Гусейнов Л.Г.огли Відповідальність держав за порушення міжнародних зобов\'язань у галузі прав людини

summary

У вступі обгрунтована актуальність теми дисертації, охарактеризований загальний стан ії дослідженості в науковій літературі, визначені мета і завдання дослідження, наукова новизна отриманих результатів та їх теоретичне і практичне значення, викладені результати апробації основних положень дисертаційного дослідження.

У першому розділі — ““Первинні” зобов'язання держав у галузі прав людини” — розкривається специфічна природа міжнародних зобов'язань у галузі прав людини (підрозділ 1.1.) і розглядаються їхні окремі види (підрозділ 1.2.).

Дослідженню зазначених питань у дисертації приділена значна увага. Це обумовлено тим, що їх аналіз, на думку здобувача, дозволив більш чітко з'ясувати весь спектр питань, пов'язаних з імплементацією міжнародних “правозахисних” зобов'язань і визначенням правових наслідків їх порушень. Виходячи з цього, природа та зміст прав людини, а також характер і класифікація їх порушень досліджуються у роботі через призму міжнародних зобов'язань держав, що кореспондують цим правам. Здобувач дійшов висновку, що застосовувана в міжнародних угодах про права людини конструкція “кожний має право...”, що проецирується на площину відповідних міжнародно-правових зобов'язань держав, набуває диференційованого правового змісту. У цьому плані основні права людини і кореспондуючі їм певною мірою зобов'язання держав не можуть беззастережно розглядатися як дві рівнозначні (але різнополюсні) складові одного правового зв'язку. Врахування даного моменту, що породжує проблему корелятивності між зазначеними правовими феноменами, має ключове значення при встановленні факту порушення державою того або іншого міжнародно визнаного права людини.

Міжнародні зобов'язання держав у галузі прав людини мають специфічну природу, не властиву іншим категоріям міжнародно-правових зобов'язань. Специфіка цих зобов'язань насамперед виявляється в їхньому об'єктивному характері. Міжнародні “правозахисні” норми не засновані на принципі взаємності, що становить основу традиційного міжнародного права, і не діють стосовно “контрагента” на суто корелятивній основі. Ці норми спрямовані на захист загального інтересу, універсально визнаної цінності (основні права і свободи людини), породжують в першу чергу і головним чином об'єктивні зобов'язання, тобто зобов'язання “кожного і всіх перед кожним і всіма”, ніж набір суб'єктивних прав і обов'язків між договірними державами. Об'єктивний характер аналізованих зобов'язань обумовлений також неприпустимістю застосування до міжнародних договорів у галузі прав людини принципу inadimplenti non est adimplendum (ст. 60(5) Віденської конвенції про право міжнародних договорів); кожне призупинення або припинення подібного договору могло б торкнутися не тільки держави, що порушила його, але також і всіх інших учасників договору.

Внаслідок своєї об'єктивної природи міжнародні зобов'язання в галузі прав людини багато в чому ідентичні зобов'язанням erga omnes, проте їх не слід ототожнювати. Детально досліджуючи генезис, розвиток і сучасний стан концепції зобов'язань erga omnes, здобувач дійшов висновку, що зобов'язання в галузі прав людини діють не стосовно світового співтовариства, а відносно всього “договірного складу” держав, відносно певного omnes, що складається в даному випадку з усіх інших держав-учасників (тобто erga omnes partes). Було б явною помилкою зводити різницю між цими двома термінами (erga omnes і erga omnes partes) до питання семантики. Термін “erga omnes partes” є принципово важливим, з одного боку, для чіткої ілюстрації об'єктивної природи міжнародних зобов'язань у галузі прав людини, але і з іншого, для відмежування цих зобов'язань (принаймні, їхньої більшої частини) від однозначно визнаного у практиці і доктрині феномена erga omnes. Всупереч твердженням ряду вчених, здобувач вважає, що тільки обмежене коло міжнародних “правозахисних” зобов'язань має характер erga omnes. Крім того, статус erga omnes повинний бути визнаний за загальним (“парасольковим”) зобов'язанням поважати і заохочувати дотримання прав людини.

У роботі докладно характеризуються й інші прояви специфічної природи міжнародних зобов'язань держав у галузі прав людини.  На підставі аналізу практики держав та доктрини зроблено спробу довести, що в міжнародному праві нині поступово складається звичаєво-правова норма, згідно з якою ці зобов'язання не зачіпаються правонаступництвом держав і автоматично переходять до держави-спадкоємниці. За переконанням автора, “життя” прав людини не може і не повинне залежати від “народження” і “смерті” держав, що викликають питання правонаступництва. Тому цілком розумно припустити, що будь-яка новоутворена держава зв'язана не тільки нормами загального звичаєвого міжнародного права, але також і тими договорами про права людини, які були обов'язковими для держави-попередника.

Специфічна природа міжнародних норм про права людини виявляється також в тому, що при тлумаченні вирішальне значення, як правило, надається їх об'єкту і меті, з можливим ігноруванням інших засобів і прийомів тлумачення. Досягнення саме ефективного захисту прав індивіда стає головним мірилом для “зважування” найбільш адекватної реалізації державою цих прав. Принцип ефективного тлумачення дозволяє кращим чином адаптувати мету захисту прав людини до соціальних умов, що змінюються, і розвитку суспільства (так зване динамічне або “еволютивне” тлумачення). Застосування міжнародними правозахисними органами ефективного або динамічного тлумачення не виключає евентуального перевищення рамок початкової волі сторін договору.

