Андреєв Д.В. Етносоціокультурні чинники формування національної правосвідомості (на прикладі судової системи Запорозької Січі XVII - XVIII століть)

summary

У Вступі  обґрунтовуються актуальність, мета й завдання дослідження, визначається об’єкт, предмет і методологія дослідження. Розкрито її наукову новизну, теоретичне та практичне значення, висвітлені аспекти, пов’язані з апробацією та впровадженням результатів дослідження.

Перший розділ – “Аналітичний огляд літератури  з проблематики формування національної правосвідомості та здійснення судочинства в Запорозькій Січі” присвячений дослідженню літературних джерел, в яких розглядаються проблеми виникнення, формування і розвитку правосвідомості запорозького козацтва та його вплив на розвиток судової системи.

В першому підрозділі “Дослідження правосвідомості як особливого фактора становлення запорозького козацтва в історичній, філософській та юридичній літературі” зроблено аналіз праць філософів і теоретиків права, стосовно проблем правосвідомості. Ґрунтовний арсенал наукових доробків сучасних науковців присвячено аналізу правосвідомості, її кореляції з іншими   формами суспільної свідомості. Узагальненням теоретичних надбань у цьому напрямі можна вважати праці С. Алексеєва, А. Белканова, К. Бельського, Н. Бури, О.Данильяна, В. Єгорова, М. Козюбри, Д. Потопейка, Е. Лукашевої, С. Максимова, Г. Остроумова.

Окремо слід відзначити, що останнім часом досить інтенсивно досліджується генеза національної правосвідомості, розвиток ідеї права в етнокультурному середовищі,  становлення вітчизняного права як інституалізованого явища. Характерною рисою цих досліджень є плюралістичність ідеологічних засад та методологічних підходів до осмислення самого феномена національної правосвідомості.  Плідними  в  цьому  напрямі є роботи  Й. Васьковича, В. Грищука, В. Жмира, О. Манохи, В. Медведчука, О. Мироненка, П. Рабіновича, Ю. Римаренка, В.Тація, Б. Тищика, І. Усенка, В. Чеховича, М. Юрія.

У зв’язку з розбудовою суверенної української держави, подальшою реалізацією принципів державотворення, поглиблення правової реформи, посилився інтерес істориків, філософів і правознавців до генези права, розвитку правосуддя в історії вітчизняної культури. Серед сучасних вітчизняних дослідників історії українського права відзначаються  праці О. Бандури, І. Бичка, Е. Бурлая, С. Гусарєва, Ю. Гревцова, В. Іванішина, М. Ібрагімова,  В. Кампо, В. Копейчикова, О. Копиленка, А. Колодія,  А. Корольова,  М. Костицького та В. Костицького, В. Ляшенко,    П. Мартиненка, Е. Недбайла, В.Панова, С. Стахівського, В. Шаповала.

У другому підрозділі “Аналіз літературних джерел з питань організації судової системи Запорозької Січі” досліджуються наукові праці істориків, філософів та юристів, присвячені феномену військової демократії Запорозької Січі.

Дослідження загальних проблем історії української держави, суспільно-політичних інститутів у контексті нових культурно-національних та світоглядних перспектив мають давні традиції, започатковані філософсько-правовою думкою дореволюційних мислителів та науковців української громади за кордоном. Зокрема, відомі нині праці О. Барана, Г. Грабянки, Б. Крупницького, О. Лазаревського, І. Лисак-Рудницького, Г. Міллера, С. Мишецького, О. Оглобліна, Н. Полонської-Василенко, П. Симановського, О. Скальковського, М. Слабченка, Д. Яворницького, В. Яніва.

Сучасна історична думка представлена широким спектром наукових досліджень Запорозької Січі як соціокультурного явища в історичному просторі України. Конкретний інтерес до цього історичного феномена в минулому був виявлений у працях М. Грушевського, Д. Дорошенка, М. Драгоманова, І. Крип’якевича, О. Субтельного та в наукових дослідженнях сучасних вчених - В. Голубицького, К. Гуслинського,  Т. Гунчака, В. Крушинського, В. Куницького, Ю. Левенця, П. Михайленка, В. Радька, В. Смолія,  В. Шевченка та інших.

