ФОРМУВАННЯ СИСТЕМИ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ ІНВЕСТИЦІЙНИМ ПРОЦЕСОМ В УКРАЇНІ

summary

У вступі обгрунтовується вибір та актуальність теми дисертації, визначається стан наукової розробки проблеми, встановлюється зв’язок дослідження з науковими програмами, розкривається його мета, завдання, об’єкт, предмет, методи, наукова новизна отриманих результатів, їх практичне значення та особистий внесок здобувача, наводяться відомості про апробацію результатів дисертації, публікації, структуру та обсяг дисертації.

У першому розділі – “Державне управління інвестиційним процесом як об’єкт аналізу в науковій літературі з державного управління та обгрунту­вання напрямів і методів дослідження” – наведено характеристики: ступеня наукової розробки теми; наукових основ державно-управлінських рішень в інвестиційній сфері; інвестиції як системоутворюючої категорії інвестицій­ного процесу; проблем інвестиційної діяльності та традиційних підходів щодо їх розв’язання; впливу глобальних процесів на особливості руху капіталу в слабкорозвинутих регіонах; інвестиційних теорій та їх неспроможності розв’я­зати проблеми господарського розвитку, що постійно виникають; обмеженості інвестиційних теорій економічним детермінізмом; ігнорування та замовчування теорій видатних економістів, які вважають, що економічний розвиток тільки тоді досягає оптимальності, коли зумовлюється духовно-моральними чинниками. Це дало можливість обгрунтувати вибір напрямів, гіпотезу, концепцію та загальні методи проведення дисертаційного дослідження.

Виявлено, що об’єктом дослідження в літературі з державного управління є окремі аспекти інвестиційного процесу, в основному регулятивного харак­теру. Однак державне управління не може обмежуватися тільки однією функцією – регулюванням інвестиційної діяльності, оскільки поза актив­ним державним впливом опиняються важливі інструменти управління: прогно­зування, планування, організація процесу вкладання капіталу та стимулювання, контроль інвестиційної діяльності господарських суб’єктів. Крім того, держава і ринок є двома частинами однієї господарської системи: держава має не тільки формувати загальні правила господарювання, а й діяти за ними сама. Однак незважаючи на те, що державне управління офіційно визнано одним із основ­них видів суспільної діяльності, у теорії й на практиці цей важливий фактор не використовується на тому рівні, який спроможний забезпечити розв’язання інвестиційних проблем. З огляду на це нагальною є потреба в розробці тео­ре­тико-методологічних засад державного управління інвестицій­ним розвитком та ефективного механізму реалізації їх на практиці, що зумовлює необхідність виокремлення інвестиційного процесу як самостійного об’єкта дослідження.

Як показав аналіз історичної практики, інвестиційна діяльність дослі­джувалася тривалий час, проте жодна з теорій не стала вичерпною і не мала пролонгованого позитивного соціально-економічного ефекту, що потребує виходу за межі вивчення даного господарського явища.

Досліджено, що категорія “інвестиція” не обмежується економічним, а до­повнюється соціальним, екологічним, техніко-технологічним, інформаційно-інте­лектуальним, духовно-моральним вимірами. Показано, що розподіл інвести­­цій на реальні та фінансові є критичним для забезпечення прогресивного роз­витку. Це дає підстави для висновку про те, що при фор­муванні системи державного управління потоками капіталу слід ура­хо­ву­ва­ти життєздатність ліберальної інвестиційної парадигми, яка вже вичерпується.

Ознайомлення з науковими працями іноземних авторів: Г.Александера,  Дж.Гіт­­­мана, Ф.Фабоцці, У.Шарпа;  російських: В.С.Барда, П.І.Вахріна, С.В.Ємелья­­но­ва, М.В.Ігошина; українських:  Б.В.Губського, Т.В.Майорової, А.А.Пе­ресади, А.М.По­ручника, Н.О.Татаренка, В.Г.Федоренка та нормативними документами засвідчив, що в них стосовно трактування таких економічних категорій, як інвести­ція, інвестиційний процес, інвестиційне середовище, інвестиційний потенціал немає єдності. Це зумовило різне розуміння сутності природи, особливостей розвитку діяльності господарських суб’єктів, механізмів державного впливу на процес вкладання капіталу, який часто обмежується регулятивною функцією управління. Системний підхід до аналізу цих категорій висуває низку питань: що має бути об’єктом управління, активних і пасив­них, прямих та опосередкованих інстру­ментів державного впливу, які системні особливості суб’єкт-суб’єктних та суб’єкт-об’єктних відносин, як трансформу­ються інвестиційні ресурси в інвестиційний потенціал, які джерела забезпе­чення інвестиційних потреб та ін.

Критичний аналіз літератури, присвяченій проблемам глобального впливу на рух капіталу на регіональному рівні, показав, що різні автори оцінюють вплив глобалізації на регіональну економіку по-різному. Одні вважають, що вона діє позитивно, інші аргументують її негативний вплив на регіональний розвиток країн, що перебувають у трансформаційному стані. Комплексний підхід у цьому контексті дає підстави для висновку, що глобалізація в динаміці як негативно, так і позитивно впливає на регіональний розвиток. Негативний вплив виявляється в розширенні сфер впливу транснаціональних корпорацій на весь світ, що ще більше стримує розвиток регіонів, позитивний – у тому, що вона сприяє усвідомленню того, що окремо кожній країні успішно розв’язати проблеми соціально-економічного розвитку неможливо. Йдеться, наприклад, про глобальні проблеми бідності, екологічні, медичні тощо.