Крім того, на думку здобувача, діючий режим застережень до міжнародних договорів, заснований на принципі взаємності, не властивий зобов'язанням у галузі прав людини. Взаємне незастосування будь-якою іншою державою-учасницею міжнародного “правозахисного” припису, до якого зроблено застереження, не тільки було б абсурдним, але й юридично неприпустимим. В даний час, особливо під впливом рішення Європейського суду з прав людини у справі Belilos, у теорії та практиці застережень все більшого значення набуває так звана “доктрина відокремлення” (severability), суть якої полягає в тому, що міжнародний контрольний орган відокремлює недійсне застереження від відповідного договірного положення, “відновлюючи” тим самим згоду держави на обов'язковість для неї даного положення; і держава, що не зняла це застереження, вважається порушницею відповідного міжнародного зобов'язання. На основі аналізу міжнародної практики в дисертації зроблено висновок, що, в умовах інертності і толерантності держав щодо численних, явно неприпустимих застережень, зроблених до універсальних договорів про права людини, було б доцільним надати контрольним правозахисним органам ООН право виносити рішення щодо сумісності застережень з об'єктом і метою відповідної угоди, а також відокремлювати неприпустимі застереження від тих договірних положень, до яких вони зроблені.

У дисертаційному дослідженні вперше проведена наукова класифікація міжнародних “правозахисних” зобов'язань. Виділено й охарактеризовано такі їх види: 1) договірні і звичаєво-правові зобов'язання; 2) “парасолькові” і конкретні зобов'язання; 3) зобов'язання поводження і зобов'язання результату; 4) позитивні і негативні зобов'язання; 5) зобов'язання, здійснювані “негайно” і “поступово”. Проведена здобувачем класифікація — не самоціль, а спроба розкрити нормативний зміст “первинних” зобов'язань держав у галузі прав людини через різні юридичні параметри, що має принципове значення для визначення підстав міжнародної відповідальності держави у сфері захисту прав людини.

Міжнародні зобов'язання держав у галузі прав людини мають в основному договірно-правове походження. Перевага договірного нормоутворення в галузі прав людини є незаперечною. Поряд з цим, міжнародні звичаєві норми зберігають певну значимість у галузі прав людини. Це пов'язано з тим, що: а) далеко не всі держави світу стали учасниками основних “правозахисних” угод, і у випадках, коли відсутня договірна основа для встановлення міжнародної відповідальності держави-неучасниці, міжнародно-правовий звичай може стати важливим чинником; б) більшість договірних механізмів за своєю природою і порядком функціонування не придатні для швидкого й ефективного реагування на грубі і систематичні порушення прав людини, і міжнародний звичай становить саме ту необхідну правову базу, на основі якої можуть діяти відповідні міжнародні інституції; в) саме порушення зобов'язань erga omnes, що випливають, як правило, з норм звичаєвого міжнародного права, дає підставу всім державам застосовувати контрзаходи проти держави-делінквента.

У дисертації вперше в українській літературі проведений докладний аналіз міжнародних “правозахисних” звичаїв, виявлені особливості механізму міжнародного звичаєвого нормоутворення в сфері прав людини. Показано, що “фактична” практика держав тут не відіграє настільки істотної ролі; держави виявляються зв'язаними тією або іншою звичаєво-правовою нормою не в результаті послідовної, однакової і тривалої практики, а здебільше — в силу opinio juris generalis, заснованого на “елементарних розуміннях гуманності” та на ідеї колективного визнання і захисту універсальних цінностей, і здатного компенсувати відсутність послідовності у “фактичній” практиці держав.

Міжнародні зобов'язання держав у галузі прав людини не обмежуються тільки тими, що випливають з традиційно використовуваної простої і лаконічної формули “кожний має право...”. Крім цих конкретних зобов'язань, кожна держава, стаючи учасницею того або іншого “правозахисного” договору, бере на себе також і зобов'язання загального характеру, що стосуються не окремо взятих, а всіх закріплених у ньому прав людини в сукупності (наприклад, поважати права людини, домагатися поступового забезпечення реалізації прав людини, забезпечувати права людини, приймати законодавчі та інші імплементаційні заходи). Ці загальні положення, які здобувач пропонує іменувати “парасольковими зобов'язаннями”, у різних міжнародних угодах мають різний зміст, і це накладає свій відбиток на характер відповідних зобов'язань держав-учасниць стосовно того або іншого права індивіда.

Що стосується конкретних зобов'язань держав, які виступають “контрагентами” окремих прав і свобод людини, то їх, у свою чергу, можна підрозділити на основні і похідні. Основне зобов'язання безпосередньо закладене в самому змісті права людини, і тому порушення права людини — це насамперед порушення основного зобов'язання. Наприклад, порушення права на життя насамперед виявляється у свавільному позбавленні державою життя індивіда. Похідні зобов'язання прямо або посередньо випливають із змісту основних зобов'язань і доповнюють їх. Проте їм не повинна відводитися другорядна роль. Вони — невід'ємний компонент того або іншого права людини і, відповідно, невиконання їх також становить порушення даного права людини. Так, право на життя цілком може вважатися порушеним у тих випадках, коли, наприклад, у державі відсутні або явно недостатні законодавчі акти, спрямовані на охорону життя людини, або держава не забезпечила ефективне розслідування акта вбивства.

Пропоновані Комісією міжнародного права ООН і доктриною критерії для розмежування зобов'язань поводження і зобов'язань результату не завжди чітко й однозначно застосовуються в галузі прав людини. Часто те ж саме право індивіда, що має широкий зміст, може втілювати в собі як зобов'язання поводження, так і зобов'язання результату. Тому в цих випадках доцільніше було б той або інший вид зобов'язання “прив'язувати” не до самого права в цілому, а до випливаючих з нього основних або похідних зобов'язань.

Найбільш характерними для сфери прав людини є зобов'язання результату, оскільки вони сконструйовані на базі поваги “внутрішньої свободи” держави, її широкої “межі розсуду” (margin of appreciation). Ці зобов'язання адресовані державі як цілісному організаційному комплексу, всім трьом гілкам влади в сукупності. Держава, спираючись на весь свій організаційно-правовий потенціал і використовуючи за своїм розсудом різноманітні шляхи і засоби, зобов'язана гарантувати, щоб усі індивіди, які знаходяться під її юрисдикцією, могли користуватися своїми міжнародно визнаними правами і свободами. Порушення відповідного права однією з ланок державної структури у випадку його виправлення вищим органом або судом ще не означає невиконання державою взятого на себе міжнародного зобов'язання. Міжнародне правопорушення є наявним, коли держава в кінцевому підсумку не забезпечує виконання необхідної мети або результату. Проте виконання державою зобов'язання результату повинно здійснюватися в рамках вимоги про вичерпання місцевих засобів правового захисту і не повинно розтягуватися на невиправдано тривалий час.

