Виборнова Є.І. Реалізація права на захист на стадії досудового слідства

summary

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, ступінь її наукової розробки, визначаються мета та завдання дослідження, його методологічні та теоретичні засади, висвітлюється наукова новизна роботи, положення та пропозиції, що виносяться на захист, відображається її теоретичне та практичне значення, апробація результатів дослідження.

Розділ 1 «Поняття та зміст права на захист на стадії досудового слідства» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1. «Міжнародно-правові та конституційні основи реалізації права на захист на стадії досудового слідства» підкреслюється, що право на захист у кримінальному судочинстві є одним з найважливіших інститутів, гарантом цілого комплексу прав особи. Його стабільність та життєздатність характеризує рівень правової держави, демократії та культури суспільства. Безумовно, критерієм становлення держави повинна бути реальна забезпеченість захисту людини у суспільстві взагалі й у кримінальному судочинстві зокрема.

Були виділені закономірності, які характеризують поняття захисту як сукупність кримінально-процесуальних дій та відносин.

Одним із способів вирішення питання про співвідношення фігур захисника і обвинуваченого з погляду їх процесуального статусу, була спроба поділу захисту на формальний і матеріальний, яка має свій початок з періоду дії Судових уставів 1864 р. Було доведено, що поділ захисту на матеріальний і формальний мав у собі елемент раціонального, оскільки цим підкреслювалась самостійність таких фігур, як обвинувачений і його захисник.

У підрозділі 1.2. «Право на захист від обвинувачення і право на правову допомогу: співвідношення понять» було з’ясовано, що змістом конституційного права на правову допомогу на досудових стадіях кримінального процесу є гарантована Конституцією України, а також іншими законами України можливість особи одержати кваліфіковану допомогу, яка пов’язана із практичним застосуванням законодавства для відстоювання її суб’єктивних прав та інтересів, а також для захисту від обвинувачення (підозри).

У підрозділі 1.3. «Дія права на захист у часі та просторі» аналізується розвиток законодавчого регламентування першого етапу розслідування та досліджується сучасна нормативна модель досудових стадій кримінального процесу.

У юридичній літературі в різні часи відбувалися дискусії і були висловлені різні точки зору щодо питання про момент виникнення права на професійний захист та, відповідно, про момент допуску захисника. Допуск захисника до участі у справі з моменту затримання підозрюваного або взяття під варту сприяє своєчасному виявленню та усуненню помилок, які допускаються при визнанні особи підозрюваним, допомагає йому більш активно та цілеспрямовано здійснювати свої права на досудових стадіях кримінального процесу.

У сучасній літературі практично не зустрічаються негативні висловлювання щодо допуску захисника на початкових стадіях розслідування злочинів. Підсумовуючи різні точки зору з цього питання, найбільш прийнятною, на нашу думку, є позиція, згідно з якою захист вважається прийнятим з моменту підписання угоди між адвокатом та його підзахисним чи довіреними особами останнього.

Аналізуючи Закон України «Про міліцію», можна дійти висновку, що право на захист виникає з моменту саме фізичного затримання людини. Але особа цим правом не може скористатися саме з цього моменту, тому що органи міліції не в змозі надати захисника «не пізніш як через дві години після затримання або арешту (взяття під варту)», якщо, наприклад, затримання відбулось вночі. Це право може бути використане тільки пізніше. Тому вважаємо, що ця норма Закону є надто проблемною у практичному застосуванні і потребує вдосконалення.

Розділ 2 «Суб’єкти реалізації права на захист на стадії досудового слідства» складається із чотирьох підрозділів.

У підрозділі 2.1. «Особа, що має право захищати себе особисто» визначається, що засобами реалізації, захисту законних інтересів виступають суб’єктивні права і юридичні обов’язки. В межах предмету дослідження розглянуто поняття суб’єктивного права людини, а також процесуального статусу особи, що має право захищати себе особисто. Багато хто із процесуалістів намагався класифікувати систему прав обвинуваченого. Дисертанткою були проаналізовані декілька варіантів класифікацій з точки зору їх практичної значущості.

Далі розглядається право обвинуваченого давати показання або відмовитися давати показання та відповідати на запитання. Дисертантка погоджується із тими науковцями, які вважають, що це право фокусується у ставленні особи щодо самовикриття. Детально досліджуються права обвинуваченого на досудовій стадії кримінального процесу України. Процесуальні права обвинуваченого на стадії досудового слідства в основному покликані здійснити єдину функцію – функцію захисту обвинуваченого від офіційно висунутого проти нього обвинувачення за допомогою реалізації ним цих прав. Права обвинуваченого взаємопов’язані одне з одним, і всі разом, і кожне окремо – з правом обвинуваченого на захист. Одні права є гарантією забезпечення інших прав, а також слугують ефективності їх реалізації.

