ВЗАЄМОЗВ’ЯЗОК ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ТА МЕХАНІЗМІВ САМООРГАНІЗАЦІЇ В УПРАВЛІННІ ВИЩОЮ ОСВІТОЮ

summary

У вступі обгрунтовується вибір теми дисертації, її актуальність, розкрито теоретичне та практичне значення, зв’язок з напрямами наукових досліджень Української Академії державного управління при Президентові України; сформульовано об’єкт, предмет, гіпотезу, мету, завдання дослідження, визначено наукову новизну отриманих результатів, наведено відомості щодо їх апробації.

У першому розділі - “Теоретико-методологічні засади управління вищою освітою в контексті теорії самоорганізації” - наводиться аналіз зарубіжної та вітчизняної наукової літератури; визначаються підходи до аналізу управлінської ланки вищої освіти; розмежувуються поняття “державне регулювання” та “самоорганізація” в галузі освіти, що дає можливість висвітлити ступінь наукової розробки теми, обгрунтувати актуальність та необхідність проведення теоретичного дослідження в межах дисертації. Визначено загальну методологію розробки проблеми управління відкритою системою вищої освіти.

Важливими для розуміння системи управління вищою освітою стали передусім теоретико-методологічні дослідження, які мають особливе значення для цілісної розробки проблеми. Актуальний загальнометодологічний матеріал для дисертаційної роботи стосовно системного підходу до вивчення вищої освіти міститься в роботах В.Афанасьєва, І.Блауберга, В.Садовського, М.Сєтрова, А.Уйомова, Є.Юдіна. Дослідження багатьох учених, роботи яких покладені в основу дисертаційного дослідження, значно розширюють можливості зосередження уваги саме на спробі знаходження такої світоглядної позиції, яка б дала змогу розглянути систему вищої освіти як цілісне явище (роботи М.Бердяєва, Б.Бессонова, Б.Гершунського, К.Делокарова, В.Зотова, Р.Карпинської, Є.Князєвої, С.Курдюмова, Ф.Михайлова, М.Моісеєва та інших), як підсистему суспільства (роботи Г.Антіпова, В.Бранського, В.Скура­тівського), як складову частину світової системи освіти (публікації Б.Вульфсона, К.Корсака). Поряд з аналізом робіт вітчизняних науковців, які грунтовно вивчали функціональне ядро системи освіти (Л.Даниленко, Ю.Конаржевського, О.Мармази, М.Поташника та інших), в дисертаційній роботі розглядаються наукові дослідження зарубіжних вчених стосовно наповнення новим змістом функцій управління (Дж.Вайс).

Об’єктом дослідження є феномен управління, покладений в основу процесів саморегуляції та саморозвитку живої природи, соціальних систем, а отже, і освіти. Стосовно процесу управлінського впливу на систему вищої освіти дисертаційна робота базується на досвіді, опрацьованому і накопиченому в роботах науковців України і, зокрема, Української Академії державного управління при Президентові України: В.Авер’янова, В.Князєва, В.Корженка, С.Крисюка, В.Лугового, В.Майбороди, С.Майбороди, Н.Нижник, Н.Протасової, В.Скуратівського та інших.

Із зростанням ролі інституту державного управління в розвитку суспільства посилюється інтерес до галузі з боку представників науки дер­жавного управління. Вже в системі Академії захищено чимало кан­ди­датських та докторських дисертацій з проблем управління освітою. Але, незва­жаючи на це, в Україні залишається практично не дослідженою відкрита модель вищої освіти як цілісна система в аспекті взаємозв’язку державного управ­ління та механізмів самоорганізації. Зазначена проблема має комп­лек­сний, між­дис­цип­лі­нарний характер. Різні її аспекти висвітлені в роботах пе­да­го­гів та психологів, по­літологів, соціологів, спеціалістів у галузі теорії і прак­тики державного управління, менеджменту.

Аналіз наукових джерел дає підстави стверджувати, що проблематиці само­організації в управлінні освітою в радянські часи не приділялося належної уваги.

Ураховуючи складність феномена відкритої системи освіти та особ­ли­вості управління нею, в першому розділі відображено підходи до визначення понять “відкрита система вищої освіти”, “механізми самоорганізації”, “управ­ління відкритою системою вищої освіти”.

