Трофименко В.А. Розум та воля як антропологічні основи права

summary

У вступі обґрунтовано актуальність, ступінь наукової розробки, зв’язок з науковими програмами, темами, планами, визначено мету і завдання, об’єкт та предмет дослідження, висвітлено наукову новизну, теоретичне та практичне значення одержаних результатів роботи, наведені дані про апробацію та структуру роботи.

Розділ 1 “Розум і воля у класичній та сучасній філософсько-правовій літературі” присвячений дослідженню історичного розвитку філософського та філософсько-правового розуміння основних здатностей людини – розуму та волі.

6

У підрозділі 1.1 “Формування уявлень про розумну природу права” міститься аналіз та систематизація уявлень про природу розуму як людської здатності, яка є головною для формування права, і на цій підставі простежується  тенденція правового раціоналізму у філософії права.

Увага давніх греків до проблеми співвідношення між чуттєвим і надчуттєвим дала їм змогу визначитись  у ставленні до розуму як до притаманної кожній людині здатності, що підноситься над почуттям. Завдяки такому розрізненню були зроблені в подальшому перші кроки до чіткого виокремлення права емпіричного, тобто реально діючого, та належно-ідеальної моделі права. Однак полісна система, в якій правова система розглядалася лише з позицій певного міста-держави, не дала можливості обгрунтування універсальності права. Після створення єдиного для всієї Римської імперії права та постановки проблеми його дотримання різними народами філософи вважали розум єдиним джерелом універсальних принципів права. В епоху  середньовіччя  під

хід до права як творіння Божого розуму показав можливість пошуку чинників права в надправових духовних реаліях.

Філософи Нового часу почали розглядати розум уже не як ознаку виокремлення людини з тваринного світу, а як ознаку її власної природи. Таке  ставлення  обумовило  не тільки обґрунтування раціона льної природи права, але й прагнення вивести всі правові положення з розуму. Це був період домінування догматичного правового раціоналізму (Б. Спіноза, Х. Вольф, С. Пуфендорф).

У класичній німецькій філософії на підставі дослідження розуму набуло систематичності метафізичне обґрунтування антропологічного

характеру права. Філософія права І. Канта наголошує на автономності людини, тобто її здатності самостійно розуміти  загальний смисл права і дотримуватися його. Виводячи таке право, людина повинна  керуватися категоричним імперативом – правилом, яке вимагає погодження свободи одного зі свободою всіх. Г. В. Ф. Гегель зробив спробу поєднання у своїй філософсько-правовій системі розумних та вольових чинників походження права. Право, за Гегелем, розумне, бо належить до істинної реальності, а те, що дійсне, на його думку, є розумом. Оскільки ж розум реалізується через вільну волю, то і право постає в Гегеля як буття вільної волі.

У подальшому розвитку правовий раціоналізм набуває нових форм антиметафізичної спрямованості, орієнтуючись на поняття інтерсуб’єктивності та комунікативного розуму.

На підставі історичного аналізу було виведено поняття розуму у праві: це вища духовна здатність людини, що спрямована на пізнання універсальних  правових цінностей та зв’язків між ними з метою визначення механізмів трансформації і реалізації ідеального праворозуміння у практично використані норми.

7

Водночас історичне дослідження виявило істотну обмеженість розуму – неможливість реалізації результатів розумової діяльності людини в емпіричній дійсності без опосередкування іншими здатностями.

У підрозділі 1.2 “Проблеми волі в аспекті пошуку механізмів реалізації права”  досліджена друга з основних людських здатностей – воля. В античні часи дослідження волі як основи права не набуло ознак самостійного вчення, що пов’язано з загальним логоцентричним характером давньогрецької філософії. Оскільки воля розглядалась у її підпорядкуванні розуму, акцент робився не на свободі волі, а на її обмеженні (Демокріт, Платон, Арістотель, Цицерон).

У середньовіччі було зроблено першу спробу пов’язати дослідження волі з її місцем та роллю в житті людини. Виходячи з того, що людина  –  це  Боже  творіння,  Августин у волі вбачав джерело праведної поведінки, а  І. Скот  Еріугена  розглядав волю як бар’єр між тваринним і людським існуванням. З цього  часу починається формування правового волюнтаризму, яскравим представником якого був Д. Скот, котрий вважав, що джерелом права є воля Бога і що її, подібно до волі суверенного правителя, ніщо не зв’язує.