У цих роботах привертає увагу концептуальний підхід до періодизації вітчизняної історії, відокремлення історичної доби Запорозької Січі, визначення її історичної ролі в контексті культурно-соціального розвитку. В дослідженні державницьких традицій козацтва та його політичного досвіду виникає інтерес до з’ясування питання про політичну суть самої Запорозької Січі. Так, Я.Малик, Б.Вол, В.Чуприна та інші у своїх дослідженнях однозначно визначають Запорозьку Січ як “державу українського народу”. В монографічному дослідженні В.Андрушенка і В.Федосова “Запорозька Січ як український феномен” стверджується, що козаки жили за ознаками “окремої мінімальної держави”. У “Малій енциклопедії етнодержавознавства” Запорозька Січ розглядається як “громадсько-політична  організація українського козацтва, що стала зародком української державності”. Узагальнюючи історико-концептуальний підхід зарубіжних та вітчизняних вчених до політичної суті  Запорозького козацтва, дисертант дотримується думки, що Запорозьку Січ слід розглядати як державне утворення українського народу з відповідними політико-правовими ознаками, і саме з таких позицій автор досліджує судову систему Запорозької Січі.

Однак аналіз літератури, розмаїття концептуальних підходів свідчить, що залишається низка складних проблем щодо становлення національної правосвідомості, культурно-етнічних чинників розвитку правотворчого процесу в межах конкретного історичного середовища.

Другий розділ “Філософсько-правові ознаки національної правосвідомості” присвячений дослідженню феномена правосвідомості та виявленню його етнічних, соціальних та культурних складових. Внутрішня логіка дослідження та побудова розділу ґрунтується на аналізі розуміння сутності правосвідомості, обумовлюється методологія розгляду проблеми становлення національної правової свідомості.

У першому підрозділі “Етносоціокультурні чинники феномена правосвідомості” зроблено аналіз концептуальних підходів до феномена правосвідомості. При цьому об’єкт дослідження аналізується як цілісна система. Акцент робиться на виявленні особливостей етносоціокультурних складових правосвідомості, її взаємодії з іншими формами суспільної свідомості. Водночас всебічному філософському аналізу піддаються всі структурні елементи правосвідомості, їх сутність та характер, види та функції. В дисертації підкреслюється, що подальший розвиток дослідження правосвідомості вимагає розроблення нових підходів і методів. Одним з них повинен стати підхід, який варто визначити як  “етносоціокультурний”, оскільки він акцентує увагу на необхідності комплексного врахування етнічних, соціальних, культурних складових правосвідомості. Розглядаючи етносоціокультурні чинники феномена правосвідомості, до яких слід віднести  міфологічні уявлення, уподобання, традиції, релігійні погляди, ідеї, етнічну самоповагу та етнічне самоусвідомлення, на думку дисертанта, неможливо залишити поза увагою одну з особливих ознак формування правосвідомості – етнічні почуття. Їх унікальність в першу чергу полягає в тому, що вони є особливим видом емоційних переживань, пов’язаних  з ідеями, уявленнями про свою націю і виступають як сплав історичної, моральної, культурної,  правової свідомості окремої особи та цілих народів.

Основою етносоціокультурного підходу є концепція про те, що одним із головних суб’єктів історичного розвитку соціуму виступають етнічні спільноти, що складаються з окремих осіб і соціальних груп, із спільними та окремими  особливими інтересами і цінностями. Власне, такий підхід став би надзвичайно корисним для посттоталітарних держав, де існує й дедалі поглиблюється і соціальне, і етнічне розмежування. Етносоціокультурний підхід має значні переваги перед широко відомим вітчизняній науці соціологічним підходом, який виходить із абсолютизації класового й нехтування етнічним, та поширеним на Заході етнологічним підходом, що абсолютизує етнічне й ігнорує соціальну диференціацію.

