МЕХАНІЗМИ ВЗАЄМОДІЇ ДЕРЖАВИ ТА ЦЕРКВИ В УКРАЇНІ

summary

У вступі дисертації обґрунтовано актуальність дослідження, визначено мету та завдання роботи; викладено найбільш вагомі результати, що характеризують наукову новизну дослідження; відображено практичне значення та можливості застосування одержаних результатів.

У першому розділі – «Теоретичні засади взаємодії держави та церкви» – досліджено історичні аспекти формування відносин між державою та церквою, роль релігійних організацій у формуванні державно-церковних відносин, законодавче регулювання відносин держави і церкви у суверенній Україні.

Історія взаємодії держави та церкви є малодослідженою ділянкою науки. Однією з причин цього є перервність державницької традиції, поділ етнічної території між державами-сусідами, які контролювали не лише суспільне, а й церковне життя українців. Відтак виникла ситуація дефіциту праць, присвячених механізмам взаємодії держави та церкви, яка свідчить про незначну кількість історичних матеріалів та документів, починаючи від доби Київської Русі і до середини ХІХ ст.

Першим документом, що проливає світло на державно-церковні відносини в Україні, є “Устав святого кн. Володимира Святого про десятини, суди і людей церковних”. Ним було визначено правові, адміністративні та економічні відносини давньоруської держави і церкви. Інший документ – “Устав кн. Ярослава про церковні суди” визначив межу покарань і порядок судочинства з боку держави і церкви таким чином: злочином відає держава, а гріхом – церква. Впродовж ХІІ–ХІV ст. акти державної влади щодо церкви набувають вигляду статутних грамот, княжих уставів та рукописань. Проте й вони є свідченням адміністративно-правових відносин, що виникали між місцевою владою і церквою. На загал же усвідомлення ролі держави щодо церкви у цей період знаходить відображення у збірниках “Мірило праведне” та “Кормча книга”.

На межі ХVІ–ХVІІ ст. деякі питання взаємодії держави та церкви знаходять відображення у кодексі українського середньовічного права – “Литовському статуті”. Так, вагомий внесок у концептуальні засади державно-церковних відносин зробив П. Могила. Зокрема, він та його соратники долучилися до справи адміністративно-церковної реформи, що мала захистити православну церкву від католицького прозелітизму та наступу світської влади на церковний суверенітет.

Наприкінці ХVІІ – початку ХVІІІ ст. центром реформаційних ідей, які поширюються і в Україні, стає нова столиця російської імперії Петербург. Провідну роль у цій політиці відіграють вихідці з України – Ф. Прокопович та С. Яворський. Зокрема, перший із них став ідеологом політики секуляризації влади і суспільства, провідником просвітницьких впливів на відносини держави і церкви, що надходили з Європи.

Всередині ХІХ ст. провідну роль у процесах духовного відродження відігравало Кирило-Мефодіївське товариство на чолі з М. Костомаровим, П. Кулішем, Т. Шевченком та ін. В основу діяльності цього товариства було покладено євангельський принцип – “Всяка влада від Бога”. У другій половині ХІХ ст. проблеми взаємодії держави та церкви порушує М. Драгоманов у своїй праці “Боротьба за духовну владу і свободу совісті в ХVІ–ХVІІ столітті”. М. Драгоманов порушив проблему релігійної єдності як вагому підставу єдності державно-політичної, виступивши при цьому противником силових методів церковного єднання. Деякі аспекти державно-церковного життя в умовах демократичної влади та ліберального режиму знайшли відображення у працях М. Грушевського, Б. Кістяківського, а що стосується націотворчої ролі релігії та церкви, то, відповідно, – у творах Д. Дорошенка, В. Липинського, І. Огієнка та інших діячів національного відродження початку ХХ ст.

