ДЕМОКРАТИЗАЦІЯ МЕХАНІЗМІВ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ ПРОЦЕСАМИ СУСПІЛЬНИХ ТРАНСФОРМАЦІЙ Автореферат

У першому розділі – “Емпіричні та теоретико-методологічні підходи до дослідження сутності суспільних трансформацій в умовах глобалізації” – виводиться (а не висловлюється) до розгляду гіпотеза дослідження, яка вимагає суттєвого переосмислення існуючої парадигми державного управління і ставить доцільність переходу до формування і розвитку його принципово нової дослідницької парадигми. На основі досліджень вітчизняних і зарубіжних учених-глобалістів аналізується розвиток процесів глобалізації не з точки зору науково-технічних досягнень – здобутків людської цивілізації, а з позицій загострення глобальних демографічних, продовольчих, енергетичних, екологічних, економічних і соціальних проблем. Результати аналізу показують, що розвиток суспільної життєдіяльності людей не лише не привів до гармонізації суспільних відносин між людьми, а спричинив розбалансування як соціальних, так і природних систем, яке з року в рік поглиблюється. Неминучість подальшого загострення глобальних проблем вказує на безперспективність розвитку людської цивілізації за заданим історією алгоритмом. За таких умов соціально-економічні процеси розвитку людської цивілізації в цілому, які ми, зазвичай, розглядаємо як об’єктивні, за своєю глибинною сутністю не є такими. Їх внутрішня природа надмірно суб’єктивізована і доведена до системного кризового стану діяльністю держав як владно впливових інститутів організації суспільної життєдіяльності людей, основних суб’єктів цивілізаційного розвитку, а тому сучасні локальні і глобальні соціо-економічні процеси виступають як результат суб’єктивно зумовлених державно-управлінською діяльністю механізмів формування і розвитку суспільних трансформацій. Держави впродовж усієї історії людської цивілізації відігравали вирішальну роль у деформації природно зумовленої індетермінованої сутності соціально-самоорганізовних систем і трансформації їх у детерміновані соціально-управлінські системи. Через це причини і глобальних, і локальних проблем слід шукати в самій суті держави як владно-правового інституту та тих інституційних механізмів державного управління, на яких вона ґрунтується, діє й розвивається.

Глобальні біосоціодуховні проблеми можна вирішувати, щонайменше, двома шляхами: 1) продовжувати рухатись історично зумовленим шляхом централізації (суб’єктивізації, авторитаризації) влади й управління на глобальному рівні і створювати для вирішення глобальних проблем світовий уряд і парламент на зразок внутрішньодержавних, що діятимуть на засадах авторитаризму, але вже на міждержавному (міжнародному) рівні; 2) рухатись шляхом реформування авторитарної сутності державної влади й управління через наповнення їх демократичним змістом, а вже потім сформовані на рівні окремо взятої країни демократичні механізми державного управління поширювати на рівень міжнародних відносин.

Перший шлях опрацьовується ученими-глобалістами, які сходяться на тому, що в умовах глобалізації роль держави має кардинально змінитися, але як – одностайної думки немає. Як не парадоксально, цей шлях веде до подальшого загострення міжнародних відносин, у першу чергу, між багатими і бідними країнами, і в другу – між самими багатими країнами за вплив на бідні як джерело дешевих і ще невикористаних ресурсів. Оскільки цей шлях не забезпечує людській цивілізації умов для її поступального розвитку як цілісної глобалізованої соціальної системи, люди мають шукати інші альтернативи й алгоритми суспільного розвитку.

Одна із очевидних альтернатив розвитку людської взаємодії і цивілізації в цілому розвивається в даному дисертаційному дослідженні – це суб’єкт-суб’єктні відносини між людьми і організаційними структурами, що формуються на цій основі на усіх рівнях соціальної самоструктуризації суспільства як нелінійної самоорганізовної системи. Даний підхід є нетрадиційним для управлінської науки і в такому контексті системна структуризація суспільних відносин і формування соціально-управлінських систем вітчизняними науковцями від державного управління досі не розглядалися.

