Державне регулювання ринку праці в РЕГІОНІ

summary

У вступі розкрито сутність і стан проблеми, що розв’язується; обґрунтовано актуальність обраної теми; визначено мету й завдання дослідження, його наукову новизну; встановлено практичну корисність одержаних результатів; наведено дані щодо апробації цих результатів та їх опублікування.

У першому розділі – “Науково-теоретичні основи формування та розвитку ринку праці” – викладено теоретико-методологічну базу досліджень державного регулювання ринку праці в регіоні. Визначено, що саме ринок праці як форма відтворення трудового потенціалу є засобом вирішення суперечності між рівнем розвитку й характером продуктивних сил, що відповідають ринковому господарству, і застарілими виробничими відносинами, що відповідають одержавленій економіці з елементами натурального обміну. Ринок праці – це форма виробничих відносин із приводу відтворення головної продуктивної сили суспільства на стадії товарного виробництва, це певний рівень об’єктивної діалектики продуктивних сил і виробничих відносин.

Мета державної політики на ринку праці – сприяти роботодавцю (власнику робочих місць) у придбанні робочої сили певної якості, створюючи тим самим передумови поєднання факторів виробництва; а людям, які шукають роботу, — у підборі робочого місця по можливості відповідно до професійно-кваліфікаційних, демографічних та інших характеристик; надавати послуги з навчання безробітним (професійна перепідготовка і підвищення кваліфікації); вживати заходів для забезпечення їх утримання (суспільні й інші тимчасові роботи), контролю за рівнем безробіття тощо. Головні ж цілі політики зайнятості пов’язані з проблемами використання праці – підвищенням її продуктивності. Цьому повинні сприяти зрушення в структурах зайнятості (галузевій – за рахунок зростання частки передових технологій, професійно-кваліфікаційній – за рахунок збільшення питомої ваги кваліфікованої праці і сучасних професій, демографічній – за рахунок залучення більш освіченої молоді). Таким чином, наведене вище доводить певну спрощеність розширеного трактування ринку праці. Ми вважаємо, що при вивченні ринку праці потрібно використовувати традиційну теоретичну базу. Ринок праці, що формується, буде розвиватися на основі законів формування вільної конкуренції з урахуванням національних та історичних особливостей регіону.

Встановлено, що важливими характеристиками ринку праці є його гнучкість і сегментованість. Сегментація ринку праці – це процес поділу роботодавців і продавців праці на групи за спільними ознаками. Сегментований ринок праці має чітко визначені частини – сегменти, на яких зосереджуються певні категорії конкуруючих між собою працівників (останні не є конкурентами для інших працівників в інших частинах ринку праці). Такі сегменти утворюються, наприклад, на ринках жіночої праці, праці інвалідів, літніх трудівників. Сегментування ринку праці має велике значення для аналізу його структури і місткості, виявлення контингенту, що утворює пропозицію праці і попит на неї, визначення перспектив ринку праці. Подібне вивчення становить зміст маркетингу ринку праці.

Як критерії сегментування запропоновано визначати: географічне розташування (регіон, місто, район); демографічні характеристики (статево-віковий і сімейний склад населення); соціально-економічні характеристики (рівень освіти, професійно-кваліфікаційний склад, стаж роботи, національність); економічні показники (розподіл покупців за формами власності, їх фінансовим станом, розподіл продавців праці за рівнем матеріальної забезпеченості і рівнем потреби в засобах до існування); психографічні показники (особисті якості працівників, їх належність до певних верств суспільства), поведінкові характеристики. Вивчення сегментованості ринку праці свідчить про його подвійність, тобто його поділ на дві частини: первинний і вторинний ринки.

Первинний ринок праці – це ринок, на якому наявні види робіт, які більшою мірою характерні для внутрішнього ринку праці та характеризуються такими рисами: стабільна зайнятість і надійність становища працівника, високий рівень заробітної плати, наявність службових сходів з чітко визначеними можливостями для професійного зростання й просування; використання прогресивних технологій, наявність сильних і ефективних профспілок, тобто це “гарні” роботи.

Вторинний ринок праці – це ринок, де наявні “погані” роботи, що характеризуються рисами, прямо протилежними первинним ринкам праці, а саме: велика плинність кадрів і нестабільна зайнятість; низькі рівні заробітної плати; практично не існує просування службовими сходами; технологія виробництва примітивна і трудомістка; відсутні профспілки.

Потреба в державному регулюванні формування ринку праці в перехідній економіці зумовлена необхідністю згладжувати негативну дію особливостей ринку праці на структурну перебудову економіки й посилення позитивного їх впливу. Державне регулювання ринку праці та зайнятості населення при переході до багатоукладної економіки повинно базуватися як на певній спадкоємності попереднього досвіду, так і на необхідності критичного переосмислення, переоцінки теоретичних і методологічних положень.

Найважливішим напрямом державного регулювання ринку праці, що формується, в перехідній економіці є вплив на ринковий попит і пропозицію з метою подолання трудомісткої кон'юнктури ринку і досягнення його рівноважної кон'юнктури.