Досліджується питання про роль та зміст категорії інтересу в загальній теорії права, який є одним із фундаментальних. Законним інтересам надається й самостійне значення – як правовим можливостям, які існують поряд із суб’єктивними правами. Але, на жаль, законодавець не дає визначення категорії «інтерес» в суто правовому полі, його розуміння і застосування на стадії досудового слідства, механізму його захисту, здійснення й забезпечення стосовно обвинуваченого та інших учасників кримінального процесу. У зв’язку з цим пропонується доповнити текст ст. 43 КПК України терміном «законних інтересів» обвинуваченого. Тобто, якщо в законі допущенна можливість захисту будь-яких інтересів обвинуваченого, в тому числі й незаконних, то це може призвести до використання з цією метою незаконних засобів і способів захисту.

Підрозділ 2.2. «Особи, що здійснюють професійний захист у кримінальному процесі» стосується лише тих проблемних питань, що мають загальний для захисту в кримінальному процесі характер і стосуються процесуального статусу захисника, а також «фахівців у галузі права».

В літературі серед вчених-процесуалістів поширені два погляди щодо процесуального статусу захисника. Нерідко захисника розглядали як представника обвинуваченого. При цьому одні автори вважають його тільки представником обвинуваченого, який створює «разом з ним одну із змагальних сторін»; інші виділяють два аспекти процесуального статусу захисника, констатуючи його самостійність відносно підзахисного. Виходячи із цього, деякими авторами робиться висновок про повну незалежність і самостійність захисника від свого підзахисного. Але це не є вірним. Дійсно, зазвичай саме захиснику належить провідна роль у виборі засобів і методів захисту. Однак, визнаючи необхідність наявності у захисника визначеного ступеню процесуальної самостійності, треба враховувати, що захисник представляє обвинуваченого і має діяти в його інтересах, а це значить, що він зобов’язаний узгоджувати з ним як свої тактичні дії, так і принципові питання стратегії захисту. І в даному випадку, велике значення має не тільки суто правовий, але й психологічні та етичні фактори.

Таким чином, можна зробити висновок про те, що захисник, який є представником обвинуваченого, має разом з тим, значну ступінь процесуальної самостійності, яка обумовлюється тим, що діючи перш за все в законних інтересах свого підзахисного, він охороняє не тільки приватний, а і публічний інтерес.

Далі досліджується полеміка серед авторів, які висловлюють свою думку щодо процесуального статусу «фахівців у галузі права». Детально розглядається Рішення Конституційного Суд України у справі за конституційним зверненням громадянина Г.І. Солдатова від 16 листопада 2000 року № 13-рп/2000. Ставиться під сумнів кваліфікація юридичної допомоги «фахівців у галузі права», підкреслюється необхідність розуміння різниці між захисниками-адвокатами та не адвокатами. Йдеться про те, що фактично вказане рішення Конституційного Суду захищає юристів-підприємців. Про реальний захист прав громадян тут не йдеться, тому що на юристів, яким Конституційний Суд надав право здійснювати захист у кримінальних справах, не поширюються гарантії захисту, передбачені Законом «Про адвокатуру» та Правилами адвокатської етики, не перевіряється рівень їх професійної підготовки і фаховий досвід, не існує механізму притягнення їх до відповідальності за неналежне виконання захисту у кримінальних справах. Тому наслідками застосування вказаного рішення є неминуче зниження рівня дотримання прав людини при розслідуванні кримінальних справ.

Виникає ще одна важлива проблема в зв’язку із застосуванням згаданого рішення Конституційного Суду. Як відомо, Конституція України розрізняє поняття захисту та правової допомоги й абсолютно правильно, оскільки за змістом це різні правові явища, відмінні один від одного види юридичної діяльності.

Пропонується внести до Закону України «Про адвокатуру» норму, яка буде відображати 1) правовий статус «фахівців у галузі права»; 2) повноваження, права та обов’язки «фахівців у галузі права»; 3) систему контролю за діяльністю «фахівців у галузі права»; 4) підстави та порядок притягнення їх до юридичної відповідальності; 5) гарантії дотримання професійної таємниці та «свідоцького імунітету» тощо. Така пропозиція обґрунтовується тим, що у тлумаченні Конституційного Суду діяльність фахівців у галузі права фактично потрапляє у сферу правового регулювання зазначеного закону.

