ФОРМУВАННЯ СТРУКТУРНО-ІНВЕСТИЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ В УКРАЇНІ

summary

У вступі розкрито сутність і стан проблеми, що розв’язується; обґрунтовано актуальність обраної теми; визначено мету й завдання дослідження, його наукову новизну, встановлено практичну корисність одержаних результатів; наведено дані щодо апробації цих результатів та їх опублікування.

У першому розділі – “Теоретико-методичні основи формування структурно-інвестиційної політики” – здійснено виклад методологічних засад формування структурно-інвестиційної політики та механізмів державного регулювання інвестиційних процесів, проведено системний аналіз наукового доробку з теми, охарактеризовано стан джерельної бази роботи й визначено напрями дослідження.

Результати проведених досліджень теоретичних поглядів на сутність державного регулювання економіки свідчать, що авторами проводиться систематизація безлічі груп факторів, які відображають специфічні умови функціонування економіки країни. При цьому відсутні аргументи для обґрунтування необхідності збільшення ролі держави в ринкових умовах господарювання в Україні, тому в дисертації запропоновано шість груп факторів, які ліквідують зазначений недолік. Вони представлені такими напрямами: особливості географічного, природно-кліматичного і національного характеру, завдяки яким роль державі в економіці України історично була більш значною, ніж в європейських країнах; прояв негативних соціально-економічних наслідків панування адміністративно-командної системи; специфічні особливості періоду переходу до ринку, у якому держава вирішує унікальні проблеми трансформації економіки; негативні наслідки політики прямого втручання держави в економіку; негативні тенденції конкретних реалій, у яких відбувалося реформування економіки.

Виходячи з особливостей розвинутих країн, у рамках «концепції раціонального пізнання» в Україні слід застосовувати можливості держави щодо інвестування поряд із пріоритетними напрямами ще й неефективних соціальних проектів, у тому числі і в приватному секторі.

У більшості досліджень державна структурно-інвестиційна політика розглядається з такими взаємозалежними поняттями, як “промислова політика”, “структурна політика”, “економічна структура”, “структура промисловості”, “структурно-промислова”, “інвестиційна політика”. Однак використання таких понять у науковій літературі має найчастіше різнорідне і суперечливе тлумачення. Так, зокрема, об'єктом власне структурної політики може бути не тільки структура всієї економіки, а й структура будь-якої її сфери, зокрема промисловості, що є визначальною для сучасного розвитку індустріальної системи. В економічній структурі національної економіки, що є суб'єктом структурної політики, як правило, виділяють галузеву, відтворювальну, соціальну, регіональну і зовнішньоторговельну структури, хоча можлива й інша, більш деталізована класифікація.

Виходячи з цього, при визначенні поняття структурно-інвестиційної політики на сьогодні виділено склад завдань або комплекс першочергових та назрілих заходів, що визначають її суть та ефективність. У теоретико-методичному плані ними є: трактування мети; забезпечувальна складова; арсенал конкретних механізмів та інструментів їх взаємодії.

У рамках комплексного підходу до державної структурно-інвестиційної політики її забезпечувальна складова повинна, на нашу думку, включати такі три форми участі держави в інвестиційній діяльності (у частині, спрямовані на структурну перебудову промисловості): 1) пряма участь держави в інвестиційній діяльності, здійснювана за рахунок бюджетних коштів; 2) використання макроекономічних підходів з метою створення сприятливих умов для розвитку інвестиційної діяльності (непряме державне регулювання інвестицій); 3) мобілізація і формування інвестиційних ресурсів.

Подальший розвиток ринкової економіки й адекватна йому трансформація економічної теорії сприяли еволюції категорії «інвестиції», напрям якої формувався в такій послідовності: з прийняттям «економікс» замість «політичної економії» з поняття інвестицій практично виключається соціально-економічний аспект досліджень, властивий марксистській концепції капіталу, вони стають загальноприйнятою масовою категорією, використовуваною як у макроекономічних моделях, так і в аналізі на рівні мікроекономіки; при деяких розбіжностях у трактуванні поняття «інвестиції» більшість авторів на перший план висувають його матеріальний зміст та кількісні техніко-економічні параметри; у міру подальшого розвитку економіки починає виявлятися історична обмеженість класичних підходів до аналізу інвестиційних процесів, що має своє відображення  в окремих публікаціях; з переходом країн з розвинутими ринковими відносинами на нові прогресивні моделі розвитку економіки (постіндустріальну, інформаційну) поняття інвестицій розширюється, відбувається доповнення їх традиційного розуміння такими елементами, як інвестиції у людський капітал, інтелектуальні, інноваційні, структурні, інформаційні й інші інвестиції. В інвестиційних теоріях відбувається відповідне посилення соціальних, глобальних та інших аспектів. У цих умовах спостерігається визначений різнобій у класифікаційних структурах інвестицій, пропонованих в економічній теорії різними дослідниками і школами або застосовуваних у конкретній практиці.

