Супрун Д.М. Організаційно-правові засади та юрисдикційні основи діяльності Європейського Суду з прав людини

summary

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, визначаються мета та завдання дисертації, зазначається зв’язок теми дослідження з планами науково-дослідних робіт; розкривається наукова новизна отриманих результатів та формулюються основні положення, що виносяться на захист; зазначається теоретичне та практичне значення дисертаційного дослідження. 

Перший розділ – “Європейський Суд з прав людини як елемент правової системи Європейської Конвенції про захист прав людини і основних свобод 1950 року” - складається з трьох підрозділів, у яких визначається місце, яке займає Європейський Суд з прав людини у міжнародній системі гарантій дотримання прав людини, розкриваються основні особливості правової системи Європейської Конвенції про захист прав людини і основних свобод 1950 року, а також аналізуються основні етапи становлення юрисдикційного контрольного механізму Конвенції та визначаються основні напрямки його подальшого розвитку.

В основу дисертаційного дослідження автором покладено праці провідних західних дослідників науки міжнародного права, зокрема, науки “європейського права у сфері захисту прав людини”, серед яких - Й. Агіла, А.Ж. Арно, Ж.Л. Бержель, Ж.Г. Беллі, Г.Ж.Х. Ван Хоф, М. Ван де Керхове, Ж. Велю, М. Віраллі, Р. Гассен, М. Делмас-Марті, О. де Шуттер, П.М. Дюпюі, М.А. Ейссен, О. Жако-Гійармо, М. Жорі, Ф. Зенаті, П. Зікарді, Й. Камерон, Ж. Карбоньє, Е. Кастанас, Ж. Коен-Джонатан, Л.Ж. Константинеску, В. Куссір-Кустер, С. Маркус Хелмонс, С.К. Мартенс, Ж. Морі, Ф. Ріго, Р. Рісдал, П. Ролан, Ж. Селлє, Д. Спілмен, Ф. Сюдр, М. Тропер, Ж.Ф. Флосс, Х.Л.А. Харт, Ж. Шевальє, та інші.

Дисертант зазначає, що сучасна українська юридична думка приділяє питанням побудови правової системи Європейської Конвенції про захист прав людини і основних свобод 1950 року та функціювання її юрисдикційного механізму зростаючу увагу. Серед провідних українських дослідників, які розглядали це питання в своїх працях, - науковці Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка - В.Г. Буткевич, В.К. Забігайло, Л.Г. Заблоцька, В.Є. Мармазов, В.В. Міцик, В.І. Муравйов, І.С.Піляєв. Велику роботу у цьому напрямку здійснюють вчені інших наукових центрів, зокрема, Інституту держави і права НАН України, Харківської юридичної академії та Львівського державного університету - М.В. Буроменський, В.Н. Денисов, В.І Євінтов, П.М. Рабінович, А.С. Мацко, І.С. Чиж. Російські дослідники присвятили цій проблематиці декілька монографій, серед яких праці О.М. Ерделевського, В.О. Карташкіна та В.О. Туманова.  

Перший підрозділ присвячений аналізу основних контрольних механізмів сучасної міжнародної системи гарантій дотримання прав людини, до яких автор відносить міжнародні несудові органи та міжнародні судові інституції. До міжнародних несудових органів автор відносить, з одного боку, ті, які займаються головним чином збиранням інформації про дотримання державами-учасницями міжнародного договору закріплених прав та проведенням відповідного розслідування стосовно виявлених фактів (Комітет по запобіганню расової дискримінації, Комітет проти тортур та Африканська Комісія з прав людини та народів), та, з іншого боку, ті, діяльність яких зорієнтована на розгляд індивідуальних заяв про порушення державою-відповідачем прав, гарантованих відповідним міжнародним договором, а отже функції яких можуть бути визначені як “квазісудові” (Міжамериканська Комісія з прав людини та Комітет ООН з прав людини).