Установлено, що в науковій літературі констатується існування супере­чностей, які неможливо розв’язати з допомогою існуючих механізмів, тому слід розвивати альтернативні системи суспільного розвитку. Для цього необхідно вийти за межі економічного, інформаційного, інтелектуального фундамента­лізму, включивши в систему оцінки ефективності державного управління інвестиційним процесом критерії, які характеризують відносини між людьми не тільки в економічному чи господарському вимірах, а, насамперед, у духовно-моральному.

Таким чином, обгрунтовано, що дослідження інвестиційного процесу як окремого об’єкта наукового аналізу має здійснюватися на таких засадах:

–      цілеспрямованості, яка означає, що системі управління мають бути властиві механізми розробки, прийняття і реалізації соціально-економічної мети інвестиційної діяльності на різних рівнях господарювання;

–      цілісності, згідно з якою сукупність явищ інвестиційної діяльності розгля­дається у вертикальному та горизонтальному взаємозв’язку та взаємо­залежності. Вертикальний зв’язок базується на принципі ієрархічності, го­ри­зонтальний – на принципі самоорганізації, метою горизонтального та верти­каль­ного взаємозв’язку є встановлення нових властивостей системи, які відсутні в її окремих елементах;

–      комплексності, що передбачає врахування всіх факторів, які впли­вають на ефективність системи державного управління. Вони справлятимуть потужний позитивний вплив на інвестиційну сферу тоді, коли господарські суб’єкти будуть усвідомлювати обмеженість державних та ринкових інструментів впливу, взятих окремо та самодостатньо;

–      достатності та визначеності, відповідно до яких управлінські рішення повинні мати повну, всебічну, об’єктивну, своєчасну, кількісно і якісно визна­чену інформацію про діяльність суб’єктів і об’єктів управління та повністю забезпечувати потреби розвитку;

–      превентивності, яка означає, що інформація про майбутній стан суб’єктів та об’єктів має бути прогнозована за певними сценаріями розвитку та забезпечена превентивними механізмами запобігання їм, їх усунення та контролю.

У другому розділі – Теоретико-методологічні засади управління ін­вестиційним процесом” – проведено аналіз ринкової системи господарю­ван­ня, який свідчить про те, що управління інвестиційним процесом являє собою цілісну систему, в якій вплив суб’єктів на об’єкт управління здійснюється в певному інвестиційному середовищі і має цілеспрямований характер.

З’ясовано, що інвестиційний процес в умовах ринкової системи формувався тривалий історичний період. У стабільних умовах господарського розвитку він функціонує на засадах самоорганізації та саморегулювання, але під контролем держави. Показано, що інвестиційний процес пов’язується економічною теорією з реалізацією багатьох інвестиційних проектів. Справді, інвестиційна діяльність здійснюється через упровадження інвестиційних проектів, які є необхідним, але недостатнім елементом забезпечення інвестиційних потреб простого й розширеного відтворення, оскільки інші його скла­дові (формування умов інвестування, прогнозування, планування, організація, стимулювання, контроль) залишаються поза увагою держави, що у трансформаційному періоді не дає змоги досягти взаємоузгодженості інтересів суб’єктів та знижує загальну ефективність господарювання.

Аналіз процесу розширеного відтворення засвідчив, що системоутворю­ючою категорією інвестиційного процесу є інвестиція. Для державного управління принциповим є те, що інвестиція як економічна категорія означає відносини між суб’єктами інвестиційної діяльності з приводу довгострокових вкладень капіталу у виробництво з метою отримання прибутку та задоволення індивідуальних, колективних та суспільних потреб. Доведено, що трактування інвестиції як розміщення грошей у будь-які інструменти з метою отримання доходу призводить до виокремлення реальних та фінансових потоків капіталу, оскільки дає можливість отримувати доход поза процесом виробництва, у результаті чого виникає дефіцит грошових ресурсів у реальному секторі економіки при їх одночасному надлишку у фінансовому секторі. Це гальмує розвиток продуктивних сил на сучасному етапі.

Системно-процесний аналіз інвестиційної діяльності дає підстави характеризувати інвестиційне середовище як сферу взаємодії суб’єктів інвестиційного процесу, умови якої формуються інтегративними соціальними, правовими, організаційними, економічними, фінансовими, екологічними, інституціональними, техніко-технологічними, інформаційно-інтелектуальними, духовно-моральними, національно-етнічними та іншими чинниками, функцією яких є постачання та утворення необхідних інвестиційних ресурсів, перетворення їх на інвестиційний потенціал. Під час системно-процесного аналізу функціонування інвестиційного середовища було виявлено його нову властивість – опір, яка характеризує синергетичний ефект взаємодії об’єктів і суб’єктів процесу вкладання капіталу і розподіляється на позитивний і негативний, внутрішній і зовнішній. Об’єктивне встановлення чинників опору є необхідним елементом системи державного управління, оскільки дає змогу концентрувати і структуризувати вплив державних органів влади на оптимі­зацію інвестиційного середовища.