Новий етап в історіографії взаємодії держави та церкви становить радянська доба. Слід зазначити, що вона характерна утвердженням нігілістичної парадигми у ставленні влади до церкви. Негативна настанова офіційної влади стосовно церкви мала своїм ідейним джерелом матеріалістичну філософію – теоретичну основу атеїстичного світогляду та пропаганди. Остання мала войовничий характер, особливо у перші десятиліття комуністичного режиму, що повинен був дискредитувати релігію як світогляд та церкву як організацію.

Певні позитивні зрушення у відносинах між державою та церквою  відбулися лише з початком проголошення політики перебудови всередині 80-х рр. ХХ ст. Саме ці процеси сприяли ухваленню 01.10.1990 р. прогресивного як на той час Закону “Про свободу совісті і релігійні організації”, який став підґрунтям для прийняття дещо пізніше і відповідного закону в Україні.

Після проголошення незалежності України відбуваються глибокі процеси переосмислення як суспільної ролі релігійно-церковних установ, так і сутності самих державно-церковних відносин. Нова політична реальність дала потужний поштовх для науково-дослідної роботи. Особливу увагу фахівців привертають питання свободи совісті, специфіка православної релігійності, національні традиції віри і церкви.

Специфіка модернізації сучасного пострадянського суспільства вносить свої корективи до процесу розвитку державно-церковних відносин. Знаходження оптимальної моделі відносин між державою і релігійними організаціями сьогодні є важливим для вирішення багатьох соціальних і політичних проблем.

У зв’язку з цим у сфері державного управління слід зупинитися на суті поняття державно-церковних відносин як державно-управлінської дефініції. Для цього ми пропонуємо визначити поняття державно-церковних відносин як основу механізмів взаємодії держави та церкви і сукупність форм суспільно-політичних, правових, економічних та морально-етичних норм і зв’язків між інститутами держави та церкви–релігійними центрами, управліннями, об’єднаннями, рухами, братствами тощо, діяльність яких регламентують та регулюють конституційні та інші нормативні акти, а також загальнолюдські моральні принципи, традиційно усталені для даної країни чи народу звичаї.

Розвиток державно-церковних відносин здійснюється шляхом участі в цих відносинах релігійних організацій. Релігійні організації здійснюють на сьогодні істотний вплив на суспільство. Він визначається, перш за все, тим, що релігійні організації, будучи невід'ємною складовою суспільства, виконують ряд соціальних функцій. У традиційному суспільстві роль церкви настільки сильна, що виконувані нею функції містять у собі навіть політичне управління (наприклад, Ватикан). Що стосується секулярної держави, то в ній церква усунена від політичної діяльності, проте бере активну участь у вирішенні соціальних проблем, забезпечуючи комунікативні й інтегральні зв'язки в політичній системі.

Роль, яку релігійні організації відіграють у державі, не може наперед визначатися як позитивна чи негативна. У кожному випадку необхідно проводити ретельний аналіз конкретно-історичних умов, у яких діє та чи інша релігійна організація. Разом з тим слід відзначити дестабілізуючий вплив релігійних організацій на політичну систему, зумовлений критичним потенціалом, що міститься в релігії. За останні декілька років внаслідок соціально-економічних труднощів посилилася тенденція до створення нових релігійних організацій, активної участі населення в різних культах, збільшення рівня залучення населення до лав релігійних організацій.

Релігійний бум 1990-х рр. в Україні, що супроводжувався збільшенням кількості різноманітних релігійних організацій (переважно нетрадиційних), сприяв ослабленню традиційних релігій. Існує безліч різноманітних новітніх релігійних рухів, культів і організацій. В Україні. При цьому відсутня точна статистика цих організацій через те, що згідно з чинним законодавством, вони можуть функціонувати без реєстрації. Проте наявні джерела дають змогу говорити про такі новітні релігійні рухи, як свідки Єгови, сайентологія послідовників Крішни, «Хайдакхан Самадж», Білий лотос, трансцендентальні медитації, Рідна віра, Рідна Українська Національна Віра, група послідовників Порфіурія  Іванова, церква «Нове покоління», місії «Євреї за Ісуса», сатанинські та інші культи.

