МЕХАНІЗМИ ФОРМУВАННЯ СОЦІАЛЬНОГО КАПІТАЛУ: ДЕРЖАВНО-УПРАВЛІНСЬКИЙ АСПЕКТ

summary

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, сформульовано мету, завдання, предмет, об’єкт і методи дослідження, визначено наукову новизну, практичне значення отриманих результатів, особистий внесок здобувача та ступінь апробації результатів дослідження.

Перший розділ “Теоретико-методологічні засади формування соціального капіталу” присвячений дискурсу соціального капіталу у вітчизняній та зарубіжній  літературі, обґрунтуванню теоретичних основ створення державного механізму  формування соціального капіталу.

Концепцію соціального капіталу активно почали розвивати у другій половині ХХ ст. західні вчені, які дійшли висновку, що соціальні зв’язки, норми, цінності впливають на розвиток економіки. В поняття соціального капіталу включають всі відомі форми організацій, а також всі формальні і неформальні відносини між людьми (особисті, сімейні, суспільні, засновані  на традиціях чи такі, що регулюються законом). Соціальний капітал – це об’єднувальний елемент, який скріплює суспільство в єдину систему.

 Особливістю концепції соціального капіталу є те, що вона більшою мірою відображає відносини, ніж власність окремого індивіда; є суспільним благом і створюється за рахунок суспільних інвестицій, зусиль і часу.

Одними із перших системно розглядали соціальний капітал Г. Лоурі, П. Бурдьє, Дж. Коулмен. Зокрема Г. Лоурі стверджував, що у вільному суспільстві кожен індивід може досягти певного рівня в соціальній ієрархії відповідно до свого вміння долати труднощі, однак це під силу лише окремим особам. Отже, абсолютна рівність – це недосяжний ідеал.

П. Бурдьє одним із перших системно дослідив поняття соціального капіталу. Він запропонував з поняття “простір” виокремити простір фізичний і простір соціальний. Соціальний простір є багатовимірним і складається з економічного, політичного, культурного, професійного полів. Соціальний капітал П. Бурдьє визначає як сукупність наявних або поточних ресурсів, які передбачають наявність системно повною мірою інституціалізованих відносин взаємного розпізнавання або визнання. Проблему накопичення капіталу П. Бурдьє вирішує з допомогою конвертації всіх форм капіталу в економічний.

Дж. Коулмен робить висновок, що соціальний капітал – це “ресурс соціальних відносин і мереж відносин”. У. Бейкер визначає соціальний капітал як ресурс, який отримують актори зі специфічних соціальних структур. За М. Шиффом, “соціальний капітал – це набір елементів соціальної структури, що впливають на відносини між людьми. На думку Р. Берта, соціальний капітал – це приятельські контакти між колегами по службі та більш широкі контакти, через які Ви маєте змогу використовувати  свій фінансовий та людський капітал”.

Р. Патнам і Ф. Фукуяма розглядають соціальний капітал як довіру. Зокрема Р. Патнам визначає соціальний капітал як особливості соціальної організації, такі як довіра, норми, мережі громадянської активності, що підвищують ефективність суспільства через сприяння координації дій. На думку Ф. Фукуями, “...національний добробут, так само, як конкурентоспроможність, зумовлений такою єдиною всеохопною характеристикою, як ступінь довіри, що притаманний суспільству”.

За твердженням Р. Патнама, соціальний капітал накопичується в суспільстві у двох основних взаємопов’язаних інституціональних формах: у нормах взаємності міжособистісних відносин  і горизонтальних мережах та зв’язках громадської активності.

Отже, аналіз зарубіжної літератури свідчить, що існує щонайменше чотири основні підходи до концепції визначення соціального капіталу: 1) антропологічний; 2) соціологічний (довіра, взаємодопомога); 3) економічний; 4) політичний.

Узагальнивши наведені визначення, ми визначаємо  соціальний капітал як  системний продукт соціальних відносин на всіх рівнях суспільної організації, який  суттєво впливає на розвиток усіх сфер суспільства і за певних обставин може створювати або підсилювати синергетичний ефект розвитку соціальних організацій.

До складових соціального капіталу відносимо: довіру, соціальні норми та цінності.

Досліджено роль соціальних цінностей та архетипів суспільства у формуванні соціального капіталу. Соціальні цінності – це поширені та загальновизнані у суспільстві чи соціальній групі переконання з приводу цілей, яких потрібно досягти, та шляхів і засобів їх досягнення. Вони є фундаментом формування і регулятивної функції ціннісних орієнтацій особистості.  Згідно із М. Вебером, руйнування основних цінностей призводить до трансформації або загибелі соціуму.

На основі своїх соціальних цінностей та ціннісних орієнтацій суспільство, держава, нація чи інша соціальна група розробляють систему соціальних норм поведінки особистості. Соціальні норми – це вимоги, які суспільство висуває до особистості і які вона намагається виконувати. Соціальні норми, створені органами влади, мають форми законів та інструкцій. Соціальні норми формують еталони поведінки особистості та регулюють взаємовідносини індивідів. Доведено, що в українському суспільстві відбувається ціннісна переорієнтація: в економіці – від планового господарювання до ринкових відносин; у політиці – від тоталітаризму до демократії: в духовній сфері – від пріоритету класових цінностей до цінностей загальнолюдських.

