ФОРМУВАННЯ ТА РЕАЛІЗАЦІЯ ДЕРЖАВНОЇ МОВНОЇ ПОЛІТИКИ В ГАЛУЗІ ОСВІТИ УКРАЇНИ

summary

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, ступінь наукової розробки проблеми, зазначається зв’язок роботи з науковими темами, напрямами досліджень, визначаються мета, завдання, предмет, об’єкт і гіпотеза дослідження, характеризуються наукова новизна і практична значущість здобутих результатів, наводяться дані щодо апробації результатів дослідження й публікацій за темою.

У першому розділі – “Методологічні  засади формування та реалізації державної мовної політики в галузі освіти України” – подається  науково-термінологічний апарат дослідження, висвітлюються науково-теоретичні основи формування та реалізації державної мовної політики в галузі освіти України, досліджується стан розробленості в науковій літературі проблеми формування та реалізації державної мовної політики в галузі освіти України.

Констатується, що проблема державного внормування співіснування мов різних етносів виникла в Україні із здобуттям незалежності. Для її розв’язання слід, насамперед, було вивчити світовий досвід вирішення мовних проблем, що полягає в поділі держав (насамперед європейських) на три групи: 1) одномовні гомоетнічні держави; 2) рівноцінномовні гетероетнічні держави; 3) кількамовні гомоетнічні держави. Україна відповідно до європейських стандартів належить до одномовних гомоетнічних держав.

Доведено, що в мовному законодавстві держав світу відомі три основні підходи до розв’язання проблеми вибору державної (офіційної) мови. Перший, найпоширеніший підхід полягає в тому, що мовою державного життя обирається мова однієї національності – тієї , що зробила основний внесок у формування держави і переважає в кількісному відношенні інші її етнічні групи. Другий  шлях вибору загальнодержавного засобу спілкування в умовах двомовності (багатомовності) – визнання  як офіційних, тобто державних, усіх основних мов країни. Це має місце в тих країнах, де важко визначити якусь одну корінну національність. Світова практика засвідчує і третій варіант – закріплення  як державних (офіційних) двох мов – місцевої  національної і мови колишньої метрополії. Україна належить до першої з трьох названих груп.

Відповідно визначено і три типи мовної політики держави: 1) протекція національній мові; 2) невтручання ( “відсутність мовної політики”); 3) свідома підтримка мови колишньої метрополії.

З’ясовано, що завдання сучасної Української держави полягає в протекції розвитку національної (української) мови. Доведено, що в умовах сьогодення України державі слід докласти максимум зусиль, щоб українська мова стала загальнонаціональною, а згодом  і  загальнодержавною. Алгоритм запропонованих дій повинен бути таким: мова формує націю – нація  будує державу – держава  охороняє мову.

У новітніх умовах державотворення України суттєвого значення набуває усвідомлення тотожності понять “державна” і “офіційна” мови. На цій позиції стоїть Конституційний Суд України, який вважає, що під державною (офіційною) мовою розуміється мова, якій державою надано правовий статус обов’язкового засобу спілкування у публічних сферах суспільного життя. У дослідженні переконливо доводиться правильність такої позиції та її прийнятність для сучасних українських реалій.

На основі нормативної класифікації ООН, світової та європейської практики теоретично доведено, що Україна є однонаціональною державою з наявними багатонаціональними регіонами (Автономна Республіка Крим, Донецька, Луганська та Одеська області), що росіяни в Україні є не регіональною, а національною меншиною, що російська мова є не міноритарною, а мовою однієї з національних меншин.

Доводиться потреба активного втручання держави в реалізацію мовної політики. Виходячи з того, що мовна політика в нашій державі покликана бути частиною національної політики, віддзеркалювати її принципи і відповідати державній ідеології, визначаємо її як складову етнонаціональної політики, спрямованої на утвердження, розвиток і повсемісне функціонування української мови як державної в Україні, належне забезпечення мовних прав національних і регіональних  спільнот задля консолідації суспільства.