З безлічі пропонованих у сучасній західній і вітчизняній економічній науці структурних класифікацій за об'єктами вкладення коштів варто виділити основні принципово різні підходи до загальної класифікації інвестицій, що послідовно відображають еволюцію змісту категорії “інвестиції”: технократичний, або звужений; традиційний.

Відповідно до першого, технократичного підходу структура інвестицій складається з різних елементів реального капіталу, економічних ресурсів і не включає фінансові й інші нематеріальні форми вкладення капіталу. На сьогодні значного поширення набув другий, традиційний підхід до визначення загальної класифікаційної структури інвестицій, відповідно до якого в широкому розумінні інвестицій у їх структурі виділяють дві укрупнені складові: реальні інвестиції та фінансові інвестиції.

У рамках даного підходу дещо ускладнюється внутрішня структура реальних інвестицій. Поряд з «чистими інвестиціями», спрямованими на приріст основних фондів, у структурі реальних інвестицій будуть виділятися «інвестиції на відшкодування», що включають засоби амортизаційного фонду, які спрямовуються на відшкодування зносу капіталу. У цілому реальні інвестиції визначаються сумою «чистих інвестицій» і «інвестицій на відшкодування».

Для трансформаційних форм економіки, які має Україна,  доцільне використання розширеного трактування інвестицій, що включає інвестиції в людський та інтелектуальний капітал. В умовах сучасної української економіки, незважаючи на обмеження, є передумови і можливості практичного обліку в інвестиційній діяльності інвестицій у людський капітал.

Побудова діючої структурно-інвестиційної політики стає можливою, якщо в країні наявна розроблена концепція розвитку економіки і промисловості, у якій визначені генеральна мета і стратегія розвитку промислового комплексу країни, відображене чітке бачення того, на формування якої моделі промислового розвитку має бути спрямована структурно-інвестиційна політика держави. Відповідно до обраної моделі розвитку індустріальної системи будується адекватна їй система пріоритетів структурно-інвестиційної політики.

Аналіз пропонованих вченими варіантів моделей або концепцій економічного розвитку України показує, що вони в основному розглядають дилему: експортна орієнтація народного господарства або його орієнтація на імпортозаміщення, що приблизно відповідає моделям III і IV модернізації індустріальної системи у світовій економіці.

Однак вивчення програмних документів  за останні роки, дослідження матеріалів їх аналізу й інтерпретація в багатьох публікаціях показали, що загальновизнана концепція розвитку національної економіки України та її регіонів відсутня.

Вивчення світового і вітчизняного досвіду теорії і практики модернізації індустріальної системи засвідчує, що в Україні назріла гостра необхідність проведення активної промислової політики держави і її найважливішого ядра – структурно-інвестиційної політики.

У другому розділі – “Механізми і методи формування та реалізації структурно-інвестиційної політики” – досліджуються механізми побудови ефективної структурної перебудови економіки, проводиться аналіз формування та реалізації структурно-інвестиційної політики держави.

Ключовим завданням структурно-інвестиційної політики є вибір стратегії господарського розвитку і структурної перебудови економіки. Вирішення цієї проблеми і визначення в її рамках системи пріоритетів інвестування становлять основний зміст структурної складової структурно-інвестиційної політики на рівні держави й окремих регіонів.

Дослідження в роботі системи структурних пріоритетів розвитку промисловості дало змогу виділити декілька етапів їх формування, які складалися залежно від конкретної економічної ситуації в країні і відповідної їй трансформації цілей і завдань розвитку економіки.

