У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, її науково-теоретичну і практичну значущість, охарактеризовано ступінь розробленості наукової теми, сформовано основні положення, які виносяться дисертантом на захист, вказано на зв'язок роботи з науковими програмами й темами, розкрито елементи наукової новизни та практичне значення одержаних результатів, наведено дані щодо їх апробації та опублікування.
У першому розділі – «Теоретико-методологічні та методичні засади державної інноваційної політики» -розглянуто теоретичні засади формування та реалізації державної інноваційної політики, інноваційне системотворення як головний фактор удосконалення державної інноваційної політики, а також принципи формування та еволюції науково-інноваційної системи.
В дисертаційному дослідженні обґрунтовано нагальну потребу теоретичного висвітлення природи державної інноваційної політики як особливої сфери владних відносин у загальній діяльності держави, визнання особливостей та специфічних рис науково-технічної сфери за для опрацювання гнучкіших та більш релевантних її природі дій держави. Це сприятиме прогресивним структурно-технологічним змінам, зокрема впровадженню передового технологічного укладу, досягненню конкурентоспроможності продуктів національної науково-технологічної та виробничої сфери, довгостроковому та стійкому соціально-економічному розвитку.
Визначено, що стратегічною метою державної інноваційної політики також можна вважати перетворення національного науково-технічного комплексу у дієвий загальнонаціональний ресурс, динамічну, самоврядну, багатоукладну систему виробництва науково-технологічних знань і продуктів, яка визнається пріоритетною державою, суспільством та приватним капіталом, що гарантує оптимальне сполучення масштабних фундаментальних досліджень з конкурентноздатними інноваційними розробками.
Доведено, що незважаючи на національні особливості, в основу механізмів формування та реалізації інноваційної політики покладено гнучкий економіко-правовий механізм, орієнтований на формування різноманітних організаційних форм та структур організації інноваційної діяльності.
Визначено потребу в об’єктивних змінах цілей формування та механізмів реалізації державної інноваційної політики на сучасному етапі розвитку України. Зокрема, пропонується визначити основною метою державної інноваційної політики – формування інноваційної стратегії та інноваційних структур адекватних вимогам ринкової економіки. В свою чергу для цього необхідна розробка спеціальних схем управління інноваційним процесом, відповідних до умов перехідної економіки, що забезпечували б ефективну взаємодію між приватизованими промисловими підприємствами та державними науковими установами. Необхідною умовою такої ефективної взаємодії є наявність розвиненої інноваційної інфраструктури.
Визначено, що пріоритетні напрями розвитку науки і техніки реалізуються через систему національних, державних, галузевих, регіональних науково-технічних, соціально-економічних та інших програм довгострокового фундаментального характеру за прямої і непрямої державної підтримки збереження і розвитку інфраструктури науково-технологічної сфери, створення умов та сучасного інформаційного забезпечення праці науковців та розробників новітніх технологій. В Україні використання механізмів програмно-цільового регулювання розвитку національного науково-технічного потенціалу є основним інструментом реалізації державної інноваційної політики.
Визначено, що основними принципами формування інноваційної політики на перспективу мають стати: вдосконалення інституціональних та законодавчих передумов для позитивних зрушень в інноваційній сфері; державна підтримка та стимулювання інвесторів, які вкладають кошти в наукоємне, високотехнологічне виробництво; формування податкової системи, орієнтованої на активізацію інноваційної діяльності виробничих структур незалежно від форм власності; забезпечення гарантій прямих державних інвестицій для розробки та реалізації крупномасштабних довгострокових інноваційних проектів; розбудову організаційно-економічних та правових засад спільного фінансування інноваційних проектів державними, приватними та закордонними інвесторами.
Досліджено методологічні проблеми виміру та кола показників стану науково-технологічного потенціалу. Одним з основних вимірників, які застосовуються у міжнародних порівняннях, є витрати на дослідження та розробки, а також індекси публікацій та посилань (цитувань) у наукових виданнях та кількість патентів. Досить перспективним є підхід до оцінки результатів наукової діяльності окремої структури як до визначення ефективності самої організаційної системи. При цьому ефективність наукової групи розглядається як ефективність організації, її здатність працювати і досягати результатів, які відповідають поставленим цілям та нормативам суспільних цінностей.
У другому розділі – «Аналіз проблем науково-технологічного та інноваційного розвитку в Україні в контексті зарубіжного досвіду» - проаналізовано світові тенденції інноваційного розвитку, стан науково-технічної та інноваційної діяльності в регіоні, а також посилення ролі регіонального управління інноваційними структурами в галузі охорони навколишнього природного середовища.
В дисертаційній роботі визначено, що стратегія науково-технологічної та інноваційної активності суспільства більшості країн світу ґрунтується на двох складових: це державна фінансова підтримка конкретних науково-технічних програм і проектів, спрямована на виробництво нової конкурентноздатної продукції та, що не менш важливо, створення законодавчих і нормативних умов для активізації ділової та наукової діяльності у наукомісткій виробничій сфері. При цьому практично всім країнам притаманне поєднання адміністративних та матеріально-фінансових важелів. Незалежно від рівня впливу держави, в процесі регулювання науково-технологічних та інноваційних процесів на національному та міждержавному економічному просторах використовуються практично загальні для всіх країн важелі: прямого (адміністративного і цільового) та опосередкованого (податкового, митного, інформаційного, амортизаційного) впливу.
