Булейко О.Л. Участь понятих у кримінальному процесі

summary

У вступі обґрунтовано вибір теми дисертації, її актуальність і значимість, проаналізовано стан наукової розробки проблеми, її науково-теоретичне підгрунтя, показано зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, визначаються мета, завдання, об’єкт, предмет та методи дослідження. Сформульовано основні положення, що репрезентують наукову новизну дослідження, з’ясовано теоретичне й практичне значення одержаних висновків та ступінь апробації й впровадження результатів дослідження.

Розділ 1 “Загальні положення інституту понятих у кримінальному процесі” складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1. “Історико-правові передумови виникнення та розвитку інституту понятих у кримінальному процесі” розкриваються об’єктивні передумови виникнення та розвитку інституту понятих у кримінальному процесі України з давніх часів до сьогодення.

На основі вивчення основних джерел права, які діяли на території України з давніх часів, в роботі запропоновані п’ять етапів формування та розвитку інституту понятих у кримінальному процесі: перший – з давніх часів до XVII століття, є етапом зародження інституту понятих і пов’язаний з такими джерелами права як Руська правда, Судебник Казимира 1468 року, Литовські статути 1529, 1566, 1588 років, Магдебурзьке право тощо, які містять згадки про можливість залучення “достойних людей” для проведення окремих процесуальних дій; другий – з 1648 до 1835 року, пов’язаний з прийняттям та дією на території України Соборного уложення, яке вперше на законодавчому рівні закріпило коло процесуальних дій за участю понятих, спосіб відображення участі понятих, вимоги, що висувалися до понятих; третій – з 1835 до 1917 року, період дії Зводу законів Російської імперії 1835 року і, пізніше, Статуту кримінального судочинства 1864 року. В цей період поняті залучалися, головним чином, для захисту допитуваних осіб від насильства і неправильного запису їх показань, що було зумовлено недовірою до поліції; четвертий – з 1917 до 1958 року, характеризується частковою рецепцією окремих кримінально-процесуальних інститутів дореволюційної Росії в радянське законодавство, у тому числі і інституту понятих; п’ятий – з 1958 року і до сьогодення, пов’язаний з прийняттям Основ кримінального судочинства Союзу РСР і союзних республік 1958 року та Кримінально-процесуального кодексу УРСР 1961 року, які остаточно сформували інститут понятих у тому вигляді, який існує практично без змін у сучасному вітчизняному кримінальному процесі.

Аналіз перерахованих етапів дав підстави зробити висновок про те, що виникнення інституту понятих на початкових періодах формування кримінального судочинства було зумовлене потребою у допомозі з боку населення органам влади у виконанні покладених процесуальних функцій. Однак, історико-соціальні зміни призвели до перегляду ролі понятих у кримінальному процесі, завдання яких зводилося до засвідчення правильності та об’єктивності фіксації результатів процесуальних дій у відповідних протоколах. Таким чином, існування інституту понятих відображало недовіру суспільства до органів, які здійснювали кримінальне судочинство.

Автором обґрунтовується теза, відповідно до якої існування інституту понятих в радянському кримінальному процесі на фоні масових порушень прав людини, особливо в 20-50-ті роки ХХ століття, перетворило необхідність залучення понятих до проведення процесуальних дій на суто формальну вимогу, яка не могла істотним чином впливати на забезпечення законності під час досудового провадження.

У підрозділі 1.2. “Розвиток наукових поглядів щодо місця та ролі інституту понятих у кримінальному процесі” досліджуються роботи відомих вчених-юристів, в яких викладене їхнє бачення перспектив функціонування інституту понятих.

У роботі констатується той факт, що питання про доцільність та обґрунтованість залучення понятих під час провадження процесуальних дій в юридичній науці носить неоднозначний характер і є предметом багаторічної дискусії. Узагальнення точок зору щодо вказаної проблематики дало підстави виділити наступні основні підходи у її вирішенні:

–    участь понятих у слідчих діях є важливим стримуючим фактором недопущення порушень законності з боку органів розслідування, а тому сфера залучення понятих у кримінальному процесі повинна розширятися;

–    існування інституту понятих у тому вигляді, в якому він є зараз, в повній мірі відповідає потребам сьогодення, а тому він не потребує змін;

–    інститут понятих у кримінальному процесі потребує реформування, яке повинне передбачити звуження кола процесуальних дій, участь в яких понятих є обов’язковою, визначення чітких критеріїв, за якими має здійснюватись вибір понятих; надання слідчому права самостійно вирішувати питання про необхідність залучення понятих на власний розсуд;

–    участь понятих не в змозі забезпечити законність при проведенні процесуальної дії, а тому є необхідність поступової відмови від інституту понятих у кримінальному процесі.