Серед міжнародних судових контрольних органів автор виділяє, з одного боку, міжнародні судові інституції, діяльність яких непрямим чином стосується питань міжнародного захисту прав людини (Міжнародний Суд ООН та Суд Європейських Співтовариств), та, з іншого боку, міжнародні суди, діяльність яких безпосередньо пов’язана із питаннями міжнародного захисту прав людини (Європейський Суд з прав людини та Міжамериканський Суд з прав людини).

Автором робиться висновок про те, що на фоні різноманіття контрольних механізмів сучасної міжнародної системи захисту прав людини Європейський Суд з прав людини є унікальним міжнародним юрисдикційним органом, оскільки, на відміну від класичного міжнародного суду в сфері прав людини, право на звернення до нього не тільки є відкритим в тому числі для індивідів, але й не обумовлюється необхідністю висловлення на це згоди відповідної держави-відповідача та, на відміну від квазісудових контрольних органів в сфері прав людини, його рішення є не тільки юридично обов’язковими для держави-відповідача, але й безпосередньо впливають на розвиток правової системи Європейської Конвенції про захист прав людини і основних свобод. 

У другому підрозділі здійснюється аналіз правового середовища, у якому функціонує Європейський Суд з прав людини. Автором доводиться існування в рамках Європейської Конвенції про захист прав людини і основних свобод правової системи, у якій Європейський Суд з прав людини відіграє гарантуючу роль, оскільки він не тільки розглядає заяви про порушення конвенційних норм, але й наділений ексклюзивним правом по здійсненню автентичного тлумачення положень Конвенції та вирішенню питання про відповідність її нормам національної юридичної практики держав-учасниць, що є визначальним аспектом визнання нормативного та автономного характеру правової системи Конвенції. В результаті здійснення Судом тлумачення конвенційних положень, правова система Конвенції набуває характеру “живого інструменту”.

Автором доводиться, що підвищення ефективності норм, які містить Конвенція, може бути досягнуте або шляхом імплементації норм Конвенції у внутрішнє право її держав-членів з визнанням за ними пріоритетної сили порівняно з нормами конституції та передбачення правила про пряме застосування положень Конвенції у національній правовій системі, або шляхом створення на національному рівні кожної держави-учасниці Конвенції внутрішнього механізму контролю за дотриманням її положень з наданням цьому механізмові повноважень попереднього розгляду індивідуальних заяв, в тому числі на предмет дотримання формальних вимог Конвенції, а також закріпленням можливості подальшого звернення до Суду у випадку якщо та чи інша складна проблема не знайшла свого вирішення на національному рівні. В той же час, сам факт формальної імплементації конвенційних норм до внутрішнього правопорядку є лише додатковим критерієм, який хоча й підвищує ефективність контрольного механізму Конвенції, але не є вирішальним елементом у визнанні нормативності правової системи Конвенції. Міра ефективності реалізації положень Конвенції на національному рівні має визначатися не стільки формальним статусом, який має Конвенція у внутрішньому праві, скільки фактичним відношенням до неї національних судових інституцій.

Концепція “юридичного плюралізму” є тією моделлю, на якій ґрунтується сукупність взаємозв’язків між правовою системою Конвенції та внутрішніми правопорядками її держав-учасниць. В рамках правової системи Конвенції, ця ідея реалізується шляхом надання державам-учасницям Конвенції певної свободи оцінки та тлумачення конвенційних положень, що надає цим положенням характеру певної невизначеності, яку кожна держава-учасниця повинна заповнити, але не свавільно, а у відповідності до існуючих правил юриспруденції Суду. В той же час, формальний розподіл повноважень між Судом та національними судовими інституціями має відносний характер, оскільки іноді дії Суду мають вигляд таких, що скоріше притаманні класичному верховному або конституційному суду, оскільки фактично національні судові інстанції непрямим чином підконтрольні Суду, який забезпечує автентичне тлумачення конвенційних положень, а отже гармонізацію правил юриспруденції. Подібна специфіка природи взаємовідносин Суду з національними судовими інстанціями пояснює особливість статусу Суду, який надає йому характеру своєрідного верховного європейського суду, а отже відрізняє його від класичного міжнародного юрисдикційного органу.