Держава як суб’єкт управління, управляючи суспільством, завжди вступає з ним як об’єктом у протидію, проте, рано чи пізно, сама змушена підкорятися тим об’єктивним силам суспільної самоорганізації, які формуються у процесі розвитку суб’єкт-суб’єктної людської взаємодії та діють за законами синархії знизу вгору в ієрархічній структурі соціально-управлінської системи. Суперечності, що виникають між державою і суспільством, свідчать про те, що ці поняття аж ніяк не можна ототожнювати. І держава, і суспільство мають різне смислове навантаження, яке набуває парадоксального характеру за першої ж спроби їхнього ототожнення. З одного боку, держава має сприяти розвитку соціальних самоорганізовних систем і слугувати їхнім інтересам, з іншого – вона своєю суб’єктивно зумовленою управлінською діяльністю обмежує, а отже, дезорганізує саморозвиток цих систем. У зв’язку з цим, в дисертації виділяється три відносно самостійних системних блоки координації людської взаємодії: 1) соціально-самоорганізовний – система організації людської взаємодії юридично і фактично рівноправних громадян; 2) державно-управлінський – система організації людської взаємодії де-юре рівноправних, а де-факто нерівноправних громадян, яка управляється суб’єктивними силами законодавчих і владно-розпорядчих функцій органів державної влади й управління і людей, що їх уособлюють; 3) соціально-управлінський – система організації людської взаємодії, яка виникає в результаті синтезу соціально-самоорганізовної і державно-управлінської систем.

Логічно доведено, що сучасне суспільство як соціально-управлінська система розвивається під впливом двох взаємовиключних соціальних систем, одна з яких (державно-управлінська) історично сформувалася і діє на основі розвитку суб’єкт-об’єктної людської взаємодії і має переважно суб’єктивний характер, друга (соціально-самоорганізовна) – формується й розвивається на основі розвитку суб’єкт-суб’єктної людської взаємодії і має переважно об’єктивний характер. Протидіючи одна одній, вони утворюють суб’єктивно-об’єктивну соціально-управлінську систему, розвиток якої весь час перебуває у суперечливому процесі балансування соціально-самоорганізовної і державно-управлінської систем, тобто суспільства і держави. Держава у даному контексті розглядається як система-суб’єкт соціально-економічного розвитку, суспільство – як система-об’єкт. І якщо перша – система державного управління (система-суб’єкт) – має чітку й легко зрозумілу лінійну чи матричну структуру і такий же зрозумілий характер суб’єкт-об’єктного впливу вищестоячих організаційно-функціональних структур владної піраміди на нижчестоячих, то друга – суспільство (система-об’єкт) – є надскладною лінійно не структурованою соціально-самоорганізовною системою, яка формується і розвивається відповідно до нелінійних закономірностей, що виникають і діють у процесі суб’єкт-суб’єктної людської взаємодії, і через це важко піддаються не лише управлінню, а й дослідженню.

Держава, виступаючи суб’єктом управлінської діяльності, постійно впливає на суспільство (об’єкт) як самоорганізовну систему, трансформуючи її. На цьому й ґрунтується історично сформована парадигма лінійно організованих (суб’єкт-об’єктних) державно-управлінських систем. За своїм змістом дана парадигма носить парадоксальний характер і трансформуюче впливає на суспільство. Її парадоксальність дається взнаки при відповіді на запитання: що для чого існує – держава для суспільства, чи суспільство для держави? Якщо суспільство існує для держави (а історично склалося саме так), то воно, безумовно, є її об’єктом, а потреби й інтереси держави, що витікають із необхідності її самозбереження і самовідновлення як суб’єкта стають безпосередньою метою її управлінської діяльності. А це можливе за умов постійної наявності в суспільстві проблем, які викликають у держави як суб’єкта “невдоволення” станом суспільства (об’єкта) і вона вдається до їх вирішення через систему органів державного управління. Отже, головною передумовою самозбереження і саморозвитку держави як суб’єкта соціально-управлінської системи є постійна наявність у суспільстві соціальних проблем. І чим їх більше, тим більша потреба суспільства в такому владно-правовому інституті як держава. Як не парадоксально, але держава для самовідтворення і саморозвитку себе як суб’єкта державно-управлінської діяльності має постійно піклуватися про підтримання (або створення) життєво необхідних умов свого існування та розвитку – соціальних проблем. Виходить, що держава об’єктивно зацікавлена у наявності в суспільстві соціальних проблем і це є основною рушійною силою її самовідтворення і саморозвитку. Держава постійно вирішує ті соціальні проблеми, які сама ж раніше створила або, щонайменше, сприяла своєю управлінською діяльністю їх виникненню. Вирішуючи їх таким чином, держава сприяє розвитку проблемного суспільства, яке тому й проблемне, що воно трансформоване під впливом державно-управлінської діяльності.

