| summary: | У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено мету, завдання, об’єкт, предмет і наукову новизну, практичне значення дослідження, наведено характеристику використаних методів дослідження, дані щодо апробації отриманих результатів, структуру дисертації.
У першому розділі – “” – розглядаються теоретичні положення щодо сутності та значення державного регулювання економічних процесів на рівні країни й регіону. Визначено особливості регулювання розвитку АПК як складної багаторівневої соціально-економічної системи.
Найбільш складним з усіх видів управління є управління соціальними процесами, яке поділяється на економічне управління суспільним виробництвом, соціально-політичне управління державою й управління духовною сферою життя суспільства.
Державне управління – це діяльність держави з практичної реалізації законів суспільного розвитку, організації суспільних відносин з метою забезпечення державних інтересів у межах встановленої державної політики. Безпосереднє державне управління виражається в практичній діяльності державних органів з реалізації політики держави, забезпеченні її інтересів. Воно спрямоване на поліпшення використання природних, трудових, матеріальних ресурсів, управління галузями економіки країни й соціальною сферою, охорони права та законних інтересів громадян, громадського порядку.
Аналіз поняття «державне регулювання економіки» дає можливість констатувати наявність тісного взаємозв'язку між державою та економічною системою. Під державним регулюванням економіки запропоновано розуміти сукупність цільових установок, що реалізуються через комплексну систему заходів, які здійснюються державою з метою впорядкування ринкових відносин, досягнення економічної й соціальної стабільності, зведення до мінімуму негативних наслідків ринкового механізму. Стосовно сьогоднішнього стану вітчизняної економіки державне регулювання є способом мобілізації ресурсів для виведення економіки з кризи, формування оптимальної структури економіки, шляхом органічного поєднання прогнозування, стратегічного індикативного планування та заходів державної дії на різні сфери ринку й соціально-економічні процеси в суспільстві.
Управління всіма елементами з одного центру такого складного об'єкта, як економіка не може бути ефективним, тому воно формується за ієрархічним принципом. Основний зміст такої структури полягає у відносній самостійності рівнів управління в межах своєї компетенції й послідовному стисненні управлінської інформації.
Розглядаючи роль регіонів у забезпеченні сталого економічного зростання України, постачання населення продовольством, а також формування регіональних економічних відносин особливого значення набуває система регіонального державного управління. Адміністративно-територіальні органи повинні координувати розвиток усіх елементів суспільного господарства: матеріальне виробництво, природно-ресурсний потенціал, інфраструктура, трудові ресурси тощо, а також різноманітність зв'язків – торгових, економічних, соціальних, екологічних, виробничих.
У цілому під регіоном запропоновано розуміти територію країни, що розвивається в певних більш-менш однорідних природних умовах, що має специфічні особливості перебігу соціально-економічних процесів, із сформованою виробничою й соціальною інфраструктурою, достатньо високим рівнем внутрішньорегіональних виробничо-економічних зв'язків, має адміністративну, фінансову й виробничу-економічну самостійність. Економічна самостійність регіону виражає рівень забезпеченості його економічними необхідними ресурсами для самостійного, зацікавленого й відповідального вирішення соціально-економічних проблем.
Характерними особливостями регіонального відтворювального процесу є: відкритий характер економіки регіону й широкі міжрегіональні зв'язки як необхідний елемент ефективного територіального поділу праці; відсутність жорсткої залежності між отриманим і використаним національним доходом; міжгалузеві диспропорції як наслідок територіального поділу праці й спеціалізації регіонів на виробництві тих видів продукції, які роблять їх конкурентоспроможними.
Реалізація завдань функціонування та розвитку регіону забезпечується через розробку та реалізацію регіональної політики. Регіональна політика розглядається як дворівнева система, повноправними суб'єктами якої є як загальнодержавні, так і територіальні органи влади. Державна регіональна політика є певним просторовим зрізом єдиної макроекономічної політики, що реалізується в країні. Під регіональною соціально-економічною політикою пропонуємо розуміти відносини з приводу поділу й перерозподілу влади між державним центром і регіонами України щодо управління соціально-економічним розвитком територій. Ефективна регіональна політика базується на пошуку й використанні механізмів самодостатнього соціально-економічного розвитку регіону та забезпечується чітким поділом предметів відання між рівнями влади й цілісністю, узгодженістю політики, що ними реалізуються.
