ДЕРЖАВНЕ СТРАТЕГІЧНЕ УПРАВЛІННЯ ІННОВАЦІЙНОЮ ДІЯЛЬНІСТЮ В РЕАЛЬНОМУ СЕКТОРІ ЕКОНОМІКИ

summary

У вступі розкрито сутність і стан проблеми, що вирішується; обґрунтовано актуальність обраної теми; визначено мету й завдання дослідження, його наукову новизну, встановлено практичну корисність одержаних результатів; наведено дані щодо апробації цих результатів та їх опублікування.

У першому розділі – «Теоретичні основи державного стратегічного управління інноваційною діяльністю в реальному секторі економіки» – проведено аналіз економічної політики держави в розрізі загальної економічної політики всіх суб’єктів економічної системи. Остання виражає ширший процес. Зазначене підтверджує те, що економічну політику здійснюють не тільки державні органи влади. Якщо під економічною політикою розуміти усвідомлену діяльність людей в процесі господарської діяльності, постановку ними конкретних економічних цілей, завдань і їх досягнення за допомогою різноманітних засобів та методів, то до неї причетні всі суб’єкти економіки.

Економічна політика держави є складовою частиною економічної політики в цілому, тобто національної економічної політики. Суб’єктами останньої в тій або іншій мірі є всі “чинні особи” даного соціуму.

Змістовно інновація являє собою комплексний процес створення, поширення і використання нововведень (нового практичного засобу) для задоволення людських потреб, що змінюються під впливом розвитку суспільства, охоплюючи всю систему економічних відносин виробництва, розподілу, обміну і споживання нововведення. За формою інновації – це відновлення основного капіталу (виробничих фондів) чи виробленої продукції на основі впровадження досягнень науки, техніки, технології, закономірний, об'єктивний процес удосконалення суспільного виробництва.

Методологічно сутність інновацій у ринковій економіці можна розкрити лише на основі процесного підходу до їх визначення, доповнюючи його утилітарним підходом. І саме цей підхід найбільш прийнятний з позицій розгляду всієї системи виробничих відносин, відносин виробництва при розробці, створенні нововведень, відносин розподілу при поширенні нового, відносин обміну при комерціалізації нововведень, відносин споживання при їх освоєнні, впровадженні та використанні. Але в рамках процесно-утилітарного підходу відносини споживання очолюють і підкоряють собі все. Останнє виправдане тільки відносно комерціалізованих нововведень і не прийнятне стосовно фундаментальних, базисних нововведень, які не комерціалізуються доти, доки не перетворяться в конкретні, прикладні, поліпшуючі нововведення. До того ж цей підхід розриває розгляд усього інноваційного процесу, тому що випадає найважливіша його початкова стадія – фундаментальні дослідження, які створюють багато нововведень на рівні ідеї, а через прикладні дослідження – нові ринки інновацій.

У рамках процесно-утилітарного підходу інновації виявляють себе в сукупності взаємозалежних технічних, виробничих, організаційно-управлінських і комерційних заходів, що зумовлюють появу на ринку нових і поліпшених промислових процесів, устаткування, продуктів і послуг.

Сутність інновацій у розвитку ринкової економіки полягає в задоволенні нових суспільних потреб через процеси створення, поширення і споживання нових товарів на основі використання результатів наукових та науково-технічних робіт, що формує творення руйнування в рутинних виробничо-господарських процесах і змушує ринкову економіку піднятися на новий рівень динамічної рівноваги.

Специфіка державного стратегічного управління інноваційною діяльністю в реальному секторі економіки полягає у визначенні інновації як товару при одержанні науково-технічного результату. Однією з головних особливостей споживчої вартості інновації як нового знання порівняно з новими речовими товарами є її нематеріальний характер, що не піддається фізичному зносу доти, доки морально не застаріє. При цьому різні види нових знань мають неоднакову за економічним змістом суспільну споживчу вартість. Ступінь реалізації цієї потенційної здатності зростає в міру просування від результатів наукових досліджень до їх практичного використання у вигляді конкретних нововведень.