А зобов'язання поводження, як правило, мають своїх конкретних “адресатів”, в особі тих або інших державних структур. Подібне зобов'язання прямо порушується, коли держава не узгоджує свої дії з необхідним поводженням. Ще одним ідентифікаційним критерієм зобов'язань поводження є те, що здебільшого вони передбачають чіткі заборони (в основному для виконавчих структур держави) не здійснювати певних дій стосовно індивідів.

На думку здобувача, поділ міжнародних зобов'язань у галузі прав людини на позитивні і негативні має істотне практичне значення. Критерій, що лежить в основі даної класифікації, проте не може бути використаний для розрізнення “першого” і “другого” поколінь прав людини. Сучасна філософія і юриспруденція прав людини не сприймають такої абсолютизації. Водночас здобувач вважає, що різниця в цьому контексті між двома зазначеними групами прав людини все ж існує, але вона полягає не в самому факті, що “втручання” з боку держави потрібно або ні, а в ступені, в якій це “втручання” необхідно. Реальність така, що сьогодні держави набагато більше, ніж будь-коли раніше, обтяжені зобов'язаннями щодо гарантування індивідуальних прав. У більшості випадків ці позитивні зобов'язання не прямо випливають із формулювань відповідних положень, а є результатом їхнього розширювального тлумачення, заснованого на принципі ефективного захисту прав людини За переконанням автора, у даний час не існує жодного права людини, яке, при відсутності будь-яких позитивних дій з боку держави, можна було б вважати цілком гарантованим. У цьому ракурсі логічним уявляється поділ усіх прав людини на дві групи: до першої входять б права, з яких випливають тільки позитивні зобов'язання, а до другої — ті, що потребують як негативних, так і позитивних зобов'язань.

Виходячи з різних формулювань, що містяться у відповідних загальних положеннях Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права та Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, автор розмежовує зобов'язання, що здійснюються “поступово”, і “зобов'язання, що здійснюються “негайно”. У першому випадку в держав немає прямого і такого, що підлягає негайному виконанню, юридичного зобов'язання гарантувати визнані права. Наприклад, незабезпечення в короткий строк індивіду права на працю або права на достатній життєвий рівень не кваліфікується як міжнародно-протиправне діяння. Поняття “поступового здійснення” грунтується на визнанні того факту, що повна реалізація всіх економічних, соціальних та культурних прав недосяжна протягом короткого періоду часу. А що стосується міжнародних зобов'язань у галузі громадянських і політичних прав, то вони мають “негайну юридичну дію”: загальне зобов'язання держав в усіх відповідних договорах сформульовано цілком чітко й однозначно і полягає в повазі, забезпеченні або гарантуванні цих прав. Виконання даного зобов'язання не можна відкладати за своїм розсудом, посилаючись, зокрема, на відсутність фінансів або політичну або економічну нестабільність у країні.

У другому розділі — “Порушення міжнародного зобов'язання в галузі прав людини як підстава міжнародної відповідальності держави” — розглядається комплекс питань, пов'язаних з ідентифікацією “юридичного складу” порушення прав людини. Предметом дослідження в даному розділі, поділеному на п'ять підрозділів, стали, зокрема, наступні питання: “присвоєння” (attribution — за термінологією Комісії міжнародного права ООН) державі порушень прав людини, проблема шкоди і вини в “складі” міжнародного правопорушення, природа і практика застосування принципу вичерпання місцевих засобів правового захисту, момент виникнення міжнародної відповідальності держави за порушення “правозахисного” зобов'язання.

У підрозділі 2.1. “Проблема присвоєння державі міжнародно-протиправного поводження”, спираючись на міжнародну судову та квазісудову практику, автор показує, у яких ситуаціях поводження законодавчої, виконавчої та судової гілок влади може породжувати міжнародну відповідальність держави в галузі прав людини. Як загальновизнаний принцип констатується, що держава вважається порушницею свого “первинного” міжнародного зобов'язання, коли будь-яке протиправне діяння присвоюється їй як такій. Держава є відповідальною за всі дії своїх представників та органів, незалежно від положення (вищестоящого або нижчестоящого) останніх в ієрархії державного апарату, а також незалежно від приналежності таких органів до законодавчої, виконавчої, судової або іншої влади. Ці загальні положення так само визнані й в галузі захисту прав людини.

Міжнародна відповідальність держави за діяння його законодавчого органу наступає як за “законодавчу дію”, тобто за прийняття законодавчим органом нормативного акту або положення всупереч міжнародним зобов'язанням даної держави в галузі прав людини, так і за “законодавчий недогляд”, тобто за неприйняття законодавчих актів або положень, яких прямо вимагає міжнародне право. Сам факт, що національний закон суперечить міжнародному зобов'язанню держави, не може слугувати безпосередньою підставою для її міжнародної відповідальності. Наведені в роботі численні приклади з міжнародної практики дали можливість здобувачу зробити висновок, що відповідальність держави наступає лише тоді, коли зачіпаються права і свободи конкретних осіб або внаслідок застосування такого закону, або в разі його існування, коли встановлюється, що індивід постраждав безпосередньо від дії закону при відсутності будь-якого індивідуального акту. А в іншому випадку порушення зобов'язання є наявним, якщо держава не виконує дії, які конкретно вимагаються міжнародно-правовою нормою, і відповідно, при цьому прямо може бути поставлене питання про її міжнародну відповідальність.

Права і свободи людини в основному порушуються діями виконавчих структур держави. Особливу категорію становлять дії членів збройних сил, що, за загальним визнанням, присвоюються державі як такій, у тому числі і тоді, коли ці дії являють собою ultra vires або відбуваються на порушення національних або отриманих наказів.

