ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЗАЙНЯТОСТІ СІЛЬСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ В УМОВАХ РЕФОРМУВАННЯ АГРАРНОГО СЕКТОРА ЕКОНОМІКИ

summary

У вступі розкривається сутність наукової проблеми, що дослі­джується, обґрунтовується вибір та актуальність теми дисертації, висвітлюється рівень її наукової розробленості, формулюються мета й завдання дослідження, визначаються об’єкт і предмет дослідження, характеризуються елементи наукової новизни і практичне значення одержаних результатів, наводяться дані щодо їх апробації.

У першому розділі – “Теоретико-методологічні засади державного регулювання зайнятості сільського населення” – здійснено аналіз стану дослідженості наукової проблеми, уточнено концептуальні підходи до визначення поняття зайнятості сільського населення як об’єкта державного регулювання та обґрунтовано функції органів державного управління з регулювання зайнятості сільського населення, визначено напрями сучасних наукових досліджень з окресленої проблеми.

На основі аналізу наукових праць вітчизняних та зарубіжних учених за темою дослідження було з’ясовано, що в сучасній науковій літературі існують різні трактування сутності зайнятості, її форм, видів, типів, функцій, методів забезпечення, результативності, особливостей форму­вання тощо.

Установлено також, що немає єдиної думки і стосовно понятійно-категоріального апарату зайнятості сільського населення, зокрема існують такі поняття, як “сільська зайнятість”, “зайнятість у сільській місцевості”, “зайнятість сільського населення”, “сільськогосподарська зайнятість”, “зайнятість населення в сільському господарстві”, “зайнятість в аграрному секторі економіки”, “зайнятість робочої сили в аграрному секторі економіки”.

Аналіз наукових підходів до визначення сутності зайнятості дає підстави стверджувати, що тільки продуктивна зайнятість створює матеріальну базу для реалізації будь-яких соціальних програм. Виходячи з цього було зроблено висновок, що, розробляючи заходи щодо формування та реалізації соціальної політики, зокрема у сфері зайнятості сільського населення, у першу чергу варто сконцентрувати увагу органів державної влади на пошуку шляхів підвищення продуктивності його зайнятості.

На базі всебічного вивчення, узагальнення і зіставлення різних наукових підходів сформульовано визначення продуктивної зайнятості сільського населення як зайнятості, яку слід формувати у сільській місцевості за допомогою системи науково обґрунтованих і взаємо­пов’язаних соціально-економічних та організаційно-управлінських заходів, які впливають на всі форми ефективного використання трудового потенціалу в сільській місцевості з урахуванням суспільних інтересів населення щодо забезпечення його продовольчою продукцією та осо­бистих інтересів кожного окремого працівника в отриманні доходу, достатнього для розширеного відтворення його робочої сили.

Установлено, що відносини у сфері зайнятості сільського населення мають свої особливості, пов’язані як із станом соціального розвитку села, специфікою ведення сільського господарства, так і з реформуванням його господарського механізму, змінами структури, організації виробництва, ціноутворення, земельних відносин, форм власності тощо.

Виходячи з цього формування продуктивної зайнятості сільського населення в умовах реформування аграрного сектора економіки має поєднуватись з високою інтенсивністю використання факторів сільсько­господарського виробництва.

У процесі дослідження було здійснене теоретичне узагальнення підходів до класифікації факторів впливу на зайнятість сільського насе­лення: природних, організаційних, економічних, соціальних, техноло­гічних, юридичних, демографічних, психологічних та ін.

З’ясовано, що вихідною передумовою формування державної політики зайнятості сільського населення є всебічне, глибоке вивчення комплексу факторів, що впливають на її державне регулювання. Згадана політика має бути цілеспрямованою і виваженою, комплексно відобра­жатися в програмах сприяння продуктивній зайнятості сільського населення з відповідним організаційно-фінансовим забезпеченням.

Результати дослідження дають підстави констатувати відсутність у вітчизняній науковій літературі чіткого визначення змісту поняття “державне регулювання зайнятості сільського населення”. У зв’язку з цим запропоновано визначення поняття державного регулювання зайнятості сільського населення як сукупності функцій органів державної влади, спрямованих на забезпечення структурованості ринку праці в аграрному секторі економіки, підвищення рівня продуктивної зайнятості сільського населення з метою підвищення рівня його життя.