Оскільки етносоціокультурний підхід передбачає визначення  сутності етногенези, то  в роботі це унікальне явище розглядається як процес формування етнографічних, лінгвістичних та антропологічних особливостей походження соціуму. В той же час автор розглядає взаємодію етногенези та правосвідомості і як процес самоорганізації ноосфери, що найтісніше пов’язані одне з одним. Їх спільним продуктом є структурованість людства, або “мозаїчність антропосфери” (термін Л.Гумільова), розмаїття форм культури та соціального буття.

Особлива увага в підрозділі приділяється передумовам виникнення етносу, який формується  під впливом матеріальних  і духовних чинників (об’єктивних та суб’єктивних). Дисертант доводить, що в даному процесі духовний аспект є вирішальним, причому становлення правосвідомості відіграє в ньому значну роль.

У дослідженні дисертант використовує загальновизнаний інструментарій аналізу суспільної свідомості, що передбачає виділення компонентної і рівневої  структури. Правосвідомість у своїй компонентній структурі поєднує знання і правові ідеали (відображення об’єктивної правової дійсності) та знання і норми (синтез знань і цінностей).

Щодо рівневої структури правосвідомості, то виділяється  два її рівні: стихійний  та усвідомлений. Перший, стихійний рівень – це суспільні підсвідомість і  психологія, тобто ті цінності, правові погляди, повсякденні уявлення, норми, які помітно впливають на правове життя. Другий рівень, усвідомлений, містить у собі  єдність знань та самосвідомості, рефлексії, яка базується на науці та ідеології. З цього приводу зазначається, що саме на стихійному рівні доцільно аналізувати правосвідомість запорозького козацтва, оскільки вона певною мірою втілюється у формі звичаєвого права. Тобто звичаєве право постає формою, аналіз якої надає найкращу можливість щодо дослідження розвитку правосвідомості запорозького козацтва.

У другому підрозділі “Значення звичаєвого права у формуванні національного духу правосвідомості та судової системи запорозького козацтва” обґрунтовується і визначається місце та роль звичаєвого права у становленні національної правосвідомості і судової системи Запорозької Січі. Вирішення  даної проблеми, на думку автора, має здійснюватися за такими напрямами: дослідження особливостей становлення етнокультурних засад та соціонормативного порядку українського суспільства X-XV століть та їх подальша еволюція; з’ясування кореляції “звичаю” та “звичаєвого права” в культурі етносу; визначення імперативів в аналізі національного духу правосвідомості та нормогенези етносу.

Дисертант узагальнює хронологію міграційних та асиміляційних процесів, внаслідок яких поглибилися тенденції соціально-економічної, політичної та культурної диференціації слов’янського світу. Єдність господарського розвитку, законодавства, політичні, культурні зв’язки  між окремими територіями українських земель поступово призвели до згладжування локально-діалектних і етнографічних відмінностей та формування спільноти нового типу, основою якої був “слов’янський елемент” (термін В.Жмира). Особлива увага в процесі становлення етнічних і  моральних норм українського суспільства акцентується на конфесійному та територіальному чинниках, визначається їхня роль у формуванні правосвідомості та судової системи.

У підрозділі обґрунтовується, що вирішальне значення у формуванні судової системи в Запорозькій Січі відігравало звичаєве право, суттєвою особливістю якого є те, що норми, які визначають його зміст, не встановлювалися рішеннями правотворчих органів, а виникали в процесі правової практики. Норми звичаєвого права спочатку існують у вигляді соціальних норм, зобов’язань і заборон, які не мають юридичного забезпечення, але згодом набувають його внаслідок закріплення звичаєво-соціального нормативу в тій чи іншій формі. Звичаї, більшість з яких побутували в Запорозькій Січі, склали своєрідне “козацьке право”. Крім цього, джерелом звичаєвого права запорожців були трансформовані норми давньоруського права, а також запозичені концепти римсько-християнського права, звичаї та правові норми Речі Посполитої і Московської держави.

