацікавлена у скасуванні цього рішення, повинна мати право звертатися безпосередньо до суду, обминаючи прокурора. Також необхідно скасувати як недоцільний семиденний термін на оскарження постанови про відмову в порушенні кримінальної справи. Це положення закону не має сенсу, тому що необґрунтовані і незаконні постанови повинні оскаржуватися та скасовуватися незалежно від строків (крім випадків, коли закінчилися строки давності притягнення до кримінальної відповідальності).

У підрозділі 2.2. "Реалізація вимоги швидкого дослідження обставин справи на стадії попереднього розслідування" розглянуті засоби забезпечення швидкого розкриття злочинів на даній стадії. Важливим питанням, яке до цього часу ще не вирішено у кримінально-процесуальному законодавстві, є проблема обчислення строків попереднього слідства при об'єднанні та виділенні кримінальних справ і окремих матеріалів.

Пропонується передбачити це у ст. 26-1 КПК, яку викласти у такій редакції: "При об'єднанні кримінальних справ в одне провадження строк слідства обчислюється з дня порушення кримінальної справи, за якою він є найбільш тривалим. При виділенні зі справи окремих матеріалів, які не мають загальної фабули з основним провадженням, строк розслідування обчислюється з дати порушення кримінальної справи за виділеними матеріалами. При виділенні справи, яка має спільну фабулу з основною кримінальною справою, строк розслідування обчислюється з моменту порушення основної кримінальної справи. При виділенні справи, яка раніше була об'єднана з іншою, строк розслідування обчислюється з моменту порушення виділеної справи. За виділеною справою строк утримання під вартою повинен обчислюватися з моменту взяття під варту чи затримання за злочин, розслідування якого виділене в окреме провадження".

Пропонується спростити порядок закінчення провадження досудового слідства з направленням кримінальної справи до суду, тобто анулювати норму про ознайомлення обвинуваченого з матеріалами справи.

Зазначається, що вже під час попереднього розслідування при затриманні, застосуванні запобіжного заходу, пов'язаного з позбавленням волі, обвинувачений і його захисник знайомляться з матеріалами справи, де обґрунтовується прийняття цих рішень, а при притягненні як обвинуваченого особі вручається копія відповідної постанови (ст. 132 КПК). Тому можна обмежитися оголошенням обвинуваченому та його захиснику рішення слідчого про направлення справи прокурору і до суду після затвердження обвинувального висновку, а також про те, що він (будучи підсудним) і його захисник отримають копію обвинувального висновку та можуть ознайомитись з матеріалами справи до її розгляду в судовому засіданні.

Інститут ознайомлення з матеріалами справи аж ніяк, не полегшує та не ускладнює обвинувачення і не впливає на захист, бо не відкидає потреби в пред'явленні доказів у суді, можливості захищатися проти висунутого обвинувачення в суді, зокрема і за допомогою захисника. Зазначений інститут не задовольняє вимог практики і не є єдиним гарантом забезпечення прав обвинуваченого на захист, а нерідко погіршує його становище.

Думку про скасування інституту ознайомлення з матеріалами кримінальної справи підтримали 80 % анкетованих слідчих.

Висловлюється пропозиція про скасування інституту додаткового розслідування, оскільки він не відповідає завданню швидкого і повного розкриття злочину, і в першу чергу Конституційним вимогам щодо розподілу влад і права суду здійснювати правосуддя. Висуваються аргументи на користь цієї думки. Статистика свідчить про неухильне зростання справ, які повертають на додаткове розслідування суди України. Привертають увагу факти погіршення показників, що характеризують обґрунтованість повернення судами справ на додаткове розслідування. Більшість кримінальних справ після додаткового слідства до суду не повертається.

Третій розділ "Повне дослідження обставин кримінальної справи при застосуванні до обвинуваченого (підозрюваного) заходів процесуального примусу, пов`язаних з позбавленням волі, і при притягненні особи як обвинуваченого" складається з двох підрозділів і обмежується дослідженням тільки двох заходів процесуального примусу (затримання за підозрою у вчиненні злочину та взяття під варту), а також притягнення особи як обвинуваченого в силу того, що це одні з основних рішень, при прийняті яких найбільш суттєво зачіпаються конституційне право громадянина на недоторканність (ст. 29 Конституції України) та інші права і законні інтереси обвинуваченого (підозрюваного).

У підрозділі 3.1. "Повне дослідження обставин справи при застосуванні до обвинуваченого (підозрюваного) заходів процесуального примусу, пов'язаних з позбавленням волі" розглядаються питання, пов'язані з підставами затримання, взяття під варту та визначенням повноти дослідження обставин кримінальної справи при прийнятті цих процесуальних рішень.