Визначено, що державна мовна політика в галузі освіти України – це   свідомий вплив держави, спрямований на практичне кероване наскрізне застосування державної (української), національних, регіональних та іноземних мов у навчально-виховному процесі загальноосвітніх навчальних закладів різних рівнів, незалежно від типу, форм власності, а також форм здобуття освіти, з метою консолідації українського суспільства на основі єдиної державної (української) мови, забезпечення міжнаціонального миру і злагоди, створення сприятливих умов для європейської і світової інтеграції як Української держави в цілому, так і її громадян.

Джерельну базу дисертаційного дослідження складають праці українських і зарубіжних дослідників з питань мовної політики, офіційні документи – чинні  нормативні акти – відповідні  положення Конституції України, Закону про мови, Державні програми, Укази Президента, постанови Уряду, документи Міністерства освіти і науки України, результати соціологічних та інших опитувань, статистичні та демографічні збірники. Вагоме значення мають щорічні (2006 і 2008 рр.) Послання Президента України В.Ющенка до Верховної Ради України “Про внутрішнє і зовнішнє становище України”, його виступи, радіо- та телеінтерв’ю, привітання з мовної проблематики; матеріали парламентських слухань у Верховній Раді України з мовних питань (2003 р.), законопроекти, заяви, виступи посадових осіб та політичних діячів, що дають можливість аналізувати офіційну позицію суб’єктів формування та здійснення мовної політики. Для аналізу їхньої позиції щодо окремих аспектів мовної політики використовувалися також статті та інші матеріали в засобах масової інформації.

У процесі роботи дисертантом було залучено широку документальну базу Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (ЦДАВО), матеріали Центрального державного архіву громадських об’єднань (ЦДАГО), архівів Російської Федерації, Державного архіву Служби безпеки України та його обласних управлінь, місцевих державних архівів.

На основі аналізу наукових праць відомих вітчизняних та зарубіжних учених, що стосуються теми дослідження, зокрема мовної політики (Б.Ажнюк, Г.Базарбаєва, Ю.Бахарєв, В.Радчук, О. Тараненко, О.Ткаченко), мовної ситуації (Р.Белл, В.Демченко, А.Домашнєв, В.Лєзіна, Л.Масенко, А.Погрібний), питань реформування українського правопису (В.Німчук, О.Пономарів, І.Фаріон, І.Ющук), лінгвоциду української мови (В.Кубайчук, В.Лизанчук, Л.Мацько), проблем двомовності (М.Кочерган, Т.Мікуліч, Г.Нещименко, І.Попеску, А.Фомін, М.Шульга), соціокультурного розвитку національних меншин (В.Євтух, І.Курас, К.Погорєлая, В.Ребкало, В.Трощинський), законодавчого врегулювання  мовних проблем (В.Кононенко, О.Майборода, Ю.Прадід, Г.Степанов, М.Штець) та ін. визначено, що проблема, пов’язана з механізмами державної мовної політики в галузі освіти України, є складною, характеризується низкою негативних явищ і тенденцій та потребує істотних змін. Потрібні нові, дієві механізми формування і реалізації державної мовної політики в галузі освіти України та вироблення належної практики функціонування державної (української), мов національних та регіональних меншин, іноземних мов в галузі освіти України.

У другому     розділі – “Державна  мовна політика в контексті євроінтеграційних процесів України” –  проаналізовано  правову й організаційну базу формування державної мовної політики в галузі освіти України та нормативно-правове регулювання мовних відносин у країнах Європи, висвітлено європейський досвід щодо розв’язання мовних проблем на національному та регіональному рівнях, розкрито міжнародні зобов’язання України щодо вирішення мовних проблем у суспільстві.