У третьому підрозділі автором здійснюється аналіз основних етапів становлення сучасного контрольного механізму Конвенції, дається оцінка результатам реформування цього механізму після набрання чинності Протоколом № 11 до Конвенції, визначаються основні напрямки розвитку юрисдикційного механізму Конвенції, а також формулюються пропозиції щодо його подальшого вдосконалення. Автором зазначається, що незважаючи на те, що темпи роботи нового Суду ще не набрали тієї швидкості, якої від нього чекали автори Протоколу № 11, вже на сьогодні можна говорити про реалізацію в певній мірі головного завдання реформування правової системи Конвенції, яке полягало у підвищенні ефективності функціювання її контрольного механізму. В той же час, вже на сьогодні існують нагальні потреби у подальшому реформуванні контрольного механізму Конвенції, яке однак не повинно призвести ні до втрати субсидіарного характеру механізму, ні до його обтяження, ні тим більше до обмеження права будь-якої особи на звернення до Суду з метою захисту прав, гарантованих Конвенцією. Таке реформування вимагатиме не тільки внесення значних змін до текстів Конвенції та Регламенту Суду, а також значних додаткових матеріальних асигнувань та людських ресурсів, але й додаткових заходів з боку держав-учасниць Конвенції по вдосконаленню їх власних правопорядків, що є необхідною передумовою прогресивного розвитку правової системи Конвенції та затвердження європейської системи захисту прав людини, центральне місце у якій має відігравати Суд.

У другому розділі – “Організаційно-правові засади функціювання юрисдикційного механізму Конвенції”, який складається з трьох підрозділів, – автором досліджуються питання організаційної побудови Європейського Суду з прав людини, а також особливості процедури розгляду індивідуальних заяв. Дослідження цих питань здійснюється переважно шляхом аналізу практичних аспектів діяльності Суду, оскільки положення діючого на сьогодні Регламенту Суду в значній мірі потребують негайного вдосконалення та в певній мірі приведення їх у відповідність до практичної діяльності Суду. Саме враховуючи реальні перспективи суттєвого реформування Регламенту Суду, яке має відбутись вже найближчим часом, в ході аналізу поставлених питань автор акцентує увагу переважно на практичних аспектах діяльності Суду, спираючись в першу чергу на власний досвід роботи в рамках Секретаріату Суду та юриспруденцію Суду.

У першому підрозділі здійснюється аналіз структурних елементів Європейського Суду з прав людини. Автором зазначається, що структурна побудова Суду не є статичною, але знаходиться у постійному розвитку у тій мірі, у якій постійно змінюються потреби Суду та умови його функціювання. Однією з таких умов є постійне зростання навантаження Суду, що об’єктивно призводить до значного розширення апарату Секретаріату Суду, до складу якого на сьогодні входить цілий ряд різноманітних структурних підрозділів та служб, та ефективна робота якого є необхідною передумовою ефективного функціювання Суду як цілісного і чітко налагодженого механізму. Безпосередній зв’язок діяльності Секретаріату Суду із виконанням оперативних функцій Суду свідчить про необхідність розглядати організаційну структуру нового Суду як сукупність організаційних структур власне судового корпусу Суду та Секретаріату Суду, до складу яких входять структурні підрозділи та елементи як адміністративного управління, так і оперативного функціювання Суду. Встановлення в тексті Регламенту Суду чіткої різниці між поняттями “палата” та “секція” не тільки усуває очевидний недолік Конвенції, яка містить у своєму тексті лише термін “палата”, але й надає підстави для відокремлення структурних підрозділів Суду адміністративного управління від його структурних підрозділів оперативного функціювання.