Таким чином, за умов, коли суспільство існує для держави, кінцевою метою державного управління є відтворення державою самої себе як суб’єкта управління суспільством. Але державне управління суспільством як самоорганізовною системою, як не парадоксально, є не що інше, як процес, спрямований на дезорганізацію даної системи. Суб’єктивно впливаючи на суспільство, держава тим самим трансформує його як соціально-самоорганізовну систему в соціально-управлінську. Виходячи з цього, в дисертації обґрунтовується висновок, що держава як відносно відокремлений від суспільства інститут, – це основний суб’єкт формування й розвитку процесів суспільних трансформацій, а державне управління – це політико-правовий інструмент їхньої реалізації в руках певної і досить незначної частини суспільства, яка перетворює його (суспільство) на всіх соціально-управлінських рівнях розвитку в трансформований об’єкт управлінської діяльності. Отже, держава як владно-правовий інститут впродовж свого існування та розвитку і створює, і управляє трансформованим суспільством. Через це суспільні трансформації водночас є об’єктом і результатом постійного впливу державно-управлінської діяльності на розвиток суспільних процесів.

Перехід від історично сформованої парадигми державно-управлінських систем до їх нової парадигми є характерною ознакою розвитку державності і держави кінця ХІХ – початку ХХІ ст. Цей історичний період характеризується парадоксальністю розвитку соціально-управлінських систем, через те, що і теорія, і практика державного управління декларують постулати, які логічно випливають із нової його парадигми (парадигми соціально-управлінських систем демократичного майбутнього, де суспільство є суб’єктом, а держава – об’єктом), а фактично спираються на інституції, що виникли і розвинулися на засадах історично сформованої парадигми (парадигми державно-управлінських систем авторитарного минулого, де держава є суб’єктом, а суспільство – об’єктом).

У другому розділі – “Концептуальні методологічні засади теорії державного управління в контексті розвитку суспільних трансформацій” – розкривається сутність держави як владно-правового інструменту управління процесами суспільних трансформацій і специфіка його використання з боку правлячих політичних сил і суспільства в цілому в межах існуючої парадигми державного управління.

Глибинні причини виникнення та розвитку суспільних трансформацій криються в механізмі вирішення суспільних проблем. Держава, як правило, ліквідовує не причини виникнення суспільних проблем, а їх негативні наслідки, що, врешті-решт, не вирішує проблему, а лише тимчасово її знімає. Не вирішена проблема згодом породжує цілу низку нових проблем, з негативними наслідками яких держава продовжує боротися, все далі й далі віддаляючись від необхідності і можливості знаходження і ліквідації першопричини виникнення вже цілої системи проблем. Діючи таким чином, держава свої сьогоднішні суспільні здобутки трансформує в нові, ще складніші суспільні проблеми, які виникнуть завтра (у майбутньому). Фактично такий хід вирішення суспільних проблем означає не що інше, як перманентний процес формування та розвитку все нових і нових суспільних трансформацій, джерелом виникнення яких вже є сама держава, а отже, й позбутися цих трансформацій можна лише за її допомогою. Коло замкнулося, і чим далі таким чином розвивається суспільство, тим складнішими, масштабнішими і незворотніми стають процеси його трансформації.

Якщо виходити з того, що держава існує для суспільства, то суб’єктом управлінського впливу слід розглядати суспільство, а об’єктом – державу як правовий інструмент, за допомогою якого суспільство самообмежується (самоорганізується) у своєму розвитку. Якщо суспільство незадоволене державою, воно впливає на неї таким чином, щоб змінити її стан. Якщо держава задовольняє потреби суспільства – воно не вимагає від неї змін і розвивається як соціально-управлінська система в межах правового простору, що існує. Цілком очевидно, що такий підхід є і логічним, і виправданим з точки зору соціальної справедливості для рівноправних (і де-юре, і де-факто) громадян. За таких умов кінцевою метою державного управління є сприяння розвитку суспільства як самоорганізовної системи, а отже, як суб’єкта державного управління (останнє є інституційним інструментом в руках суспільства). Це принципово інший парадигмальний шлях розвитку державно-управлінських систем. Сутність даної парадигми полягає в тому, що суб’єктом формування та розвитку соціально-економічних процесів виступає суспільство як самоорганізовно структурована система, а державне управління є громадсько-правовим (інституційним) інструментом його самоорганізації (самоуправління), що перетворює державу в об’єкт управління з боку суспільства.