На основі розгляду дієвості звичаєвого права в дисертації розкривається значення останнього як одного з етнонаціональних чинників формування національної судової системи та правосвідомості, зміст яких, неможливо з’ясувати без уточнення специфічності термінів “етнос” та “нація”. У процесі дослідження автор доходить висновку, що головна проблема співвідношення цих понять полягає у визначенні сутності нації. Аналізуючи джерела досліджуваного питання, у роботі розкриваються основні концептуальні визначення нації, які умовно поділяють на психологічні (Е.Ренан, О.Бауер); культурологічні (К.Реннер); етнологічні (А.Сміт); історико-економічні (К.Каутський, Й.Сталін); політичні (Г.Гроцій). В дисертації обґрунтовується, що,  залежно від  того, які чинники етнонаціонального розвитку взято за основу, і визначається та чи інша концепція етнополітики, держави, права.

На підставі осмислення чинних концепцій визначення націй і з урахуванням характеру розвитку суспільних відносин у Запорозькій Січі,  за основу дослідження національної судової системи обирається етносоціологічна теорія нації, яка, на думку дисертанта, може стати синтезуючою. Вона відзначається значно більшим універсалізмом, причому її сучасна актуальність полягає в тому, що   в ній належна увага приділяється також питанням державотворення та правотворчості, які є домінантними в цій теоретичній доктрині. Подальший аналіз етносоціальних чинників державотворення  та формування правосвідомості дозволяє сформулювати поняття “національна правосвідомість”, яку, на нашу думку,  слід розглядати як синтез індивідуальної та колективної свідомості,  що виникає  внаслідок формування етносу, національної самоідентифікаціїї, включення етнокультурних цінностей в сферу правовідносин. Стрижневий комплекс національної правової свідомості  формується з приводу і на основі усвідомлення національним суб’єктом (людиною, групою, громадою, народом) власної ролі в національному суверенітеті, побудові незалежної держави, створенні правової системи, правотворчості.

Як різновид свідомості соціальної спільноти, групи, національна правосвідомість базується на уявленні про правові ідеали, норми, характерні й визначальні для регулювання відносин особистостей, які належать до того чи іншого етносу. Національна правосвідомість має всі властивості й закономірності суспільної свідомості й водночас є виявом свідомості національної спільноти.

В національній правовій свідомості також відбиваються історичні традиції та етнічні звичаї, психологічні властивості характеру нації, особливості її потреб та інтересів, умови та особливості буття.

У свою чергу історичні традиції, національні звичаї, що регулюють суспільні відносини певної  етносубгрупи, складаючи систему норм (правил поведінки), є не що інше, як  звичаєве право, яке і  сформувало  підґрунтя  “козацького права”.  Слід зазначити, що лише з формуванням екзистенційних засад етносубгруп  національний звичай стає джерелом права, оскільки його застосування вже забезпечується  певною силою державницького примусу. Таким чином, національний звичай  набуває правового змісту. 

Третій розділ “Культурно-правові надбання національного суверенітету XVII-XVIII століть у контексті сучасної судово-правової реформи” висвітлює в ретроспективі формування національної правосвідомості дієвий механізм судочинства етносоціуму та досліджує можливості трансформації здобутків судової системи Запорозької Січі в імперативи програмних положень Концепції судово-правової реформи в Україні.

У першому підрозділі “Культурно-правові засади судової системи етносоціуму” досліджується генеза судової системи в українських землях у X-XVIII століттях – одного з найбільш сконцентрованих чинників демократичності та правової культури державності. У підрозділі визначається пріоритетне значення давньоруського звичаєвого права, “козацького” права як одного з основних джерел формування судової системи етносоціуму. Поряд з тим в дисертації аналізується еклектичний вплив на судочинство української спільноти правових джерел Речі Посполитої та Московської держави (Кревська та Люблінська Унії, Литовські Статути, Магдебурзьке право, Уложення Олексія Михайловича тощо).