У XV–XVI століттях волюнтаризм набув вияву в концепції залежності права від волі правителя (Н. Макіавеллі). У XVII–XVIII століттях тенденція правового волюнтаризму реалізується в концепціях

суспільного договору, в яких право постає як наслідок згоди людей, а тому є похідним від волі суверена (Т. Гоббс) чи волі народу (Дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо).  При  цьому  Дж.  Локк  закону  та державі надає  функції

гарантування вільної поведінки людини, а Ж.-Ж. Руссо розглядає цю проблему в аспекті співвідношення індивідуальної і спільної волі.

Значним внеском у розуміння ролі волі стали праці представників німецької класичної філософії – І. Канта і  Г. В. Ф. Гегеля. Кант вирізняв два аспекти волі – як пристосування до закону природи, отже, не вільної, і як не підкорення природному закону, отже, вільної. Другий аспект дає змогу відмовитися від впливу  емпіричних  мотивів  людської  поведінки і мати як підставу

правової поведінки категоричний імператив, підкорення якому є моральним обов’язком людини. Тому Кант вважав волю людини як суб’єкта права розумною волею. На думку Гегеля, розум та воля є двома формами ставлення  людини одна до одної – теоретичною і практичною. Завдяки волі дослідження розуму реалізуються на практиці. Особистітсть як суб’єкт права виражає свою волю у власності, у договорі з іншими людьми та у ставленні до закону.

Позиція А. Шопенгауера, який проголошує примат волі над розумом, є класичним виявленням волюнтаризму. Через волю він визначає поняття права, яке базується на запереченні неправди. Під правом філософ розуміє ситуацію, коли вчинок людини не проникає у сферу іншої

8

волі і не порушує її. Воля посідає центральне місце у правовому вченні марксизму, центральною тезою якого є положення про право як вияв і закріплення волі панівного класу. До волюнтаристської може також бути віднесена прагматистська концепція В. Джемса. Він розглядав волю як вищу здатність, якій підкоряється розум, а право тлумачив як механізм надання допомоги в тих випадках, у яких неможливе одне, прийнятне для всіх рішення.         

На підставі історичного досвіду було виведено таке поняття волі у праві, як здатність до вибору мети діяльності та до внутрішніх зусиль, необхідних для її втілення, внаслідок якої підтверджуються і реалізуються правові цінності, визнані розумом.

Водночас було виявлено основну обмеженість волі, яка полягає в тому, що без керування розумом вона втрачає орієнтири, а це може привести до негативних наслідків.

У підрозділі 1.3 “Розум та воля як взаємодоповнюючі основи права”  дається огляд сучасних поглядів на розум та волю у правовому вимірі і формується авторська позиція щодо цієї проблеми. 

Аналіз сучасної західної філософії права дав можливість виявити підходи, в яких виявляється тенденція поєднання розуму та волі на підставі  антропологізації праворозуміння. До таких підходів належать:

концепція ціннісного підходу до права Г. Радбруха, соціологічна юриспруденція  Р. Паунда,  концепція  правового  реалізму  О.  Холмса, для яких харктерні пошуки підстав права в емпіричній реальності, та концепції філософсько-антроплогічної спрямованості (М. Мід, П. Рікьор, О. Гьофе), які орієнтуються на рефлексивне обґрунтування місця та ролі основних здатностей людини у праві.

Реформування правової системи в пострадянських державах обумовило  необхідність пошуку адекватних  форм обґрунтування  права з урахуванням головних тенденцій розвитку західної філософії права. У процесі критичного аналізу пострадянської літератури акцентовано увагу на таких аспектах проблеми: пошуки оновленої методології права  (Л. В. Петрова, В. М. Шаповал), проблема співвідношення раціонального та нераціонального у правотворчості                  (І. П. Лихолат), антропологічний характер права (А. І. Ковлер, А. А. Козловський), історичний розвиток розуміння філософсько-правових проблем (В. А. Бачинін, К. К. Жоль, В. І. Кузнецов), взаємозв’язок між розумом та волею як основами права  (В. В. Шкода) тощо. На підставі такого аналізу формуються вихідні положення авторської позиції щодо розуміння місця й ролі розуму та волі у праві.

Передусім наголошується на тому, що розум та воля як антропологічні основи права мають бути взаємодоповнювальними поняттями. При такому розумінні компенсується обмеженість як

9

розуму, так і волі, яка не дає можливості для повної реалізації цих цінностей у праві при ізольованому їх розгляді.

При розгляді спільної дії розуму та волі було звернуто увагу на здоровий глузд як на ланку зв’язку між розумом та волею. Здоровий глузд як початковий рівень мислення, на якому проводиться оперування  вже  існуючими поняттями,  є  та основа, на яку спирається позитивне право. Саме в орієнтації на здоровий глузд, що призводить до відмови від моральних елементів змісту права, полягає обмеженість правового позитивізму.