Неодноразові ідентичні порушення прав людини виконавчими органами держави утворюють так звану “адміністративну практику” (за визначенням Європейської комісії з прав людини), коли вони супроводжуються толерантністю з боку вищестоящих властей, які не притягують до відповідальності винних осіб, що знаходяться в їх підпорядкуванні, а також не вживають адекватних заходів для забезпечення ефективного і справедливого розгляду скарг, поданих жертвами зазначених актів.

Рішення національних судів, які порушують права індивіда, можуть виникати в основному або а) з неправильного тлумачення і застосування внутрішньодержавного законодавчого акта, що знаходиться у відповідності з міжнародними зобов'язаннями даної держави, або ж б) із застосування законодавчого акта, який суперечить міжнародному праву. Права людини можуть порушуватися не тільки рішеннями судів, але також їхнім матеріальним поводженням, наприклад, неналежним відправленням правосуддя (зокрема, невиправданою затримкою судових розглядів) або тривалим утриманням особи під вартою.

Всупереч презумпції про те, що нормативна схема присвоєння державі міжнародних правопорушень у галузі прав людини обмежується її територією, здобувач обгрунтовує іншу ідею, апробовану міжнародною практикою: сфера дії “правозахисних” зобов'язань держави визначається межами її юрисдикції з тим, щоб максимальною мірою забезпечити захист індивіда від держави і/або з боку держави, де б він не знаходився. Діяння держави, що призводить до порушення того або іншого права людини і породжує тим самим її міжнародну відповідальність, може мати місце в будь-якій точці світу, але з урахуванням єдиного критерію, що це — діяння, яке підпадає під юрисдикцію даної держави або ж, ще точніше, діяння її органу або представника. Аналізуючи практику Європейських правозахисних органів, здобувач дійшов висновку, що держава, яка встановила і підтримує фактичний громадянський або військовий контроль над якою-небудь територією, зобов'язана забезпечити на цій території права і свободи людини, незалежно від того, чи анексувала вона зазначену територію або мала юридичне право захопити чи контролювати її. Відповідно, держава, чия територія окупована іншою державою або будь-яким іншим утворенням, не буде відповідати за порушення прав людини, скоєних даною державою або утворенням.

У загальне міжнародне право міцно ввійшла норма про те, що держава не відповідає за поведінку приватних осіб, які не виступають від її імені. Водночас держава може бути визнана міжнародно відповідальною у зв'язку з діями приватних осіб, що обумовили порушення міжнародно-правових зобов'язань даної держави. Загальний принцип тут полягає в тому, що держава зобов'язана здійснювати “належну ретельність” (“due diligence”) з метою припинення подібних порушень з боку неурядових елементів. У зв'язку з цим часто виникає питання про ступінь due diligence, яку виявляють органи держави з метою запобігання неправомірним діям приватних осіб, що вирішується в залежності від того, чи володіла держава достатніми засобами для виконання покладених на неї зобов'язань.

Дисертантом вперше в українській літературі досліджена концепція “Drittwirkung”, яка спочатку була розроблена в німецькій правовій науці, а нині широко використовується в практиці міжнародних правозахисних органів, особливо в рамках Страсбурзького механізму. Суть її полягає в тому, що більшість норм про захист основних прав і свобод людини мають не тільки вертикальну, але й горизонтальну дію, тобто містять прямі або непрямі вказівки на захист прав індивіда та від “приватних втручань”, і це обумовлює можливість присвоєння державі міжнародної відповідальності в зв'язку з скоєними в межах її юрисдикції порушеннями прав одних осіб з боку інших приватних осіб. Сучасна практика свідчить про розширення сфери обов'язків держави в плані недопущення в рамках своєї юрисдикції будь-яких зазіхань, — від кого б вони не виходили, — які можуть призвести до порушення прав і свобод людини. Традиційна формула, відповідно до якої права людини — це тільки права проти держави, не відповідає сучасній доктрині та юриспруденції прав людини, у яких перевага віддається ідеї “захисту державою”, а не ідеї “захисту від держави”.

У підрозділі 2.2. “Проблема шкоди” пропонується вирішення питання про те, чи є шкода необхідною умовою відповідальності держави за порушення міжнародних зобов'язань у галузі прав людини. Вирішення цього питання, на думку здобувача, залежить від того, у якій площині воно розглядається, тобто а) стосовно до індивідуальних заяв або б) при міждержавних заявах. У першому випадку, тільки при наявності шкоди (матеріальної або моральної) особа може розглядатися як “жертва” і, отже, одержувати, при наявності відповідних умов, locus standi перед міжнародними контрольними органами з метою порушення міжнародної відповідальності держави-правопорушника. Але не тільки факт безпосереднього заподіяння шкоди індивіду (зокрема, за допомогою конкретного імплементаційного заходу), а також реальне існування загрози заподіяння шкоди в ряді випадків може бути достатнім для встановлення статусу “жертва”, і відповідно, покладання на державу-делінквента міжнародно-правової відповідальності. Це, зокрема, той випадок, коли будь-який законодавчий акт, що суперечить міжнародному договору про права людини, не застосовувався щодо заявника, але можливість для держави зробити це в майбутньому реально існує. На підтримку зазначеної тези приводиться й та обставина, що при відсутності причинно-наслідкового зв'язку між протиправним діянням держави і шкодою, що наступила, дана держава не несе ніякої матеріальної відповідальності.

Наявність шкоди проте не є необхідною передумовою міжнародної відповідальності держави за міжнародними угодами в галузі прав людини у випадку подання міждержавних заяв. Право держави на скаргу, передбачене цими угодами, являє собою істотну розбіжність з традиційними принципами міжнародного права і має характер actio popularis: будь-яка договірна держава має право подати позов з приводу порушення угоди, незалежно від того, чи існує зв'язок між його правами та інтересами і порушеннями, що мало місце. Отже, максима point d'interet — point d'action не застосовується в рамках міжнародного правозахисного механізму, принаймні, якщо під інтересом у даному випадку не розуміти систему колективного гарантування прав і свобод, проголошених у відповідній міжнародній угоді.