Значне місце в підрозділі відводиться особливостям судочинства та судоустрою етносубгрупи Запорозької Січі. Враховуючи історичні типи судочинства, на прикладі організації судових інстанцій, системи покарань, специфіки судових рішень автор доводить унікальність та самобутність судової системи Запорожжя ХVII- ХVIII століть, що полягало: в асиміляції здобутків судово-правових інститутів іноземних держав; у безпосередній трансформації екзистенційних імперативів правосвідомості в структури державно-правової системи, здійснення судочинства та організації судової влади; у визначальній ролі в здійсненні судочинства та організації судової влади національної правосвідомості; демократичності, гуманізмі та соціальній справедливості  як основних засадах судочинства Запорозької Січі.

Другий підрозділ “Трансформація здобутків судової системи Запорозької Січі в імперативі Концепції судово-правової реформи” присвячений концептуальному філософсько-правовому осмисленню правових засад і принципів судочинства Запорозької Січі, їх відображенню в теоретичних розробках Концепції реформування судової системи в Україні.

Зокрема у підрозділі аналізуються принципи судочинства Запорозької Січі, а саме: незалежність і відповідальність суддів, публічність і касаційність судів, безпосередність і колегіальність, змагальність і право на захист та роль козацької правосвідомості у їх становленні.

Дисертант доводить, що ці принципи судочинства Запорозької Січі в своїй основі походили з більш широких  соціальних і загальноправових засад та ідей, таких як законність, демократизм, гуманізм, соціальна справедливість, гласність, національне самовизначення, рівність громадян перед законом. Досліджуючи основні принципи, притаманні судовій системі Запорозької Січі, дисертант з’ясовує, що їх загальносоціальним підґрунтям стали:  верховенство та повновладдя субетносу, що забезпечувало незалежність та самостійність розвитку спільноти; спроможність етносоціуму визначати сукупність прав щодо вільного вибору держустрою та усвідомлення своєї ролі в процесі державотворення; особливий режим суспільного життя, за якого забезпечується повне і неухильне дотримання та виконання законів; сукупність поглядів, що виражають повагу до гідності та прав людини, її цінності як особистості; відповідність між значущістю ролі особистості  і її соціальним становищем, правами та обов’язками, злочином та покаранням; контроль над діяльністю державницьких установ.

Необхідність реформування сучасної вітчизняної судової системи не викликає сумнівів. Зокрема, погіршення виконавчої дисципліни, нехтування вимогами законодавства і навіть відверті порушення закону представниками державних органів сьогодні вимагають створення особливого апарату контролю у сфері виконавчої влади. В країнах Європейського Союзу ці функції давно покладені на адміністративні суди. Нагальність судового контролю за діяльністю посадових осіб в Україні доводилася неодноразово (наприклад, Указ Президента України ”Про заходи щодо впровадження Концепції адміністративної реформи в Україні”), однак питання створення правової бази та механізму діяльності адміністративних судів, які повинні здійснювати судовий захист прав і свобод громадян у сфері виконавчої влади, так і залишилося відкритим. В той же час, подібний інститут досить плідно застосовувався в судовій системі  Запорозької Січі  та забезпечував її ефективність.