У ч. ч. 1, 2 ст. 106 КПК України йдеться не про підстави для затримання, а про підстави для підозри у вчиненні злочину. Підставами ж для затримання є обставини, передбачені ч. 1 ст. 148 КПК України.

Доказуванню на момент затримання особи підлягають обставини, що дають підставу підозрювати особу у вчиненні злочину, за який передбачено покарання у вигляді позбавлення волі (умови затримання), та наявність фактичних даних, що ця особа, перебуваючи на волі, може скритися від дізнання чи слідства або перешкодити встановленню істини в кримінальній справі, або займатися злочинною діяльністю (підстави затримання).

Повнота розслідування обставин справи на етапі обрання запобіжного заходу – взяття під варту може бути досягнута при дослідженні: 1) фактичних даних, що дають підставу для обвинувачення особи у вчиненні злочину, за який може бути застосоване покарання у вигляді позбавлення волі... (ч. 1 ст. 155), або у вчиненні злочину, передбаченого статтями Кримінального кодексу, вказаними в ч. 2 ст. 155; 2) фактичних даних, які дають підставу вважати, що ця особа, перебуваючи на волі, скриється від слідства або суду, перешкодить встановленню істини у кримінальній справі, буде займатися злочинною діяльністю або ухилиться від виконання вироку (ч. 1 ст. 148); 3) обставин, які характеризують особу обвинуваченого чи підозрюваного (ст. 150).

У підрозділі 3.2. "Повне дослідження обставин справи на етапі притягнення особи як обвинуваченого" досліджуються проблеми, пов'язані з підставами та моментом прийняття цього процесуального рішення. З цього приводу розглянуто такі питання, як: що таке обвинувачення, законність, обґрунтованість, підстави та момент притягнення особи як обвинуваченого і зроблено висновок, що до моменту винесення постанови про пред'явлення обвинувачення повинні бути встановлені обставини, які характеризують кожний з елементів інкримінованого складу злочину. Цей висновок підтверджується результатами проведеного анкетування слідчих (77 % опитаних).

Висловлюється думка, що у ст. 131 КПК необхідно встановити термін – момент для прийняття рішення, настання якого повинно бути поставлене в залежність від наявності достатніх доказів та викласти вказану статтю в такій редакції: "Якщо є достатньо доказів, що вказують на вчинення злочину конкретною особою, слідчий негайно виносить мотивовану постанову про притягнення даної особи як обвинуваченого", що буде відповідати Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р. згідно з якою кожний при звинувачені у вчиненні кримінального злочину має право бути негайно і детально поінформований про характер і причину обвинувачення проти нього (ст. 6 п. 3 "а"). В 179 випадках (з 227 вивчених справ) обвинувачення пред'являлося в кінці розслідування.

Під час досудового слідства слідчий повинен притягувати особу як обвинуваченого не інакше як на підставах і в порядку, встановлених законом (ст. 5 КПК), тобто за наявності достатніх доказів, які вказують на вчинення злочину певною особою (ст. 131 КПК).

Аналізуються причини, що породжують факти необґрунтованих обвинувачень. Опитуванням слідчих було встановлено, що 58 % із них припускає можливість недостатньо обґрунтованого обвинувачення, якщо необхідно оголосити розшук особи, яка підлягає притягненню як обвинувачена (в роботі – "заочного"). Нерідко "заочне" обвинувачення приймається з порушенням ст. ст. 22, 131 КПК. Скоротити кількість необґрунтованих "заочних" обвинувачень можна, якщо ускладнити процедуру оголошення розшуку особи, яка ухилилась від слідства. Для цього необхідно внести до ч. 1 ст. 138 КПК зміни і викласти її в такій редакції: "… При наявності підстав, передбачених у ст. 155 цього кодексу, слідчий зобов'язаний обрати щодо обвинуваченого, який розшукується, запобіжний захід у вигляді тримання під вартою". Прокурор, вирішуючи питання про надання санкції на арешт, перевірить наявність підстав для "заочного" обвинувачення, що буде гарантією законності й обґрунтованості цього рішення. Також пропонується внести зміни і до ч. 1 ст. 139 КПК про те, що в постанові про оголошення розшуку обвинуваченого, який ухилився від слідства, повинні вказуватися не тільки дані про особу розшукуваного, але й докази, які викривають особу у вчинені злочину і покладені в основу формули обвинувачення.