У підрозділі 2.3. “Елемент вини і відповідальність держав за порушення прав людини” звертається увага на те, що в принциповому плані провина не виступає умовою відповідальності держави в галузі прав людини. Наведені дисертантом приклади з практики міжнародних правозахисних органів свідчать про те, що порушення міжнародного зобов'язання має об'єктивний характер: воно вважається достатньо встановленим, якщо доведено, що відповідна держава фактично порушила будь-яке право індивіда. Водночас відповідальність держави залежить від точного формулювання кожного міжнародного зобов'язання та умов, встановлених щодо цього зобов'язання і, якщо інше не передбачено, відсутність вини не є виправданням; culpa або dolus з боку офіційних осіб держави може бути доречною тільки у тій мірі, в якій ці елементи спеціально передбачені в міжнародному договорі як компонент відповідних міжнародних зобов'язань.

З проблемою встановлення міжнародної відповідальності держав за порушення прав людини тісно пов'язаний принцип вичерпання місцевих засобів правового захисту, дослідженню якого присвячений підрозділ 2.4. Всі основні міжнародні угоди про права людини, в яких передбачені процедури індивідуальних скарг, містять найважливішу вимогу про те, що національні засоби правового захисту в державі повинні бути вичерпані, перед тим як відповідний міжнародний контрольний орган приймає до свого розгляду конкретну скаргу проти даної держави. Головне призначення даного правила полягає в тому, що держава-відповідач спочатку повинна мати можливість власними засобами в рамках своєї внутрішньої правової системи виправити шкоду, заподіяну індивіду. Принцип вичерпання місцевих засобів правового захисту передбачає, що особа, перед тим як вдатися до міжнародних процедур за захистом своїх порушених прав, зобов'язана вичерпати тільки ті засоби, що є звичайними (не “екстраординарними”), доступними, ефективними, достатніми і не розтягнуті на нерозумно тривалий час.

Щодо найважливішого питання про те, чи є зазначений принцип матеріальною або процесуальною нормою, автор відстоює таку позицію. Відповідальність держави в галузі прав людини не існує доти, поки не вичерпані усі внутрішні засоби правового захисту. Принцип вичерпання національних засобів правового захисту per se є процесуальною нормою, оскільки він фіксує порядок подання скарг до міжнародних контрольних органів у галузі прав людини. Проте, по суті, цей принцип має матеріальний (субстантивний) характер, тому що визначає момент виникнення міжнародної відповідальності держави; при цьому відповідальність виникає не з моменту, коли особа подає заяву до міжнародного органу, а тоді, коли вона набуває право подання скарги, вичерпавши усі місцеві засоби правового захисту, або не вичерпавши їх через відсутність у цьому необхідності. Правопорушення “переступає” кордони внутрішнього права і стає міжнародним (міжнародно-протиправним діянням), коли національно-правові ресурси держави остаточно використані, тобто держава не змогла забезпечити той результат, досягнення якого є об'єктом і метою взятого нею на себе міжнародного зобов'язання. Зрозуміло, первісне порушення міжнародного зобов'язання держави може відбутися і на самому нижчому рівні його владних структур. Але це порушення стає “міжнародно-правовим” фактом, тобто підставою міжнародної відповідальності держави тільки після того, як її правові можливості виправити дане порушення вичерпані.

У підрозділі 2.5. “Tempus delicti comissi. Концепція “порушення, що триває”” розглядається питання про часові межі функціонування міжнародних зобов'язань держав у галузі прав людини. Як на загальний принцип вказується на те, що міжнародний договір у галузі прав людини дійсний для будь-якої договірної держави тільки стосовно тих фактів і подій, що відбулися після набуття ним чинності. Факти, які мали місце до зазначеного моменту, як правило, не створюють правопорушення, і, на цій основі, не можуть слугувати предметом індивідуальної або міждержавної скарги перед міжнародними правозахисними органами. Винятком з даного правила є концепція “порушення, що триває”, суть якої полягає в тому, що міжнародне зобов'язання держави визнається порушеним, якщо відповідне діяння продовжується або має наслідки, які продовжуються і після того, як договір набрав чинності для даної держави. У роботі наводяться численні приклади, коли міжнародні правозахисні органи, спираючись на названу концепцію, допускали ретроспективність того або іншого зобов'язання держави.

Третій розділ — “Обставини, що виключають протиправність діяння. Надзвичайний стан і права людини” — присвячений характеристиці надзвичайного положення як загальновизнаної обставини, що звільняє державу від міжнародної відповідальності за допущені нею відступи від своїх зобов'язань у галузі прав людини.

Якщо за умов надзвичайної ситуації в країні, що загрожує життю всієї нації, держава вимушено вдається до обмеження прав людини в межах своєї юрисдикції, то вона не вважається порушницею своїх міжнародних зобов'язань. При цьому повинні бути дотримані такі матеріальні і процесуальні вимоги: наявність виняткової загрози життю нації; пропорційність; недискримінація; неприпустимість відступу від певних основних прав людини; тимчасовий характер введеного надзвичайного стану; повага інших зобов'язань за міжнародним правом; офіційне оголошення надзвичайного стану; повідомлення і парламентський контроль. Ці вимоги чітко визначені в основних міжнародних угодах про права людини, а багато які з них стали нормами загального міжнародного права, і тому обов'язкові і для тих держав, що не беруть участі у жодній з цих угод.

