| summary: | У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми дисертаційного дослідження, стан її наукового опрацювання та зв’язок із науковими програмами, планами і темами; визначено мету, завдання, об’єкт, предмет, емпіричну базу й теоретико-методологічну основу роботи; сформульовано основні теоретичні положення наукової новизни дослідження, які авторка виносить на захист, і вказано на науково-теоретичну й практичну значимість дослідження; наведено відомості про апробацію результатів дослідження, публікації з теми роботи, її структуру, зміст та обсяг.
Розділ перший “Джерельна база та методологія дослідження” складається з двох підрозділів, в яких проаналізовано наукову літературу, дотичну до проблеми дисертаційного дослідження, а також обрано методологію дослідження.
У підрозділі 1.1 “Ступінь наукового опрацювання проблеми” проаналізовано стан наукового розроблення досліджуваної теми.
Аналіз джерельної бази показав, що сучасна українська юриспруденція містить чималий багаж як теоретичних, так і практичних кримінально-правових напрацювань (М. Бажанов, В. Галаган, А. Іщенко, М. Коржанський, М. Костицький, В. Кузьмічов, Є. Лук’янчиков, В. Маляренко, О. Пташинський, С. Стахівський, В. Сташис, В. Тацій, О. Тимчук, Л. Удалова, О. Шинальський та ін.), що стосуються інституту покарання. Значна частина українських дослідників, продовжуючи традиції радянської науки, у дослідженнях оминають філософсько-правовий аспект. До використання філософського підходу в сфері кримінального права і процесу одними з перших звернулися вітчизняні науковці: В. Бачінін, М. Братасюк, А. Нікітін, В. Махінчук, О. Микитчик, С. Пепеляєв, М. Костицький, Н. Мельничук та ін. У підрозділі констатовано, що на дисертаційному рівні поки що залишилася поза увагою проблема контамінації раціонального та гуманістичного вимірів у інституті покарання. Недооцінювання ролі гуманістичного виміру та необхідності якісно нової форми раціональності в науках кримінально-правового спрямування (кримінальне право і процес та кримінально-виконавче право) є в значній мірі підставою неспроможності досягнення позитивних успіхів у реформуванні правової системи України.
Наголошено, що на трактування раціонального та гуманістичного в західноєвропейській філософії права здійснювали значний вплив діаметрально протилежні типи праворозуміння: легізм і юснатуралізм, які на різних історичних етапах виконували домінуючу роль у правовому розвитку.
Гуманізм – це ставлення до людини, пройняте турботою про її благо, повагою до її гідності; це людяність; віра в початково позитивну природу людини, визнання її самодостатньою автономною особистістю, здатною до усвідомлення власної та інших осіб унікальності і самоцінності; визнання нелюдяним усього, що сприяє відчуженню людини, утилітарному поводженню із нею. До проблеми гуманістичного виміру людського буття з позиції природно-правового підходу зверталися: О. Бандура, М. Бердяєв, І. Бичко, Ю. Бондар, В. Вовк, О. Гвоздік, С. Головатий, О. Грищук, Д. Гудима, В. Денисенко, В. Ільїн, М. Кашуба, М. Костицький, В. Кравець, Н. Кушакова-Костицька, І. Лихолат, О. Маноха, Г. Попадинець, Л. Петрова, Ж.-П. Сартр, С. Сливка, В. Шкода та ін.
У роботі використано дослідження з позитивістсько-раціоналістичним підходом до права, в якому знехтувано антропологічні засади права. І. Бентам, Г. Кельзен, Дж. Остін, Г. Харт та інші трактують раціональне, в контексті позитивістсько-легістського мислення, як логічно впорядковане, загальноприйняте, загальнозначиме, нормативне, систематизоване, утилітарне, ґрунтоване на чіткій системі понять. Дисертантка зробила висновок, що технократичне, механістичне, раціоцентричне, позбавлене гуманістично-духовного наповнення, зараціоналізоване мислення є передумовою формування неправової держави з її репресивно-інквізиційними методами. Репресивність інституту покарання у радянському тоталітарному суспільстві досліджували: В. Бачінін, Е. Соловйов, В. Кудрявцев, І. Упаров, В. Маляренко та ін.