У підрозділі 2.3. «Інші особи, які здійснюють право на захист на стадії досудового слідства» формулюється висновок, що захисником у кримінальній справі слід визнати лише адвоката, і забезпечення права обвинуваченому на ефективний захист, доступ до якого та право вільного вибору захисника необхідно покласти виключно на адвокатуру, близькі родичі обвинуваченого, його опікуни та піклувальники, не тільки із гуманних, а й із правових міркувань повинні бути залишені учасниками кримінального процесу, але лише у статусі представників обвинуваченого.

У підрозділі 2.4. «Обов’язки та повноваження слідчого, прокурора та суду зі сприяння реалізації права на захист» аналізуються існуючи у науці точки зору щодо поняття, поєднання та взаємодія кримінально-процесуальних функцій на досудовій стадії кримінального процесу і робиться висновок, що всі погляди вчених пов’язані з кримінально-процесуальною діяльністю суб’єктів, з функціональними завданнями, які вони виконують, їх роллю та призначенням, з наявністю в складній системі досудовій стадії кримінального процесу окремих видів, сторін або напрямків кримінально-процесуальної діяльності.

Чітке розділення процесуальних функцій, відокремлення функції обвинувачення від функції захисту складає основу принципу змагальності в кримінальному судочинстві. При цьому, під кримінально-процесуальними функціями розуміють відокремлені, найбільш важливі види, напрямки кримінально-процесуальної діяльності. Однак, ця концепція у період її становлення залишала поза увагою питання про те, які ж функції виконуються на досудових стадіях процесу? Труднощі виявились у зв’язку із проблемою процесуальних функцій в стадії розслідування, особливо у період діяльності слідчого до появи у процесі обвинуваченого чи підозрюваного, тобто до виникнення процесуального переслідування і захисту. Автором детально досліджуються функція кримінального переслідування та вноситься пропозиція що термін «кримінальне переслідування» має бути залучений до КПК України у частині, де йтиметься про діяльність із розгляду і вирішення повідомлень про злочин, коли кримінальної справи ще не існує. Також функції розслідування і переслідування знімуть питання щодо функції обвинувачення у той період процесуальної діяльності слідчого, коли обвинуваченого ще немає. Таким чином, ми вважаємо, що на досудових стадіях кримінального процесу, функція обвинувачення фактично містить у собі такі самостійні функції:

1)     функції розслідування;

2)     функції переслідування.

Обвинувачення в системі кримінально-процесуальних функцій виступає як один з основних методів реалізації кримінальної відповідальності. Якщо спробувати розкрити зміст функції обвинувачення, то слід визнати, що вона полягає головно у доказуванні обвинувачення. Слідчий стверджує, що обвинувачений винний, він має довести це – в цьому і є сутність цієї функції. Підкреслюється, що в системі функцій детермінантою виступає функція обвинувачення, тому що без докору, висловленого від імені держави або потерпілого не може виникнути процес взагалі. Саме з висунення обвинувачення починається кримінальний процес.

Обґрунтовується позиція деяких вчених, які без достатніх підстав визнають слідчого та особу, яка здійснює дізнання, представниками сторони обвинувачення. Слідчий повинен стати суб’єктом, який виконує одну функцію – розслідування злочинів, тобто суб’єктом пізнання події шляхом збирання фактів, а його основним завданням повинно бути встановлення злочину і викриття злочинця або доведення у розслідуваній події відсутності складу злочину чи відсутності події злочину. На підставі аналізу процесуальних норм та судової практики робиться висновок, що слідчий при проведенні досудового слідства не повинен бути ні обвинувачем, ні захисником, а має бути дослідником та шукачем істини, об’єктивним, неупередженим «суддею» зі всіма гарантіями незалежності і самостійності. Його функція – дослідження у кримінальній справі з метою підготовки її до розгляду у суді або вирішення справи по суті за реабілітуючими обставинами.

Підтримується пропозиція, що було б, все ж такі, доцільним запровадити в структурі досудових стадій кримінального процесу нову процесуальну фігуру – слідчого судді, органу виключно юстиційного призначення, до повноважень якого повинно бути віднесено забезпечення додержання конституційних прав і свобод громадян на стадії досудового слідства. Він повинен забезпечувати об’єктивність досудового розслідування, що передбачає рівність фактичних можливостей обвинувачення і захисту в підготовці кримінальної справи до судового розгляду.