Надзвичайний або екстремальний характер ситуації в країні встановлюється самою державою, і тягар доведення того, що існували всі підстави для введення надзвичайного стану, лежить саме на ній. Узагальнюючи практику міжнародних правозахисних органів з цього питання, здобувач робить висновок, що: а) надзвичайна ситуація повинна бути реальною і неминучою: оголошення надзвичайного стану превентивного характеру є незаконним; б) надзвичайна ситуація повинна досягти таких масштабів, щоб зачіпати націю в цілому, а не яку-небудь її частину; в) загроза повинна бути самому існуванню нації, що розуміється як загроза фізичній цілісності населення, територіальної цілісності або нормальному функціонуванню органів держави; г) криза або небезпека повинні мати винятковий характер у тому розумінні, що звичайні заходи або обмеження, що існують для підтримки суспільної безпеки, здоров'я і порядку, є явно недостатніми; д) оголошення надзвичайного стану повинно використовуватися як останній засіб, тобто після того, як були вичерпані всі нормальні заходи для врегулювання ситуації, що виникла.

Відповідно до загального міжнародного права, наступні права людини не підлягають дерогації ні за яких обставин: право на життя, право не зазнавати катувань і нелюдського або принижуючого гідність поводження або покарання, право не бути відданим у рабство і право не зазнавати ретроактивного застосування карного закону. На думку здобувача, така ж правова якість повинна бути визнана й стосовно мінімальних гарантій захисту осіб від свавільного арешту та мінімальних судових гарантій.

У четвертому розділі — “Правові наслідки порушення міжнародних зобов'язань в галузі прав людини” — розкривається зміст міжнародної відповідальності держави за порушення прав людини, як на підставі відповідних угод (підрозділ 4.1.), так і за звичайним міжнародним правом (підрозділ 4.2.), досліджується питання про контрзаходи як засіб реалізації міжнародної відповідальності держав у галузі прав людини (підрозділ 4.3.) , аналізуються концепції “автономного режиму” (підрозділ 4.4.) і “гуманітарної інтервенції” (підрозділ 4.5.).

Виходячи з того, що існують певні відмінності в режимах відповідальності держав за порушення прав людини в рамках міжнародних угод та відповідальності держав за звичаєвим міжнародним правом, — ці відмінності головним чином обумовлені характером порушень, що виступають їхньою фактичною підставою, — у роботі окремо досліджується “договірна” і “звичаєво-правова” відповідальність держав за порушення прав людини.

Висвітлення першого з зазначених питань автор починає з Європейської конвенції про права людини, в рамках якої заснований і функціонує найефективніший правозахисний механізм. Відповідальність держав за Європейською конвенцією встановлюється на підставі ст. 41 Конвенції, що управоможнює Європейський суд з прав людини надавати потерпілій стороні “справедливу сатисфакцію”, що передбачає відшкодування заподіяної їй матеріальної та моральної шкоди, а також винесення так званих деклараторних рішень. Здобувач звертає увагу на те, що термін “сатисфакція” в рамках Європейської конвенції використовується в дещо іншому розумінні, ніж у загальному міжнародному праві. При визначенні розміру присуджуваної грошової компенсації Європейський суд з прав людини, з одного боку, не зв'язаний нормами національного права, які регламентують умови відшкодування шкоди, а з иньшого, він не зв'язаний загальновизнаним принципом повного відшкодування шкоди, і в ряді справ надавав тільки часткову компенсацію за порушення положень Європейської конвенції. Справа в тому, що на відміну від національних судів, Європейський суд має обмежені (субсидіарні) повноваження і наділений конкретним завданням, і тому він не стикається з необхідністю звертатися до загальних принципів міжнародного права при вирішенні конкретних справ. Положення ускладнюється також тим фактом, що Європейський суд з прав людини та інші міжнародні судові і квазісудові органи, як правило, виносять рішення у тій чи іншій справі через значний час після скоєння правопорушення. Великий проміжок часу між фактом міжнародно-протиправного діяння і моментом винесення рішення часто призводить до того, що деякі форми відшкодування шкоди вже виявляються неможливими ipso facto.

Відповідно до згаданої статті Європейський суд з прав людини не має права виносити рішення, які безпосередньо спрямовані на здійснення restitutio in integrum. Суд також не уповноважений виносити визначення про забезпечення позову (injunctive relief) або про конкретне (реальне) виконання (specific perfomance). Іншими словами, Європейський суд не дає конкретних вказівок державі-правопорушнику щодо шляхів і засобів виправлення порушень і відновлення порушеного права, якщо навіть заявник подає відповідні прохання, наприклад, змінити внутрішнє законодавство, скасувати неправосудний вирок і т.д. Але держава, виконуючи конкретне рішення Суду, зобов'язана вжити також загальні заходи за межами даного рішення. Це випливає як з обов'язку держави забезпечити, щоб її законодавство та адміністративна практика відповідали Конвенції, так і з її обов'язку запобігати повторенню аналогічних порушень у майбутньому. На цій основі в держав, що порушили свої зобов'язання за Європейською конвенцією, виникають такі “повторні” зобов'язання: а) припинити протиправне діяння; б) забезпечити повне відшкодування за всі наслідки цього діяння; в) забезпечити сатисфакцію, включаючи відповідні гарантії неповторення аналогічних актів у майбутньому.

Аналізуючи практику Міжамериканського суду з прав людини, здобувач дійшов висновку, що в порівнянні з Європейським судом, даному судовому органу властиві більша послідовність і чіткість при обчисленні шкоди та забезпеченні її відшкодування, і конкретність у визначенні належних шляхів і засобів виправлення порушень. Це обумовлено не тільки відмінним формулюванням ст. 63(1) Американської конвенції про права людини, але й, з одного боку, специфікою політико-правових систем, а з іншого, характером порушень прав людини, з якими доводиться мати справу Міжамериканському суду.

Узагальнення практики Комітету з прав людини та Африканської комісії з прав людини і народів дозволило здобувачу зробити висновок, що міжнародні квазісудові органи в галузі прав людини в принципі не встановлюють обсяг заподіяної жертві шкоди, яка підлягає відшкодуванню державою-делінквентом. Водночас вони не обмежуються лише констатацією порушень, а найчастіше вимагають від держави-правопорушника припинити протиправне поводження і гарантувати неповторення подібних порушень у майбутньому. З іншого боку, через відсутність у них судової юрисдикції та відповідних “статутних” повноважень, ці органи “дозволяють собі” давати державі-правопорушниці конкретні рекомендації щодо відновлення порушень, які мали місце, наприклад, звільнити незаконно заарештованих осіб, повернути позивачу майно, анулювати міжнародно-протиправний закон тощо. Автор особливо підкреслює, що факт встановлення порушень прав людини за допомогою юридично необов'язкових рішень не впливає на суть самої міжнародної відповідальності держави. У будь-якому випадку держава-правопорушниця залишається юридично зобов'язаною виконувати свої “первинні” матеріальні зобов'язання за відповідним міжнародним договором.