Установлено також, що важливим структурним елементом механізму раціонального розподілу та використання трудових ресурсів у сільській місцевості є формування ефективної системи органів державної влади, яка шляхом запровадження у практику дієвих механізмів державного регулювання зайнятості сільського населення сприяла б продуктивному використанню та відтворенню трудового потенціалу села. Це потребує постійного моніторингу ефективності управлінської діяльності органів державної влади з питань регулювання зайнятості сільського населення.

У розділі велика увага приділяється аналізу організаційно-функціональної структури державного управління у сфері зайнятості населення України. Також всебічно охарактеризовано повноваження органів державної влади щодо державного регулювання зайнятості сільського населення, розкрито існуючі проблеми горизонтальної та вертикальної координації між різними органами виконавчої влади із зазначеного питання.

Наголошено на тому, що організаційно-адміністративна структура управління зайнятістю сільського населення на місцевому рівні сьогодні дуже слабко розвинута. Тому існує потреба у створенні системи комплексної підтримки розвитку села, яка дасть можливість його мешканцям та органам місцевого самоврядування користуватися інформацією щодо сприяння продуктивній зайнятості, координувати свої зусилля та отримувати відповідну технічну допомогу.

У другому розділі – “Аналіз сучасного стану та зарубіжного досвіду державного регулювання зайнятості сільського населення в умовах реформування аграрного сектора економіки” – проаналізовано сучасний стан державного регулювання зайнятості сільського населення в аграрному секторі економіки України в умовах аграрної реформи, виявлено особливості реалізації державної політики у сфері зайнятості сільського населення, а також узагальнено досвід країн Центральної та Східної Європи із зазначеного питання та виявлено можливості його застосування в Україні.

Аналіз фактологічного матеріалу, нормативно-правових документів, літературних джерел свідчить про значний вплив факторів сучасного формування зайнятості сільського населення на особливості її державного регулювання.

З’ясовано, що існуюча структура зайнятості сільського населення в умовах реформування аграрного сектора є нераціональною, оскільки вона не відповідає інноваційним стратегіям розвитку, не сприяє ефективному формуванню та розподілу доходів сільського населення та підвищенню рівня його життя.

Як засвідчує практика, на сьогодні ця проблема вирішується несистемно, шляхом застосування такого соціально-економічного механізму сприяння зайнятості населення на селі, як розвиток зайнятості в особистих підсобних господарствах населення. Дослідження також показують, що зростання товарного сільськогосподарського виробництва в особистих підсобних господарствах не сприяє технологічному та інноваційному розвитку аграрного сектора в цілому. Крім того, малий бізнес, який почав розвиватися в аграрній сфері, за своєю природою не­спроможний вирішити всі соціальні проблеми села.

Усе це дало підстави дійти висновку, що держава має оптимізувати структуру зайнятості сільського населення таким чином, щоб підвищити продуктивність використання трудових ресурсів села.

Як варіант запропоновано зосередити увагу на розвитку переробних галузей у сільській місцевості, зокрема підприємств з первинної переробки сільськогосподарської сировини. Це дасть змогу зменшити частку населення, безпосередньо зайнятого у сільському господарстві, залучити населення, що працює в особистому підсобному господарстві, до більш продуктивної роботи, сприятиме захисту продукції вітчизняного товаро­виробника у сільській торгівлі та поступовому насиченню сільського товарного ринку високоякісною продукцією, а також подоланню сезон­ності праці в аграрному секторі.

У розділі розкриваються проблеми, пов’язані з неналежним правовим забезпеченням механізмів реалізації державної політики у сфері зайнятості сільського населення.

Досліджено, що правове поле, що стосується реалізації державної політики у сфері зайнятості сільського населення, утворює велика кіль­кість загальних актів законодавства, зокрема нормативно-правових, які діють у сфері правового регулювання питань ринку праці та зайнятості населення. Систематизація наявного масиву законодавчих актів свідчить про відсутність єдиної концепції реформування нормативно-правової бази, за допомогою якої можна було б приймати виважені рішення органами державної влади у сфері зайнятості сільського населення.