Досвід промислово розвинених країн світу свідчить про поширеність використання механізмів широкомасштабних програм державної підтримки науково-технічної діяльності та впровадження нововведень. У більшості провідних країн половина всіх витрат на підтримку науково-технічної діяльності та впровадження інновацій покривається державою при дотриманні певних політичних, економічних і науково-технічних пріоритетів. Ці витрати здійснюються у двох основних формах: шляхом прямого фінансування проектів і у формі заохочення розробок приватних і державних підприємств створенням пільгових умов для тих із них, які розширюють науково-дослідницьку діяльність, впроваджують прогресивну техніку і технологію. Співвідношення між формами стимулювання постійно змінюється залежно від цілей і завдань держави.
В деяких країнах для стимулювання інвестицій та створення нових технологій використовувалась політика низьких відсоткових ставок. Як правило, позитивні реальні ставки відсотку сприяють залученню інвестицій, у той час як негативні ставки спонукають власника капіталу, скоріше, витратити його, ніж збільшувати збереження. Політика низьких відсоткових ставок застосовувалась в країні для прискорення економічного росту та проведення індустріалізації. Така політика разом з кредитуванням державними фінансовими інститутами пріоритетних сфер розвитку забезпечила концентрацію та ефективне використання фінансових ресурсів.
Визначено спільні риси податкової політики розвинених країн в сфері інвестиційної та інноваційної діяльності такі, як: система пільг пов’язується з єдиним податком на прибуток корпорацій; пільги диференціюються за галузями, типами устаткування, видами діяльності та іншими нормами національного законодавства. Окрім того, в залежності від національних пріоритетів, такі пільги мають гнучкий характер за часом дії та метою використання; всі податкові пільги мають чітко визначений цільовий характер, право на їх одержання наступає автоматично після здійснення відповідних витрат; всі країни мають систему офіційного статистичного обліку та аналізу ефективності використання податкових пільг.
Ефективною формою фінансового забезпечення початкових стадій науково-технічних розробок та інноваційної діяльності є малі інноваційні фірми. Високий ступінь ризику їх діяльності та потенційно високий рівень прибутковості в разі успіху сприяє залученню у цю сферу науково-технічної діяльності через механізми венчурних фондів, коштів юридичних та фізичних осіб.
В результаті аналізу діяльності Міністерства охорони навколишнього природного середовища визначено, що на сьогодні невідпрацьовано механізм щодо розмежування земель, права державної і комунальної власності; незавершена робота щодо формування нормативно-правової бази у галузі земельних відносин та супроводу законопроектів у Верховній Раді України; незавершена робота щодо документального посвідчення права власності та права користування земельними ділянками; не розроблено та незатверджено Державну та відповідні регіональні програми моніторингу довкілля з чітким розподілом сфер впливу, узгодженням створів та точок відбору проб, визначеним порядком обміну даними між суб'єктами моніторингу.
Визначено, що з метою подальшого розвитку екологічного управління та забезпечення екологічної безпеки на території Донецької області для підвищення ефективності діючого організаційно-економічного механізму забезпечення охорони навколишнього природного середовища і раціонального природокористування необхідно вирішення ряду наступних законодавчих, нормативно-методичних та організаційних питань таких як: активізація взаємодії органів місцевого самоврядування, статистики, податкових служб і Регіональних держекоінспекцій з питань формування і розширення переліків платників зборів до Фондів охорони навколишнього природного середовища (ОНПС) (щоквартально); спрямовування коштів підприємств-забруднювачів у відповідні фонди ОНПС за містом забруднення, а не за містом його реєстрації; обов'язкове звернення підприємств до територіальних органів Мінприроди України і постановки їх на державний облік на стадії їх реєстрації; поновлення застарілої (1995 року випуску) Методики розрахунку збитків за аварійні забруднення атмосфери, водних і земельних ресурсів; розробка і впровадження механізму примусового стягнення з підприємств недоїмки зі збору за забруднення навколишнього природного середовища до фондів ОНПС.
Формування регіональних інноваційних структур повинно відбуватися в рамках програм інноваційного розвитку території та узгоджуватись з пріоритетами регіонального розвитку, інструментом реалізації яких вони виступають.
Вибору типів регіональних інноваційних структур повинна передувати оцінка інноваційного потенціалу території, на основі якої визначаються сфери діяльності, в яких присутні всі необхідні передумови для створення структур інноваційного бізнесу, які в свою чергу, визначають особливості управління регіональними інноваційними структурами (табл. 1). Оцінку інноваційного потенціалу пропонується проводити за трьома складовими: кількісною і якісною складовою, та складовою опосередкованого впливу на розвиток інноваційного потенціалу.
Механізм управління та функціонування регіональних інноваційних структур передбачає кооперацію наукової та виробничої сфери, освіти та регіональних органів влади, представлених регіональним центром наукового та інноваційного розвитку. Таким чином, створені інноваційні структури виступатимуть одним з інструментів реалізації інноваційної стратегії території та формування інфраструктури інноваційного підприємництва загалом. | 