Будь-яка держава, що чинить грубі і масові порушення прав людини, вважається порушницею загального міжнародного права і несе відповідальність перед міжнародним співтовариством в цілому, здійснювану в основному, як і у випадку з “договірною” відповідальністю, на користь індивідів — жертв порушень. Ця відповідальність містить у собі реституцію, компенсацію, реабілітацію, сатисфакцію і гарантії неповторення, які держава-порушниця зобов'язана надати безпосереднім жертвам порушень. Завдяки існуючим політико-правовим і соціальним реаліям забезпечення в кожному такому випадку компенсаційної відповідальності не є імперативною вимогою і вона може бути замінена адекватними формами сатисфакції і/або реабілітації. Для забезпечення виплати грошової компенсації могли б під егідою ООН створюватися ad hoc механізми (аналогічно спеціальному компенсаційному механізму по Іраку) або ж спеціальні добровільні фонди для жертв порушень.

У роботі особливо підкреслюється, що уряди-спадкоємці залишаються зв'язаними відповідальністю, яка лежала на попередніх урядах за вчинені останніми грубі і масові порушення прав людини. Важливе значення у зв'язку з цим має забезпечення невідворотності покарання для осіб, винних у старих порушеннях. Держава зобов'язана переслідувати за такі порушення, зроблені старим режимом; неприпустимі амністії, що обумовлюють масову безкарність цих осіб. У тих ситуаціях, коли національні суди не в змозі або не готові забезпечити їхнє переслідування й осуд, міжнародне співтовариство може і повинно взяти цю місію на себе, і зокрема, створити міжнародні кримінальні трибунали (як це мало місце в колишній Югославії і Руанді відповідно у 1993 і 1994 роках).

Контрзаходи є важливим засобом здійснення міжнародної відповідальності держав. Їх мета полягає в тому, щоб примусити державу-правопорушницю припинити міжнародно-протиправне поводження і надати адекватну репарацію. Проте на практиці держави дуже рідко вдаються до односторонніх контрзаходів у відповідь на порушення прав людини в інших державах. Положення про те, що кожне міжнародне-протиправне діяння може дати підставу для застосування контрзаходів, є неприйнятним у галузі прав людини: ці заходи виправдані тільки в тих випадках, якщо вони приймаються у відповідь на грубі і масові порушення прав людини. Право на контрзаходи щодо подібних порушень належить усім державам. Міжнародне право забороняє контрзаходи, що: а) включають загрозу силою або застосування військової сили; б) порушують права, що випливають з імперативних норм; в) ставлять під загрозу територіальну цілісність або політичну незалежність держави-делінквента; г) суперечать нормам гуманітарного права; д) порушують недоторканність дипломатичних і консульських агентів.

Контрзаходи досягають найбільшого ефекту, коли вони застосовуються колективно, особливо в рамках регіональних організацій. Твердження про те, що контрзаходи, які включають ембарго або бойкоти, не можуть застосовуватися регіональними організаціями без уповноваження Ради Безпеки ООН, уявляються неправильною інтерпретацією ст. 53 Статуту ООН. У той час як використання військової сили повинно бути виправдане на підставі Статуту ООН, а саме ст. 2(4), така необхідність не виникає щодо економічних контрзаходів.

Критично аналізуючи різні доктринальні підходи до концепції “автономного режиму”, дисертант наступним чином формулює свою позицію. Вирішення питання про те, чи є та або інша договірна система “автономним режимом” (self-contained regime), тобто чи може держава-учасниця (або держави-учасниці) будь-якого договору про права людини застосовувати контрзаходи проти іншої держави-учасниці, що допускає під своєю юрисдикцією порушення прав людини, залежить від конкретних положень даного договору. Якщо договірні держави в порядку lex specialis вирішили передбачити особливий порядок імплементації договору й особливий режим відповідальності за порушення його положень, то тут повинний діяти принцип lex specialis derogat legi generali. При цьому потрібно також враховувати всеосяжність та ефективність процедур вирішення спорів, встановлених тією або іншою договірною системою. На цій підставі правову систему, що функціонує в рамках Європейської конвенції про права людини, можна охарактеризувати як автономний режим. По-перше, на відміну від інших договорів про права людини, вона чітко виключає можливість застосування позаконвенційних засобів захисту. І, по-друге, Страсбурзька правозахисна система істотно відрізняється своєю ефективністю, і в ній практично навряд чи коли-небудь виникне необхідність у застосуванні засобів забезпечення виконання зобов'язань відповідно до загального міжнародного права. Хоча в принципі така необхідність може виникнути в двох випадках: а) коли держава допускає масові і грубі порушення прав людини, що можуть бути кваліфіковані як “міжнародні злочини” і б) коли одна держава має особливий інтерес у захисті прав людини на території іншої держави (наприклад, порушуються права її громадян) і не досягла яких-небудь позитивних результатів, вичерпавши усі конвенційні процедури. Отже, характеристика Європейської конвенції як автономного режиму не означає її повного “відв'язування” від загального міжнародного права. Коли за допомогою конвенційних процедур неможливо забезпечити повагу прав людини, то держави в порядку ultima ratio можуть вдаватися до примусових заходів з метою примусити державу-правопорушниці виконати свої зобов'язання, що випливають із Конвенції.