Перший етап у формуванні системи пріоритетів промислової політики відзначається відсутністю виразної структурної політики, на перший план стихійно висувалися завдання виживання економіки і запобігання найбільш гострим, кризовим явищам, що створюють загрозу виникнення незворотних негативних наслідків в економіці і суспільстві. Найважливішим орієнтиром структурної перебудови промисловості в цей період вважається споживчий рейтинг виробництв, зумовлений рівнем значущості (необхідності) продукції тієї чи іншої галузі для суспільства. Практичні дії держави щодо вирішення окремих виробничих і структурних проблем здійснюються в найбільш примітивних формах субсидування кризових галузей і регіонів, яке, однак, не виконується через відсутність джерел фінансування. Державні пріоритети промислової політики мають, як правило, короткостроковий характер і визначаються, виходячи з поточної соціально-економічної ситуації. Державна концепція довгострокової і середньострокової політики економічного розвитку на даному етапі відсутня. Постає необхідність організації постійного моніторингу розвитку промисловості, виявлення «болючих точок» у стані окремих підприємств, галузей, територій. Були розроблені конкретні пропозиції щодо створення системи стеження за дотриманням економічних, природоохоронних і соціальних меж у розвитку підприємств (так званих «порогів безпеки»), порушення яких може обернутися катастрофічними наслідками для суспільства.

Особливості економічної ситуації на другому етапі полягають у такому: в країні з'явилися деякі передумови пожвавлення економіки. Це було підставою для визначення стратегії і пріоритетних напрямів розвитку економіки України на середньострокову перспективу, включаючи пріоритети структурної й інвестиційної політик. В умовах обмеженості інвестицій державу було поставлено перед необхідністю одночасно підтримувати основні системи життєзабезпечення та соціальну сферу; розвивати інфраструктуру, вкладення в яку непривабливі для приватних інвесторів, хоча вона необхідна для підвищення підприємницької й інвестиційної активності; забезпечувати підтримку виробництв, перспективних для завоювання позицій на внутрішньому і зовнішньому ринках, але нездатних за короткий термін домогтися успіху української економіки; стимулювати високоефективні приватні інвестиції. Відповідно, це ускладнило вирішення проблеми вибору напрямів розвитку та визначення пріоритетів інвестування.

У наступний період не припиняються спроби обрати вузькі пріоритетні виробництва, у яких концентрація ресурсів, використовуючи «стратегію лазерного променя», зможе за порівняно короткий термін забезпечити успіх і реакцію перелому в більш широких сферах народного господарства. Це досягається за рахунок підтримки підприємств і галузей, що виробляють конкурентоспроможну на світовому ринку продукцію або випускають нові види товарів з поліпшеними властивостями, що дають змогу розширити їх позиції на існуючих товарних ринках, та диференціацією інвестиційної політики для різних груп галузей.

Виділення й аналіз укрупнених етапів формування структурних пріоритетів розвитку промисловості України, що складалися залежно від конкретної економічної ситуації в країні і відповідної їй трансформації цілей і завдань розвитку економіки, дали змогу визначити сучасні ключові позиції в підходах до вибору пріоритетів селективної підтримки держави, серед яких: визнання необхідності здійснювати перерозподіл ресурсів не по галузях, а відповідно до більш деталізованих ознак (підприємство, вид продукції, інвестиційний проект); звернення до об'єктів споживчого сектора, орієнтованих на випуск недорогої масової продукції, що має стійкий попит; перебування оптимального поєднання довгострокових високотехнологічних проектів з ефективними проектами, що швидко окупаються; формування системи взаємозалежних пріоритетів, що породжують агрегований попит у суміжних виробництвах і галузях.

Формування інвестиційної складової структурно-інвестиційної політики передбачає розробку системи заходів прямого (адміністративно-правові методи регулювання, вкладення бюджетних коштів) і непрямого (економічні методи) регулювання інвестиційної діяльності, що мають різні перспективи і зміст. Удосконалення прямого бюджетного інвестування структурних перетворень в економіці варто проводити за допомогою підвищення якості державних інвестицій (під якісними розуміються інвестиції, що формують прогресивні структурні зрушення) та їх ефективного використання, ринкової трансформації його форм, методів і механізмів, включаючи підвищення дієвості бюджету розвитку і розвиток програмно-цільового методу.

