Механізми реалізації державної етнонаціональної політики щодо національних меншин України: регіональний аспект

summary

У вступі сформульовано наукову проблему, обґрунтовано вибір теми дослідження та її актуальність, зв’язок роботи з науковими програмами, планами та темами, визначено мету й основні завдання дослідження, його об’єкт, предмет, методи, висвітлено наукову новизну й практичне значення отриманих результатів, наведено дані про їх упровадження й апробацію та перелік публікацій за темою дисертаційної роботи.

У першому розділі – “Загальнонаціональні пріоритети та регіональні особливості державної етнонаціональної політики України ”– розкрито зміст та сутність державної етнополітики як предметної сфери науки “державне управління”, визначено основні функції етнополітики в поліетнічному суспільстві та механізми її реалізації на загальнодержавному та регіональному рівнях, розкрито сутність потенціалу державної етнополітики України та виокремленні його основні структурні компоненти. Проаналізовано та систематизовано роботи вітчизняних і закордонних учених, в яких досліджуються основні підходи щодо термінологічного визначення основних базових наукових категорій проблематики міжнаціональних відносин та державної етнополітики України.

З’ясовано, що аналізу сутності міжнаціональних відносин, розробці теоретико–методологічних засад етнополітики та з’ясуванню закономірностей етносуспільного розвитку присвячені наукові праці багатьох вітчизняних вчених. Констатуючи безсумнівний внесок авторів зазначених праць у дослідження етнонаціональних проблем розвитку сучасної Української держави, дисертант дійшла висновку, що систематизованого дослідження стану, розвитку державної етнополітики щодо її регіональних аспектів поки що не проводилось. З огляду на це у дисертації робиться спроба певною мірою компенсувати нестачу саме комплексних наукових розробок у цьому напрямі. Зазначено, що робота не вичерпує всього потенціалу теми, що досліджувалася, тому є необхідність і в подальшому опрацюванні інших дискусійних аспектів проблеми регіонального розвитку національних меншин в Україні.

У дослідженні здійснено порівняльний аналіз методологічних засад різних концептуальних підходів щодо тлумачення змісту базових наукових категорій проблематики міжнаціональних відносин та державної етнополітики, в результаті чого зроблено висновок, що, незважаючи на досить значні зусилля вітчизняних дослідників етнонаціональних процесів щодо побудови понятійно–категоріального апарату сфери етнополітики, досі не з’ясованими та не узгодженими у вітчизняній науці та практиці залишаються багато термінологічних питань. Тому вимогою часу є розробка та вдосконалення такого науково–категорійного апарату, який би відповідав сучасному етапу розвитку українського суспільства.

Розкрито сутність поняття “потенціал державної етнополітики України” як ресурсу можливостей, сил та засобів системи управління міжнаціональними відносинами, що можуть бути мобілізовані та задіяні для реалізації певних завдань і досягнення тієї чи іншої мети державної етнонаціональної політики, визначено основні його структурні компоненти (нормативно–правова база, державні інституції, органи місцевого самоврядування та громадські організації національних меншин, кадри, фінансові ресурси, інформаційна політика, контроль за виконанням рішень), дана змістова характеристика складових потенціалу етнополітики та виявлено можливості їх подальшого розвитку.

Зазначено, що на формуванні етнонаціональної політики України великою мірою позначаються її регіональні особливості. Історичні, географічні та етнографічні відмінності найрельєфніше виявляються в геополітичних, етнокультурних та світоглядних орієнтаціях громадян України. Регіоналізація політичних симпатій прослідковувалась вже під час виборчої кампанії 2004 р., коли вперше за роки незалежності відмінності між регіонами суттєво загострилися, розмежування чітко пройшло по лінії “Схід–Захід”, актуалізуючи тему регіонального сепаратизму У результаті дослідження установлено, що дезінтеграційні тенденції стали наслідком відсутності виваженої, системної державної регіональної політики як  надійного інструменту забезпечення єдності та консолідації України. Доведено, що в країні назріла потреба у вжитті таких заходів:

1) розробці та втіленні конкретних етностратегічних програм розвитку на державному та регіональному рівнях;

2) розширенні повноважень регіонів у соціально–економічній та культурно–освітній сферах;

3) виробленні моделі самоврядування в етнографічних регіонах;

4) вирівнюванні економічних та ресурсних можливостей регіонів, подоланні розриву в соціально–культурному рівні розвитку етнічних спільнот.

Зазначено, що втілення в життя цих заходів стало б важливим чинником гармонізації етносуспільної ситуації в Україні.