Принципи змагальності та рівності сторін на стадії досудового слідства можливий тільки за наявності судового контролю за діяльністю органу дізнання, слідства та прокурора. Тобто, гарантом реалізації змагальності та рівності сторони обвинувачення і сторони захисту в процесі розслідування повинен стати суд, який може застосувати механізм примусу до виконання обґрунтованих клопотань захисту.

Саме контрольні повноваження суду в досудовому кримінальному судочинстві, які закріплені в КПК України, спрямовані на те, щоб судова влада стала непереборним бар’єром на шляху свавільності для учасників кримінального судочинства як зі сторони обвинувачення, так із сторони захисту, а будь-які незаконні рішення і дії переглянуті судом за клопотанням (заявою, скаргою) зацікавлених осіб. Такий сенс має і ст. 55 Конституції України.

Обґрунтовується думка про необхідність закріпити виняткове право порушувати кримінальні справи за прокурором, на якому і буде цілком обґрунтовано лежати тягар доказування вини певних осіб перед державою і суспільством. Більш того, законодавець цілком резонно передбачив можливість державного обвинувача відмовитись від підтримання обвинувачення, якщо відсутність достатніх аргументів, сумніви і не усунені протиріччя не дозволяють незаперечно стверджувати винуватість обвинуваченого. У цьому випадку обвинувальний процес, за окремими винятками, не має продовження.

Розділ 3 «Гарантії реалізації права на захист на стадії досудового слідства» складається із чотирьох підрозділів.

У підрозділі 3.1. «Поняття та система процесуальних гарантій» аналізуються загальні (економічні, політичні, ідеологічні) та спеціальні (юридичні) гарантії. Детально досліджуються процесуальні гарантії – це не окремі розрізнені засоби, а цілісна система таких засобів, які в сукупності і забезпечують правосуддя. По суті, процесуальна форма і створює систему таких гарантій. Кримінально-процесуальні гарантії прав людини більшість авторів розглядають як систему правових засобів і умов, які забезпечують рішення завдань правосуддя і охорону прав та законних інтересів його учасників. Досліджуються система, види та класифікація кримінально-процесуальних гарантій, які запропоновані вченими-процесуалістами. З аналізу наведених точок зору робиться висновок, що кожна з них несе в себе раціональне зерно. Існуюча система гарантій певним чином слугує або сприяє забезпеченню прав особи.

У підрозділі 3.2. «Доступ до кваліфікованої правової допомоги та право на безоплатну правову допомогу» аналізується стаття 59 Конституції України, яка гарантує кожному право на правову допомогу, зокрема й на безоплатну. Але досі це право належним чином не забезпечується державою. Однією із причин цього є не тільки недостатнє фінансування, а й недоліки нормативної бази. Чинні законодавчі акти лише проголошують право на безоплатну правову допомогу для окремих категорій осіб, але не встановлюють механізмів для реалізації такого права та процедур оплати державою наданої правової допомоги. Практика попередніх років засвідчує, що кошти для фінансування безоплатної правової допомоги, які передбачаються у Державному бюджеті, повністю не використовуються. Тобто адвокати здійснюють в окремих випадках захист підозрюваних, обвинувачених або підсудних у кримінальних справах, але навіть не намагаються отримати за це винагороду від держави через її мізерний розмір. Тому на сьогоднішній день роль адвокатів нерідко зводиться до їх суто формальної участі у справі. Поверхневе ознайомлення зі справою, пасивність при допитах підозрюваного, обвинуваченого справляють враження неналежного здійснення захисту.

Розглядаються пропозиції деяких авторів, які досліджували питання надання безоплатної та кваліфікованої правової допомоги.

Крім проблеми скорочення об’єму правової допомоги, яка надається адвокатами за призначенням, неминуче постає питання і щодо її якості. Необхідно відмітити, що державна компенсація безоплатної правової допомоги, яка здійснюється захисниками, є важливою гарантією їх незалежності та дійсно кваліфікованої юридичної допомоги. Держава має турбуватися про те, щоб до послуг правосуддя були залучені захисники, які належним чином виконують свої обов’язки і реально захищатимуть права і свободи підозрюваного, обвинуваченого у кримінальній справі. Як підтверджує практика, коли особа дійсно користувалася у кримінальній справі юридичною допомогою захисника, кількість процесуальних порушень з боку органів дізнання, слідства та суду є значно меншою або взагалі відсутня в порівнянні з випадками, коли особа відмовилась від участі захисника і взяла захист своїх інтересів на себе.