На основі аналізу зазначених дефініцій ми дійшли висновку, що традиційне визначення поняття “система освіти” потребує нового трактування змісту, в якому було б відображено, що це гнучка, відкрита система, що розвивається; комплекс, заклади якого здатні перебудовуватись, змінювати свою структуру з огляду на процеси самоорганізації. Управління відкритою системою вищої освіти визначається як взаємодія саморегуляційних можливостей децентралізованих органів управління галуззю із зовнішнім державним регулюванням, яке обмежується моніторингом та оцінюванням (а в разі потреби - й зміною правил) діяльності системи вищої освіти заради досягнення очікуваного результату.

Ефективність функціонування системи управління закладами вищої освіти зумовлюється багатьма факторами, серед яких особливо слід відзначити суб’єкт-об’єктні взаємозв’язки. Процес державного управління закладами вищої освіти відбувається як діалектична взаємодія між його суб’єктом та об’єктом на основі прямих та зворотних зв’язків, що встановлюються між ними. Так, заклади освіти як об’єкт управління справляють “активний вплив” не тільки на характер діяльності і структуру суб’єкта управління, а й визначають організаційну побудову всієї системи управління. У свою чергу, суб’єкт управління освітою, який наділений правами приймати рішення і перетворювати їх на вимоги, обов’язкові для виконання об’єктом, впливає на цей об’єкт. Процес державного управління зводиться, таким чином, до опосередкованої взаємодії суб’єкта та об’єкта, які в результаті такої взаємодії набувають нових якостей.

З огляду на те, що сучасна система вищої освіти характеризується певним рівнем адаптації до зовнішнього соціального середовища, підкреслюється, що цей процес відбувається на двох рівнях розвитку згаданої системи: на рівні адаптації до зовнішніх умов суспільного розвитку (адаптація до зовнішнього соціального середовища) і на рівні самої системи з урахуванням її цілей та інтересів (адаптація до внутрішніх можливостей функціонування). Виходячи з другого рівня адаптації може йти мова про самоорганізацію системи вищої освіти. У процесі аналізу управління освітою в контексті концепції само­організації складних систем було виявлено нові якості суб’єкта управління, що спричиняють поступову заміну технологій директивного управління на технології спрямовуючого. Різниця між ними полягає в тому, що перша технологія передбачає безпосередній вольовий вплив суб’єкта управління на об’єкт з метою зміни його поведінки; друга оперує лише методами друго­рядного, побічного, спрямовуючого впливу. Отже, оптимізація управління зумовлює тенденцію до зниження впливу суб’єкта управління на об’єкт, що сприяє самореалізації потенціалу людини й утвердженню регулятивних механізмів, які зумовлюють розвиток процесів саморегулювання. Зазначимо, що специфіка періоду соціальних трансформацій (коли руйнується командно-адміністративна форми державного управління і поступово утверджуються механізми саморегуляції), повна відмова держави від управління освітнім процесом неминуче призведе до посилення невпорядкованих, стихійних механізмів саморегуляції, хаосу.

Синергетичний підхід в управлінні орієнтований на “резонансний вплив” стосовно системи освіти. Цим підходом акцентується увага на внутрішніх резервах розвитку управління. Відповідно до синергетичного бачення світу система освіти - відкрита, що означає постійну взаємодію між нею й зовнішнім середовищем енергією, речовиною, інформацією. Для такої системи характерні постійні процеси змінності, стохастичності, явища флуктуації та біфуркації, які можуть мати вирішальне значення для подальшого існування системи в цілому. Відтепер відкрита система отримує можливість вибору майбутнього розвитку, принципово непередбачуваного: це може бути і стан хаотичного розвитку (“спонтанної” самоорганізації), і стан більш високоорганізованої (диси­па­тивної) структури.

Розуміння системи освіти як нелінійної динамічної відкритої, ролі теорії хаосу в її розвитку та системності, складності допомагає, на нашу думку, кращій організації управління цією системою. Таке розуміння сприятиме прийняттю рішення щодо того, як ці нові погляди можна використати заради позитивних змін у системі. Сьогодні відчувається вплив багатьох збудників на управління, відкрито багато нових шляхів управління, з’явилися нові погляди на світ та людину. Нові демократичні методи гуманізації системи управління освітою, наукові погляди на природу процесів змін у галузі відкривають в управлінні освітою ХХІ століття нові горизонти. Нелінійна динаміка забезпечує підгрунтя для об’єднання цих сил і встановлює межі розуміння тих викликів, які пред’являє складний світ і управлінське середовище.