Метою регіональної політики є гармонізація просторового розвитку країни шляхом усунення територіальних диспропорцій, що склалися, і забезпечення розвитку регіонів з використанням наявних у них переваг. Під предметом регіональної політики слід розуміти просторову організацію господарства й умов життєдіяльності населення, поєднання інтеграції та самостійності регіонів у єдиному економічному просторі.
Визначено три основні напрями регіональної соціально-економічної політики: забезпечення конкурентоспроможності регіональної економіки шляхом підтримки базових галузей і комплексів, формування ринкової інфраструктури й інститутів; збільшення бюджету регіону й ефективне використання власності; підвищення рівня життя населення регіону та підтримка соціальної стабільності за рахунок пом'якшення соціальної нерівності, забезпечення гарантованого мінімуму соціальних послуг і стимулювання економічної активності населення.
Модель регіональної політики повинна мати такі основні властивості: слугувати інтересам ефективного фінансово-економічного й соціального розвитку регіону; містити в наборі важелів впливу переважно економічні методи, що взаємодіють з організаційно-адміністративними та економіко-правовими; базуватися на довгострокових нормативах-регуляторах, які враховують регіональні умови функціонування; забезпечувати міжгалузеву взаємодію у вирішенні економічних і соціальних завдань.
Під аграрною політикою запропоновано розуміти конституційно й законодавчо закріплену сукупність принципових цільових установок у забезпеченні необхідних економічних і соціальних умов життя сільського населення, що стимулюють ефективне господарювання. Метою аграрної політики в довгостроковій перспективі слід вважати формування ефективного і стійкого агропромислового виробництва, яке відповідало б світовому рівню, забезпечувало продовольчу безпеку країни, насичення ринку доступним для всіх верств населення продовольством і сировиною для потреб промисловості, вирівнювання доходів та інших соціальних параметрів у сільському господарстві з відповідними середніми показниками по країні. Агропромислове виробництво має базуватися на технологіях і техніці, що постійно оновлюються, враховувати вимоги екології.
Під продовольчою безпекою запропоновано розуміти стан економіки, зокрема агропромислового комплексу, забезпеченого відповідними ресурсами, потенціалом і гарантіями, при якому незалежно від внутрішніх і зовнішніх загроз зберігається необмежена в часі здатність держави (суспільства) забезпечувати економічну й фізичну доступність для всіх верств населення життєво важливих продуктів харчування в обсягах, якості й асортименті, що є достатнім для розширеного відтворення кожної особи в звичайних умовах, і мінімально необхідних для підтримки здоров'я і працездатності в надзвичайній продовольчій ситуації. Таке визначення продовольчої безпеки є характерним як для загальнонаціонального, так і регіонального рівня.
Дослідження особливостей регулювання агропромислового комплексу здійснювалося, виходячи з необхідності його вивчення як цілісної багаторівневої динамічної системи. Принциповим моментом при аналізі поведінки агропромислового комплексу як системи є необхідність урахування її нелінійності. У процесі державного регулювання такий підхід дасть змогу враховувати нестаціонарні властивості системи, які призводять до непропорційного її відгуку на вхідний сигнал. Вирішувати проблеми управління необхідно в єдиному комплексі з усіма взаємопов'язаними елементами і стадіями формування, функціонування та розвитку систем управління, в основу якої мають бути покладені відповідні цільові комплексні програми, які мають враховувати нелінійну поведінку суб’єктів агропромислового комплексу. Правильний концептуальний підхід дає можливість створити необхідний багатоваріантний комплекс систем (моделей) управління, обґрунтувати заходи щодо вдосконалення управління з урахуванням ринкових умов з метою підвищення ефективності сільського господарства.
У другому розділі – “” – здійснено дослідження теоретичної проблеми визначення організаційно-економічного механізму регулювання розвитку АПК регіону та узагальнено досвід державного регулювання розвитку сільського господарства в економічно розвинених країнах.
В процесі вибору завдань управління провідна роль в управлінській діяльності належить функціям, конкретним управлінським діям, а також розподілу праці щодо їх здійснення. Функції визначають завдання та зміст роботи суб'єкта управління. Функції управління повинні мати чітко визначений зміст, розроблений механізм її здійснення й певну структуру, в межах якої завершується її організаційне відокремлення. Під змістом розуміються дії, які повинні здійснюватися в рамках конкретної функції.