Автором робиться висновок про те, що при всіх недоліках діючого контрольного механізму Конвенції організаційна структура Суду є в цілому досить вдалою, оскільки оптимально відповідає нагальним потребам діючого Суду навіть в умовах дефіциту людських та фінансових ресурсів. З одного боку, подальше вдосконалення структурної побудови Суду має відбуватись в контексті послідовного здійснення відповідних заходів по подальшому реформуванню контрольного механізму Конвенції чи то на загальному рівні через внесення змін до Конвенції, чи то шляхом більш детального регламентування окремих аспектів судової процедури у Регламенті Суду. З іншого боку, вдосконалення структурної побудови Суду може здійснюватись через радикальний перегляд уявлення про місце та роль Суду у системі органів Ради Європи та в загальному міжнародно-правовому контексті. Результатом цього має стати або надання Суду окремого статусу в рамках Ради Європи з відповідним перерозподілом людських та бюджетних ресурсів, або відокремлення Суду у окрему міжнародну інституцію з незалежним статусом та бюджетом.

У другому підрозділі аналізуються правові засади компетенції Європейського Суду з прав людини після реформи контрольного механізму Конвенції, згідно до Протоколу № 11. Автором зазначається, що в результаті отримання Судом обов’язкової юрисдикції при вирішенні усіх питань стосовно тлумачення та застосування конвенційних норм, реалізація права на звернення до Суду з індивідуальною заявою про порушення державою-учасницею Конвенції закріплених прав не тільки більш не обумовлюється необхідністю висловлення згоди на це держави, але й не потребує більш попереднього розгляду заяви несудовим органом, яким була Комісія. В цьому контексті, право на представлення до Суду індивідуальної заяви носить абсолютний характер, з чого випливає, що кожна представлена до Суду індивідуальна заява, на прохання заявника, буде принаймні зареєстрована та розглянута Судом на предмет її прийнятності у відповідності до положень Конвенції. В той же час, право на представлення до Суду індивідуальної заяви не гарантує заявнику права на те, щоб його справу було розглянуто Судом по суті поставлених питань, оскільки правила сумісності та умови прийнятності індивідуальної заяви регламентуються цілим рядом формальних критеріїв. Оскільки положення Конвенції лише в загальних рисах регламентують ці формальні критерії, більш детальне їх визначення міститься у цілому ряду рішень Комісії та Суду, які складають на сьогодні постійну юриспруденцію Суду.

Третій підрозділ присвячений дослідженню особливостей функціювання юрисдикційного механізму Конвенції, й зокрема, основних властивостей процедури розгляду індивідуальних заяв. Дисертантом пропонується чіткий розподіл стадій процедури розгляду індивідуальних заяв.

Автором зазначається, що на відміну від процедури розгляду справ в рамках палати чи Великої палати Суду, розгляд індивідуальної заяви в рамках комітету Суду здійснюється за значно спрощеною процедурою, що є в цілому виправданим та необхідним, враховуючи значну кількість дійсно “неякісних” заяв. На відміну від комітету, палата Суду виконує як “деструктивну” функцію контрольного механізму Конвенції, яка полягає у відсіюванні “неякісних” заяв, так і його “конструктивну” функцію через розгляд індивідуальних заяв на предмет можливого порушення конвенційних норм. В той же час, виконуючи “деструктивну” функцію Суду, палата робить одночасно внесок у процес вдосконалення та гармонізації юриспруденції Суду, надаючи її правилам більш конкретного прояву. Здійснюючи “конструктивну” функцію, палата Суду виконує основне завдання, яке покладено на контрольний механізм Конвенції, й зокрема, сприяє розв’язанню проблем, які не знайшли свого вирішення на національному рівні. Основним завданням Великої палати Суду є, з одного боку, вдосконалення або гармонізація існуючих принципів постійної юриспруденції Суду та, з іншого боку, перегляд прийнятих палатою рішень по суті справи, що значно сприяє об’єктивному розгляду заяви.

Автором робиться висновок про те, що незважаючи на безумовно прогресивний характер реформи контрольного механізму Конвенції, вже на сьогодні існує потреба у подальшому його вдосконаленні шляхом або внесення суттєвих змін до Регламенту Суду, або, принаймні, приведення його положень у відповідність до існуючої практики Суду, яка не завжди знаходить своє відображення у тексті Регламенту. Автором формулюються конкретні пропозиції щодо вдосконалення окремих аспектів процедури розгляду індивідуальних заяв.