Однією з провідних ідей дисертації є твердження про необхідність у правовій культурі постмодерну нової форми раціональності, поєднаної з метафізичним аспектом, ціннісно-гуманістичним виміром тощо; раціонального, що базоване на засадах юснатуралізму, орієнтоване на людину як найвищу цінність, справедливе, загальноприйняте, загальнозначиме, доцільне тощо. Таке трактування раціонального знаходимо у науковців: І. Бичка, В. Вовк, А. Козловського, М. Козюбри, С. Максимова, О. Манохи, М. Марчука, Ю. Оборотова, С. Пепеляєва, О. Соболь, О. Тихомирова та ін. На думку дисертантки, дана форма контамінації гуманістичного та раціонального має лежати в основі сучасного інституту покарання.
Формування нової форми раціональності неможливе без урахування багатовимірності природи людини та її ролі в кримінальному праві (творця кримінального закону, справедливого судді, виконавця вироку, потерпілого, злочинця). Про це йдеться у працях: В. Бігуна, В. Бліхара, Х. Гайєка, Ю. Голіки, В. Казміренка, В. Медведєва, О. Морозова, Т. Оноре, Л. Петрової, В. Рибалки, С. Стахівського, В. Синьова, Л. Фуллера, С. Яковенка та ін.
У роботі використані праці класиків філософії кримінального права, в яких містяться певні аспекти досліджуваної проблеми (поняття покарання, види покарань, “за” і “проти” смертної кари, особливості призначення і виконання покарань тощо): Арістотеля, Ч. Беккаріа, Г. Гегеля, Ад. Грінса, Д. Дріля, Й. Колера, Ч. Ломброзо, Ш. Монтеск’є, П. Сорокіна, М. Фуко та ін.
Історико-правовий аналіз нормотворчої і правозастосовчої спадщини європейської цивілізації здійснювали: Е. Аннерс, Г.Дж. Берман, В. Гончаренко, Р. Ієрінг, Й. Колер, В. Маляренко, З. Черніловський та ін.
Низку аспектів проблеми гуманізації пенітенціарної системи досліджено в роботах О. Букалова, О. Джужи, А. Кирилюка, В. Льовочкіна, А. Степанюка, В. Павлова, О. Пташинського та ін.
У підрозділі 1.2 “Методологічні підходи до проблеми дослідження” зазначено, що у дисертаційному дослідженні використано методологію некласичної науки з характерними для неї плюралістичним підходом, філософськими та ірраціональними методами пізнання (герменевтики, релятивізму, екзистенціальний, феноменологічний).
Найуживанішими в сучасних кримінально-правових дослідженнях є діалектичний, соціологічний, системного аналізу, анкетування, статистичний, функціональний, історичний, системно-структурний, формально-логічний методи та інші, що дає ефект часткової, неповної істини, урізує, збіднює знання про правові явища. Філософія права пропонує для дослідження права, його феноменів низку різноманітних підходів, принципів, способів тощо, які загалом отримали назву філософсько-правові. Із-поміж них авторка особливо наголосила на двох методах – антропологічного підходу до права та ціннісному (аксіологічному). З їх допомогою розкрито необхідність утвердження в інституті покарання сучасної України ціннісно-гуманістичної раціональності.
Вказано на використання загальнонаукових методів: індукції, дедукції, синтезу, системного аналізу, сходження від загального до конкретного, співпадання логічного й історичного тощо, що дозволили побачити інститут покарання як складне системне явище та взаємодію його з іншими інститутами права.
Без застосування спеціально-правових методів (формально-догматичного, історико-правового, порівняльно-правового, культурно-правового, соціологічно-правового) неможливо розкрити інститут покарання в європейській правовій традиції.
Розділ другий “Співвідношення раціонального та гуманістичного вимірів в інституті покарання у контексті західноєвропейської правової традиції” складається з трьох підрозділів. У них досліджено правову ідеологію, нормотворчість і юридичну практику сфери кримінально-правових відносин домодерної та модерної епох, а також ХІХ – першої половини ХХ ст., що посприяло розкриттю особливостей розвитку різних комбінацій раціонального та гуманістичного в інституті покарання у контексті європейської правової культури.