Причини наявних і потенційних конфліктів у суспільстві, зумовлених новітніми релігійними рухами, криються у позарелігійній сфері. Це, перш за все, відсутність послідовної концепції державно-церковних відносин, яка б визначала специфіку різних релігійних організацій і їх можливий вплив на суспільство. Також слід зазначити слабкість і недосконалість законодавчої бази цих відносин і законодавчого регулювання діяльності органів державного контролю над ними.

Необхідність перегляду деяких аспектів державно-церковних відносин у бік більшої контрольованості цієї сфери державою провокує деяких релігійних і політичних діячів виступати із закликом щодо встановлення державної релігії. Відзначимо утопічність подібних спроб, оскільки вони не мають під собою основи будь-якої державної церкви – масової релігійності. Подібна схема державно-церковних відносин непридатна для України також і тому, що тут відсутня єдина віра як така, що визнається на всій території і всіма соціальними групами.

Одна з проблем функціонування традиційних Церков в Україні полягає в тому, що вони позбавлені права відкривати навчальні заклади, у яких викладання церковних дисциплін було б інтегровано в загальноосвітній контекст. Внаслідок такого нічим не виправданого законодавчого обмеження релігійним організаціям доводиться або маскувати богословські факультети під релігієзнавчі (як це відбувається в Чернівецькому державному університеті), або проводити подвійну реєстрацію вищого навчального закладу: і як приватного світського, і як духовного (коли де-факто один навчальний заклад формально є двома незалежними юридичними особами, як, наприклад, зареєстрований Український католицький університет у Львові), або свідомо відмовлятися на цьому етапі від інтеграції в загальнонаціональну систему освіти (як Київські духовні академія і семінарія).

З огляду на вищесказане та з метою вдосконалення правового механізму взаємодії держави та церкви і законодавчого врегулювання прав релігійних організацій на створення навчальних закладів в Україні ми пропонуємо внести зміни до чинного Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» в частині наділення релігійних організацій ширшими правами щодо створення навчальних закладів в Україні.

Ми обґрунтовуємо прийняття змін до вищенаведеного Закону тим, що, відповідно до ст. 35 Конституції України, кожному гарантується право на свободу світогляду та віросповідання. При цьому у ч. 3 ст. 3 Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації” закріплено право батьків або осіб, які їх замінюють, за взаємною згодою виховувати своїх дітей відповідно до своїх власних переконань та ставлення до релігії. Таке право закріплюється також і у ст. 13 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права та ст. 18 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, до яких приєдналась і Україна. Відповідно до Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, право батьків на виховання своїх дітей відповідно до власних переконань включає і право обирати для своїх дітей не тільки запроваджені державною владою школи, а й інші школи, що відповідають тому мінімуму вимог щодо освіти, який може бути встановлено чи затверджено державою.

У другому розділі – «Аналіз механізмів взаємодії держави та церкви в Україні» – досліджено  сучасний стан релігійних вірувань та конфесій в Україні, проведено аналіз тенденцій розвитку механізмів взаємодії держави та церкви.

Щодо сучасного стану релігійних вірувань та конфесій в Україні слід зазначити, що найбільша релігійна активність припадає на західні області України, зокрема Львівську, Закарпатську, Івано-Франківську, Тернопільську, Чернівецьку. Тут зареєстрована найбільша кількість релігійних організацій. Досить активними є Волинська, Рівненська, Хмельницька, Київська, Вінницька області, і найменш активними – Дніпропетровська, Полтавська та Харківська. У решті областей виявляється помірна активність.

Більше ніж 97% зареєстрованих на сьогодні релігійних громад в Україні є християнськими. Приблизно половина з них є православними, решту майже порівну становлять католики та протестанти. До категорії “традиційних” християнських Церков належать Православні церкви, Українська Греко-Католицька та Римо-Католицька Церкви, вірменські громади, такими можна вважати також деякі протестантські конфесії – лютеран, баптистів.