Судово-правова реформа, яка сьогодні проводиться в Україні, визначає своїм головним імперативом  ідею гуманізації законодавства. Саме тому в своїй діяльності судові органи повинні вжити додаткових заходів щодо усунення помилок у практиці призначення кримінального покарання і суворо відповідати вимогам ст.62 Конституції України та ст.2 КПК України, що зазначають: особу, яка вчинила злочин, буде притягнено до відповідальності, а жодну невинну – не буде покарано. Однак навіть поширення засад індивідуалізації покарання не дозволяє у судовій практиці застосовувати принцип гуманізму повною мірою: наприклад, при відшкодуванні матеріальних збитків та відмови потерпілого від обвинувачення правопорушник не завжди може бути звільнений від покарання. Хоча в країнах Західної Європи, зокрема Великобританії, тривалий час діють так звані “примирювальні суди”, в яких обидві сторони можуть домовитися, і задовольнивши вимоги потерпілого, винного можуть звільнити від кримінальної відповідальності. Власне, діяльність подібних судових закладів можемо констатувати, досліджуючи судову систему Запорожжя XVII-XVIII століть.

Зміцненню законності та правопорядку, захисту прав і законних інтересів громадян, підвищенню рівня відповідальності органів державної влади, посадових та службових осіб має сприяти своєчасний і правильний розгляд справ за скаргами громадян на неправомірні дії органів управління і службовців. Забезпечення неухильного виконання цих вимог закону, виявлення причин і умов, які сприяли вчиненню подібних злочинів та інших правопорушень, на думку дисертанта, можливе шляхом винесення окремих ухвал або постанов. Необхідність проведення заходів щодо вдосконалення практики внесення окремих ухвал (постанов) і поліпшення їх якості полягає в тому, щоб кожна з них, зокрема, стала ефективним засобом зміцнення законності та правопорядку, усунення недоліків в діяльності державних та громадських інститутів. При цьому належить встановити суворий контроль за своєчасним виконанням окремих ухвал (постанов) керівниками підприємств, організацій, установ незалежно від форм власності, а в разі їх невиконання або формального ставлення до усунення зазначених у них недоліків, притягати винних до відповідальності. В той же час в архіві судових справ Нового Коша Запорозької Січі можна знайти непоодинокі приклади  відстоювання інтересів козацької громади саме за допомогою окремих ухвал, а точніше, окремих наказів Генеральної військової старшини.     

Конституцією України передбачено створення системи досудового слідства і введення законів, що регулюють її функціонування. Підготовку відповідних законопроектів покладено на Комісію з питань реформування правоохоронних органів, яку створено в 2001 році Указом Президента України. Тобто система попереднього розслідування вступила в стадію реформування, що підкреслюють положення Концепції судово-правової реформи. Нагальними стають питання про те, як здійснюватиметься реформування, які органи для цього мають бути створені, що означає взагалі термін “система органів досудового слідства”. З цього приводу вже існує декілька думок, і досить широко обговорюється пропозиція представити інститут досудового слідства слідчим-суддею. Відповідно до неї органи досудового слідства мають об’єднатися  спеціальним комітетом, який би входив до системи органів судової влади і таким чином виводився б із підпорядкування виконавчої влади. І хоча інститут “слідчий-суддя” був представлений в судовій системі Запорозької Січі (адміністративна та судова влада в Запорожжі інколи концентрувалася в одній особі), на думку автора, такі кроки нині передчасні, і в дослідженні він зупиняється на конкретних пропозиціях щодо реформування судової системи. Зрозуміло ж, з урахуванням національного досвіду розвитку української держави.

Звичайно, принципи судочинства Запорозької Січі не можуть бути безпосередньо ототожненими з сучасними принципами здійснення правосуддя. Однак ідеї законності, демократизму, гуманізму, соціальної справедливості, гласності, які визначали механізм функціонування судової системи запорозьких козаків, можуть бути трансформовані в загальноправові  принципи правосуддя української держави. Власне, саме загальносоціальні і загальноправові принципи повинні стати засадами реформування судової системи, як це й передбачає Концепція  судово-правової реформи.