У підрозділі 1.3. “Сучасний стан нормативно-правового регулювання процесуального статусу понятого у кримінальному судочинстві України” аналізується зміст норм чинного КПК України, які регламентують процесуальний статус понятого.

Вказується, що процесуальний статус понятого визначається системою норм кримінально-процесуального законодавства, які регламентують вимоги до особи понятого, його процесуальні права, обов’язки та відповідальність. Аналіз змісту вказаних норм дозволив сформулювати визначення понятого, як учасника кримінального процесу, який не заінтересований у справі та запрошується для участі у проведені обшуку, виїмки, огляду, пред’явлення осіб і предметів для впізнання, відтворення обстановки та обставин події, опису майна або освідування, є присутнім при провадженні зазначених процесуальних дій і засвідчує своїм підписом відповідність записів у протоколі виконаним діям.

В роботі обґрунтовується позиція, відповідно до якої законодавче застереження про те, що понятим не може бути потерпілий, родичі підозрюваного, обвинуваченого і потерпілого, працівники органів дізнання і досудового слідства, є недостатнім критерієм для визначення кола суб’єктів, які можуть бути залучені до проведення слідчої дії в якості понятого. Аналіз судово-слідчої практики свідчить, що на вибір понятих для проведення слідчої дії за певних обставин може впливати велика кількість факторів правового, тактичного, морально-етичного чи іншого характеру.

Аналіз змісту ст.ст.85, 127, 176, 181, 183, 186, 188, 192, 194 КПК України дозволив визначити перелік процесуальних прав та обов’язків понятого. Зокрема до прав понятого автор відносить: право бути присутнім при всіх діях слідчого; право робити заяви і зауваження з приводу цих дій, що підлягають обов’язковому занесенню у протокол; право на забезпечення безпеки за наявності відповідних підстав. До процесуальних обов’язків понятого можна віднести обов’язок своїм підписом засвідчити відповідність записів у протоколі вчиненим діям.

З’ясовано, що вітчизняне законодавство на сьогоднішній день не передбачає жодного виду юридичної відповідальності понятих за невиконання своїх обов’язків, що, в свою чергу, позбавляє посадову особу, яка проводить процесуальну дію, можливості будь яким чином юридично впливати на поведінку понятого, навіть у випадку порушення останнім порядку проведення цієї дії.

Узагальнюючи результати вивчення змісту норм КПК України, які регламентують процесуальний статус понятого, автор робить висновок про наявність значних законодавчих прогалин у цій сфері, які суттєво ускладнюють діяльність органів дізнання та досудового слідства під час провадження слідчих дій, участь в яких понятих є обов’язковою.

Розділ 2 “Участь понятих у провадженні по кримінальних справах” складається з двох підрозділів.

У підрозділі 2.1. “Процесуальний порядок залучення понятих до участі у проведенні слідчих дій” на основі аналізу норм КПК України, які визначають процесуальний порядок провадження слідчих дій за участю понятих, вивчення позицій відомих науковців, щодо участі понятих у проведенні слідчих дій, а також узагальнення судово-слідчої практики в цій сфері, досліджуються особливості залучення понятих до провадження кожної слідчої дії, передбаченої ч.1 ст.127 КПК України.

Автор вказує на те, що законодавець, передбачивши необхідність обов’язкового залучення понятих для провадження широкого кола процесуальних дій, заклав у кримінально-процесуальне законодавство ряд протиріч. В роботі наводяться аргументи, які вказують на недоцільність залучення понятих у тих слідчих діях, в яких беруть участь такі суб’єкти кримінального процесу як потерпілий, свідки, захисник, прокурор, або ж фіксація яких забезпечується технічними засобами.

У підрозділі 2.2. “Функції понятих у кримінально-процесуальному провадженні” дисертантом визначається функціональне призначення понятих, яке відображає роль і місце цього інституту у кримінальному процесі України.

В роботі вказується на те, що функції понятих повинні розглядатися у зв’язку з такими ключовими кримінально-процесуальними інститутами як завдання, принципи, суб’єкти кримінального судочинства, докази і доказування. З урахуванням такого зв’язку, автор робить висновок, що понятий, виходячи із свого процесуального статусу, не може брати безпосередньої участі у доказуванні під час провадження слідчих дій, а незнання ним процесуального порядку такого провадження унеможливлює виконання ним функції соціального контролю за дотриманням процесуальної форми. Відтак, вказується на те, що поняті під час кримінально-процесуального провадження виконують виключно посвідчувальну функцію. Зроблені висновки підтверджуються результатами анкетного опитування слідчих та суддів. Так, 50 % опитаних пов’язували участь понятих у процесі із засвідченням факту проведення слідчої дії, її ходу та результатів; із забезпеченням об’єктивності слідчої дії – 29 %; із наданням допомоги слідчому – 8 %; з можливістю отримання додаткових доказів (у випадку допиту понятого в якості свідка) – 13 %.