У другому розділі –“Сучасний стан використання потенціалу державної етнополітики в інтересах національних меншин України” – досліджено динаміку процесів, які відбулися в етнонаціональній структурі українського суспільства у міжпереписний період 1989–2001 рр., здійснено аналіз змін, які відбулись в етнічному складі населення держави, ареалах розселення, поселенській структурі етнічних спільнот, які проживають на території України. Цей аналіз суттєво доповнено регіональним вектором спрямування дослідження в контексті змін, які відбулися в процесах національної ідентифікації.

Зокрема, на підставі аналізу динаміки кількісних змін у складі неукраїнського населення за період між Всесоюзним переписом 1989 р. та Всеукраїнським переписом 2001 р. установлено, що в цілому показник чисельності основних етнічних груп виявляє тенденцію до сталості. Простежено тенденцію щодо поступового скорочення чисельності українців у державі в найближчі роки в поєднанні з низьким рівнем відтворення населення. Вперше за останні 40 років зафіксовано тенденцію до збільшення відносної кількості осіб, які визнають українську мову рідною, що свідчить про підвищення в країні ролі української мови як державної та мови міжнаціонального спілкування. Хоча зменшення кількості російськомовного населення в державі є досить значним, прослідковується також тенденція до російськомовного напряму асиміляції більшості малих національних спільнот. За результатами проведеного аналізу зроблено загальний висновок про те, що, незважаючи на певні тенденції, які мали місце в деяких характеристиках кількісних та якісних показників етнічних компонентів українського суспільства, разючих змін в етнонаціональній структурі Української держави в останньому десятиріччі не відбулося.

Окрему увагу в розділі приділено аналізу особливостей врахування національно–етнічного чинника як на рівні міжнародно–правового регулювання, так і в чинному конституційно–правовому законодавстві України. Вивчено та проаналізовано міжнародні і вітчизняні інструменти захисту національних меншин. Зазначено, що за відносно короткий термін розвитку України як незалежної держави було налагоджено досить ефективні законодавчі механізми узгодження інтересів етнічних спільнот. Доведено, що сучасні тенденції етнічного розвитку ставлять нові вимоги щодо оновлення законодавчого поля у цій складній соціально–політичній сфері, наголошено на тому, що в державі назріла необхідність внесення змін до чинного законодавства, яке має адекватно реагувати на проблеми, які виникають в етнонаціональній сфері, та регулювати всі процеси, які відбуваються в цій галузі суспільних відносин.

У дослідженні здійснено критичний аналіз реалізації практичних заходів, яких вживає держава щодо забезпечення умов для розвитку національних меншин України. В країні створюються професійні театри і мистецькі колективи національних меншин, національно–культурні центри, розвивається мережа національних шкіл, провадиться підготовка у ВНЗ викладачів з національних мов, організуються різноманітні культурно–мистецькі заходи, транслюються на телебаченні та радіо передачі мовами національних меншин, виходять друковані ЗМІ мовами етносів, які ставлять завдання культурної консолідації певного етносу. Підвищується громадська активність національних меншин.

Разом з тим у процесі дослідження виявлено проблеми, які постали перед державою у сфері практичної реалізації заходів щодо створення умов для розвитку національних меншин України.

Установлено, що в Україні реальна взаємодія та плідний діалог між державними інституціями та громадськими організаціями національних меншин ускладнені через відсутність реальних механізмів реалізації задекларованих державою прав національних меншин на законодавчому рівні; обмеженість фінансових ресурсів інституцій як загальнонаціонального, так і регіонального рівнів; сприйняття громадськими організаціями етнічних спільнот України держави як донора, а не як інвестора, що гальмує процеси розвитку відповідальних інститутів громадянського суспільства.

Виокремлено проблему розпорошеності коштів, які виділяються державою для підтримки та розвитку національних меншин між різними міністерствами та комітетами, що призводить до відсутності єдиної збалансованої політики щодо фінансування заходів на підтримку етносів України.

Звернено увагу на певне коло невирішених питань в освітній галузі, що накопичились в Автономній Республіці Крим.

Виявлено тенденцію щодо створення на рівні владних структур мережі навчальних закладів з національними мовами навчання відповідно до етнічної структури населення, хоча етнічна і мовна структури населення подекуди не збігаються.

Визначено, що сучасний стан задоволення освітянських потреб етнічних спільнот чинною системою навчальних закладів, де викладання ведеться лише двома десятками національних мов, не може повною мірою відповідати їх освітнім запитам, оскільки в Україні проживають 133 етноси. Доведено доцільність вжиття заходів щодо ліквідації дисбалансу між етнокультурними потребами населення в галузі освіти і реальними освітніми послугами, які надаються на практиці навчальними закладами, та внесена пропозиція щодо створення на рівні регіонів такої освітньої системи, яка б враховувала специфіку етнічної та мовної структур, соціальні норми, традиції, регіональні соціокультурні особливості територій.