Актуальними на сьогодні є такі форми державного інвестування, як пайова участь та інвестування проектів на основі їх сертифікації, державні гарантії інвесторам (близько 40% позичених коштів), державне страхування інвестицій (у т.ч. за участю іноземних страхових компаній).

У системі заходів непрямого регулювання інвестиційної сфери виділені два напрямки: створення сприятливих умов (клімату) для розвитку інвестиційної діяльності, що передбачає активізацію діючих джерел інвестування та посилення їх спрямованості на реалізацію обраних структурних пріоритетів; мобілізація і формування інвестиційних ресурсів, що поєднує систему заходів для стимулювання переливання нагромаджень у реальні інвестиції.

Проблеми, які зумовлені незавершеністю системних ринкових перетворень та стримувальним інвестиційним попитом, включають: відсутність ринкових механізмів капіталізації в реальному секторі економіки, несприйнятливість реального сектора до інвестицій, нестача високоефективних інвестиційних проектів, відсутність чіткого механізму доведення фінансових ресурсів (бюджетних коштів, амортизаційних відрахувань, податкових платежів, платежів у всілякі позабюджетні фонди, кредитної емісії і т.д.) до запроектованих пунктів їх використання.

Виведення структурно-інвестиційної політики на регіональний рівень зумовлює перехід від регіональних програм соціально-економічного розвитку, метою яких є стабілізація в коротко- і  середньостроковій перспективі, до розробки довгострокових стратегій регіонального розвитку, спрямованих на подолання структурних деформацій і модернізацію діючого виробничого апарату регіону, та включення інвестиційних складових цих перетворень як забезпечувальних.

Структурно-інвестиційна політика в регіонах розробляється і реалізується на основі взаємодії місцевих органів управління за допомогою розподілу прав і повноважень між державою і суб'єктами у сфері економічних відносин, що визначають структурно-інвестиційну політику. Розподіл прав і повноважень між різними рівнями управління є найбільш складним і в кінцевому вигляді ще не розроблений.

Методологічні підстави відносин держави і регіонів при формуванні структурно-інвестиційної політики в регіонах повинні передбачати перехід на законодавче закріплення за різними ієрархічними рівнями управління структурно-інвестиційних повноважень і необхідної фінансової бази. При цьому загальні контури структурно-інвестиційної й інвестиційної політики покликана визначати держава, а суб'єкти повинні мати право вносити узгоджені з державою доповнення й уточнення в загальні норми, що враховують особливості конкретних територій і темпи ринкових перетворень. У структурній політиці держава вибирає пріоритетні з народногосподарських позицій напрями структурних перетворень і розробляє підкріплювальні інвестиційні й інноваційні програми, здатні дати високий міжгалузевий і міжрегіональний ефект. На рівні регіонів структурна політика і відповідні їй напрями структурних перетворень визначаються, виходячи зі специфіки господарської спеціалізації та характеру структурних деформацій у регіонах.

Побудова діючої структурно-інвестиційної політики вимагає використання системного підходу, що має передбачати, з одного боку, розробку концепції економічного розвитку регіону з виділенням пріоритетів стратегічного й тактичного рівня значущості, а з іншого боку, містити детальне обґрунтування організаційно-економічного механізму і ринкових інструментів активізації і стимулювання інвестицій для реалізації цих пріоритетів, а в цілому, передбачати, здійснення структурно-інвестиційної політики в рамках єдиної концептуальної моделі розвитку регіонів.

У третьому розділі – “Удосконалення структурно інвестиційної політики в Україні” – розглянуто сучасну концепцію формування теоретико-методологічних засад побудови моделі структурно-інвестиційної політики та заходи, щодо вдосконалення структурно-інвестиційної політики в Україні.

Сучасним реаліям перехідного періоду і завданням економічного розвитку країни буде відповідати запропонована Концепція розвитку структурно-інвестиційної політики держави. Для її побудови необхідна реалізація таких принципів:  комплексності і цілісності, селективності або пріоритетності, конкретності цілей і орієнтирів, диференціації об'єктів керівних впливів, забезпеченості законодавчої бази.