Підрозділ “Інститут покарання в епоху європейського домодерну: основні характеристики” розкриває вплив правової культури грецької і римської античності, середньовіччя та Відродження на особливості розвитку інституту покарання.
Юснатуралістична ідеологія епохи домодерну ґрунтувалася на ідеї раціонального, органічно поєднаного з морально-етичними та релігійними цінностями – істини, добра, справедливості, гармонії, краси, порядку, милосердя, свободи, формальної рівності для однойменних суб’єктів. Мислителі домодерну шукали джерела людської розумності у вищих надприродних проявах сущого: в античності – у природно-космічному бутті з його законом Долі; у середньовіччі – в Божественному розумі, пануючому у Всесвіті; у Відродженні – у Богові та розумно-творчій природі людини. Античне трактування закону Долі заперечувало наявність у людини вольового критерію осудності як обов’язкової ознаки будь-якого суб’єкта правових відносин, у т.ч. суб’єкта злочину, що значною мірою зумовило відсутність в античній правовій реальності повноцінної особистості та утвердження антигуманних покарань.
У середньовічній християнізованій правовій реальності в основу розвитку інституту покарання покладено ідеї розумності людської душі й тіла та свободи волі, які були критеріями правомірності людських вчинків. Здійснення людиною розумного вибору залежало від пізнання нею Божественного розуму, що було неможливим без використання ірраціональних засобів.
Незважаючи на успадкування жорстоких видів покарань римського права, для канонічного права характерними стали відмова від ірраціональних методів кримінального процесу і заборона застосування тортур як засобів отримання доказів, сформовано відомі сучасності кримінально-правові конструкції злочину, вини, суб’єкта злочину тощо.
В епоху Відродження вперше у світовій правовій думці прозвучали неприйнятні для суспільної свідомості та правової практики домодерну ідеї, через століття реалізовані в практичному житті: нищівна критика наявної системи покарань та запровадження гуманніших і раціональніших форм каральної політики (відміна смертної кари та впровадження за майнові злочини примусових виправних робіт).
У підрозділі 2.2 “Специфіка співвідношення раціонального та гуманістичного вимірів в інституті покарання доби західноєвропейського модерну” висвітлено особливості новоєвропейського правового мислення та його вплив на нормотворчу і правозастосовчу діяльність у сфері реалізації кримінальних покарань.
Зазначено, що розвинені юснатуралістичним мисленням ідеї природних невідчужуваних прав людини, громадянського суспільства, суспільного договору та відповідальності влади перед людиною мали сприяти утвердженню автономної особистості, повноцінного суб’єкта правових відносин. Перевага в епоху модерну емпіричних методів у дослідженні людини зумовила механістично-плоске розкриття її сутності, трактування людини як суто біологічної істоти.
Поява перших кримінальних кодексів, що містили гуманістичні концептуально оформленні розумні догми (відміна середньовічних катувань, свавілля суддів та смертної кари; проголошення принципу рівності між злочином і покаранням; визнання виховного впливу на злочинця тощо) – це результат боротьби між прогресивними юснатуралістичними філософсько-правовими поглядами на людину, інститут покарання та, властивою для легізму, закоренілою практикою жорстоких покарань. Проте модерний розум, звільняючись від особистісно-ціннісного виміру та метафізики, замість знаходження істини в кримінальному праві зводить його до сукупності норм, звертаючи увагу більше на зовнішню форму, а не зміст. У пошуку нових для модерного суспільства підходів до мети покарання та його видів у науці кримінального права має перевагу корисливий розум легіста, який, на відміну від схожих ідей гуманістичної філософсько-правової ідеології, прагнув реалізувати на практиці насамперед жорстко утилітарні види покарань – штрафи, тюремне ув’язнення з використанням праці засуджених тощо.
У підрозділі 2.3 “Західноєвропейський інститут покарання XІX – першої половини ХХ століття: дилема гуманістичного і раціонального” наголошено на ідеї усвідомлення необхідності пошуку нових, відмінних від епохи домодерну і модерну, філософсько-правових підвалин інституту покарання як представниками філософської еліти, так і суб’єктами нормотворчої та правореалізуючої діяльностей.