У дослідженні виявлено специфіку формування та реалізації державної мовної політики в галузі освіти України в умовах євроінтеграційних процесів. Показано, що порівняно з Україною, Європа має значний історичний досвід становлення і розвитку державної мової політики, одним з головних елементів якої є галузь освіти. З метою реалізації стратегічного курсу України на інтеграцію до Європейського Союзу, забезпечення всебічного входження нашої держави до європейського політичного, економічного і правового простору та створення передумов для набуття Україною членства в Європейському Союзі Указом Президента України затверджена Стратегія інтеграції України до Європейського Союзу, у якій основними напрямами культурно-освітньої і науково-технічної інтеграції визначено впровадження європейських норм і стандартів в освіті, науці і техніці, поширення власних культурних і науково-технічних здобутків у ЄС. Саме тому пріоритети освіти України як складової загальноєвропейської й полягають у наданні молодому поколінню держави знань про спільну європейську спадщину та виробленні практичних умінь адаптуватися до життя і навчання в різних країнах Європи, бути мобільними, соціально здібними, здатними до комунікації і захисту своїх прав.

Доведено, що для поступального руху до євроспільноти Україні слід привести відповідно до європейського власне національне законодавство. Це стосується як Конституції держави, так і окремих законів (“Про національні меншини”, “Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин”, “Про освіту”,”Про мови в Українській РСР”), інших нормативно-правових актів, хоча й ухвалення свого часу Верховною Радою України Закону “Про мови в Українській РСР” мало певне історичне значення, оскільки вперше за багато століть українська мова набула (нехай і формально) державного статусу. Крім того, його закріпленню сприяла низка законів і підзаконних урядових актів щодо розширення сфери застосування як державної, так і мов національних спільнот. Логічним продовженням цієї роботи було б ухвалення цілком нового Закону України “Про державну мову України” та сучасного Закону “Про мови” через те, що чинний давно не відповідає ні Конституції України, ні мовним реаліям держави. Потребує нового  підходу й виконання “Державної програми розвитку і функціонування української мови на 2004–2010  роки”, оскільки “Комплексні заходи щодо всебічного розвитку і функціонування української мови”, затверджені Кабінетом Міністрів України 1997 року і розраховані на період до 2000 року, по суті залишилися невиконаними.

Констатується, що певного поштовху для розвитку державного статусу української мови надали парламентські слухання “Про функціонування української мови в Україні” (2003 р.). Однак гальмуванню процесу утвердження державної мови сприяє, крім іншого, й невиконання парламентаріями свого ж рішення від 22 травня 2003 року № 88 про щорічне проведення парламентських слухань з питань функціонування української мови в державі: за період після 2003 року не було проведено жодних слухань з мовних питань.

Показано, що після здобуття Україною незалежності перед державою постала проблема розгляду стану і статусу української мови в діаспорі (як східній, так і західній), особливо в освітянській сфері, який не завжди задовольняє духовні запити українців зарубіжжя. З огляду на це переконливо доводиться, що Українській державі слід по-справжньому піклуватися про українців діаспори, постійно дбати про їхню підтримку, тим самим забезпечивши самоідентифікацію українців закордоння, що, як відомо, постійно знижується, та консолідацію української нації.

Обгрунтовано, що перед Українською державою закономірно постає завдання, крім збереження національної ідентифікації національних і регіональних меншин, повноцінної їх інтеграції до єдиного українського культурно-інформаційного простору, що буде надійною запорукою постання української політичної нації на основі домінуючого українського етносу і формування в Україні громадянського суспільства.

У третьому розділі – “Механізми формування та реалізації державної мовної політики в галузі освіти України”– показано   особливості інституту освіти як основного суб’єкта формування та реалізації державної мовної політики, розкрито політичні, соціально-економічні, правові та організаційні механізми, наведено чинники впливу на процес формування та реалізації державної мовної політики в галузі освіти України.