Сутність держави як владно-правового інституту досі до кінця не з’ясована. Держава розглядається і як машина примусу, і як власність тих осіб чи політичних сил, що володіють реальною владою, і як структура, яка забезпечує усім громадянам їх добробут і т. ін. За певних умов усі ці ознаки держави мають свою аргументацію і відповідне право на визнання. Але безумовною ознакою держави є влада, яка проходить наскрізним потоком через усі інші ознаки. Влада є найсуттєвішою, найстійкішою й найдієвішою характерною ознакою держави, що дозволяє останній відігравати вирішальну роль у процесі реалізації як внутрішніх, так і зовнішніх суспільних функцій від імені своїх громадян. Вочевидь, саме влада лежить в основі формування й розвитку держави. Без влади немає держави. Питання в тому – в чиїх руках знаходиться влада?

Цілком очевидно, що джерелом сучасної інституційно формалізованої влади виступає не суспільство як найчисельніший суб’єкт її формування (народ, як це записано у конституціях цілої низки держав), а малочисельні класово чи політично структуровані верстви населення, які, власне, й формують владу.

Реальну владу нині виражає інституціалізована система державного управління – система владних повноважень посадових осіб, яка діє згори донизу на засадах самозбереження і розвивається шляхом внутрішньої самоорганізації. Якщо і політична, і економічна влада сконцентрована в одних руках – це означає, що в державі сформована сильна влада, здатна створити могутню авторитарну державу. У такій державі і державна політика, і державне управління процесами її реалізації є прерогативою значної меншості населення країни, яка іменує себе елітою. За умов, коли ця меншість сама здійснює й аналіз державної політики, останній перетворюється в інструмент маніпуляції суспільною свідомістю в руках панівної політичної сили.

Якщо і політична, і економічна влада розпорошена і належить широким колам структурованої за соціальними проблемами громадськості – це означає, що в державі сформовані дієві інститути громадянського суспільства, здатні на основі суб’єкт-суб’єктної взаємодії з органами влади побудувати демократичну державу. У такій державі і державна політика, і її аналіз, і державне управління процесами її реалізації є прерогативою переважної більшості населення країни, яка складає середній клас, структурований в чисельні інститути громадянського суспільства. За умов, коли середній клас безпосередньо здійснює аналіз державної політики, останній перетворюється в демократичний (суспільний) інструмент державного управління в руках широкої громадськості.

Історично сформована парадигма державно-управлінських систем виходить із побудови вертикальної владної піраміди системи державного управління та вертикальних суб’єкт-об’єктних зв’язків між її органами різних структурно-функціональних рівнів. За таких умов державно-управлінська система організаційно і функціонально діє згори донизу, і меншість при цьому завжди управляла (і управляє) більшістю. Демократія ж передбачає концентрацію влади в руках більшості народу (суспільства). Упровадження демократичних (протилежних авторитарним) форм правління потребує принципових парадигмальних змін у підходах до механізмів організації державної влади й управління. Якщо авторитарна система державної влади формує механізми державного управління згори донизу, то демократична потребує протилежного – формування механізмів державного управління знизу вгору, що є нетрадиційним для управлінської науки. У зв’язку з цим у роботі, поряд з традиційними підходами до визначення механізмів державного управління – структурно-організаційним і структурно-функціональним, виділяється інноваційно-функціональний, суть якого зводиться до теоретичного осмислення механізмів суб’єкт-суб’єктної взаємодії між державою (владою) і суспільством (громадськістю) і пошуку демократичних форм і методів впливу на них через забезпечення інституційних умов для розвитку систем прямих і зворотних зв’язків між людиною, суспільством і державою.

Для перехідного періоду від авторитарної до демократичної держави характерним є те, що організаційно система державної влади формується знизу вгору, а структурно і функціонально створюється і діє згори донизу через систему державного управління, що робить її напівдемократичною і досить суперечливою. За таких умов реальний суб’єкт влади продовжує знаходитись на верхівці владної піраміди системи державного управління і виконавча гілка влади залишається найвпливовішою на суспільство. Поки так буде – держава завжди буде схильна до реставрації одноосібних (диктаторських, авторитарних) форм і методів правління.

Характерною ознакою перехідного періоду від авторитарної системи державної влади й управління до демократичної є те, що в цей час відбуваються суб’єкт-об’єктні ретрансформації у сформованій соціально-управлінській системі: об’єкт управління – суспільство, все більше й більше набуває ознак суб’єкта, а суб’єкт – держава – ознак об’єкта. Суб’єкт-об’єктні відносини між державою (владою) і суспільством (народом) поступаються суб’єкт-суб’єктній взаємодії між ними. Такою ретрансформаційною особливістю й відрізняється сучасна форма напівдемократичної держави від авторитарної і ідеальної форми демократичної держави, коли суспільство як суб’єкт управляє державою у своїх інтересах.