У розділі показано, що в науковій літературі вплив державного управління на інвестиційний процес розглядається в основному крізь призму регулювання інвестиційної діяльності, формування інвестиційного клімату, використання інвестиційних ресурсів. Доведено, що інвестиційний клімат досліджується в основному з урахуванням умов залучення інвестицій, однак в обмежених рамках, наприклад, відсутнє достатнє наукове обґрунту­вання безпечних для держави обсягів залучення іноземних інвестицій. У літературі інвестиційний потенціал розглядається як сума ресурсно-сировинного, виробничого, споживчого, інфраструктурного, інте­лектуаль­ного, інноваційного елементів. Процесний аналіз розширеного відтво­рення показує, що інвестиційний потенціал є не тільки природною властивістю інвестиційних ресурсів, а й синергетичним результатом взаємодії державних та ринкових механізмів. Інвестиційний потенціал може бути більшим або меншим від суми вхідних ресурсів. Звідси випливає, що стан інвестиційного середовища  об’єктивно характеризується різницею між  наявними інвестиційними ресур­сами та вкладеними інвестиціями за певний проміжок часу. Чим більша ця різниця, тим несприятливіше інвестиційне середовище.

 В умовах впровадження ліберальної інвестиційної парадигми в Україні основною проблемою інвестування господарські суб’єкти та науковці вважають недостатність фінансових ресурсів. Доведено, що фінансових ресурсів значно більше, ніж сума реальних інвестицій, що є однією з важливих проблем, яку необхідно розв’язати. В Україні спостерігається дефіцит духовно-моральних ресурсів, що негативно вплинуло на характер трансформаційних процесів (наприклад, держава не змогла забезпечити справедливу приватизацію та захистити населення від фінансових афер, тінізації економіки). Тому згадані ресурси мають стати основними в системі інвестиційних ресурсів, у противному разі Україна не зможе найближчим часом вийти із системної інвестиційної та соціальної кризи і включитися у світові інтеграційні процеси.

Системоутворюючі властивості інвестицій реалізуються через інвести­ційний цикл. В економічній літературі він розглядається як процес, що відбувається протягом часу здійснення інвестицій. Автором поглиблено тлумачення інвестиційного циклу як інтегральної характеристики соціального, організаційного, фінансового, техніко-технологічного, інноваційно-інформа­ційного, екологічного циклів, зумовлених вкладанням капіталу у виробництво, тому ефективне усунення невизначеностей у процесі реалізації конкретного інвестиційного проекту можливе тільки на основі превентивного (випереджаль­ного) та системного впливу держави на інвестиційну діяльність.

У дисертації вперше доведено, що в трансформаційній економіці інвести­ційний процес, основним елементом якого є інвестиційний цикл, має стати об’єктом державного управління для забезпечення потреб розширеного відтворення основних фондів. Це приводить до необхідності прогнозування, планування, організації інвестиційного процесу та його правового, фінансового, соціального забезпечення на макро- та мікрорівнях.

Показано, що інвестиційний процес як об’єкт державного управління ха­ракте­ризується родовими ознаками суспільної природи: комплексністю різно­спря­мованих потоків капіталу; невизначеністю якісно-кількісного пере­ходу сторін, цик­лічністю руху капіталу, що в трансформаційній економіці потребує дер­жав­ного управління. Доводиться, що в умовах ринкової системи господарювання спів­відношення між протилежними векторами руху тривалий час регулю­валося на само­орга­нізаційних засадах. Рівень невизна­ченості зазнає впливу ринкових сил попиту й пропозиції на інвестований капітал, конкуренції, кон’юнктури, стадії життєвого циклу продукції, він усувався на основі самоорганізації ринкових господарських суб’єктів, що періодично призводило до фінансово-економічних криз. Вихід із кризового стану досягався завдяки державному втручанню, але із значним запізненням у часі, соціальними та економічними втратами.

У розділі встановлено, що інвестиційний процес в умовах трансфор­ма­ційної економіки характеризується збільшенням невизначеності, що в разі па­сивної поведінки держави призводить до зменшення можливості прогнозування і передбачення майбутніх макроекономічних проблем, необхідності розробки превентивних механізмів запобігання їм та ліквідації. З огляду на це при побудові нової системи державного управління обґрунтовується потреба в розробці інструментів свідомого усунення невизначеностей на основі прозорих, зрозумілих, прогнозованих дій господарських суб’єктів.

У розділі обгрунтовано бінарні принципи відносин суб’єктів інвести­ційної діяльності: свободи, відповідальності (вертикальної), ефективності й справедливості (горизонтальної) взаємозалежності, яка потребує встановлення ідентичної міри (межі їх дії). Метою вдосконалення взаємовідносин інвести­ційної діяльності має бути зростання інвестиційного потенціалу як бази забезпечення індивідуальних, колективних та суспільних потреб. Функцію формування умов вкладання капіталу мають виконувати всі учасники інвести­ційної діяльності. Всі суб’єкти інвестиційної діяльності мають забезпечити безперешкодний рух інвестицій в інвестиційному циклі: від визначення пріоритетів вкладання капіталу до споживання інвестиційних товарів суб’єк­тами, їх кінцевого споживання населенням.

 Установлено, що забезпечення виконання цієї функції суб’єктами інвестиційної діяльності є початковим етапом формування відповідального й ефективного власника. Без залучення суб’єктів інвестування до формування умов вкладання капіталу держава не зможе ефективно управляти економічним розвитком, який у цьому разі матиме тимчасовий, невизначений характер, а його ефективність цілком залежатиме від стихійних чинників.