Слід зазначити, що прояв принципу комплексності й цілісності стосовно структурно-інвестиційної політики, що характеризує її зовнішню взаємодію із системою загальної економічної політики, відображає найважливіший принцип державної економічної політики – її цілісність. Визнаючи право на взаємозв'язок структурно-інвестиційної політики з усіма іншими численними видами політик, розглянутих у рамках економічної політики, нами цілеспрямовано виділено і позначено її взаємозв'язок саме з інституціональною політикою й інституціональними перетвореннями, найбільш важливими в умовах проведення трансформаційних змін в економіці.

У сучасних умовах обмеженості інвестиційних ресурсів і прогнозованого на майбутнє збереження їх дефіциту для нагромаджень держава у своїй структурно-інвестиційній політиці має дотримуватись принципу пріоритетності або селективності. Це означає, що відновлення виробничого апарату економіки і прогнози її розвитку на новий  техніко-технологічний рівень будуть здійснюватися не  фронтально (по широкому колу галузей і виробництв), а «селективно», «точково», стимулюючи вкладення в пріоритетні проекти, що відповідають завданням структурної перебудови.

Принцип конкретності цілей та орієнтирів при визначенні структурної політики передбачає, що висунуті цілі і завдання структурної перебудови, які намічались для вирішення в розглянутій перспективі, як якісні, так і кількісні, повинні мати чітко визначений, предметний характер і демонструвати стан ключових для даного періоду соціально-економічних і структурних параметрів, таких як: збереження технологічного ядра виробничо-технологічної структури економіки, протидія безперспективній тенденції, що набирає сили, сировинна спеціалізація країни, модернізація виробничого апарату країни, відновлення його структурно-технологічної збалансованості, зниження рівня залежності від імпорту, що мають, на наш погляд, значною мірою структурну спрямованість.

Принцип диференціації об'єктів керівних впливів полягає в тому, що, незважаючи на привабливість використання єдиних, уніфікованих для всього народного господарства механізмів регулювання по кожному з напрямів економічної політики, включаючи структурно-інвестиційну, необхідна їх досить значна диференціація стосовно окремих господарських суб'єктів. Згідно з цим принципом, концепція структурно-інвестиційної політики в промисловості має будуватися диференційовано для різних суб'єктів відповідно до їх зарахування до різних груп, які класифікуються в рамках таких господарських структур.

Ключовим принципом концепції державної структурно-інвестиційної політики виступає принцип забезпеченості законодавчої бази всіх учасників структурно-інвестиційної діяльності. На нашу думку, розвиток законодавства даної сфери є одним з першочергових найважливіших напрямів, на яких необхідно сконцентрувати увагу для активізації структурних перетворень в економіці і поліпшення інвестиційного клімату.

Виявлені, систематизовані і розглянуті в даному розділі принципи, яким повинна відповідати нова концепція структурно-інвестиційної політики держави, відображають сутнісні параметри її функціонування, адекватні специфіці як об'єкта, так і суб'єкта державного регулювання. Їх дотримання дасть змогу забезпечити дієвість  і життєздатність концепції в рішенні стратегічного завдання модернізації індустріальної системи країни і її регіонів.

Запропонована автором методика спрямування інвестиційних потоків у пріоритетні для структурної перебудови промисловості регіону інвестиційні проекти виступає конкретним механізмом ув'язування структурної й інвестиційної складових структурно-інвестиційної політики в регіоні.

Авторська методика кількісної оцінки рівня пріоритетності інвестиційного проекту призначена для оцінки проектів, що представляються на конкурсний відбір для включення у державні і регіональні цільові й інвестиційні програми, а також для надання їм підтримки на регіональному рівні з використанням різних форм.

На конкурс повинні допускатися тільки беззбиткові проекти, тому попереднім етапом їх кількісної оцінки є відбір проекту з позитивним значенням показника чистого приведеного доходу (NPV). Далі здійснюється власне кількісна оцінка відібраних ефективних інвестиційних проектів, що ґрунтується на запропонованій нами інтегральній експертно-бальній оцінці рівня пріоритетності інвестиційного проекту. Загальний інтегральний показник оцінки рівня пріоритетності інвестиційного проекту включає три складові: оцінку самого інвестиційного проекту, оцінку рівня стратегічної й оцінку рівня стабілізаційної значущості підприємства, що представило інвестиційний проект.