Зазначена проблема може бути вирішена, зокрема, шляхом створення Державного фонду для оплати праці захисників щодо забезпечення здійснення захисту за призначенням, який має формуватися з держбюджету в органах судової адміністрації.

У підрозділі 3.3. «Розширення процесуальних прав захисника на ранніх стадіях кримінального процесу як специфічна гарантія реалізації права на захист» розглядаються права захисника на ранніх стадіях кримінального процесу та вносяться пропозиції щодо вдосконалення кримінально-процесуального законодавства. Розглядується питання про адвокатське розслідування та правового інституту, який йому відповідає. Робиться висновок, що паралельне слідство у кримінальній справі неприпустиме. Але адвокат не позбавлений права провести, наприклад, дослідження з метою одержання документа, який можна б використати як доказ, або для встановлення особи людини з метою її допиту як свідка тощо. В сучасних умовах широко використовуються й інші тактичні ходи, що слугує піднесенню професійного рівня та ефективності захисту.

Підрозділ 3.4. «Змагальність та рівність сторін на стадії досудового слідства» присвячується дослідженню визначення поняття принципів кримінально-процесуального права, їх системи та значення, а також аналізу поняття, розкриттю принципів змагальності та рівності сторін, визначенню їх місця на досудових стадіях кримінального процесу та встановленню їх правового значення. Як зрозуміло з традиційних і пропонованих de lege ferenda пропозицій щодо загального спрямування і окремих процедур здійснення досудового розслідування кримінальних справ, рівність, крім принципового її декларування, забезпечується реалізацією принципів публічності, змагальності і диспозитивності з огляду на те, що принцип рівності сторін є базовим в системі принципів кримінального процесу, а решта принципів забезпечують його змістовність та ефективність.

Визначення обов’язкових ознак принципів кримінального процесу в цілому та, зокрема, принципу рівності сторін надає можливість перейти до дослідження принципу змагальності на стадії досудового слідства.

Відповідно до п. 4 ч. 2 ст. 129 Конституції України однією із засад судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і доведенні перед судом їх переконливості. Аналогічний принцип у КПК знайшов своє відображення у ст. 16¹: «розгляд справ у судах відбувається на засадах змагальності». Але, нажаль, ні Конституція, ні КПК не містять спеціальної норми, які б проголошували й гарантували здійснення принципу змагальності сторін із моменту порушення кримінальної справи аж до її надходження для розгляду в суді. В цих випадках теорія кримінального процесу вбачає цей принцип у конституційному праві підозрюваного, обвинуваченого отримувати можливість користуватися допомогою професійного захисника тощо. Разом із тим є необхідність закріплення цього принципу на цих стадіях процесу у спеціальній нормі КПК.

«Мала» судово-правова реформа, окрім запровадження у цій стадії процесу елементів судового контролю, та перейменування «попереднього» слідства на «досудове», стадії розслідування кримінальної справи майже не торкнулася. Численні пропозиції науковців про поширення на цю стадію процесу принципу змагальності, про створення системи досудового слідства, яка б функціонувала як самостійна структура судової влади тощо, законодавець залишив поза увагою.

Вважаємо, що було б неправильно вимагати, щоб права захисника, органів дізнання і досудового слідства були однаковими. Але права захисника повинні бути настільки реальними, щоб він мав можливість не допустити порушення прав свого підзахисного органами дізнання й досудового слідства на будь-якому етапі, а також незаконного притягнення до кримінальної відповідальності і засудження невинної особи. На жаль, сьогодні закон багато в чому перешкоджає в цьому захисникові. Тому вважаємо, що стан гарантій реальних можливостей обвинуваченого (підозрюваного) та захисника на цих стадіях процесу вимагає не лише закріплення у законі принципу змагальності й рівності сторін у дізнанні й досудовому слідстві, а й реального розширення прав й можливостей захисту в частині збирання доказів чи оскарження на цих стадіях процесу дій судді й органів дізнання та слідства.

Відповідно, якщо встановлення істини складає мету кримінально-процесуального доказування, то треба таким чином побудувати процес, щоб сторони у досудовому провадженні, які відстоюють різні точки зору, мали рівну можливість вести полеміку, щоб між ними відбувалось змагання на основі повної еквівалентності прав. Таким чином, позиція законодавця, який обмежив сферу дії принципів змагальності та диспозитивності лише стадією судового розгляду кримінальних справ (ст.16¹ КПК), видається хибною. Впровадження принципу змагальності у досудову стадію кримінального процесу слугуватиме подальшому розвитку кримінального процесу України у демократичному напрямі.