У дисертаційному дослідженні “державне регулювання” розглянуто як зовнішній опосередкований спрямовуючий вплив органів управління вищою освітою на діяльність вищих навчальних закладів у межах закону за допомогою різноманітних інструментів. “Самоорганізація” в галузі вищої освіти визна­чається як здатність системи вищої освіти до саморозвитку за рахунок не лише зовнішніх ресурсів, але й використання внутрішніх можливостей.

Таким чином, аналіз дає підстави стверджувати, що найважливішим для сучасного державного управління вищою освітою стає знаходження таких стратегій, які б якнайкраще відповідали специфіці трансформації галузі. Так, завданням стосовно вивчення взаємовідносин між державою і системою освіти є встановлення взаємозв’язку державного регулювання та самоорганізації відкритої системи вищої освіти.

У другому розділі - “Трансформація функцій управління відкритою моделлю вищої освіти” - проаналізовано зміни змісту функцій управління закладами вищої освіти у зв’язку з трансформаційними процесами в суспільстві і галузі; уточнено визначення сутності поняття “функції управління освітою”. Завдяки аналізу функцій управління доведено необхідність їх оновлення з огляду на процеси самоорганізації системи вищої освіти.

Одним із основних напрямів оновлення управлінської діяльності є приведення функцій управління у відповідність із завданнями транс­фор­маційних процесів, що відбуваються в системі освіти. Так, у нових умовах зміст управлінської діяльності керівника освітньої галузі визначається сукупністю його основних управлінських функцій, а його модернізація - появою оновлених. Спостереження за діяльністю органів управління освітою показали, що перше місце посідають функції прийняття управлінського рішення та організації; друге - функції коригування, регулювання, обліку і контролю; третє - функції стимулювання, прогнозування, представництва; четверте - просвітницькі, до­слід­ницькі, дипломатичні функції; п’яте - функції координування, фінан­су­вання, консультування, діагностування, менеджменту. Отже, класичні функції управлінської діяльності - прийняття управлінських рішень, організація, коригування, облік і контроль - залишаються провідними. Поряд із ними існують і нові, модернізовані функції (прогностична, консультативна, пред­ставницька, політико-дипломатична, менеджерська), завдяки яким оновлюється зміст освіти; розробляються та апробуються нові освітні технології; вдоско­налюються форми і методи навчання і виховання; трансформуються методи контролю і вмінь тих, хто навчається. Оновлення функцій спричинено низкою змін, що відбуваються в галузі вищої освіти, а саме: переходом ВНЗ у якісно новий стан відкритої системи, здатної генерувати нові ідеї, пропонувати нові технології, форми, методи, засоби навчання й виховання молоді; пере­орієн­тацією інтересу від закладів (провайдерів вищої освіти) до споживачів (клієнтів), у результаті чого виникає необхідність активного залучення всіх зацікавлених сторін (науковців, викладачів, студентів, роботодавців, представників громадських та професійних організацій, ЗМІ тощо) до управ­ління освітою; участю в прийнятті рішень клієнтів (або їхніх представників); підвищенням інтересу до якості вищої освіти, що вимагає поєднання внутрішньої самооцінки ВНЗ і зовнішньої оцінки їх діяльності незалежними професійними організаціями або експертами. Зміна парадигми управління у напрямі відкритості, самоорганізації процесів у вищій освіті потребує пере­осмислення вже існуючих та становлення нових функцій управління. Ці функції поряд з такими характеристиками, як взаємопов’язаність, циклічність, логічність, набувають рис відкритості, демократичності, децентралізації.

Ще один аспект оновлення функцій управління галуззю розглядається через поєднання централізації та децентралізації як фактора модернізації функцій державного управління освітою. Вважаємо, що зміни на краще в освітній галузі відбуватимуться тоді, коли до розробки, оцінювання і реалізації дій буде залучатись якомога більше місцевих громад, інституцій і окремих громадян та їх об’єднань. Держава не може відігравати роль одноосібного суб’єкта управління освітою. Звідси необхідність формування державно-громадських органів управління системою вищої освіти на рівні закладів, здатних проводити незалежну експертизу стану справ у них, визначати соціальне замовлення інституту вищої освіти, здійснювати контроль за діяльністю державного апарату.