Зрозуміти принцип дії нелінійних суб’єкт-суб’єктних систем можна лише на основі застосування в процесі їх дослідження принципово нових пізнавальних методів, які дають можливість вийти за межі існуючих змістовно-теоретичних стандартів суб’єкт-об’єктної управлінської науки. Для аналізу нелінійних самоорганізовних соціальних систем у дисертації розроблений і використаний в процесі дослідження прямих і зворотних системних зв’язків між людиною, суспільством і державою метод нелінійного мислення. Суть даного методу полягає в тому, що спочатку складна нелінійна система прямих і зворотних зв’язків графічно розкладається окремо на лінійну систему прямих і лінійну систему зворотних зв’язків між суб’єктом і об’єктом, потім ці графіки систем накладаються один на одного, і який варіант такого поєднання дає логічно замкнуту систему прямих і зворотних зв’язків – ту альтернативу й слід обирати. Використання методу нелінійного мислення фактично формує нову пізнавальну модель дослідження нелінійних соціальних систем і потенційних альтернатив їхнього розвитку.

Структурно-логічне моделювання прямих і зворотних зв’язків між державою, людиною і суспільством у різних соціально-управлінських системах методом нелінійного мислення приводить до висновку, що виникнення соціальних конфліктів завжди є результатом неадекватності прямих і зворотних зв’язків між суб’єктами людської взаємодії. Суть конфлікту криється в мотивації сторін, що конфліктують. Якщо мотивацією є нав’язування своєї точки зору одним суб’єктом іншому – це неминуче призведе до загострення соціального конфлікту, який рано чи пізно визріє до силового протистояння. Якщо мотивацією є пошук істини – це неминуче передбачає діалог конфліктуючих сторін, взаємні поступки, компроміси, що рано чи пізно призведе до прийняття ними узгоджених рішень і дій, які повною мірою можна вважати найбільш об’єктивними. Суб’єкт-суб’єктна людська взаємодія рівноправних громадян є тією демократичною інституцією, на основі якої починається формування і розвиток нової парадигми демократичної системи державного управління.

Абстрактно-логічний аналіз системи прямих і зворотних зв’язків між державою і суспільством в межах історично сформованої парадигми державно-управлінських систем показує, що ці зв’язки здійснюються через конкретних людей, які уособлюють державу і приводять у дію як суб’єктивно зумовлені механізми державного управління, так і об’єктивно зумовлені механізми соціальної самоорганізації людей. Дія цих механізмів є вкрай суперечливою – такою, що постійно знаходиться в стані конфліктності між суспільством і державою, між людиною і владою. Загострення цих суперечностей та їхнє вирішення насильницьким шляхом, як правило, на користь держави, призводить до подальшої трансформації прямих і зворотних зв’язків між державою, людиною і суспільством, тобто трансформації соціально-управлінської системи в цілому.

Розв’язати суперечливий характер суб’єкт-об’єктної взаємодії між державою і суспільством вбачається можливим через формування і розвиток суб’єкт-суб’єктної взаємодія між ними, що потребує впровадження і розвитку різних форм діалогу між владою і громадськістю, пошуку компромісу і механізмів узгодженого прийняття суспільно важливих управлінських рішень. Цей процес ми називаємо демократизацією механізмів державного управління і розглядаємо як дієвий засіб його об’єктивізації в процесі переходу до формування та розвитку нової парадигми демократично сформованих соціально-управлінських систем. Об’єктом демократизації механізмів державного управління виступають державна політика, власне, державне управління і аналіз державної політики.

У третьому розділі – “Об’єктивізація інституційних засад формування та розвитку механізмів державного управління” – розглядається методологія обґрунтування еволюції соціально-управлінських систем і механізмів їх реалізації як потенційної й актуалізованої реальності та організаційні чинники, що впливають на їхній розвиток. Наявність, щонайменше, двох діаметрально протилежних шляхів суспільного розвитку (авторитарного і демократичного) свідчить про те, що потенційно вони існували й існують завжди, але, обираючи один шлях, люди відмовляються (добровільно чи під натиском) від іншого (про його існування вони взагалі можуть не знати). Той шлях, який обрали люди, стає для них актуальним, той, від якого відмовилися (не знали про його існування), не втрачає своєї реальності, але він існує потенційно, а, отже, завжди залишається можливість повернутися до нього (дізнатися про нього).