Панівною правовою ідеологією в цю епоху є легізм із його антигуманною сутністю і раціональністю, вільною від ціннісно-гуманістичного виміру. Наукова раціональність індустріальних держав, залишивши поза увагою історію, культуру, цінності, мораль, менталітет і характер народу, дбала про стан науково-технічного прогресу та рівень економічного розвитку суспільства, що зумовило швидкий розвиток пенітенціарної системи.
Прагматично-раціоцентричне, технократичне мислення проявилося на практиці різким відчуженням особистості, втратою її ідентичності та унікальності, знеціненням людського життя. Як реакція, виникли нові напрямки філософсько-кримінально-правових досліджень (герменевтичний, екзистенційний, феноменологічний, філософія “серця”), які акцентують на однобічності, зараціоналізованому обґрунтуванні соціально-правових явищ.
У підрозділі вказано на певні прояви практичної гуманізації кримінально-правових відносин, невідомих раніше кримінальному праву попередніх епох: умовне і превентивне ув’язнення, підтримання обвинувачення прокурором, залучення адвоката у стадію досудового слідства, поява омбудсмана, участь у судовому засіданні присяжних, принцип невинуватості, заперечення теорії формальних доказів, заборона тортур, зменшення випадків застосування смертної кари тощо.
У третьому розділі “Проблема гуманізації інституту покарання в контексті правової реформи в сучасній Україні” показано образ як людини європейського постмодерного суспільства загалом, так і людини-злочинця зокрема. Досліджено репресивно-каральну парадигму в інституті покарання України радянського періоду й наголошено на низці легістсько-правових ідей, що і сьогодні знаходять своє відображення в українському інституті покарання, та обґрунтовано необхідність їх подолання.
Підрозділ 3.1 “Людина в сучасній європейській правовій культурі” розкриває образ людини постмодерної європейської правової культури.
Зазначено, що форма раціональності епохи модерну зазнає різкої критики з боку представників постмодерну за її прагматизм і вузьконормативність. Уявлення про норму права як явище, освячене авторитетом держави, яка являє собою уособлення розуму, а отже, і все, що висловлене від її імені, не може бути нерозумним, в умовах постмодерної дійсності є застарілим, взірцем неісторичного правового раціоналізму.
Події, які сколихнули людство у ХХ столітті, розкрили силу людського розуму, проте не його велич. Виникло чітке усвідомлення небезпеки розвитку науки і техніки на “оголеному” раціоналізмі та необхідності у новому типі раціональності.
Якість нового типу наукової раціональності залежить від: шкали цінностей суспільства й місця у ній людини; від знань про сутність людини, її образу в праві; спроб усвідомлення причин і намагань попередження людської злочинності тощо. В аксіологічній системі європейської постмодерної правової культури (верховенство права, рівності, шани до людської гідності, свободи, демократії, справедливості, толерантності, ненасильства тощо) статусом найвищої цінності в національному та міжнародному просторі наділено саме людину.
Постмодерне мислення, іронізуючи над модерністською стратегією вдосконалення науково-технічними засобами духовності людини, визнає наявність позараціональних елементів у праві (відображення насамперед ідеології християнства), що творчо впливають на формування особистості, допомагають їй пережити непоодинокі гіркі прояви сучасної екзистенціальної ситуації. Усе це зумовлює необхідність утвердження парадигми одухотвореної раціональності, яка синтезує досягнення науки, філософії і християнського гуманізму.
Процеси інтеграції зумовлюють утвердження людини як суб’єкта права власної країни, так і права європейської спільноти, визнання її правосуб’єктності. Одухотворений розум підказує людині необхідність по-новому глянути на свої права і гарантії їх захисту. Загальнозначущі європейські стандарти в сфері кримінально-процесуального провадження, призначення та виконання покарань визнають вищими щодо національних норм та є орієнтиром у гуманізації і раціоналізації інституту покарання, ґрунтуються, замість утилітарних міркувань, на гуманній доцільності. Це свідчить про реальне утвердження раціоналізованого гуманізму чи гуманістичного раціоналізму в інституті покарання західноєвропейської правової культури.
У підрозділі 3.2 “Репресивно-каральна парадигма в інституті покарання України радянського періоду” дисертантка розкриває зміст легістської раціональності, що перебувала в основі кримінальної політики радянської України.