Позитивна “елементна база” для подальшого розвитку судової системи, на думку автора, вже існує. Як і передбачає перший етап реформи, народні депутати внесли зміни і доповнення до Закону “Про судоустрій”, Кримінально-процесуального та Цивільного кодексів стосовно одноосібного судового розгляду кримінальних і цивільних справ, про судову перевірку законності арешту або утримання під вартою, про забезпечення підозрюваному і обвинуваченому права на захист. Розроблено і прийнято закони про Конституційний Суд, конституційне судочинство, адвокатуру, нотаріат, судову експертизу. Фактом нарешті став новий Кримінальний кодекс України, що набрав чинності  1 вересня 2001 року. Запланованих змін зазнає структура судової системи, зокрема створюються апеляційні суди, вдосконалено порядок призначення суддів на посади. Всі ці новітні аспекти розвитку судової системи відповідно оцінено і враховано в дисертаційному дослідженні.

У загальних теоретичних Висновках підсумовуються конкретні результати дослідження:

- правосвідомість як соціально багатоаспектне явище за своєю організацією належить до сутнісних духовних чинників суспільного життя і органічно пов’язана з іншими соціальними феноменами, такими як етнос і нація, тому в процесі її дослідження необхідно застосувати етносоціокультурний підхід, який акцентує увагу на необхідності комплексного врахування етнічних, соціальних та культурних чинників. Одним з важливих методологічних аспектів розвитку національного правознавства, його кодифікації є застосування філософських узагальнених закономірностей діалектики суспільного розвитку для всієї системи юридичних знань, відокремлення в цій системі особливої світоглядної структури знань про правосвідомість, її сутність та форми реалізації. На цій основі повинна ґрунтуватися розробка технології законотворчого і законозастосовчого процесів;

- аналіз етносоціальних чинників державотворення та формування правосвідомості дозволяє сформулювати поняття “національна правосвідомість”, яку дисертант визначає як синтез індивідуальної та колективної свідомості, що виникає внаслідок формування нації, національної інтеграції, закріплення етносоціокультурних цінностей в сфері правовідносин; вона визначає ступінь адаптованості етнокультурного світогляду в державотворчий і суспільний процес, а також міра проникнення правової спроможності у владні нормативно-правові імперативи, в обсяги екстенсивного та інтенсивного соціального розвитку, еволюційного чи інволюційного буття. У національній правосвідомості відображаються історичні традиції та національні звичаї, психологічні властивості характеру нації, усвідомлення потреб та інтересів, умов та особливостей суспільного життя;

- становлення правосвідомості козацтва та його прояв у судовій системі Запорозької Січі визначило не лише давньоруське звичаєве право, стародавні етнічні джерела права, але й концепти римсько-християнського права, правових систем Речі Посполитої та Московської держави, хоча останні за своєю суттю були паліативними. Судова система Запорозької Січі наприкінці XVII-XVIII століть, запозичивши найкращі здобутки іноземних правових систем, залишалася самобутньою  й  унікальною, а її форми і принципи стали виявом національного духу правосвідомості козацької етносубгрупи;

- дієві принципи судочинства Запорозької Січі відображають їх кореляцію з інтелектуальною рефлексією українського суспільства XVII-XVIII століть та базуються на культурних традиціях етносоціуму; судова система Запорозької Січі – одна з визначальних складових етногенези українського народу, їй притаманні принципи судочинства, загальносоціальним підґрунтям яких були ідеї законності, демократизму, гуманізму,  гласності,  рівності громадян перед законом;

- судова система Запорозької Січі  є критичною ознакою самобутності нації. Через призму особливостей власної судової системи істотно виявляється   правосвідомість, індивідуалізм етносу. Суто національне в судовій системі того чи іншого народу входить до надбань світової культури і збагачує її;

- оскільки принципи судочинства Запорозької Січі мають витоки з загальнолюдських цінностей, доцільне врахування їх редукованих норм у розробці програмних положень сучасної Концепції судово-правової реформи. Історичний досвід судової системи Запорозької Січі дає багатий матеріал щодо реформування судової системи: практика вітчизняної судової системи, її побудова та діяльність достатньо доказово свідчать про те, що ця гілка влади працює далеко не так, як того вимагають загальновизнані стандарти демократичної правової держави.