Специфіка ролі держави на ринку праці полягає в прямому регулюванні трудових відносин. Розмитість відносин власності в період переходу до ринку зумовлює такі особливості державної участі у формуванні ринку праці: по-перше, держава в перехідній економіці все ще побічно продовжує виступати як «колективний роботодавець»; по-друге, цьому «роботодавцю» поки що не протистоїть організована профспілкова сила.

Наслідком такого стану справ є необхідність використання державою як прямих, так і непрямих методів впливу на відносини у сфері зайнятості. Специфіка перехідного стану суспільства викликає необхідність прямої участі держави і в рівні оплати праці. Проте, незважаючи на відмінності, є певні ключові моменти, на яких будується механізм державного регулювання. Арсенал засобів залишається загальним для всіх країн ринкової економіки. Він включає: економічні методи (пільгове кредитування й оподаткування; бюджетна політика з метою стимулювання підприємців зберігати і створювати робочі місця, здійснювати професійне навчання кадрів); організаційні методи (створення служби зайнятості і працевлаштування, інформаційної системи, державної системи профорієнтації, підготовки і перепідготовки кадрів); адміністративно-законодавчі методи (регламентація порядку укладання трудових договорів, тривалості робочого часу, надстрокових робіт, введення обов'язкових відрахувань підприємців до національних фондів із забезпечення зайнятості, визначення квот на працевлаштування, регулювання періоду трудового життя).

Перехід до різноманіття форм власності передбачає, що відповідальність за ефективне використання трудових ресурсів разом з державою розділяють й інші суб'єкти ринку праці. Роль держави в забезпеченні повної й ефективної зайнятості в цих умовах ще більше ускладнюється. Значення державного регулювання зайнятості зростає. Сприяння розвитку ефективних робочих місць шляхом проведення структурної, науково-технічної, регіональної та інших політик повинно супроводжуватися діями держави із зниження можливих соціальних витрат, недопущення масового безробіття, перетворення його застійної форми.

Регулювання зайнятості не може повністю лягати на плечі держави, враховуючи стан українського бюджету. Проте державі належить роль каталізатора співпраці і взаємодії роботодавців, профспілок, місцевих органів влади в забезпеченні повної й ефективної зайнятості. ЇЇ головна роль полягає в тому, щоб здійснити стратегічне бачення проблеми розвитку людських ресурсів у довгостроковому плані, реалізувати розроблену стратегію, зокрема за допомогою ринкових механізмів.

Гнучке поєднання державного регулювання й ринкового самоврядування, особливо в перехідний період, стосовно трудових відносин забезпечує, з одного боку, пом'якшення витрат початкового етапу реформування, а з іншого – організований відхід від централізованого управління до соціального партнерства держави, роботодавців і профспілок.

У другому розділі – “Становлення та функціонування ринку праці в регіоні” – досліджено сучасний стан ринку праці України, що характеризується такими ключовими проблемами: недостатній рівень реформування трудової сфери, що призводить до неефективної зайнятості й виявляється у концентрації робочої сили на збиткових підприємствах; значні масштаби недовикористання робочого часу зайнятих, низька ефективність праці та недостатній рівень її оплати; зниження частки працюючих у високотехнологічних і наукоємних видах діяльності; відсутність взаємозв'язку між трудовим внеском і доходами працівників тощо; втрата трудових навичок кваліфікованих і висококваліфікованих кадрів унаслідок закриття, реструктуризації великих промислових підприємств, їх збитковості; перехід фахівців у сферу неформальної зайнятості, тіньової економіки, міграція за кордон; погіршення якісних характеристик робочих місць, недостатнє введення в дію нових робочих місць, особливо для кваліфікованих кадрів, що збільшує обсяги та рівень безробіття, знижує продуктивність праці та конкурентоспроможність виробництва; невідповідність між попитом і пропозицією робочої сили, незважаючи на ознаки стабілізації виробництва й пожвавлення інвестиційної активності; разом з цим обсяги інвестицій у сферу виробництва є недостатніми для вирішення питань забезпечення безробітних сучасними робочими місцями; недостатньою є також державна підтримка підприємництва і малого бізнесу; недоліки процесів реформування системи державного професійного навчання й освіти, неадекватність масштабів, структури і форм професійної підготовки та перепідготовки кадрів вимогам сучасного ринку праці з погляду попиту на певні професії; недостатня розвинутість системи підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації; слабка зацікавленість роботодавців у підвищенні кваліфікації працівників; складна ситуація щодо працевлаштування окремих соціально-демографічних груп населення (молоді, жінок, інвалідів, колишніх військовослужбовців та ін.); збереження селективного підходу при вирішенні питань вивільнення і найму на роботу залежно від статі, віку, стану здоров'я; недоліки системи дотримання норм трудового законодавства щодо режиму й охорони праці окремих груп працівників; існуюча диференціація регіональних ринків праці, наявність депресивних регіонів з особливо напруженою ситуацією на ринку праці, значно вищим за середній рівнем безробіття за одночасно обмеженої можливості щодо трудової міграції, що свідчить про недоліки державної системи регулювання цих аспектів зайнятості та безробіття.