Досліджено діяльність державних інституцій у сфері інформаційного й медіа–забезпечення потреб національних спільнот та обласних телерадіокомпаній, які здійснюють мовлення для національних меншин і випускають телепередачі мовами етносів. Установлено, що, незважаючи на те, що в Україні як поліетнічній державі практично відсутні моноетнічні регіони, більше ніж у 30% областей телерадіомовлення ведеться тільки українською мовою. Це є певним порушенням прав на отримання інформації національних меншин мовами етносів. Виокремлено певне коло проблемних питань у сфері друкованих ЗМІ національних меншин України.

Наголошується на тому, що досить велика частка етнічних груп України зовсім не має своїх друкованих органів, що може бути пов’язано як з недостатньою організаційною структурованістю цих етнічних спільнот, так і з неналежною увагою держави до цього сегменту етнонаціональної політики. У цілому доведено, що увага органів державної влади має бути зосереджена не стільки на роботі щодо збільшення кількості телерадіопрограм та видань мовами національних меншин, скільки на виробленні механізмів забезпечення їх участі у формуванні загального інформаційного простору країни.

У третьому розділі – ”Основні напрями оптимізації механізмів здійснення державної етнополітики щодо національних меншин України (на прикладі Херсонської області)” – наголошується на тому, що стрімкий розвиток етнонаціональних процесів та зростаюча активність представників етнічних спільнот вимагають удосконалення механізмів реалізації державної етнополітики щодо національних меншин, особливо в тих регіонах, де сукупно проживають представники різних етносів. Таким регіоном, де традиційно століттями проживають поруч понад ста націй і народностей, є Херсонська область. Вибір Херсонщини як регіону дослідження зумовлений його багатонаціональністю (в ньому проживають представники понад ста націй), різнобарвністю етнічної мозаїки, компактністю проживання різних етносів у ряді районів, різною ментальністю населення, наявністю проблем, пов’язаних з депортованими народами. Вивчення історико–етнічних, соціальних, політичних та демографічних процесів у розрізі Херсонської області з населенням майже 1,2 млн. осіб є кореляційно достовірним для всього південно–східного регіону України та пропорційно відображає основні тенденції його етнонаціонального розвитку, що надає вивченню цього питання особливої ваги.

На підставі аналізу процесів, які відбулись в етнонаціональній структурі населення Херсонщини в міжпереписний період 1989–2001 рр., порівняльних показників таблиць та діаграм автором зроблено такі висновки:

1) виявлені тенденції щодо збільшення представників титульного етносу та зменшення загальної кількості національних меншин кардинально не змінюють загальну демографічну картину області, показники якої перебувають на рівні загальнодержавних;

2) співвідношення між міським та сільським населенням за цей період в цілому залишилось практично незмінним;

3) в етномовній ситуації, яка має місце в області, стали помітними тенденції щодо підвищення статусу української мови й поширення її у повсякденному житті та звуження бази російської мови .

У розділі досліджується діяльність органів державної влади та місцевого самоврядування області щодо забезпечення міжнаціональної злагоди та прав національних меншин. Звернено увагу на те, що останнім часом у середовищі національних меншин Херсонщини посилились процеси самоорганізації, утворення національно–культурних товариств, активізувалась їх участь у суспільно–політичних процесах. Так, на 1 січня 2006 р. в Херсонській області зареєстровано 21 громадська організація національних меншин, з яких 10 мають статус обласних, 2 – районних, 9 – міських. Зазначені об’єднання співпрацюють з органами державної влади та місцевого самоврядування, займають виважену конструктивну позицію, сприяють інтеграційним процесам та підтриманню міжнаціонального миру й злагоди в регіоні.

Установлено, що важливим критерієм для етнічної спільноти відносно доцільності своєї участі в національній інтеграції є міра її впливу на прийняття етнополітичних рішень, тобто участь у владі. На підставі аналізу даних виборчих кампаній 2002–2006 рр. зроблено висновок щодо наявності стійкої тенденції до зменшення етнічного представництва як у виборчих, так і у виконавчих органах державної влади регіону, що зумовлює необхідність введення системи квотного представництва національних меншин у регіональних органах державної влади та місцевого самоврядування з метою збалансування інтересів всіх етнокомпонентів регіону задля досягнення сприятливого міжетнічного клімату.