Управління інвестиційним процесом в умовах ринку в стабільні періоди характеризується ринковим саморегулюванням. У періоди економічних криз дер­жава управляла процесом інвестуван­ня безпосередньо. Жоден механізм управління не став вичерпним, таким, що враховує динамічні зміни в часі й просто­рі, а самоорганізація ринку виявилася неспроможною передбачити еконо­мічні та фінансові кризи, які відбуваються періодично і постійно, що призводить до великих втрат економічних ресурсів. Сучасний інвестиційний процес виходить за суто еконо­мічні межі, що потребує від кожного суб’єкта інвестування грунтовного вивчення соціальних, культурних, національних, глобальних та інших чинників і включення їх у систему макроекономічного управління.

У третьому розділі – “Трансформація державного впливу на інвестицій­ний процес в умовах глобалізації” – основна увага звертається на характери­стику моделей господарювання у світі. Наголошується на необхідності осмислити нові процеси суспільного розвитку, дослідити такі поняття і явища, як “глобалізація”, “нова економіка”, “цивілізаційна криза” та встановити особливості їх впливу на інвестиційний процес в Україні.

Виявлено, що світова економіка має інформаційно-інтелектуальний век­тор розвитку. Утворюються світові мережеві технології, які миттєво перетво­рюють і передають величезні обсяги інформації, забезпечують інтеграцію фінансових ринків; розпочалося самозростання фінансового капіталу поза матеріальною реальністю, що робить фінансові та реальні потоки капіталу переважно паралельними, трансформуючи рушійні сили ринкової системи. Незважаючи на потужні суперкомп’ютерні системи, створений людиною світ виявився складним для її інтелектуальних можливостей і більше не піддається ефективному передбаченню напрямів власного розвитку. У результаті майбутнє як кількісне нагромадження параметрів і тенденцій минулого та сучасного неможливе. Це зумовлює необхідність формування нової інвестиційної парадигми розвитку, особливо у трансформаційних економіках.

Установлено також, що метою глобалізації є не розв’язання сучасних  проблем соціально-економічного розвитку, а залучення додаткових інвести­ційних ресурсів планети в конкурентну боротьбу, яка отримала нові засоби та механізми без зміни її характеру. Водночас людство починає усвідомлювати, що жодна держава світу самостійно не може розв’язати проблеми критичного техногенного навантаження на довкілля (руйнування озонового шару, глобальне потепління, забруднення повітря тощо), бідності, поширення інфекційних захворювань та ін.

У розділі показано, що у постіндустріальних країнах на базі розвитку п’ятого та шостого технологічних укладів створюється нова структура виробництва. Формується постіндустріальне суспільство. Його характерною ознакою є нова ефективність, базою якої виступають глобальні інформаційно-інтелектуальні технології. Деякі автори вважають, що останні створюють умови, за яких неможливо відчужувати результати праці. Проте змінюється не тільки характер праці, а й методи примусу до неї, механізми перерозподілу доданої вартості, оскільки не тільки окремі працівники, а навіть держави у новій економіці підпорядковуються новому економічному порядку. Результати праці не відчужуються тільки від суб’єктів, які є розробниками метатехнологій, управляють ситуацією, моделюють її, керуючись власними інтересами.

Розкрито особливу роль знання, яке стало головним фактором формування нової економіки, оскільки систематизовані дані змінюють образ сучасного світу. В інформаційно-інтелектуальній економіці вирішальну роль відіграє той, хто володіє новими технологічними принципами, базами даних, має алгоритми обробки величезних масивів інформації та застосування її у виробничих, бізнесових, соціально-економічних процесах.

У розділі виявлено нову тенденцію – гроші поступово втрачають функцію за­гального еквівалента у зв’язку з нестабільністю валютних курсів та про­центних ставок. Натомість її починають виконувати метатехнології, які завжди ста­більні: їх обсяг у виробника не зменшуються після передачі іншим госпо­дарським суб’єктам, які не втрачають права володіння ними, є джерелом нескін­ченних відтворювальних ресурсів, на відміну від грошей, мають власну про­дук­тив­ність, стають середовищем господарювання суб’єктів комерційної діяльності, ба­га­то в чому підміняють і замінюють старі правила й атрибути ринку. Все це свід­чить про те, що нова економіка формує нових монополістів, які тотально контро­лю­ють ринок сучасних товарів; ліберальний вплив на суспільне виробництво втра­чається, трансфор­мується зміст сучасного госпо­дарювання, який неодно­значно характе­ризує життєздатність та прогресивність системи, що народжується.

Доведено, що в умовах інтенсифікації глобального впливу на національні економіки, причому в основному негативного, підвищується відповідальність держави за коректний вибір цивілізаційного вектора руху, побудову нових господарських систем, які мають вивільнити людину від тваринної боротьби за своє існування. Цього можливо досягти тільки на основі включення в механізм оцінки ефективності господарської діяльності, крім економічних, соціальних, техніко-інформаційних, інтелектуальних, екологічних, ще й етичних критеріїв добра, совісті, співчуття до слабшого та ін. Основною метою держави має стати забезпечення повноцінного людського існування.