Довіра – це позитивне сподівання на те, що інша людина не діятиме опортуністично за допомогою слів, дій або рішень.

Довіра є важливим компонентом соціального капіталу та сприяє співпраці між громадянами, між законодавчою та виконавчою владою, між працівниками та керівниками, між політичними партіями, урядом і приватними організаціями. За відсутності  довіри нема впевненості в угодах, а отже, й сили в законах. Державні органи влади повинні протистояти руйнуванню соціального капіталу, створювати умови для підвищення ступеня довіри населення до їх діяльності, чесно виконуючи для цього покладені на них завдання.

Вагоме значення у формуванні соціального капіталу належить архетипам  – успадкованій несвідомій формі чи образу, що є першоджерелом, першоосновою культури, менталітету. Людина народжується не лише з біологічною, а й з психологічною спадщиною, яка визначає її поведінку і досвід. Архетип – це своєрідний ген суспільства, який передає досвід, накопичений людством, з покоління в покоління. Погоджуємось із твердженням О.Донченко, що пізнання архетипових структур, які є комплексами глибинної психокультурної генетики соціальних спільнот та водночас соціальними регулятивними механізмами людського життя, становлять підґрунтя компетентного управління суспільством. В Україні ми  спостерігаємо кризу багатьох архетипів, але найголовнішим є втрата народом ідентичності зі своєю країною, власної причетності до соціальних процесів, зниження патріотизму.

Встановлено, що існує чотири рівні формування соціального капіталу: 1) мікрорівень, 2) мезорівень, 3) макрорівень, 4) наднаціональний рівень. Розрізняють  три основні форми соціального капіталу: зв’язки-тенета, зв’язки-мости, зв’язки-ланки. Джерелами соціального капіталу є сім’я, освітні заклади, територіальні громади, організації, громадянське суспільство, державний сектор, етнічні групи, міждержавні об’єднання.

Україна характеризується низьким рівнем соціального капіталу і в цьому ми вбачаємо вади чинної системи державного управління, кризові явища. У державі відсутній дійовий механізм формування соціального капіталу через нерозуміння, погане теоретичне обґрунтування основ створення цього механізму. Узагальнення вітчизняної літератури дає підстави для певних висновків про необхідність створення державного механізму формування соціального капіталу.

По-перше, поява системи органів управління зумовлена необхідністю реалізації цілей і завдань державного управління; по-друге, органи управління як керівні суб’єкти мають реальні засоби впливу на об’єкти управління; по-третє, органи державного управління мають суттєві ресурси (правові, інформаційні, матеріальні, технічні) для забезпечення своєї діяльності; по-четверте, система органів державного управління забезпечує одночасність відповідних владних функцій на території всієї держави, використовуючи розгалужену структуру.

Узагальнивши дослідження В. Авер’янова, Г. Атаманчука, Н. Нижник, Ю. Тихомирова та інших, можна зробити висновок, що державний механізм формування соціального капіталу – це штучно створена складна система, призначена для досягнення поставлених цілей щодо генерування складових соціального капіталу, яка має визначену структуру, сукупність правових норм, методи, засоби, інструменти державного впливу на об’єкт управління.

Запропоновано узагальнену модель державного механізму формування соціального капіталу і окреслено такі його головні елементи: методи, важелі, інструменти, правове забезпечення, нормативне та інформаційне, політика (рис. 1).

Рекомендовано формувати механізм державного управління на за такими принципами: цілеспрямованості, планомірності, безперервності та надійності, динамізму, несуперечливості законам управління, цілісності, автономності, ефективності, моделювання.

Другий розділ “Аналіз розвитку соціального капіталу в Україні” присвячений узагальненню досвіду генерування соціального капіталу в Україні та регіонах, виробленню методичних підходів до оцінки соціального капіталу, аналізу механізмів взаємодії органів влади і громад у контексті соціального капіталу.

Соціальний капітал реалізується в мережах громадської активності. Ф. Фукуяма пропонує сприймати мережу не як тип формальної організації, а як соціальний капітал.

Територіальна громада – це первинний суб’єкт  місцевого самоврядування, який має право самостійно вирішувати питання місцевого значення. Встановлено, що громада наділена наступними ключовими ознаками: спільна територія, мережа взаємовідносин, колективна дія, сформована ідентичність.

Залучати громадські організації до політичного процесу рекомендуємо у три етапи: 1) допомога у визначенні пріоритетності проблем; 2) політичне консультування; 3) імплементація теорії у практику. Визначено чотири можливі шляхи впливу громадських організацій на державну політику: безпосередній, консультативний, інноваційний, наглядовий. Основними формами залучення громадськості до планування державної політики є громадські зустрічі (збори), дні відкритих дверей, друкована інформація, покази та виставки, брифінги. Отже, політична мережа є механізмом залучення населення у процес ухвалення політичних рішень.