Позитивне міжнародне право не сприймає ідею “гуманітарної інтервенції”, тобто збройного втручання, початого однією державою або групою держав без санкції Ради Безпеки ООН з метою припинення грубих і масових порушень прав людини на території іншої держави. Якщо будь-який акт несанкціонованого застосування сили є незаконним, то будь-які епітети, у тому числі і “гуманний” або “гуманітарний”, не можуть перетворити його на правомірну акцію. Щоправда, немає сумніву в тому, що серйозні порушення прав людини нині перебувають поза domaine rйservй держав, і принцип невтручання у внутрішню юрисдикцію держав вже не може розглядатися як захисний бар'єр, за яким права людини можуть “з безкарністю” порушуватися, але все ж вважається неприпустимим втручатися у таких випадках за допомогою зброї. Встановлення демократичного режиму і відновлення прав людини за допомогою іноземних армій викликає серйозні правові заперечення. Одностороння збройна інтервенція припустима тільки за згодою самої держави — об'єкта інтервенції, але за тієї умові, що така згода дійсно дана відповідно до загального міжнародного права. Якщо це — уряд, що перебуває при владі або здійснює ефективний контроль на всій або більшій частині території держави, то така згода буде легітимною. Втручання у громадянську війну за запрошенням однієї з ворогуючих груп є незаконним.

“Гуманітарну інтервенцію” слід відмежовувати від військових акцій держави з метою врятування власних громадян на території іншої держави. Після відомого прецеденту в Ентеббе стала формуватися норма звичаєвого права про те, що за певних обставин військова інтервенція, мотивована виключно завданням порятунку своїх громадян, життю і здоров'ю яких загрожує неминуча небезпека, може розглядатися як юридично виправдана акція. “Гуманітарну інтервенцію” потрібно також відрізняти від операції по наданню гуманітарної допомоги, метою якої є надання місцевому населенню медичних і санітарних послуг, продовольства, притулку і предметів одягу. Існує тенденція до легалізації гуманітарної допомоги навіть без згоди відповідної держави.

Торкаючись питання про примусові збройні акції ООН у гуманітарних цілях, здобувач відзначає, що для того щоб санкціонувати збройне вторгнення на територію суверенної держави з метою припинення цією державою грубих і масових порушень прав людини, Рада Безпеки ООН повинна визначити ситуацію в країні як “загрозу мирові” на підставі ст. 39 Статуту ООН. Наведені в роботі приклади свідчать, що подібні кваліфікації дотепер вона робила тільки в тих випадках, коли існували транскордонні наслідки, тобто не для захисту прав людини per se. Якщо дотримуватися цього підходу Ради Безпеки, то виходить, що, наприклад, геноцид, подібно камбоджійському, не так легко кваліфікувати як загрозу міжнародному миру. A fortiori, повна відсутність демократії і демократичних свобод у країні та їхнє повсюдне ігнорування навряд чи може спричинити реалізацію аналізованої прерогативи Ради Безпеки. Але все ж навіть у такій формі позиція Ради має величезне значення, оскільки тривалий час і в теорії і в практиці вважалося, що ст. 39 передбачає тільки міждержавне застосування сили і глава VII розрахована саме на ці випадки і, що відповідно, Рада Безпеки повинна обмежувати свою увагу питаннями миру і безпеки і не повинна займатися питаннями прав людини як таких. В даний час існує нагальна потреба в новій інтерпретації Статуту ООН, у плані його адаптації до цілей забезпечення не тільки військово-політичної, але також і гуманітарної безпеки. Є вагомі підстави вважати, що й “суто внутрішні” порушення прав людини (зрозуміло, особливо тяжкі і широкомасштабні), якщо навіть вони не мають ніяких особливих наслідків для стану міждержавних відносин, підривають самі основи міжнародного правопорядку і суперечать самій суті загальнолюдських цінностей, і з цієї причини являють загрозу міжнародному миру в розумінні ст. 39 Статуту ООН.

Збройне втручання під прапором ООН, здійснюване багатонаціональними силами або однією державою (на підставі ст. 48 Статуту ООН), повинно знаходитися під постійним контролем Ради Безпеки, і не порушувати вимог “належного процесу”. Сила може бути застосована тільки після того, як усі розумні дипломатичні зусилля на універсальному і регіональному рівнях були вичерпані і вони не змогли зупинити порушення, що продовжуються. Застосуванню сили повинно передувати санкціонування неозброєних заходів на підставі ст. 41 Статуту ООН. Вторгнення повинно бути суворо обмежене за своїми масштабами і суворо відповідати принципам необхідності і пропорційності. У будь-якому випадку повинна бути збережена територіальна цілісність держави. Збройне вторгнення не повинно торкатися владних структур держави, за винятком тих випадків, коли припинення порушень прав людини прямо залежить від усунення центрального уряду.

У даному підрозділі порушене також питання про законність збройних примусових дій на захист прав людини, здійснюваних регіональними організаціями. Особливої актуальності це питання набуло під час відомих подій у Косово, коли світ став свідком акцій ultra vires з боку НАТО. Відомо, що статті 52 і 53 Статуту ООН передбачають можливість використання регіональних організацій з метою підтримання міжнародного миру і безпеки за тієї умови, що їх дії відповідають цілям і принципам Статуту ООН. Якщо Рада Безпеки, зокрема, встановлює, що ситуація з правами людини в будь-якій державі становить загрозу міжнародному миру, то на підставі ст. 53 вона може використовувати регіональні угоди навіть для “примусових дій”. Із зазначеної статті випливає, що збройна інтервенція з боку регіональних організацій припустима тільки за уповноваженням (authorisation) Ради Безпеки ООН. Це положення залишається незачепленим навіть у тих випадках, коли Рада Безпеки не в змозі діяти внаслідок того, що було застосовано вето. На думку здобувача, правильне тлумачення ст. 53 не виключає і ex post уповноваження, тобто схвалення Радою Безпеки вже початої регіональною організацією збройної акції. Іншими словами, в особливо критичній ситуації, приміром, при масових вбивствах або “етнічних чистках”, регіональна організація може здійснити вторгнення і згодом заручитися підтримкою Ради Безпеки.