З’ясовано, що формування нової системи господарювання в Україні здійснюється з використанням світового досвіду, відповідно до якого держава як суб’єкт господарювання має розробляти умови інвестиційної діяльності, регулювати суспільно-економічні процеси, але не втручатися у виробництво. Інші суб’єкти мають активно впливати на суспільне виробництво на ліберальних принципах. Обгрунтовано доцільність застосування світового досвіду, але з урахуванням національних особливостей. Показано, що з допомогою ефективних механізмів на базі копіювального методу неможливо розв’язувати проблеми, що постійно виникають, коли існуючий неефективний спосіб виробництва інтенсивно руйнується, ставлячи суспільство перед вибором: виживати будь-якими методами (у тому числі й неправовими, антидержавними, антисоціальними) чи потрапити в тотальну залежність від високорозвинутих держав, ліквідувавши внутрішній негативний опір та зовнішні негативні впливи. Транс­фор­маційні процеси господарського механізму досліджує транзитологія – загальна теорія перехідних процесів, його закономірностей, механізмів переходу до нового господарського порядку з урахуванням глобальних впливів на національну економіку.

У розділі зазначається, що економісти виділяють три етапи, які від­різ­няються мірою втручання держави в економіку. На першому етапі запрова­джу­валося регу­лювання економічних процесів: умов інвестування, обсягів державних витрат, темпів змі­ни реальної зарплати, рівня зайнятості, розподілу доходів, формування сукуп­ного попиту, рівня виробництва, сальдо платіжного балансу тощо дер­жава застосовує виключно економічні й правові важелі. Другий етап пе­ред­ба­чав обмеження функцій втручання держави в розвиток економіки шляхом пе­редачі їх суто ринковим механізмам. Держава на цьому етапі регулює зай­нятість населення, стабільність цін, сальдо платіжного балансу, темпи еко­номічного розвитку. Ці два етапи невелика група високорозвинутих країн прой­шла у 30-80-ті рр. і на сьогодні перебуває на третьому етапі. Третій етап харак­те­ризувався подальшим зменшенням втручання держави в діяльність госпо­дарських суб’єктів. Держава діє лише на найважливіших стратегічних напря­мах, таких як контроль над інфляцією, досягнення нової якості зростання в ши­ро­кому розумінні. На цей етап вступили США, Японія, Франція та інші країни.

Аргументами проти копіювання механізмів управління інвестиційним процесом високорозвинутих країн наздоганяючими методами для побудови націо­нальної господарської системи є тіньова економіка, корупція, бюро­кратизм, бідність значних мас населення та ін. У розділі також вказується, що володіння окремими високими технологіями, які здатні кардинально змінити уявлення про межі технологічної та економічної ефективності, є необхідною, але недостатньою умовою досягнення світової конкурентоспроможності. Доведено, що глобалізація інформаційного та економічного простору забез­пе­чує достатню для світової конкуренції ефективність технологій держав пе­рехідних економік тоді, коли вони включені у світові мережі (світова мережева економіка). Однак для тієї чи іншої країни це зумовлює необхідність передачі цим мережам частини повноважень, тому перед країнами, які перебувають у перехідному періоді, стоїть альтернатива: або віддати частину повноважень і включитися в уже діючі світові мережі, або формувати свою світову мережу, що значно складніше, але безпечніше для національного розвитку.

У розділі розкривається протиріччя між інноваціями та виробництвом. Інноваційні трансформації відбуваються постійно, а суспільному виробництву потрібен певний алгоритм розвитку, який встановлює умови стабільності та змінності. Доведено, що це протиріччя має розв’язати інституціоналізм шляхом встановлення формальних та неформальних правил комунікацій, які в процесі функціонування через певний час мають перетворитися на національні практики і культурні форми національної свідомості та національної ідентичності.

Установлено, що однією із закономірностей формування інсти­туціональної бази є те, що вона має бути спрямована на гуманітарний розвиток суспільства на основі якісно нового явища, яке визначає характер інфор­ма­ційно-інтелектуальної економіки – структурного ресурсу, який виникає внаслі­док лавиноподібного ускладнення процесів господарювання, зумовленого необхідністю координувати та враховувати мільйони техніко-технологічних, виробничих, ринкових, соціально-економічних та інших параметрів і пре­вентивно реагувати на їх динамічні зміни. Обгрунтовано, що його застосування в Україні призводить до необхідності розробки власної ідеології, стратегії й тактики побудови господарської системи.

Доведено, що включення у світові економічні мережі економіки України є об’єктивною закономірністю, однак це слід  робити вибірково та частково, забезпечивши при цьому достатню ефективність та державну незалежність. Для досягнення соціально-економічної, техніко-технологічної, інформаційно-інте­лектуальної, екологічної ефективності тощо слід формувати національну систему державного управління інвестиційним процесом та власні світові економічні мережі на основі використання структурного ресурсу та найвищих досягнень науково-технологічного прогресу.

Четвертий розділ – “Еволюція державного управління інвестиційним про­це­сом в умовах системної трансформації економіки і суспільства пере­хід­ного типу” – присвячено аналізу процесу управління інвестиційною діяльністю в Україні. Розкрито еволюцію державного впливу на процеси інвестування. Аналі­зуються особливості державних та­ ринкових інструментів його регу­лювання, а також інвестиційної кризи та заходи державних органів управління щодо її ліквідації, державний вплив на організаційну структуру­ управління інвестиційним процесом та напрями її трансформації. Наводиться харак­те­ристика державного регулювання потоків капіталу та досліджується інноваційний вектор інвестиційної полі­тики держави.