У дослідженні акцентується увага на тому, що низовий регіональний аспект національних відносин є найбільш важливим чинником етнокультурного розвитку, оскільки він є тим фундаментом, на якому базується вся надбудова етнополітичних відносин. Тому розуміння процесів, які відбуваються на цьому рівні національних відносин, є ключем до пошуку нових напрямів удосконалення етнонаціональної регіональної політики. Основою вивчення цих процесів, здійснення аналізу та отримання достовірних, кореляційних для всього суспільства висновків є система збирання інформації. Як один із варіантів вирішення питання отримання інформації автором було використано формат анкетування. Проведено зустрічне анкетування в межах традиційної системи аналізу, що дало змогу надати питанням вагомості за рахунок полярності поглядів: з одного боку – працівників органів місцевої влади, з другого – керівників громадських організацій національних меншин Херсонщини. Запитання анкети були побудовані з урахуванням повноти охоплення всіх сфер діяльності етнічних спільнот області, з акцентуванням уваги на пропозиціях респондентів щодо шляхів вирішення проблем, які виникають у цій сфері. Порівняння відповідей на запитання анкети цих двох груп респондентів дало змогу знайти схожість та виявити деякі розбіжності, які існують в поглядах щодо проблематики та шляхів вирішення питань національно–культурного будівництва регіону.

Таким чином, автором вперше на практиці була апробована власна версія проведення моніторингу щодо визначення стану та основних тенденцій розвитку етнонаціональних процесів у регіонах на основі впровадження механізму зустрічного експертного опитування серед різнополюсних респондентів: з одного боку, працівників органів державної влади й органів місцевого самоврядування, з другого – керівників громадських організацій національних меншин. Це дало змогу краще проаналізувати питання діяльності національних меншин, ступінь їх участі у суспільному житті області та з’ясувати глибину розуміння проблем національних меншин працівниками місцевих органів виконавчої влади.

Разом з тим, незважаючи на позитивні тенденції, в дослідженні виокремлено основні проблеми, які є характерними не тільки для Херсонщини, а й для всіх регіонів України.

Наголошено на необхідності продовження роботи щодо нормативного забезпечення державної регіональної політики, яка потребує відповідного правового, інституційного забезпечення та переходу від політики селективної підтримки регіонів до політики їх розвитку з урахуванням національного фактора.

Доведено доцільність відновлення роботи структурних підрозділів обласних державних адміністрацій, відповідальних за реалізацію державної етнонаціональної політики на регіональному рівні, ліквідація яких призвела до некоордованості етнонаціональних процесів на місцях.

Звернено увагу на відсутність єдиної міграційної політики в державі, наслідком чого стали нерегульованість процесів розселення представників національних меншин по території регіонів та ускладння прогнозування ситуації стосовно вирішення проблем, пов’язаних з їх адаптацією в українському суспільстві. Це актуалізує питання створення координаційного центру міграційної політики в державі та міграційних служб на базі відповідних структурних підрозділів облдержадміністрацій, на які були б покладені функції врегулювання процесів розселення та облаштування представників національних меншин у регіонах.

У дослідженні проаналізовано ступінь участі Херсонщини у міжнародному співробітництві з питань збереження та розвитку етно­національної самобутності національних меншин, що є однією з важливих передумов реалізації державної етнонаціональної політики на регіональному рівні. Визначено, що в рамках міжнародної співпраці Херсонська область підтримує сталі та встановлює нові взаємовигідні контакти з багатьма країнами світу, активізує роботу в напрямі налагодження міжрегіонального співробітництва з країнами, які є етнічними батьківщинами національних меншин області. Зроблено висновок, що більш активно і гармонійно розвиваються економічні зв’язки з тими країнами, представники яких компактно проживають у регіонах України та мають досить потужну та структуровану громадську організацію, яка може бути досить вагомим важелем впливу та провідником інтересів України в державах – етнічних батьківщинах цих національних спільнот. Виокремлено напрями діяльності у сфері міжнародних етнонаціональних відносин, регіональний вимір яких практично залишився поза увагою органів державної влади, та внесено відповідні пропозиції щодо покращення ситуації у цьому секторі етнонаціональної політики. Зазначено, що найбільш важливим фактором поглиблення взаємодії Української держави та її регіонів з країнами – етнічними батьківщинами національних меншин є потреба у стимулюванні розвитку ділових зв’язків та налагодженні індивідуальних контактів в економічній сфері щодо створення спільних підприємств та залучення інвестицій для реалізації економічних проектів як на регіональному, так і на загальнодержавному рівні.