Дослідження розуму та волі у їх єдності дає змогу подолати їх обмеженість і вивести механізм їх взаємодоповнення: наслідком розуміння людиною смисла права є її готовність бути відповідальною за свої вчинки, реалізовані у вольовій поведінці. Взаємодія основних здатностей людини допомогає гармонізувати суспільні  (об’єктивні)  та 

моральні (суб’єктивні) аспекти права і робить можливим створення врівноваженої ефективної правової системи.

Розділ 2 “Моделі поведінки як прояв ставлення людини до права” присвячений докладному розгляду основних моделей  поведінки людини, які розрізняються за критерієм ставлення людини до права. Виокремлюються автономна, гетерономна та девіантна моделі поведінки, в яких знаходять втілення стани людського буття – внутрішньоправовий, зовнішньоправовий та протиправний.

У підрозділі 2.1 “Автономна модель поведінки” розкривається сутність поведінки, орієнтованої на раціональні особистісні  принципи,  які  усвідомлюються  та створюються людиною до державних встановлень та незалежно від них. У межах цієї моделі поведінки людина дотримується правових норм не з остраху примушення, а з поваги до права. Антропологічними умовами такого ставлення до права є наявність у особистості таких якостей, як почуття власної гідності, здатність до самовизначення та взаємного визнання.

Почуття власної гідності – це сприйняття людиною власної цінності, яку слід відстоювати в боротьбі за існування. Тільки гідна людина здатна знайти  правильне вирішення конфлікту між духовним та інстинктивним і створити гідне право. Така людина поводить себе, виходячи з універсальних цінностей.

Самовизначення є умовою реалізації безумовних цінностей, воно є моментом самостійного пізнання. Тому під самовизначенням слід розуміти осмислений прояв ставлення людини до процесів у суспільстві та механізмів їх реалізації, які знайшли свій вияв у вчинках. При самовизначенні стає можливою об’єктивна оцінка та проникнення в сутність вчинків. Самовизначення робить людину самостійною в поглядах  на  добро  та  зло, права та обов’язки, її місце в суспільстві та

10

державі. Це дає змогу автономному суб’єкту права бути здатним до самостійного вольового вибору на підставі пізнаних універсальних цінностей.

Взаємне визнання є необхідною рисою автономної поведінки, яка розкриває двосторонній характер права як активної вольової взаємодії у відносинах між суб’єктами. Воно забезпечує повагу до права через повагу до іншого та обумовлює довіру. Тому зовнішнім вираженням взаємного є права і свободи, що дають змогу людині визначити межі своєї поведінки,  в  яких вона має можливість якнайефективніше  самореалізуватися.  Своє становище у праві людина осмислює як таке, що відповідає її потребам, тому вона і не припускає порушень прав і свобод іншої людини.

Таким чином, автономна модель поведінки орієнтується на власні принципи, які збігаються з універсальними, тобто орієнтуються на інтереси всіх членів суспільства. Вона є самообмеженням розумної волі суб’єкта права.

У підрозділі 2.2 “Гетерономна модель поведінки” розкривається зміст моделі поведінки людини, яка керується у правових відносинах зовнішніми мотивами. Гетерономія передбачає, що людина як член суспільства може жити лише за чужими, ззовні даними їй правилами, що їх підтримують покарання чи  нагорода. Формою причетності до розуму є здоровий глузд. Юридичний позитивізм вважає гетерономну модель поведінки єдино можливою, а тому його розуміння права є ототожненням права з наказом суверена.

Гетерономна модель поведінки базується на тому, що люди не усвідомлюють духовної цінності та життєвого значення права. Вона є формою часткового визнання права – з корисних міркувань чи зі страху покарання. Тому гетерономна особистість неспроможна самостійно визначити напрямок своєї правової поведінки на підставі універсальних цінностей. Керуючись тільки власними інтересами, така людина не має потреби у глибинному розумінні смислу правових норм, тому свою поведінку вона визначає на підставі поверхневого аналізу не так змісту правових норм, як їхнього зовнішнього вираження – форм позитивного права.

Індивідуальні інтереси мають суб’єктивне походження і можуть суперечити інтересам інших суб’єктів. Тому встановлюється позитивне право як система норм, що дають уяву про чіткі межі можливого і забороненого, які являють собою приписи зовнішнього уповноваженого авторитету. Цей механізм забезпечує правове врегу

лювання суспільних відносин, але не потребує  з’ясування глибинного смислу права.