У розділі встановлено, що формування нової системи управління здійснювалося в три етапи: 1991-1994 рр., 1995-1998 рр. і 1999-2005 рр. У пер­ші роки система управління інвестиційним процесом формувалася на само­організаційних засадах. Інвестиційний процес розглядався як об’єкт дер­жав­ного регулювання: держава регулювала інвестиційну діяльність з допомогою законодавчо-нормативних актів. Доведено, що на становлення нової системи управління в Україні значно вплинули економічні теорії західних учених, тому воно спочатку мало копіювальний характер. Українські реформатори взяли на озброєння метод, який поєднав “шокову терапію” з “градуалізмом”. Але вибрана парадигма трансформації виявилася непридатною для побудови власної системи господарювання, а перехідний період супроводжувався ускладненнями і непередбачуваністю соціально-економічного розвитку.

Показано, що погляди на роль держави в інвестиційному процесі поступово змінювалися, вона почала активізовувати та структуризувати свій вплив на інвестиційну діяльність, але й досі інвестиційний процес не став об’єктом державного управління. Концепція інвестиційної діяльності та програма інвестиційного розвитку, які розроблені в Україні, мають невизна­чений характер, інвестиційне законодавство постійно змінюється, що не сприяє формуванню стабільного інвестиційного середовища. Невизначеність вияв­ляється, зокрема, у виборі джерел інвестування: спочатку перевага віддавалася залученню іноземних інвестицій, для чого іноземним інвесторам було надано низку пільг, які згодом ліквідували.

 Органі­заційну структуру діючої моделі інвестиційної діяльності утворює інвестиційне середовище, в якому взаємодіють блоки суб’єктів інвестування, інвести­ційних ресурсів (потенціалу), управління, об’єктів інвестування, ефективності інвестування.

У розділі обгрунтовується, що недосконала інвестиційна політика та механізми регулювання інвестиційної діяльності поглибили системну інвести­ційну кризу, ознаками якої є призупинення простого відтворення, подальша соціальна диференціація населення на багатих та бідних, яка вже досягла критичних параметрів, та ін. Класифіковано етапи інвестиційної кризи: перший етап – 1980-1991 рр. – розпочався за часів СРСР, характерною ознакою (чин­ником) якого була неефективна соціалістична система організації капітальних вкладень, який ми називаємо історичним. Він завершився повним розривом виробничих зв’язків у єдиній економіці в 1991 р. Другий етап – 1991-2000 рр. – характеризувався дією нових чинників і суспільних сил, які визначили по­дальшу трансформацію економіки України. На цьому етапі також діє історичний чинник, вплив якого триває до періоду відновлення інвестиційного про­цесу економіки незалежної держави. Але, крім історичного, важливим є методологічний чинник: неспроможність економічної науки створити достатні теоре­тико-методологічні засади механізму державного управління інвести­цій­ним процесом у перші роки існування незалежної економіки, що зумовило безсистемну, непрозору, непослідовну, непередбачувану державну інвестиційну політику. Третій етап, що розпочався в 2000 р. і триває досі, характеризується деякою активізацією інвестиційної діяльності. Отже, управління інвестиційною діяльністю обмежилося законодавчо-нормативним регулюванням та дією сти­хійних самоорганізуючих механізмів ринку. У результаті економічні цілі діяль­ності суб’єктів інвестування та механізми їх досягнення виявилися неузго­дженими, різноспрямованими, внаслідок чого системна інвестиційна криза триває.

Зазначається, що невизначеність інвестиційної концепції та обмеження управ­ління інвестиційним процесом функцією регулювання спричинили відпо­відний рух капіталу, який, як відомо, характеризується зростанням і вибуттям (у результаті амортизації), виробництвом, обміном і споживанням та позна­чається такими термінами: первісне нагромадження капіталу, концентрація капі­талу, потоки капіталу: грошові, фінансові, товарні, інвестиційні, кредитні. Крім того, рух капіталу – це процес взаємоперетворення різних його форм, який, що особливо важливо, потребує механізму управління ним для забезпе­чення пропорцій самозростання капіталу. В умовах ринкової самоорганізації економіка не забезпечена ефективним механізмом управління, що є причиною перманентних світових інвестиційних криз та неефективності існую­чої господарської системи.

У розділі розкривається специфіка економіки перехідного періоду, яка пов’язана з процесами первісного нагромадження капіталу, плануванням, організацією, стимулюванням, контролем процесів відтворення капіталу, регулюванням фінансово-кредитної сфери, фондового ринку.