Відсутність у “країні рад” інститутів громадянського суспільства сприяла нігілістичному ставленню людини до правових цінностей, відстороненню від державотворчих процесів, контролю над думкою й маніпулювання нею, і, що важливо, призвела до деперсоналізації, тобто розчинення у пролетарській масі, нівелювання особистісної неповторності та своєрідності. Під тиском державного етатистського патерналізму з-поміж розуму й нерозуму радянська людина надала перевагу пасивному сприйняттю правової реальності (нерозуму). Їй були байдужими нормотворчі й правозастосовчі процеси інституту покарання, оскільки доправова свідомість, ґрунтована на легізмі, не здатна піддавати аналізові, критиці даровані псевдоправові, штучно створені, продукти держави-благодійниці.
Радянське кримінальне право заперечило релігію, мораль, знехтувало науковим підґрунтям і постмодерною філософією з її одухотвореною раціональністю.
Утвердженню в радянську епоху жорстко-утилітарного раціоналізму сприяло домінування політики, партійної ідеології, економічної вигоди над правом. Так, у кримінально-правових відносинах суб’єктивні цілі адміністративно-командної системи не відповідали об’єктивній необхідності інституту покарання, що призвело до заперечення тих позитивних результатів, задля яких покарання як соціально-правове явище існує та є цінністю. Стосовно покарань панувала політика знищення, залякування, помсти, а в основі діяльності пенітенціарної системи була ідея отримання якомога більшої віддачі від використаної праці ув’язненого за мінімальних матеріальних затрат на його утримання. Інститут покарання ґрунтувався на раціоцентричному мисленні модерної епохи, вільному від метафізики, гуманістично-ціннісного виміру тощо.
У підрозділі 3.3 “Необхідність та особливості гуманістичного реформування інституту покарання в посттоталітарній Україні” звучить ідея докорінного реформування інституту покарання сучасної України на засадах юснатуралізму, що є гуманістичним за суттю.
У підрозділі розкрито складність, антиномічність і багатоаспектність покарання, залежність його змісту від пануючого в сучасній Україні типу правового мислення. Звучить ідея відповідності стану інституту покарання рівневі розвитку українського суспільства. Неврахування цього призведе до малоефективності будь-яких досліджень і практичних перетворень в Україні.
Наголошено на доцільності увідповіднення національного інституту покарання міжнародно-правовим стандартам прав людини, результатам досягнень постмодерної української та європейської гуманітарної науки, менталітету українського народу, його цінностям, загальнолюдській моралі.
У роботі розвинено положення про невідповідність кримінально-правових норм, що розкривають мету покарання, та практики їх реалізації юснатуралістичній традиції. Порушено проблему подолання у мисленні працівника правоохоронної системи образу людини-злочинця як часткової істоти, а не цілісної, з духовним виміром, що, в свою чергу, породжує іншу проблему – трансформацію катувань і тортур у нові форми (захворювання в місцях позбавлення волі на туберкульоз та ВІЛ-інфекцію, протиправні арешти та ін.). Уникнути цього, на думку дисертантки, можна: по-перше, змінивши легістське мислення працівника правоохоронного органу на правове, в якому людина виступає як цілісна особистість; по-друге, навчивши людину усвідомлювати себе самоцінністю, розвинувши в ній почуття людської гідності, здатність захищати себе та свої права тощо.
Доведено, що на практику реалізації інституту судимості в українському суспільстві вплинула біологізаторська концепція джерел злочинності. А розроблене наукою кримінального права поняття “судимість”, як особливе правове становище особи, що виникає у зв’язку з винесенням обвинувального вироку й призначення покарання і тягне певні, несприятливі для засудженого, правові наслідки, які виходять за межі покарання, призводить до хибного розуміння правового статусу засудженого, порушень основних прав особи, яка вже відбула кримінальне покарання, що належать їй як громадянинові держави. Такий підхід щодо даного інституту права суперечить ст. 2 і 29 Загальної декларації прав людини ООН від 10 грудня 1948 р. та ст. 24 чинної Конституції України. Запропоновано вдосконалити інститут судимості, зберігши за ним лише кримінально-правові наслідки (враховувати при визнанні рецидиву злочинів; враховувати як кваліфікуючу ознаку; виступати як обставина, котра обтяжує покарання тощо). |