Показано, що з огляду на характер історичного розвитку нашої держави твердження про те, що освіта України, у тому числі й мовна, потребує змін, не вимагає якихось особливих аргументів. Саме тому нові умови суспільного розвитку потребують змін і в підготовці до реалізації можливостей професійної діяльності фахівців-філологів, підвищують вимоги до якості мовної освіти, її інформативності, професійної підготовки та управління якістю навчальних програм з мови, методики її викладання, нового покоління підручників тощо. Стратегічна мета модернізації освіти передбачає, крім іншого, здійснення й мовного прориву в освіті, а згодом і в українському суспільстві загалом. На це, насамперед, українське суспільство націлює Указ Президента України від 20 березня 2008 року № 244/2008 “Про додаткові заходи щодо підвищення якості освіти в Україні”, оскільки добре виписані концептуальні документи, такі, як Державна національна програма “Освіта” (“Україна ХХІ століття”), “Національна доктрина розвитку освіти”, Державна програма “Вчитель” та ціла низка інших значною мірою не виконувалися. Доведено,  що в цьому зв’язку особливої ваги набуває освіта рідною мовою у її нерозривному поєднанні з іншими сферами життя українського суспільства. Саме тому інститут освіти й виступає основним суб’єктом української національно-мовної політики, спрямованої на утвердження національної ідеї і патріотизму задля кінцевої мети – формування  в Україні громадянського суспільства та забезпечення процесів євроінтеграції.

Комплекс механізмів державного регулювання реалізації мовної політики в галузі освіти України ми розуміємо як систему організаційних і правових засобів, важелів, методів і стимулів, за допомогою яких держава унормовує мовні процеси, забезпечує реалізацію соціально-економічних і правових функцій, тобто такий комплекс охоплює політико-правові, організаційно-управлінські форми і засоби регулювання мовної політики в освітянській сфері. Стверджується, що використання цих механізмів максимально забезпечить головну мету-мінімум держави  – функціонування   української (державної) мови в комунікативній сфері та її мету-максимум  –  консолідацію українського суспільства на основі цієї мови.

Запропонований комплекс механізмів реалізації державної мовної політики в галузі освіти України охоплює правове, науково-методичне, інформаційне, організаційно-адміністративне та фінансове забезпечення. Його квінтесенція – наявність економічного стимулу й доцільності громадян в опануванні українською (державною) та іноземними мовами, оскільки вирішення мовних питань і володіння мовами в сучасному світі безпосередньо пов’язане з соціально-політичним, економічним та розумовим благополуччям людей.

Алгоритм послідовного забезпечення реалізації мовної політики в галузі освіти України, за авторським задумом, виглядатиме так: ухвалення нової Конституції держави (або внесення змін до чинної) → розроблення і затвердження “Концепції державної мовної політики” → ухвалення відповідних законів та нормативно-правових актів → створення системи державних органів з питань реалізації мовної політики → підготовка громадської думки до проведення запланованих дій → проведення соціологічного дослідження (перевірка дієвості задуму) → практичні кроки з реалізації державної мовної політики протягом певного запланованого часу → ухвалення проміжних висновків щодо результативності мовної політики → внесення коректив до програми дій → продовження реалізації мовної політики → отримання запланованого результату (рис.1).

Показано, що нетривалий період існування Української національної держави (1917–1920 рр.) створив реальні можливості й перспективи значного розвитку освіти й науки. Досягненням трьох українських урядів в українізації освіти було утвердження в цій сфері української мови (початкова та середня школа), легалізація її як мови вищої школи та науки.  Основними напрямами статусної мовної політики того періоду були: 1) запровадження української мови як державної в діяльності органів влади та управління; 2) розвиток освіти українською мовою; 3) впровадження української мови у сферу культури.

У “поукраїнізаційний” радянський період (1933–1991 рр.) формально вживання української мови не заборонялося, однак тоді широко поширилася впроваджувана згори практика зближення української мови з російською. Як наслідок – українська мова ставала об’єктом поступового розкладу і нищення. Розгорнулося нищення не лише української мови і шкіл з українською мовою навчання, а й шкіл з мовами навчання національних меншин. На тлі політичної відлиги кінця 50-х – початку 60-х років національно-культурна мовна політика в Україні не зазнала суттєвих змін, поступово набувала нових, не властивих і неприйнятних для неї форм. Виразно це стало помітним у галузі освіти.