Автором визначено зміст посвідчувальної функції понятих, яка полягає у підтвердженні факту, змісту та результатів процесуальної дії, дійсності матеріальних об’єктів, цілісності зібраних та упакованих речових доказів з метою використання цих даних у доказуванні на досудовому слідстві та під час судового розгляду кримінальної справи. Виконання понятим своєї функції полягає у засвідченні його підписом відповідного протоколу, складеного за результатами процесуальної дії.

Розділ 3 “Основні напрямки реформування інституту понятих у кримінальному процесі України” складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 3.1. “Зарубіжний досвід функціонування інституту понятих у кримінальному судочинстві” вивчається кримінально-процесуальне законодавство країн пострадянського простору, а також країн – класичних представників англосаксонської (Англія, США) та континентальної (Франція, Німеччина) систем права в контексті проблеми залучення понятих для проведення процесуальних дій.

Автор приходить до висновку, що кримінально-процесуальні кодекси незалежних держав, які утворилися після розпаду СРСР, зберегли в собі риси радянського кримінального процесу, зокрема і щодо інституту понятих. Це свідчить про складність демократичних перетворень у цих державах, неготовність суспільства повністю довіряти органам кримінального переслідування. Найбільш прогресивними у цьому відношенні виявилися Грузія та країни Прибалтики (Латвія, Литва, Естонія), в яких обов’язкова участь понятих обмежена лише випадками проведення обшуку житла або інших процесуальних дій, пов’язаних із примусом.

Дослідження особливостей кримінально-процесуального провадження Англії та США, як найбільш типових представників англосаксонської правової сім’ї, засвідчило відсутність інституту понятих або його аналогу у законодавствах цих країн.

Вивчення кримінально-процесуального законодавства країн Європи, зокрема Франції та Німеччини, дало підстави зробити висновок про обмежену участь понятих при проведенні вузького кола процесуальних дій, як правило, пов’язаних із обшуком. Так, відповідно до ст.ст.57, 96 КПК Франції обшук житла здійснюється у присутності особи, яка там проживає. Якщо це неможливо, посадова особа судової поліції пропонує обшукуваному запросити понятого за своїм розсудом, а за відсутності такого посадова особа сама обирає двох понятих, за винятком осіб, які перебувають у її підпорядкуванні. Відповідно до § 105 КПК ФРН у випадку, коли обшук житла або службових приміщень проводиться без участі судді або прокурора то, за можливості, до нього мають залучатися чиновник общини або два члени тієї общини, в окрузі якої проводиться обшук.

Дисертант робить висновок, що демократичні країни, в яких сформовано правову державу, суспільство з високим рівнем правосвідомості та правової культури, характеризуються довірою до правоохоронних органів, що робить недоцільним існування інституту понятих у кримінальному процесі. Для України, яка проголосила курс на європейську інтеграцію, такий позитивний досвід повинен стати орієнтиром для реформування кримінального судочинства відповідно до міжнародних стандартів.

У підрозділі 3.2. “Правові, організаційні та етичні проблеми участі понятих у кримінальному процесі” автор на основі узагальнення емпіричних даних, отриманих в ході аналізу матеріалів кримінальних справ, розглянутих у судах Запорізької області, а також результатів анкетного опитування суддів, працівників прокуратури, органів дізнання та досудового слідства, досліджує практику реалізації вимог КПК України про обов’язкову участь понятих у проведенні окремих слідчих дій.

У роботі констатується та обставина, що чинний КПК України не регламентує питання залучення понятих під час провадження слідчих дій, пов’язаних з отриманням відомостей, які складають державну, банківську, нотаріальну або комерційну таємницю. Крім того, у законодавстві відсутній дієвий механізм забезпечення нерозголошення даних досудового слідства, які стали відомі понятому у зв’язку з його участю у процесуальній дії. На додаток, участь понятих у слідчих діях, пов’язаних з втручанням в особисту сферу особи, щодо якої ця дія проводиться, може розглядатися як необґрунтоване порушення її конституційних прав. На підставі цього, автор вказує на те, що участь понятих у проведенні слідчих дій створює реальну загрозу розголошення відомостей, які мають обмежений режим доступу, або охоплюються особистою сферою життя учасників кримінального судочинства. Така практика шкодить інтересам досудового слідства і суттєво порушує гарантовану Конституцією недоторканність особистого життя.