Третій розділ – “Юриспруденція Європейського Суду з прав людини та її вплив на розвиток правової системи Конвенції та внутрішніх правопорядків її держав-учасниць”, який складається з чотирьох підрозділів, – присвячений аналізу специфіки правової природи юриспруденції Суду, а також основних інструментів, методів та принципів тлумачення положень Конвенції, які використовує Суд при здійсненні функцій автентичного інтерпретатору Конвенції. Автором окремо розглядаються основні аспекти входження України в юрисдикційний механізм Конвенції.

У першому підрозділі автором досліджуються особливості нормативності юриспруденції Суду. Автором доводиться те, що визнання нормативного характеру юриспруденції Європейського Суду з прав людини є, з одного боку, необхідною умовою існування європейської системи захисту прав людини та, з іншого боку, важливим чинником розвитку сучасного міжнародного права. Пояснення феномену фактичного визнання державами-учасницями Конвенції специфічної нормативності юриспруденції Суду полягає у особливому характері правової системи Конвенції, яка носить об’єктивний та невзаємний характер. З одного боку, правова система Конвенції надає Суду, юрисдикція якого є обов’язковою, ексклюзивне повноваження по тлумаченню положень Конвенції та гармонізації правопорядку, який вона створює. З іншого боку, нормативність юриспруденції Суду випливає також з іншої функції Суду, яка полягає у збереженні та розвитку принципів правопорядку Конвенції, у відповідності до еволюції внутрішніх правопорядків її держав-учасниць.

В результаті здійснення Судом тлумачення норм Конвенції, самі норми набувають нового розуміння, що означає необхідність застосування державами-учасницями Конвенції її правових норм у відповідності до смислу, який їм наданий Судом як автентичним інтерпретатором.

У другому підрозділі аналізуються основи та сфера застосування нормативності юриспруденції Суду. Автором зазначається, що нормативність юриспруденції Суду має неоднорідний характер, а отже може по-різному проявляти себе в залежності від конкретного випадку. Відповідно до цього, слід чітко розрізняти нормативність юриспруденції Суду стосовно держави-відповідача та стосовно третіх держав. Різниця між цими двома типами нормативності полягає у природі самої юриспруденції: перший тип нормативності має моністичний характер, в той час як другому типу нормативності характерна певна градація. Відповідно до цього, другий тип нормативності має більш складний характер, оскільки інтенсивність такої нормативності проявляються в різних формах, які відрізняються за характером обов’язковості змісту та застосування правила юриспруденції.

Автором доводиться, що хоча формально недотримання державою-учасницею Конвенції юриспруденції Суду не тягне за собою жодної форми відповідальності, певні форми непрямого вжиття до такої держави санкцій є можливими у практиці Суду. Але навіть відсутність можливості застосування щодо держави непрямих санкцій не позбавляє юриспруденцію Суду свого авторитету. І дійсно, постійно існуючий ризик того, що у тій чи інший момент окремі аспекти внутрішнього права чи національної судової практики, які не відповідають юриспруденції Суду, можуть стати предметом його розгляду, є своєрідним застереженням державам та підштовхує їх до вжиття відповідних превентивних заходів з метою уникнення можливого настання для них міжнародної відповідальності.

Автором робиться висновок про те, що нормативність юриспруденції Суду надає контрольному механізму Конвенції специфічного характеру, який, залишаючись в принципі субсидіарним по відношенню до внутрішніх правопорядків держав-учасниць Конвенції, забезпечує дотримання останніми мінімального рівня гарантій захисту основних прав і свобод людини. Маючи превентивний характер, юриспруденція Суду виступає своєрідним індикатором для держав-учасниць Конвенції, які керуються нею при розробці нового національного законодавства чи здійсненні тих чи інших внутрішньодержавних заходів як універсального, так і індивідуального характеру.