До основних функцій державного регулювання розвитку агропромислового комплексу слід віднести такі, як: формування й відтворення ефективних суб'єктів ринкових відносин; формування та підтримка стійкого попиту на продукти харчування й сільськогосподарську сировину; підтримка стійкої пропозиції продовольчих та інших сільськогосподарських товарів; формування й підтримка системи цін, що забезпечує стимулювання стійкості пропозиції та платоспроможного попиту населення на продовольчі й інші товари; створення інфраструктури для стійкого функціонування ринків землі, матеріально-технічних ресурсів, капіталу, системи оптових і роздрібних ринків тощо; забезпечення входження суб'єктів АПК як рівноправних продавців і покупців до системи міжрегіональних і міжнародних сільськогосподарських ринків.
Органи державного управління можуть виконати ті чи інші функції регулювання й підтримки стійкого розвитку АПК, якщо формування системи такого регулювання буде засновано на обов’язковій реалізації принципів його організації. До основних таких принципів державного регулювання слід віднести: раціональний аграрний протекціонізм; поєднання економічної та соціальної мети; програмно-цільове регулювання й підтримка аграрного сектора; гарантованість державної підтримки стійкого розвитку АПК; гнучкий, диференційований підхід залежно від форм власності й ефективності господарювання суб’єктів ринку; мотиваційна спрямованість державного регулювання ,таі підтримки; максимально ефективне використання наявних ресурсів; індикативність і директивність державного регулювання.
У сучасних умовах пошуку шляхів виходу аграрного сектора економіки з кризи постає проблема формування ефективного організаційно-економічного механізму. Організаційно-економічний механізм це система важелів, інструментів і заходів інституційної системи державного управління, а також інформаційне і законодавчо-нормативне забезпечення, за допомогою яких організовуються як зовнішні, так і внутрішні виробничо-економічні відносини суб’єктів АПК. Роль організаційно-економічного механізму в економіці передбачає забезпечення необхідних пропорцій у розвитку виробництва, підвищенні його ефективності й рівня життя населення.
У науково-економічній літературі зустрічається застосування термінів різних видів економічних механізмів. Розглядаючи зміст конкретного виду механізму, слід робити наголос не на приставку – «адміністративно-командний» або «ринковий», а на те, в яких економічних і політичних умовах він сформований і функціонує, враховуючи при цьому вплив економічної системи, економічної політики, економічної доктрини. Виходячи з висновку, що існує велика кількість економічних механізмів, на нашу думку, їх доцільно класифікувати за такими ознаками: природою виникнення (сформовані спонтанно; в результаті цілеспрямованих дій уряду; сформовані під впливом тіньових структур); надійністю функціонування елементів (без збоїв; з рідкісними збоями; з частими збоями); адаптації до змін зовнішнього середовища (здатні до адаптації; частково адаптуються; не адаптуються); галузевою ознакою (економічний механізм функціонування АПК; економічний механізм функціонування військово-промислового комплексу тощо); рівня формування й функціонування, тобто за критерієм суб’єктності.
За даними аналізу застосування механізму державного регулювання сільського господарства в економічно розвинутих країнах слід констатувати, що методи й форми впливу держави на агропромисловий комплекс у цих країнах відрізняються різноманітністю, ті чи інші заходи використовуються залежно від реальної ситуації в агропромисловому комплексі й на ринку продовольства. Сьогодні система державного регулювання сільського господарства й суміжних з ним галузей у країнах з розвинутою ринковою економікою – це високорозвинута система, що охоплює в комплексі всі економічні й соціальні аспекти сільського господарства. Узагальнюючи структуру, функцію та важелі системи державного регулювання аграрного сектора в країнах з розвинутою ринковою економікою, визначимо такі основні її характеристики: держава надає потужну фінансово-кредитну допомогу фермерським господарствам (особливі пільгові умови кредитування, оподаткування, бюджетного фінансування); важливе значення в державному регулюванні сільськогосподарського виробництва відводиться контролю за обсягом виробництва, якістю продукції, станом природних ресурсів; функції управління й контролю в системі державного регулювання аграрного виробництва покладено на Міністерство сільського господарства; головна роль у комплексі заходів державного регулювання належить ціновому механізму.