Але підкорення зовнішньому авторитету, як мотив,  що визначає поведінку людини, не відповідає духовній гідності людини. Ставлення до права як прояву лише чужої волі, що прагне зв’язати і обмежити, означає втрату людиною своєї духовної свободи та поваги до себе. Тому правосвідомість, що орієнтується  на гетерономію, є незрілою правосвідомістю. Гетерономна

11

модель поведінки вважається єдино можливою в ідеології патерналізму, в межах якої суб’єкт права розглядається не як дорослий, тобто розумна і вольова особистість, а як неповнолітній, що потребує опіки.

Така орієнтація права на обмеження особистості може довести до його перетворення на систему заборонних норм та санкцій,  яка не маматиме механізмів комплексного впливу на людину і знання правових норм не буде умовою їх ефективного дотримання. Комплексність забезпечується за умови, коли позитивне право набуває орієнтації не лише на гетерономну модель,  що проявляє  зовнішню обмеженість  особистості волею держави та визнання останньої здоровим глуздом за мотивом самозбереження, а й на автономну модель, розвиток якої є кінцевою метою права.

У підрозділі 2.3 “Девіантна модель поведінки” розкривається суть поведінки, яка базується на негативному ставленні до права і виражає неможливість або небажання людини існувати відповідно до загальновизнаних норм і цінностей. Залежно від характеру впливу волі на таку поведінку розрізняються її песимістична та гедоністична форми.

Песимістична форма девіантної моделі поведінки є зворотним боком прояву такої характерної риси природи людини, як її біологічна недостатність, тобто її беззахисність перед навколишнім світом,  але  в  проекції на світ соціальний. Орієнтуючись на автоматичне інстинктивне реагування на стосунки з іншими людьми, ця  людина  відмовляється  від  повноцінного використання таких здатностей, як розум та воля. Саме через це і виявляється слабкість розумових та вольових засад. Відсутність соціально-ціннісних орієнтирів обумовлює байдужість такої людини до життя і несприйняття нею правових заборон.

Гедоністична форма девіантної моделі поведінки притаманна людині, яка єдину мету свого існування вбачає в отриманні задоволення від життя. Прагнення до задоволення робить людину залежною від його об’єктів, внаслідок чого вона вже не керується розумом. Воля, яка не має обмежень з боку раціональних принципів, стає  “нерозумною волею”.  Вона  орієнтується  на досягнення головної мети, попри існуючі в суспільстві норми.

Якщо автономна особистість орієнтується на творення, то девіантна – на руйнування, соціально-правовою формою якого є злочин. Основною причиною злочину в межах песимістичної форми

стає нерозвинутість розуму, коли людина не ідентифікує поняття розуму і тому не оцінює свою поведінку як злочинну. В межах гедоністичної  форми основою  злочину  є  задоволення  –  як мета, для досягнення якої придатні будь-які засоби, в тому числі і злочинні, або ж як  задоволення від скоєння самого злочину, який сприймається як вияв безмежної свободи. В останньому випадку і слабка воля і нерозумна воля трансформуються у “злу волю”, для якої злочин є стан її буття.

12

Наведені моделі поведінки (автономна, гетерономна та девіантна) як наслідок ставлення людини до права мають зовнішні прояви. Це потребує від законодавця та інших посадових осіб при створенні та реалізації нормативних актів враховувати особливості кожної моделі

поведінки. Таке врахування дає змогу ефективного врегулювання суспільних відносин, що існують, та протидії злочинності.

Розділ 3 “Об’єктивація антропологічних основ права у джерелах права” присвячений аналізу формальних джерел права, в яких знаходять вияв змістові антропологічні джерела права – розум та воля, і враховуються головні моделі поведінки суб’єкта права.

У підрозділі 3.1 “Звичай як форма прояву автономії у праві” доводиться, що формування звичаю як джерела права шляхом одноманітної вольової поведінки в подібних ситуаціях протягом тривалого  часу  обумовлює його орієнтацію на особливості автономної моделі поведінки завдяки добровільності виконання. Але виходячи з існування трьох різних моделей поведінки, звичай як джерело права  не може зберегти своєї сили, оскільки  базується лише на внутрішніх моральних нормах поведінки. Зважаючи на це, держава надає звичаю гарантії забезпечення його виконання, внаслідок чого звичай трансформується у правовий звичай. Така трансформація додає йому формального вияву, що, з одного боку, уможливлює для держави передбачення санкцій за його порушення (врахування особливостей девіантної моделі поведінки), а з другого – робить власне формальний його вияв умовою виконання (врахування гетерономної поведінки).