Обравши шлях авторитарного суспільного розвитку, люди на основі ними ж створеної інституційної практики розробляли відповідні їй теорії, еволюція яких формувала наукову парадигму розвитку авторитарних державно-управлінських систем. Демократія не є результат розвитку авторитаризму як актуалізованої реальності – це, радше, реакція людей на актуалізовану реальність з точки зору потенційної реальності, тобто шляху демократичного розвитку суспільства. Цю реакцію збурює виникнення парадоксальних (не зрозумілих для переважної більшості громадян) суспільних явищ і процесів. Наявність парадоксів свідчить про невідповідність теорії і практики, що показує на недосконалість першої, або на порочність другої. В умовах історично сформованої парадигми державно-управлінських систем і визнання де-юре рівноправними усіх громадян, очевидно, слід одночасно говорити і про недосконалість теорії державного управління, і про порочність державно-управлінської практики. І теорія, і практика державного управління не відповідають вимогам фундаментальної ознаки демократії – суб’єкт-суб’єктної людської взаємодії рівноправних громадян як об’єктивного процесу самоорганізації суспільства в соціальну систему. Через це в теорії державного управління необхідно здійснити об’єктивізацію механізмів державного управління, а на практиці – їх демократизацію.

Досі і теорія, і практика державного управління спираються на авторитарні по своїй суті механізми державного управління, які створюються згори донизу (від правителя до народу), детермінуючи самоорганізовні можливості суб’єкт-суб’єктної людської взаємодії. Об’єктивізація механізмів державного управління передбачає, з одного боку, розробку теорії державного будівництва й управління в авторитарній державі (державі історичного минулого) як актуалізованої реальності, з іншого – розробку такої теорії стосовно демократичної держави (держави майбутнього) як потенційної реальності. Актуалізовану реальність сьогодення складає теорія перехідного періоду від авторитарної держави до демократичної. Ця теорія по суті є теорією реформаторською і в основному зводиться до демократизації державної влади й управління. Демократизація як суспільне явище, для якого характерним є можливість вибору варіантів суспільного розвитку об’єктивно вимагає від держави створення необхідних інституційних умов для формування і розвитку нелінійних соціально-самоорганізовних систем.

При цьому необхідно чітко визначитися з цільовою орієнтацією демократичних реформ: демократичний процес формування системи державної влади й управління має бути прямим і логічним розвитком системи самоорганізації громадян і місцевого самоврядування. Інтереси держави мають виростати з інтересів конкретного громадянина, його сім’ї, територіальної громади та регіону і спиратися на них.

Процес реформування державного управління успішно може бути здійснений за умов його належної організації. Існуюча практика удосконалення механізмів державного управління спирається на аналітичну діяльність трьох основних суб’єктів: персоналу відповідного органу або системи органів (за власною ініціативою і за рахунок внутрішніх резервів); залучених спеціалізованих (проектних, експертних і т. ін.) організацій, зовнішніх відносно даної структури управління; об’єднання зусиль представників як відповідного органу системи державного управління, так і зовнішніх спеціалізованих організацій. Найрезультативнішим і більш об’єктивним завжди є той спосіб, який об’єднує зусилля всіх суб’єктів даного процесу. В умовах демократизації механізмів державного управління кількість суб’єктів його реформування значно зростає за рахунок залучення до даного процесу широких кіл громадськості в найрізноманітніших легалізованих формах об’єднання громадян – інститутів громадянського суспільства. У зв’язку з цим виникає об’єктивна необхідність впровадження універсального способу демократизації механізмів державного управління – соціального партнерства між владою, бізнесом і громадськістю – основними суб’єктами суспільної життєдіяльності, з їх розгалуженою мережею наукових та інформаційно-аналітичних центрів. Пошук механізмів плідної співпраці між агентами соціального партнерства розглядається в дисертації як магістральний напрям здійснення демократизації механізмів державного управління і формування громадянського суспільства в Україні.

Об’єктивізація і демократизація механізмів державного управління забезпечує повільний перехід від використання суб’єктивно зумовлених методів управління людською взаємодією до наукових (об’єктивно зумовлених) методів. Такий перехід передбачає проведення інституційних змін, тобто змін “правил гри» в державі і суспільстві в цілому.