У третьому підрозділі розглядаються особливості інтерпретаційного механізму Суду. Автором зазначається, що у тій мірі, у якій Конвенція є міжнародним договором, їй притаманні деякі класичні аспекти, які характеризують інструменти, методи та принципи тлумачення положень договору у смислі норм Віденської Конвенції про право міжнародних договорів 1969 року. В той же час, специфічний характер Конвенції, який полягає у існуванні юрисдикційного механізму контролю за дотриманням конвенційних прав, надає специфічного та навіть оригінального характеру інтерпретаційному процесу норм Конвенції. Результатом такої інтерпретації є створення правової системи Конвенції, норми якої знаходяться у постійному розвитку, що надає цій системі виключно динамічного характеру та є передумовою ефективного функціювання контрольного механізму Конвенції. Закріплення за Судом обов’язкової юрисдикції у питанні розгляду заяв та тлумаченні Конвенції є додатковим свідченням довіри її держав-учасниць до обраного шляху.

Автором робиться висновок про те, що діяльність Суду не є абсолютно бездоганною, а його рішення не завжди носять однозначний характер. Не завжди уникає Суд й надмірного узагальнення власних формулювань при вирішенні конкретної справи. В той же час, аналіз юриспруденції Суду, особливо останніх років, свідчить про те, що Суд, навіть в умовах розширення його повноважень та надання його рішенням юридично зобов’язуючого характеру, помірно використовує ці повноваження, послідовно застосовуючи принципи тлумачення. Не викликає сумніву те, що техніка, яку використовує Суд при здійсненні тлумачення положень Конвенції, потребує подальшого вдосконалення, оскільки взаємопов’язаність юриспруденції не завжди забезпечується, аргументація Суду у окремих справах продовжує іноді бути неоднозначною та нечіткою. Подальше вдосконалення методів тлумачення конвенційних положень повинно здійснюватись шляхом значного збільшення активності Великої палати Суду, що не тільки б дозволило закріпити існуючі принципи юриспруденції, але й створило необхідні передумови для її прогресивного розвитку.

У четвертому розділі окремо досліджуються основні аспекти входження України у правову систему Конвенції та її юрисдикційний контрольний механізм, аналізуються особливості українських заяв, представлених на розгляд Суду, а також формулюються пропозиції щодо вдосконалення українського права з метою більш ефективної реалізації норм Конвенції на національному рівні. Автором робиться висновок про те, що проблеми входження України у правову систему Конвенції та її контрольний механізм пов’язані не тільки з фактом відсутності розробленого національного механізму, який дозволяв би українським судам прямо використовувати та тлумачити конвенційні положення, але й з питаннями суто формального характеру, проблемами розуміння ідеї Конвенції та її контрольного механізму, а також фактом недосконалого національного законодавства. Гарантом однорідного застосування та тлумачення норм Конвенції на національному рівні міг би стати Верховний або Конституційний Суд України, до компетенції якого було б доцільним віднести не тільки функцію контролю за належним дотриманням національними судовими інстанціями принципів постійної юриспруденції Суду, але й в цілому розробку системи принципів та методів тлумачення норм Конвенції на національному рівні. Створенню такого механізму має передувати не тільки перегляд місця та ролі судового прецеденту у системі джерел українського права, але й остаточна відмова від етатичної концепції у розумінні прав людини.

У висновках викладені основні одержані наукові та практичні результати, пропозиції та рекомендації щодо наукового та практичного їх використання.

Європейський Суд з прав людини, що функціонує в рамках правової системи Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 року, є унікальним міжнародним юрисдикційним механізмом в сфері захисту прав людини, який з роками не тільки не втратив своєї ефективності, але й довів доцільність свого існування. Не викликає сумніву те, що він займає та займатиме центральне місце у європейській системі колективних гарантій дотримання прав людини, а його діяльність і в подальшому сприятиме прогресивному розвитку правової системи Конвенції та гармонізації внутрішніх правопорядків її держав-учасниць.