В інноваціях як товарі втілено абстрактну працю, з відомим ступенем стохастичності існують середні суспільно необхідні витрати праці на їх виробництво і відтворення, а отже, вони мають вартість. Ціна інновації має подвійний характер. Вона є похідною від вартості і ренти. Перший компонент, вартість, дає можливість інновації бути товаром, при цьому угоди з передачі нових знань набувають рис договорів купівлі-продажу чи надання послуги. Другий компонент, рента, зближає операції з передачі інноваційних знань з договором оренди, лізингу і наймання. Причому розмір ренти залежить від спроможності власника інновації привласнити вигоди від її використання за допомогою монополії на неї як на об'єкт підприємництва. З огляду на тимчасовий характер монополії на досягнення НТП, що виникає в результаті її встановлення, дохід правильно було б визначати як квазіренту, щоб відрізняти від більш постійної за характером ренти на природні ресурси.

У другому розділі – «Сучасний стан державного стратегічного управління інноваційною діяльністю в реальному секторі економіки» встановлено, що необхідність державного стратегічного управління інноваційною діяльністю в реальному секторі економіки зумовлена вирішальним впливом на макроекономічні показники економічного зростання; зміною структури економіки в напрямі збільшення частки наукоємного виробництва і сфери ділових послуг, виникненням одних виробництв і галузей, поступовим відмиранням і зникненням інших; економічною організацією суспільства за рахунок появи венчурних елементів, посиленням горизонтальних зв'язків, зрушень у структурі різних форм власності в напрямі домінування колективних акціонерних форм власності змішаного типу, м'якого органічного управління, переходу до переваги непрямих методів регулювання над прямими; здатністю нації до прогресу; підвищенням рівня життя населення, освіти й охорони здоров'я, вирішенням проблем зайнятості за рахунок створення нових високооплачуваних робочих місць; зменшенням використання невідновних ресурсів і шкідливих викидів шляхом раціоналізації структури виробництва і споживання, а також поширенням рециклічних технологій; активізацією міжнародного науково-технічного співробітництва і глобальної конкурентоспроможності національної економіки.

Інноваційна політика держави має виходити далеко за межі НТП і стати засобом здійснення широкого кола змін у суспільстві, тобто пов'язувати заходи в рамках державної науково-технічної політики з заходами, в рамках соціальної, військової, економічної й екологічної політики. Через це інноваційну політику варто водночас вважати складовою і науково-технічної політики, і загальної політики держави. Це широке визначення практично виправдано лише при формуванні соціально-ринкового господарства за рахунок активного державного регулювання.

У вузькому значенні інноваційну політику можна уявляти як складову частину державної науково-технічної політики, яка основну увага приділяє державному впливу на процеси виробничого освоєння нововведень (тиражування) і їхню реалізацію. Це визначення практично виправдано при реалізації політики державного дерегулювання (за досвідом США, Великобританії, Японії). Саме при дерегулюванні інноваційну політику уряду вузько спрямовано тільки на забезпечення сприятливих умов (інноваційного клімату) комерціалізації використання науково-технічного заділу, на всіляке заохочення приватної ініціативи, необхідність відновлення техніки, технології, асортименту продукції для підвищення конкурентоспроможності, забезпечення переходу до "самоорганізації" інноваційного процесу.

Нова державна інноваційна політика має бути системною складовою загальної політики, а не тільки науково-технічної чи промислової. При цьому змістовно для охоплення стадій інноваційного процесу вона повинна ґрунтуватися на синтезі політики "технологічного поштовху" (для початкових стадій інноваційного процесу), "орієнтації на попит" (для фінішних стадій інноваційного процесу, починаючи з прикладних досліджень), "соціальної орієнтації" (для мінімізації соціальних витрат НТП і підтримки соціально-політичного консенсусу у вирішенні питань інноваційної політики) і довгострокової політики "соціально-економічної трансформації" (на основі концепції "бачення" динаміки очікуваних віддалених наслідків для вироблення і корекції стратегій розвитку).