Інституційне поле складається із взаємодіючих офіційних і неофіційних інституцій. Офіційні інституції визначаються як письмово оформлені та відповідним чином закріплені (законодавчо чи контрактово) зобов’язально-правові норми людської взаємодії, що існують і розвиваються на рівні тріадного суспільства: громадяни, соціально-економічні інститути, органи влади. Неофіційні інституції – це неписані, добровільно визнані та загальносприйнятні норми людської взаємодії як на різних рівнях тріадного суспільства, так і в середині кожної із його складових. Виходячи з таких визначень, у дисертації робиться висновок, що невідповідність історично сформованих на засадах людської нерівноправності офіційних інституцій імперативам сучасного суспільства, які виходять із юридичної рівноправності всіх громадян, виступає одним із головних джерел виникнення й загострення соціальних системних конфліктів між державою (владою) і суспільством (народом). Подібно до того, як колись правителеві авторитарної держави доводилося створювати ієрархічну структуру виконавців для відстежування багатства і (або) доходів його підлеглих, кожній сучасній державі доводиться створювати власну виконавчу структуру влади для бюрократичного відстежування багатства і (або) доходів її громадян. Нині бюрократичний управлінський апарат державних службовців фактично виконує ті функції, які у спрощеній моделі держави (правитель – піддані) виконував правитель та створена ним згори донизу ієрархічна структура виконавців для відстежування багатства і (або) доходів його підлеглих, діючи при цьому виключно примусовими методами.

Своєю появою бюрократичний апарат державних службовців зобов’язаний дії офіційних інституцій, що виступають тим владно-правовим середовищем, в якому державний службовець (бюрократ) діє (живе) і розвивається. І чим більші масштаби держави і складніша її управлінська структура, тим сприятливіше інституційне середовище складається для розвитку бюрократичного апарату, тим більше необхідно державних службовців для обслуговування управлінських потреб держави. На певному етапі (і при певних умовах) розвитку держави бюрократичний апарат може стати настільки самодостатнім, що починає сам відтворювати і розвивати інституційне середовище свого функціонування та розвитку, усе більше й більше ускладнюючи правила суспільної життєдіяльності громадян даної держави. Він поступово перетворюється із функціонально-технічного апарату (інструменту) з обслуговування політико-економічної гри гравців у максимізацію матеріального багатства на активного і досить впливового суб’єкта суспільно-політичних процесів як носія адміністративного ресурсу. На цьому поприщі, з одного боку, проростають корупція, хабарництво, свавілля, зловживання службовим становищем державними службовцями тощо, з іншого – в середині самих команд політико-економічних гравців створюються і діють такі неофіційні правила (інституції), які дозволяють державним службовцям втручатися у процес політико-економічної гри, порушуючи офіційно встановлені правила (офіційні інституції).

Протистояти бюрократизації механізмів державного управління може лише його демократизація, що означає активний вплив громадськості на перебіг не лише суспільно-політичних, а й соціально-економічних процесів через формування та розвиток неофіційних інституцій, які покликані протистояти офіційним інституціям держави і, тим самим, захищати інтереси громадян – суспільства. На основі цього, попри поширеній у науковій літературі думці про пріоритетність офіційних інституцій, в дисертації обґрунтовано, що основну роль у суспільному розвитку відіграють саме неофіційні інституції як результат добровільно визнаних людьми правил гри, що сформувалися на засадах самоорганізації людської взаємодії. Тільки та держава, що враховує неофіційні інституції свого народу (культуру, традиції, обряди, звичаї тощо), які формувалися століттями, і через кров матерів передавалися із покоління в покоління, може розробити такі офіційні інституції, які будуть доповнювати неофіційні інституції, що існують, і вести суспільство шляхом поступального розвиток. Тільки-но офіційні інституції починають суперечити неофіційним – у державі починається суспільно-політична, а за нею й соціально-економічна кризи. Оскільки в умовах демократизації механізмів державного управління наряду з політико-економічними гравцями в максимізацію матеріального багатства суттєво зростає роль громадськості, виникає нагальна необхідність створення такої політико-економічної моделі суспільного розвитку, яка збалансувала б інтереси і громадян, і влади, і капіталу. Таку модель і механізми її реалізації пропонується створювати саме на засадах соціального партнерства між владою, бізнесом і громадськістю.

Кожен агент соціального партнерства формує в інституційному просторі державності своє інституційне поле: влада створює офіційні обмеження (інституції) діяльності бізнесових структур і громадян, і з їх допомогою управляє суспільством в цілому; громадськість і бізнес формують неофіційні обмеження (інституції), які забезпечують суспільству можливість самоорганізовуватися і на цих засадах розвиватися. При цьому влада формує, відтворює і розвиває державу як суб’єкта управління суспільством, громадськість і бізнес формують, відтворюють і розвивають громадянське суспільство як самоорганізовного суб’єкта.