У роботі автор вказує на те, що суттєвою перепоною у досягненні завдань розслідування на сьогоднішній день є небажання населення надавати допомогу правоохоронним органам, у тому числі і у формі участі у слідчих діях в якості понятих. 96 % з опитаних слідчих відповіли, що в їхній практиці мають місце факти відмови понятих від участі у слідчих діях, при цьому 63 % вказали, що ці випадки трапляються часто. Крім того, чималу складність представляють собою випадки проведення слідчих дій у безлюдній місцевості, особливо вночі, коли знайти понятих практично неможливо. Така ситуація штовхає слідчих до різного роду фальсифікацій, або залучення в якості понятих осіб, в певній мірі залежних від органів слідства, які не відрізняються високою моральністю (раніше засуджені, обвинувачені, підозрювані по інших справах, наркомани, алкоголіки тощо). Результати проведеного автором опитування показали, що за відсутності реальної можливості залучити понятих до проведення слідчої дії, лише 20 % слідчих відмовляються від проведення цієї дії, 20 % – практично завжди фальсифікують протоколи і 60 % опитаних вдаються до фальсифікацій в окремих випадках.

Зазначається, що участь понятих у провадженні слідчої дії за певних обставин представляє собою і організаційно-тактичну складність. При проведенні слідчої дії на великих ділянках місцевості або у приміщеннях з великою кількість кімнат поняті об’єктивно не в змозі безпосередньо сприймати все, що відбувається під час слідчої дії, а це, в свою чергу, дає підстави піддавати сумніву допустимість здобутих у ході її проведення доказів.

Автор робить висновок про те, що залучення понятих до провадження слідчих дій є малоефективним інструментом контролю за законністю дій слідчого, який створює цілу низку проблемних питань правового, організаційно-тактичного та морально-етичного характеру, які негативно впливають на досягнення завдань кримінального судочинства та авторитет правоохоронних органів в Україні.

У підрозділі 3.3. “Перспективи функціонування інституту понятих у кримінальному процесі України” автор, узагальнюючи висновки, зроблені у попередніх підрозділах, вказує на необхідність перегляду на законодавчому рівні місця і ролі інституту понятих у кримінальному процесі України.

Посилаючись на результати проведеного у рамках дослідження анкетування, відповідно до яких лише 12 % опитаних суддів стикалися з необхідністю допиту понятих в залі судового засідання з метою перевірки повноти, всебічності та об’єктивності дослідження обставин справи, дисертант приходить до висновку, що інститут понятих не може розглядатися як універсальний і безальтернативний засіб забезпечення виконання вимог ст.22 КПК України.

Чинне кримінально-процесуальне законодавство України передбачає цілий ряд більш дієвих гарантій встановлення об’єктивної істини по справі законними та етичними засобами. До числа останніх можна віднести передбачену КПК України можливість участі у провадженні слідчої дії зацікавлених у результатах вирішення справи осіб (потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача, їх представників тощо); сучасні технічні можливості, які забезпечують повну та якісну фіксацію ходу та результатів процесуальної дії відповідними засобами; наявність системи прокурорського нагляду, відомчого та судового контролю за законністю на стадії досудового розслідування, можливість оскарження дій та рішень посадової особи, яка провадить досудове розслідування; стадійність кримінального процесу України, яка передбачає можливість перевірки та перегляду висновків, що зроблені по справі на попередніх стадіях.

У роботі вказується на неприпустимість поширеної практики допиту понятих в якості свідків. Відповідно до ст.68 КПК України свідок може бути допитаний про обставини, які підлягають встановленню по кримінальній справі, в тому числі про факти, що характеризують особу обвинуваченого або підозрюваного. Обставини, які підлягають доказуванню, визначені у ст.64 КПК України. Але поняті, які присутні під час провадження слідчої дії, нічого не можуть повідомити щодо цих обставин, оскільки їм відомо лише те, що відбувалося під час слідчої дії і те, що записано у протоколі.

Робиться висновок, відповідно до якого, інститут понятих в силу цілого ряду розглянутих у роботі причин з одного боку не в змозі ефективно виконувати покладені на нього функції, а з іншого – створює додаткові складності у реалізації завдань кримінального судочинства. Відтак, констатується недоцільність подальшого функціонування розглядуваного кримінально-процесуального інституту, і обґрунтовується необхідність внесення відповідних змін до КПК України. Автором зазначається, що саме такий шлях вирішення проблеми участі понятих у кримінальному процесі відповідатиме прагненню України до побудови демократичної, орієнтованої на європейські та міжнародні стандарти системи кримінального судочинства.