Разом з тим, укоріненість у свідомості людей завдяки звичаю деяких правил поведінки може мати й негативний аспект. Звичай дуже  важко  викорінюється,  навіть  за  повної  його  заборони з боку  держави. Це пояснюється тим, що звичай – джерело права, яке держава лише визнає і гарантує, але не створює його. Тому надання звичаю статусу правового звичаю має своєю метою не припустити проникнення до правової системи антиправових звичаїв.

У підрозділі 3.2 “Закон – універсальне джерело права” акцентується увага на головному джерелі розвинутих правових систем. Як джерело права закон має всі формальні ознаки, завдяки яким здійснюється  правове  регулювання  людської  поведінки.  Через  закон

універсальні правила поведінки конкретизуються та актуалізуються у правах та обов’язках.  Набуваючи  виразу  загального  правила  для всіх

можливих ситуацій, закон існує  як судження про належне, обов’язковість якого міститься в авторитеті законодавця.

Умовою ефективності закону є наповнення його адекватним змістом, що досягається шляхом залучення до законотворчої діяльності громадян,  які  мають  професійні  навички, тобто знання в певній сфері суспільних відносин, та юридичну обізнаність у законодавчій процедурі та процедурі його реалізації. Іншою умовою адекватності закону як регулятора поведінки є характер його

13

оприлюднення з боку держави. Для адекватного сприйняття закону оприлюднення має супроводжуватися роз’яснювальною роботою. Це дає змогу кожній людині засвоїти внутрішній зміст закону й обґрунтувати для себе необхідність його дотримання. У  цьому  разі дотримання норм закону постає для людини як життєво-необхідний процес.

При конструюванні закону слід враховувати, що дотримання його норм здійснюється представниками кожної моделі поведінки на різних підставах. Якщо для автономної моделі такою підставою є закріплення в тексті закону справедливості, то для гетерономної – її доцільний зовнішній вияв у формі прав та обов’язків. Наявність же у законі норм, що кваліфікують діяння як протиправне та встановлюють відповідальність за вчинення такого діяння, дає змогу врахувати ознаки девіантної моделі поведінки.

У підрозділі 3.3 “Судова практика: реагування суспільства на протиправну поведінку” розкривається зміст судової практики як квінтесенції правового регулювання.

Вона має казуїстичний характер, тобто повинна врегульовувати індивідуальні суперечки суб’єктів права. При розгляді справи суддею, з одного боку,  проводиться  інтерпретація  правових норм,  з  другого  – 

конструюються конкретні життєві обставини. Вольова діяльність, таким чином, набуває  змістового вияву.

Умовою об’єктивності судової практики є певні чинники: відокремлення суду від держави, комплектування суддівських кадрів громадянами, які спроможні дати розумну об’єктивну оцінку, публічність судового процесу та винесення рішення, базування процесу на належних доказах.

Невтручання держави в діяльність суду полягає не стільки у повній незалежності суду від держави, скільки невтручання до процесуальної діяльності суду з вирішення конкретних справ.

Умовою приходу до суду громадян, здатних приймати об’єктивні рішення, є створення системи підготовки кваліфікованих та обізнаних спеціалістів (система закладів юридичної освіти та підвищення кваліфікації, система кваліфікаційних органів та система органів відповідальності суддівського корпусу).

Кваліфікованість має виражати здатність судді відокремити своє особисте  ставлення  до  справи від  об’єктивної оцінки ситуації, на підставі якої виноситься рішення. Допомогою в цьому є докази, остаточну оцінку яким дає суддя.

Судове рішення повинне мати силу не тільки для сторін за справою, але й для всіх громадян. Одним з механізмів участі суспільства  в судовому процесі є інститут присяжних. Оцінка присяжних дає змогу судді побачити ставлення суспільства до справи  і тільки на підставі цього винести рішення, яке, будучи прийняте щодо однієї людини, набуває легітимації для всього суспільства.

14

Для кожної моделі поведінки судова практика має своє значення. Для девіантної – судовим рішенням визначається ставлення суспільства до порушення норм, для гетерономної – здійснюється кінцеве вирішення конкретної суперечливої ситуації, для автономної – накреслюються напрямки подальшої самореалізації особистості.

Висновки. У дисертації наведене теоретичне узагальнення і нове вирішення наукового завдання, що знаходить свій вияв у здійсненні комплексного аналізу взаємозв’язку і взаємовпливу розуму та волі як фундаментальних здатностей людини, які виражають природу права, виявляються в різних типах правової поведінки й об’єктивуються у джерелах (формах) права.