Загалом інституційне поле державності має заборонно-дозвільний характер. Співвідношення забороненого і дозволеного в інституційному просторі діяльності державних органів влади й управління, з одного боку, і громадськості – з іншого, формує закономірності розвитку державності і держави. Чим більше людська взаємодія зарегламентована державою (офіційними інституціями), тим менш демократичним є характер державності. І навпаки, чим менше держава втручається у сфери людської взаємодії, тим демократичнішим є характер державності, тим ефективніше реалізуються через механізми самоорганізації суспільства потенційні синергетичні можливості його розвитку. Отже, з точки зору централізації і концентрації влади в одних руках – авторитаризму, офіційні інституції є організуючою силою суспільного розвитку, а неофіційні – розглядаються як такі, що дезорганізують його; з точки зору децентралізації і деконцентрації влади – демократизації – неофіційні інституції є організуючою силою суспільного розвитку, а офіційні, відповідно, дезорганізують його.

У четвертому розділі – “Напрями демократизації механізмів державного управління в Україні” – системно аналізується державне управління в Україні в контексті теорії демократичного розвитку державності. Оцінюючи роль демократії в державотворчому процесі в Україні, робиться висновок, що бюрократія як рушійна сила даного процесу в умовах транзитивного суспільства досить успішно, як для самої себе, впоралася з поставленим перед нею завданням державного будівництва і починає далі не менш успішно працювати сама на себе. Це свідчить про те, що в процесі державотворення за відсутності дієвих інститутів громадянського суспільства починають прогресувати бюрократичні негативні тенденції. Ліквідувати їх можна лише за умов розвитку процесів демократизації механізмів державного управління. Саме демократизація цих механізмів є тим невичерпним джерелом і дієвим фактором його раціональності й ефективності, на основі якого ґрунтується подальший процес ретрансформації держави як інструменту авторитарного управління у громадянське суспільство як демократичну форму добровільної самоорганізації людської взаємодії. Зусилля влади сьогодні необхідно спрямувати не стільки на подальший розвиток держави та її інституцій, скільки на створення умов для формування інститутів громадянського суспільства. Дієво сприяти цьому може демократизація механізмів державного управління, підґрунтя якої закладається на рівні органів самоорганізації населення територіальних громад і системного формування та розвитку на їхній основі органів місцевого самоврядування, регіонального і державного управління.

На основі системного аналізу парадигмальних моделей і алгоритмів структуризації суспільного розвитку на основі об’єкт-суб’єктної залежності суспільства від держави і суб’єкт-суб’єктної їх взаємодії розроблені структурно-логічні моделі формування та реалізації загальнонаціональних органів державної влади й управління в авторитарних, авторитарно-демократичних і демократичних державах. Співставляючи ці моделі з діючою моделлю формування й реалізації системи державної адміністрації в Україні, робиться висновок, що в Україні за роки її незалежності здійснено державне будівництво за перехідною від авторитаризму до демократії моделлю авторитарно-демократичної держави. На основі співставлення діючої в Україні моделі авторитарно-демократичного державного будівництва і моделі демократичного формування та розвитку громадянського суспільства (демократичної державності) розроблена модель формування й реалізації системи державної влади й управління в Україні в перехідний період від фактично авторитарної форми правління до демократичної.

У контексті розробки перехідної моделі державного будівництва в Україні були сформовані концептуальні засади Національної стратегії формування та розвитку громадянського суспільства в Україні і визначені етапи її реалізації. Початок реалізації даної стратегії передбачає активізацію формування процесів демократизації механізмів державного управління. Базовими методами демократизації цих механізмів визначені метод соціального партнерства між владою, бізнесом і громадськістю, та контролінг як інформаційна концепція управління. Практично реалізувати соціальний потенціал цих методів в державно-управлінській діяльності пропонується шляхом впровадження їх в систему державної адміністрації через створення Регіональних, а на їх основі Національного агентства соціального партнерства та державно-громадського контролінгу при Прем’єр-міністрові України. Це дозволить зробити водночас підзвітними і підконтрольними місцеві та регіональні органи влади, з одного боку, громадськості регіону, з іншого – Прем’єр-міністрові України – державі.

Можливе впровадження цих методів демократизації державного управління в систему державної адміністрації дозволяє задіяти розроблену і представлену у даному розділі політичну модель демократизації механізмів державного управління в процесі реалізації Національної стратегії формування та розвитку громадянського суспільства в Україні.