Оцінюючи всі позитивні сторони зарубіжного досвіду, слід зазначити, що просте його перенесення на українське підґрунтя неможливе, оскільки провідні аграрні країни головною метою державного регулювання ставлять боротьбу з перевиробництвом аграрної продукції, а в Україні через наявність значного бюджетного дефіциту багато методів, які активно використовуються у інших країнах, просто неприйнятні.
У процесі дослідження було опрацьовано експертні оцінки з погляду можливості використання зарубіжного досвіду щодо підвищення ефективності функціонування аграрного сектора економіки, а саме: доцільно впровадити в повному обсязі (передача землі в оренду великим фермам, що покращує її використання й економічну ефективність (США); застосування цільових цін, що гарантують стабільний рівень доходу сільськогосподарського товаровиробника (США); зниження відсотків за позиками на модернізацію сільського господарства (Японія); створення Корпорації зі страхування фермерського кредиту (США); адаптивне планування (Японія); застосування погектарних субсидій залежно від зональності господарювання фермера (Фінляндія)); можливе часткове використання (законодавче обмеження максимуму землекористування (Японія); система заставних цін (США)); може бути використано лише за умови зміни аграрної політики України (порогові ціни для товарів, що імпортуються /ЄС/; підтримка цін у сільському господарстві вищі за світові (Швейцарія); ПДВ оподатковуються не всі, а лише деякі товарні групи й за різними ставами (ЄС); при розрахунку податку на майно використовується нижній граничний розмір його вартості, нижче від якого оподаткування не здійснюється (США)).
У третьому розділі – “” – проведено аналіз сучасного стану аграрної економіки Запорізької області, ефективності функціонування організаційної структури регулювання розвитку аграрного сектора та визначено напрями її вдосконалення.
У 2007 р. в Запорізькій області виробництво сільськогосподарської продукції здійснювали господарства населення та 2922 підприємства, з них 2095 (71,7%) – фермерські господарства, 422 (14,5%) – товариства, 214 (7,3%) – приватні підприємства, 29 (1,0%) – підприємства, що мали статус державних, 56 (1,9%) – сільгоспкооперативи та 106 (3,6%) – підприємства інших форм господарювання.
За звітний рік валової продукції сільського господарства було отримано 3005,1 млн грн, що на 21,0% менше, ніж у 2006 р. і майже вдвічі (на 50,9%), ніж у 1990 р. За обсягом виробництва валової продукції сільського господарства область посідає 12-те місце в Україні. Останніми роками спостерігається тенденція зменшення частки виробництва валової продукції сільськогосподарськими підприємствами. Так, у 1990 р. частка валової продукції, виробленої сільськогосподарськими підприємствами, становила 78,4 % загального обсягу валової продукції, а у 2007 р. – 48,3%.
Основною галуззю сільського господарства області є рослинництво. У структурі посівних площ найбільшу частку займають зернові та технічні культуру (порівняно з 1990 р. площа посівів соняшнику зросла на 25,6%). Основні економічні показники галузі тваринництва за останні роки мають тенденцію до погіршення. На початок 2008 р. в усіх категоріях господарств області нараховувалося 132,0 тис. голів великої рогатої худоби. Порівняно з 1990 р. поголів’я великої рогатої худоби зменшилося на 88,4%, у тому числі корів – на 80,7 %, свиней – на 70,8%, овець та кіз – на 94,2%, птиці – на 56,3%. Скорочення поголів’я всіх видів худоби відбулося як у сільськогосподарських підприємствах, так і в господарствах населення. У 2007 р. тривала негативна тенденція випередження обсягів реалізації на забій худоби та птиці в живій вазі над обсягами їх вирощування.
У цілому в області складається рентабельне виробництво сільськогосподарської продукції, але воно досягається за рахунок виробництва рослинницької продукції, при цьому тваринницькі галузі, у своїй більшості, є збитковими (рис. 1). Аналіз рис. 1 засвідчує, що після спаду рентабельності сільськогосподарського виробництва в 1990-2000 рр. на сьогодні ситуація в аграрній сфері швидше характеризує процес стабілізації, ніж розвитку. Причому необхідно відзначити, що більше ніж половина сільськогосподарських підприємств Запорізької області у 2007 р. завершили діяльність зі збитками. Тому сьогодні не тільки розширене, а й просте відтворення більшість господарств за рахунок власних ресурсів є неможливим. |