З’ясовано, що в чинних законах України мало уваги приділяється особливостям здійснення державної політики у сфері зайнятості сільського населення, правові засади якої реалізуються переважно на рівні підзаконних нормативно-правових актів (указів Президента України та розпоряджень Кабінету Міністрів України).

Зроблено висновок про необхідність розробки ефективних законо­давчо-правових механізмів втілення та пристосування основних актів законодавства про працю до умов реформування аграрного сектора економіки, які нададуть соціальної спрямованості реформі соціально-трудових відносин села стосовно забезпечення продуктивної зайнятості сільського населення та підвищення рівня його життя.

Звертається увага на те, що сприяння продуктивній зайнятості сільського населення в контексті забезпечення сталого соціального розвитку сільських територій та підвищення рівня життя сільського населення має стати однією із складових державної аграрної політики та визначатися концептуально, а не низкою окремих проектів або програм.

Дослідження практики державного регулювання зайнятості сільського населення в країнах Центральної та Східної Європи свідчить про суттєві розбіжності між країнами в проведенні політики сприяння продуктивній зайнятості сільського населення.

З’ясовано, що роль аграрного сектора в розвитку ринку праці країн Центральної та Східної Європи є суперечливою. У тих країнах, де криза змінилась економічним зростанням і підвищився попит на робочу силу в несільськогосподарських галузях, існує стала тенденція до швидкого скорочення зайнятих у сільському господарстві. Виняток тут становить лише Польща, сільське господарство якої базується на невеликих сімейних фермах, які отримують істотні державні субсидії та захищені від конкуренції. В інших країнах сільське господарство перетворилося на буфер від безробіття – виробництво на присадибних ділянках стало основним джерелом доходу для сільських мешканців, позбавлених можливості доступу до роботи на великих сільськогосподарських підприємствах.

Порівнюючи зарубіжний досвід державного регулювання суспільних відносин у сфері сільського туризму, можна зробити висновок, що становлять інтерес для вивчення польська і угорська моделі, які характеризуються досить сильними традиціями приватного дрібно­товарного сільськогосподарського виробництва. Ці країни перебувають на стадії вирішення складних проблем щодо забезпечення функціонування своїх агропромислових комплексів, збереження та розвитку сільських населених пунктів у нових економічних умовах. Тому сільський туризм вони, передусім, розглядають як один з можливих засобів, що сприятиме вирішенню або пом’якшенню таких соціальних проблем села, як безробіття, низький рівень грошових доходів селян, занепад соціальної та інженерної інфраструктури сільських регіонів.

Виявлені в результаті дослідження особливості формування зайня­тості сільського населення та аналіз державної політики зайнятості на основі оцінки ефективності активних заходів дають підстави зробити висновок, що стабільність, сталість та динаміка реформування ринку праці на селі значною мірою зумовлені адекватністю застосовуваних механізмів державного регулювання, спрямованих на оптимальне використання державних і ринкових регуляторів розвитку економіки села.

У третьому розділі – “Основні напрями удосконалення механізмів державного регулювання зайнятості сільського населення” – дослі­джується проблема удосконалення механізмів державного регулювання зайнятості сільського населення з урахуванням особливостей його функціонування та розвитку в умовах реформування аграрного сектора економіки.

На основі аналізу державної політики зайнятості сільського населення на державному і регіональному рівнях запропоновано напрями її вдосконалення з метою забезпечення продуктивної зайнятості на селі.

Як показало дослідження особливостей державного регулювання зайнятості сільського населення в умовах реформування аграрного сектора економіки України, необхідне переосмислення сучасної державної політики зайнятості сільського населення та удосконалення механізму її державного регулювання.

Зроблено висновок про те, що сучасні механізми державного регу­лювання зайнятості сільського населення в умовах реформування аграр­ного сектора економіки мають бути удосконалені з огляду на зміни, що відбуваються з об’єктами, суб’єктами, функціями та методами державного регу­лювання у цій сфері. Зокрема, органи державної влади повинні не безпо­середньо втручатися в діяльність новостворених сільсько­господар­ських підприємств, а за допомогою адміністративних та економічних важелів створювати відповідні умови для зміни кон’юнктури ринку праці в аграр­ному секторі, вживати активних заходів щодо сприяння продуктивній зай­нятості та здійснювати соціальний захист незайнятого сільського населення.