У розділі встановлено взаємозв’язок між пасивною політикою держави в управлінні інвестиційною діяльністю та негативними процесами первісного нагромадження капіталу. Наприклад, неефективний державний контроль зумовив масове шахрайство фінансових посередників, тінізацію економіки, корупцію, бюрократизм. Показано, що пасивна політика держави негативно впли­нула на процеси формування і функціонування інвестиційної інфра­структури, зокрема на фондовий ринок як капіталогенеруючий сектор еконо­мічної системи, угоди на якому характеризуються непрозорістю, особливо на вторинному сегменті. Авансовані інвестиції в цінні папери рідко капіта­лі­зуються, що спричиняє низьку рентабельність угод. Тільки незначна частина емі­сій цінних паперів орієнтується на інвестиційні надходження, натомість біль­ша їх частина реструктуризується з метою приватизації (формування та індексація капіталу). Пасивність емітентів пояснюється відсутністю внутрішніх легітимних джерел нагромадження власного капіталу – неповною легалізацією прибутків та аморфною амортизаційною політикою. Первісне нагромадження капіталу шляхом привласнення запозичених ресурсів є, можливо, найбільш негативним проявом фінансового шахрайства, призводить до нехтування не тільки економічними законами, а й нормами моралі. Це завдало великої шкоди процесам побудови нової господарської системи.

Незадовільне регулювання потоків капіталу виявилося також у засто­суванні державного боргу як джерела наповнення державного бюджету на основі використання облігацій державної позики. Штучна надвисока доходність ОВДП зумовила спрямування потоків вільних банківських і небанківських ресурсів на купівлю держоблігацій, спричиняючи диспропорції у сфері обі­гу капіталу (виробництво залишалося без грошових коштів, які могли­ бути спрямовані на відтворення основних фондів).

Зазначається, що в Україні у 1991-1998 рр. найбільшого занепаду зазнав інвестиційний сектор економіки: інвестиції в основний капітал скоротилися у 5 разів, що перевищило темпи скорочення промислового виробництва. Погір­шилася структура капітальних вкладень: інвестиційні потоки спрямо­вувалися у важку індустрію (понад 4/5 промислових інвестицій – в експортну галузь, що забезпечувала найвищу рентабельність), а не у високотехнологічні галузі та виробництво товарів кінцевого споживання. Одним із чинників інвестиційної кризи стали високі темпи інфляції.

Відсутність державної науково обґрунтованої інвестиційної політики в цілому та амортизаційної політики зокрема призвела до стрімкого старіння основних фондів: через постійну недоамортизацію коефіцієнт заміни основних фондів знизився до 2% на рік. У 1991-1997 рр. в Україні було загальмовано інвестиційну діяльність. Разом з тим потреби в інвестиціях у середині 1990-х рр., за розрахунками Міністерства економіки, становили 200 млрд дол., а щорічна потреба в них – 20 млрд дол. США. У результаті в Україні утворились “інвестиційні ножиці” (великі потреби в інвестиціях та їх низьке реальне забезпечення), які значно знизили вплив інвестиційних чинників  на зростання­ економіки. Це зумовило необхідність більш активних дій держави з формування інвестиційного механізму розвитку економіки пере­хідного періоду. Починаючи з 1998 р. шляхом вжиття жорстких заходів щодо макроекономічної стабілізації вдалося досягти виходу економіки з кризи.

Як відомо, ефективність капіталу залежить від часу експлуатації основних фондів. У 2004 р. первісна вартість основ­них фондів дорівнювала 1141,0 млрд грн. У структурі основних фондів понад 40% від балансової вартості становлять об’єкти віком понад 23 роки, середній вік діючих фондових об’єктів дорівнює 21,7 року. Динаміка руху основних фондів значною мірою залежить від аморти­заційної політики. Цей чинник інвестиційного зростання розглядається в двох основ­них вимірах: у кількісному як найбільш масштабне джерело фінансу­вання капі­­таловкладень, і в якісному як спосіб організації обороту капіталу та онов­лення його елементів, один із вагомих інструментів економічного впливу дер­жави на фінансовий стан суб’єктів господарю­ван­ня. Інвестиційна криза в Украї­ні зумов­лена також недооцінкою відтворювального потенціалу аморти­за­цій­ної сис­теми, що розглядалась як пасивний витратний елемент, яким можна ма­ніпулювати для поповнення державного бюджету. Це призвело в 1991-1995 рр. до різкого зниження амортизаційних відрахувань та відтворювального потенціа­лу України.

Зазначається, що в Україні з 1997 р. була запроваджена амортизаційна модель, формально запозичена з практики ринкових країн, де певний інвестиційний потенціал розвитку вже створений, але вона, як справедливо підкреслюють вітчизняні автори, не враховує специфіки перехідної економіки України. У 2001 р. була прийнята  нова Концепція амортизаційної політики, яка значною мірою усунула недоліки попередньої моделі, проте й вона не забезпечила якісних змін у відтворенні основних фондів. Виявлено, що фінансовий сектор України – найслабший сегмент економічної системи нашої держави. Показано, що, крім інвестиційної сфери, найбільше негативний вплив позначився також на соціальній сфері. Небезпечним для стабільного розвитку економіки є масове зубожіння населення. Головним чинником негативних наслідків трансформації існуючої господарської системи став дефіцит у реформаторів духовно-моральних якостей, які перетворили процес первісного нагромадження капіталу в нелегітимне привласнення загальнонародних підприємств, що створювалися кількома поколіннями народу України.