Нова державна інноваційна політика в реальному секторі економіки має спиратися на наукові принципи макроекономічного регулювання інноваційного процесу і ринку інновацій. Ці принципи в сукупності визначають виділену нами нетрадиційну подвійність господарського механізму реалізації інноваційної політики відносно розвитку ринку інновацій, що полягають у просуванні до кінцевих стадій інноваційного процесу, підтримці природних монополій на доконкурентній і завершальній стадіях інноваційного процесу, здійсненні прямого державного фінансування програм НДДКР стосовно наукових досліджень і капіталомістких нововведень у новітніх галузях промисловості, заохоченні до НДДКР приватних і державних підприємств шляхом створення пільгових умов для їхньої економічної діяльності.

Україна має сформувати і реалізувати нові цілі й принципи інноваційної політики, власні пріоритети в цій сфері. Форми державної підтримки повинні бути різними стосовно наукової й інноваційної діяльності.

При цьому нові форми підтримки науки й інновацій мають формуватися за рахунок розвитку регіональних структур, взаємовигідного партнерства великих і дрібних підприємців, інноваційної кооперації центрального уряду й адміністрацій регіонів з науково-дослідними організаціями і приватним бізнесом. Для інтенсифікації ефективного розвитку інтеграції науки і виробництва всередині інноваційного процесу уряду необхідно по-новому брати участь у реалізації національних дослідницьких програм (НДП), інноваційних консорціумів, асоціацій, кооперативних дослідницьких центрів (КДЦ), центрів інженерних досліджень (ЦІД), програм підтримки малого інноваційного підприємництва, реформи антимонопольного регулювання відносно колективних форм наукових досліджень, розробок і нововведень.

Варто підвищити роль регіональних органів управління інноваційною діяльністю, що формують регіональну політику в науково-технічній і інноваційній сферах і мають створити систему моніторингу інноваційного потенціалу, організовувати регіональну систему підтримки, включаючи фінансову, розвитку інноваційної діяльності, забезпечити створення нових робочих місць для висококваліфікованих фахівців.

У третьому розділі – «Удосконалення стратегічного управління інноваційною діяльністю в реальному секторі економіки» – визначено, що фактично інноваційну функцію держави зведено до такого. Безпосереднє управління науковою діяльністю здійснює Міністерство освіти і науки України. У свою чергу, наукові і прикладні дослідження проводять установи НАНУ та науково-дослідні й проектні інститути окремих галузей народного господарства, результати роботи яких втілюють у життя Міністерство промислової політики та галузеві відомства. Крім того, окремі дорадчі функції виконує й Рада з питань науки та науково-технічної політики. І, нарешті, Державний комітет статистики комплексно вивчає стан розвитку науково-технічної діяльності в країні.

Світова практика пропонує цілу низку економічних інструментів інноваційної політики за допомогою яких здійснюється управління інноваційними процесами як на макро-, так і на мікрорівнях. У своїй більшості всі вони спираються на залучення значного обсягу фінансових ресурсів, однак у кожному окремому випадку мають певні специфічні особливості. У зв’язку з цим виникає необхідність в обгрунтованому свідомому виборі тих з них, які є найбільш ефективними та гнучкими щодо умов діяльності вітчизняної інноваційної сфери. Запорукою їх успішного застосування може стати виділення пріоритетів у сфері державної інноваційної політики, до яких можна віднести: стимулювання інноваційної діяльності, підвищення конкурентоспроможності вітчизняного виробництва, підтримку фундаментальних наукових досліджень, розвиток системи освіти тощо. Таким чином, виділені аспекти державного впливу щодо інноваційної діяльності в Україні доцільно навести у графічному вигляді (рис.1).

Запропонована схема наочно показує прямий вплив держави на макро- та мікрорівні інноваційної сфери і встановлює зворотні зв’язки реального сектору економіки з пріоритетами державного розвитку взагалі. Останні формуються виходячи з положень вітчизняної економічної та інноваційної політики і включають до свого складу бюджетне фінансування інноваційної сфери, вдосконалення інноваційної інфраструктури, розвиток системи освіти тощо. При цьому взаємозв'язок між державою і реальним сектором визначається через його державну підтримку шляхом стимулювання малого та середнього бізнесу, залучення іноземних інвестицій, застосування сучасних організаційних форм управління, розвитку інформаційного забезпечення інноваційної діяльності.