Отримані показники інтегральних оцінок (загальна оцінка й агреговані складові) аналізуються, їх значення розглядаються при різних варіантах стратегії регіональної економічної політики з наступним ранжируванням інвестиційних проектів для відбору пріоритетних. За необхідності проведення порівняльного аналізу значень параметрів, що входять у вищевказані агреговані складові, по кожному параметру, крім його абсолютної бальної оцінки, здійснюється оцінка відносного рівня пріоритетності.

У дисертації заходи щодо удосконалення структурно-інвестиційної політики в Україні розглядаються за трьома напрямами: сприяння розвитку банківського кредитування, підтримка венчурного фінансування, залучення іноземних інвестицій.

Кардинальним рішенням проблеми активізації інвестиційної діяльності банків видається реформування і розвиток банківської системи в напрямі розширення  інфраструктури кредитного ринку, прийняття рішень про спеціалізовані банки. Дані процеси можуть розвиватися за трьома варіантами:

- відмова від моделі формування українських банків як універсальних фінансових інститутів і повне розмежування інвестиційної і платіжно-розрахункової діяльності із закріпленням за комерційними банками виключно останньої функції. Інвестиційна діяльність при цьому варіанті повинна бути зосереджена в рамках великого державного інвестиційного банку і регіональних інвестиційних компаній;

- подальше збереження сформованих принципів діяльності універсальних фінансових інститутів, але з неминучим у цьому випадку укрупненням банків і створенням працюючих механізмів кредитного ринку;

-        диверсифікованість видів фінансово-кредитних установ, надання кожній з них тільки однієї функції – платіжно-розрахункової, кредитування, залучення заощаджень населення.

Реалізація кожного з варіантів реформування банківської системи потребує укрупнення банків і орієнтації їх діяльності на взаємодію з реальним сектором економіки.

Участь органів влади в розвитку системи венчурного фінансування повинна здійснюватися за такими напрямами:

- сприяння присутності на регіональних ринках великих фондів інноваційного (венчурного) інвестування (інституціональних міжнародних інвесторів, вітчизняних компаній);

- розвиток інфраструктури ризикового венчурного фінансування (створення фондів венчурного інвестування, що повинні активно співробітничати з державною владою і користуватися її підтримкою);

-        сприяння формуванню інфраструктури інвестиційного ринку – мережі посередницьких і консалтингових фірм, технопарків, інкубаторів, малих інноваційних венчурних підприємств);

-        посилення інноваційної конкуренції через механізм конкурсів, грантів і технологічних бірж;

- використання вторинного ринку цінних паперів як важливий механізм фінансування інновацій.

Участь держави в процесах залучення іноземних інвестицій повинна концентруватися на таких основних напрямах:

- формування регіонів як зон найбільшої привабливості для інвестування: створення законодавчої бази іноземного інвестування, надання територіальних податкових пільг, розвиток ринкової інфраструктури, формування інвестиційного іміджу регіону;

- створення в регіонах спеціалізованих центрів підтримки зарубіжних інвесторів. У них на професійному рівні можуть виконуватися такі роботи: розробка програм і бізнес-планів підприємств, організація презентацій товарів і проектних пропозицій потенційних іноземних інвесторів;

- розробка перспективних цільових інвестиційних програм за  участю іноземного капіталу і чітким обґрунтуванням обсягу необхідних коштів, їх спрямованості, прибутковості для інвесторів і строків окупності, гарантій повної захищеності капіталу від політичного й інших ризиків;

- створення системи маркетингу всього процесу надходження і  використання іноземного капіталу.

Ці напрями можуть бути конкретизовані з погляду вимог іноземних інвесторів до змісту регіональної інвестиційної політики, у якій, зокрема, мають бути на «обраних» та інших; участь української сторони у фінансуванні проекту; створення мережі аудиторських і консалтингових фірм; передінвестиційна підготовка підприємств; організація агентств по роботі з інвесторами.

Можуть бути використані такі інструменти залучення прямих іноземних інвестицій: надання гарантій від некомерційних ризиків під позичені кошти та репатріація прибутку; інформаційне забезпечення іноземних інвесторів; визначення галузей, пріоритетних для прямого іноземного інвестування; встановлення правової форми взаємодії місцевих органів влади з іноземним інвесторами, у т.ч. підписання інвестиційної угоди.