Отже, система управління капіталом як єдине ціле відсутня і перебуває на стадії формування. Держава слабко контролює рух капіталу та його соціально-економічну ефективність, наслідком чого є тінізація економіки та соціальне розшарування населення. Рух капіталу спрямовувався стихійними механізмами саморегулювання, що призвело до нелегітимних форм первісного нагрома­дження, привласнення запозичених ресурсів, тінізації капіталу, порушення соціальної справедливості при проведенні приватизації. Основна рушійна сила ринку – прибуток – зазнала деструктивної трансформації: його стало можливим отримувати поза процесом виробництва. Унаслідок цього зростання фінан­сового капіталу перетворилося на самодостатній процес. Державні програми – засіб організації руху капіталу, де він має набувати системоутворюючих властивостей, розкривають цей процес фрагментарно, що не дає можливості використовувати синергетичний ефект інвестиційного середовища, яке теж формувалося стихійно. Фінансово-кредитна система, фондовий ринок, амортизаційна політика не виконали основну функцію – генерацію капіталу, в результаті чого всі галузі виробництва не отримали достатніх інвестиційних ресурсів; значні обсяги інвестиційних коштів спрямовувалися на споживання; швидко старіють основні фонди; знизилася ефективність підприємств; різко занепала соціальна сфера. У результаті цього призупинилося навіть просте відтворення, що стало ознакою інвестиційного занепаду в Україні в 1991-1999 рр. На занепад інвестиційної сфери найбільше вплинули духовно-моральні чинники, які спричинили стрімке зубожіння переважної більшості населення. Вихід з цієї ситуації почався з 2000 р., однак у 2004 р. потреби в інвести­ціях на просте відтворення задовольнялися тільки на 6-8%, цілісної системи управління капіталом не створено, а соціально-економічне зростання й надалі забезпе­чується екстенсивними чинниками.

Показано, що в 2001-2005 рр. держава для розв’язання соціально-економічних проблем почала активно залучати інноваційні ресурси, які забезпе­чують оптимальне використання невідтворюваних ресурсів та формують нові невичерпні джерела інвестиційного розвитку. Доведено, що ефективність інноваційного процесу характеризується синергетичним результатом, який виходить за межі підвищення результативності застосування тільки засобів виробницт­ва, оскіль­ки інвестиційний потенціал залежить від ефективності державного управління. Якісне зростання економіки набуває необхідних сус­пільству параметрів тоді, коли цикл інновацій розпочинається­ у відносинах між людьми, розгортається в управлінні та виробництві й завершується отриманням соціально-економічних, екологічних та інших результатів господарської діяль­ності. Однак залучення інноваційних ресурсів у виробництво  є безсистемним і фрагментарним. Інноваційні програми розвитку, які задекларовані державою і мали на меті створити інноваційну модель, стосуються тільки вдосконалення засобів виробництва, тобто охоплюють лише одну складову суспільного процесу виробництва. Крім того, застосування наздоганяючого методу транс­фор­мації господарського механізму не створює умов для розвитку на випередження. У дослідженні також показано, що ринок залучає інноваційні ресурси у виробництво тільки тоді, коли гарантуються його економічні інтереси і надійно діє механізм інноваційного розвитку. Зроблено висновок, що сформований державою на ринкових засадах механізм інноваційного розвитку виявився неспроможним включити високі технології у виробництво.

У розділі обгрунтовано, що в перехідний період держава має виступати основним суб’єктом упровадження інновацій у виробництво, взяти на себе підвищені інноваційні ризики, формувати інноваційну систему державного управління превентивного типу на базі прогнозування майбутніх проблем відтворення та завчасної розробки механізмів їх нейтралізації і контролю.

У п’ятому розділі –“Становлення системи превентивного державного управління інвестиційно-інноваційним процесом” – обгрунтовано, що система державного управління інвестицій­ним процесом – це цілеспрямований, у відпо­відній ієрархії та послідовності організований комплекс взаємоузгоджених блоків (структурних елементів), які на базі правових, фінансових, інвестицій­них, кредитних, соціальних, екологічних та інших інституцій держави прогнозують, планують, організовують, стимулюють, контролюють інвести­ційну діяльність суб’єктів господарювання. Основним інструментом держав­ного управлін­ня інвес­тиційним процесом є структуризація системних ресурсів суспільства на інноваційній базі.

У розділі доведено, що інноваційність системи державного управління інвестицій­ним процесом формується на засадах: ліквідації невизначеностей управлінського та інвестиційного циклів; активного формування інвестицій­ного середовища; моделі випереджального розвитку, яка дає змогу передбачати майбутні проблеми та розробляти запобіжні механізми для їх розв’язання; включення духовно-моральних, культурних та інших чинників як основних інструментів державного впливу на поведінку господарських суб’єктів у систему державного управління. Під час формування нової системи управ­ління необхідно враховувати суспільну природу інвестиційного процесу та усунути невизначеність у співвідношеннях державних і ринкових механізмів впливу. На відміну від існуючих поглядів доведено, що держава має не тільки формувати ринкові правила гри, а й сама діяти за ними. Обгрунтовано, що побудова нової системи державного управління інвестиційним процесом в Україні має бути спрямована на усунення протиріччя між державними та ринковими інструментами.

Аргументовано, що управління інвестиційним процесом на державному рівні має здійснюватися через управлінські цикли на макро-, мезо- та мікрорівнях, а їх провідною ланкою має стати державний управлінський цикл на мікрорівні – на підприємствах та в організаціях цілісної мережі  виробництва доданої вартості. Це означає, що всі суб’єкти інвестиційної діяльності мають забезпечувати умови для виробництва доданої вартості.