Базуючись на наукових підходах, установлено, що основні механізми державного регулювання зайнятості сільського населення визначаються за схемою: механізм – метод – засіб – інструмент. Виходячи з цього механізм державного регулювання зайнятості сільського населення включає в себе сукупність методів, засобів та інструментів, за допомогою яких справ­ляється регуляторний вплив держави на сферу зайнятості населення з метою забезпечення оптимізації її структури та досягнення продуктивного рівня.

Доведено доцільність запровадження дієвих механізмів державного регулювання зайнятості сільського населення не тільки на державному, а й на територіальному рівні їх реалізації (регіональному чи місцевому), оскільки саме на комплексний розвиток сільської місцевості, зокрема у сфері зайнятості сільського населення, поступово має переорієнтуватися державна аграрна політика після вступу України до СОТ та в процесі наближення до стандартів ЄС.

З’ясовано також, що соціальні процеси часто випереджають їх законодавчо-правове регулювання, що зумовлює необхідність самостій­ного прийняття рішень на рівні області, району, міста чи сільської місцевості. Тому сьогодні важливого значення набувають процеси децентралізації державної влади та деконцентрації державно-владних повноважень, розширення організаційної, правової та фінансово-еконо­мічної самостійності органів місцевого самоврядування, формування самодостатніх, дієздатних територіальних громад, зокрема в сільській місцевості.

Концептуальне обґрунтування визначення рівнів державного управління та необхідності дослідження функцій та повноважень органів державної влади щодо регулювання зайнятості сільського населення на кожному з них виявили нагальну потребу в подальшому удосконаленні сучасних механізмів державного регулювання.

Установлено, що удосконалення згаданих механізмів потребує наукового обґрунтування сукупності нових управлінських підходів та розробки сучасної системи конкретних заходів, інструментів та методів, що забезпечують регулювання зайнятості сільського населення в умовах реформування аграрного сектора економіки України.

Базуючись на цих підходах, досліджено сучасні механізми державного регулювання зайнятості сільського населення, з яких виокрем­лено п’ять основних:

–     законодавчо-правовий, що являє собою систему правових інструментів (законів, норм, правил, законодавчих актів та нормативно-правових документів), які регулюють сферу зайнятості сільського населення;

–     адміністративно-організаційний, до якого належать засоби системи державного контролю за дотриманням правових, економічних та організаційних умов сприяння продуктивній зайнятості сільського населення з боку органів державного управління у зазначеній сфері;

–     організаційно-економічний, що включає інструменти державної системи працевлаштування з розвинутою мережею центрів зайнятості, які регулюють рух трудових ресурсів в сільській місцевості та організовують професійну підготовку, перепідготовку і підвищення кваліфікації кадрів;

–     соціально-економічний, що являє собою систему засобів інвести­ційної, податкової політики, які передбачають економічний вплив держави як на новостворених сільськогосподарських підприємців на селі – роботодавців, так і на кількісний та якісний склад робочої сили в аграрному секторі, а також інструменти фінансово-кредитної політики (джерела формування фонду сприяння зайнятості сільського населення та порядок їх використання), спрямовані на реалізацію програм зайнятості та підтримку сільського населення;

–     соціально-психологічний, до якого входять інформаційні засоби, зокрема соціальний моніторинг ринку праці в аграрному секторі економіки України, вивчення спроможності населення до самозайнятості та підприємницької діяльності, а також інформаційні відомості про наявність робочих місць та вакансій.

У розділі наголошено на необхідності формування такого комплексного ефективного механізму державного регулювання зайнятості сільського населення, щоб на основі оптимального співвідношення діяльності всіх суб’єктів регулювання у цій сфері отримати запланований ефект. Досягнення його в перспективі можливе шляхом виваженого перерозподілу функцій між цими суб’єктами, а здійснення – тільки за рахунок проведення функціональних досліджень органів державного управління у сфері зайнятості сільського населення.