Реформи в галузі управління вищою школою спрямовані саме на пошук оптимального поєднання централізації та децентралізації. Загальною тен­ден­цією стає співучасть в управлінні вищою освітою держави та громадськості (академічної, вузівської), розширення самостійності ВНЗ. Можна згадати такі форми управління держави освітньою галуззю: активного втручання, децентра­лізованого регулювання, змішаної стратегії. Сьогодні в Україні переважають змішані форми державного управління галуззю, оскільки все ще значною є частка державного втручання. Натомість в умовах ринку й побудови демокра­тичної держави країна більше тяжіє до децентралізованого регулювання, яке передбачає гнучку освітню політику держави, сприяння інноваційній актив­ності ВНЗ та розширенню їх автономії.

Отже, аналіз показує, що однією із суперечностей розвитку системи вищої освіти є невідповідність традиційних функцій управління новим реаліям життя. Багатоваріантний розвиток системи освіти, нові його форми, пов’язані зі становленням демократичних засад, розвитком ринку, зумовлюють необ­хід­ність оновлення змісту функцій. Зміна парадигми управління в напрямі відкритості, самоорганізації процесів в освіті потребує переосмислення вже існуючих та становлення нових функцій управління.

У третьому розділі роботи - “Синтез державного управління та ринкового регулювання в інноваційному управлінні вищою освітою” - визначено можливі шляхи подальшого розвитку галузі; обгрунтовано необхідність перегляду управлінських механізмів у традиційній системі вищої освіти; засади становлення нової ринкової та партисипативної моделей управління вищою освітою; охарактеризовано традиційну модель, яка вичерпала себе в результаті формування сучасної концепції освіти та значних змін, що відбуваються в уявленнях про природу, людину, суспільство.

Методом порівняння старої (закритої, технократичної) та нової (від­критої, синергетичної) моделей освіти було досліджено нові управлінські механізми останньої. Так, нова відкрита модель освіти являє собою середовище, в якому провідну роль відіграє людина, здатна до самореалізації. Вона цілком розкриває свій творчий потенціал, здібності й таланти, що в традиційній моделі можуть не проявлятися. Людина - центральний суб’єкт, який ініціює й організує власний процес освіти. Відкрита майбутньому, нова модель передбачає зміну типу відносин між тими, хто навчає, і тими, хто навчається, перехід від авторитарності, підлеглості до співпраці, взаємо­регуляції, взаємодопомоги. Основними відмінностями між закритою й від­критою моделями є різне тлумачення місця і ролі основних учасників навчального процесу, а також їх взаємовідносин, змісту і характеру діяльності. Проблемним у зв’язку із цим постає питання про відповідність управлінської діяльності новій моделі відкритої самоорганізованої системи вищої освіти. Видається, що уявлення про самоорганізацію, саморегуляцію, самоконтроль передбачають повну свободу, самостійність. Проте в освіті, яка є відкритим утворенням, визначаються цілі, програми і плани шляхом спільного прийняття рішень управлінцями, керівниками, викладачами, студентами, іншими зацікавленими сторонами, інакше це буде закрита система. Децентралізація і гуманізація в управлінні системою вищої освіти доводять свою життєздатність через розвиток державно-громадського інституту управління як у галузі в цілому, так і в роботі окремого ВНЗ. Управління виступає відтепер у формі збудження, резонансної дії. Залежно від умов, ситуації, обставин тощо управління може бути не прямим, не безпосереднім, не жорстким, а пом’якшеним, опосередкованим, таким, що регулює вплив у формі спрямо­вуючої поради. Це твердження нівелює універсальність законів класичної науки, примушує переоцінити низку наукових та філософських цінностей. Для відкритої системи освіти (на відміну від технократичної парадигми, де управління здійснюється за рахунок догідливості, контролю та команд, де існують авторитаризм та ієрархія) характерна нова модель управління освітнім процесом за рахунок забезпечення самокерованих механізмів. На відміну від технократичної моделі, де громадськість є стороннім спостерігачем, що не довіряє освітньому закладу, в синергетичній моделі вона є партнером ВНЗ, надає освіті матеріальну й моральну підтримку, становить зі студентами єдине ціле в їхньому русі до здобуття освіти.

Якщо старій моделі притаманний централізований контроль над ресур­са­ми, навчальними програмами, методикою й тривалістю навчання, то новій парадигмі - регіональне управління ресурсами, складання навчальних планів, програм, визначення тривалості навчання відповідно до запитів і особливостей регіону: соціально-демографічної структури; стану виробничої й невиробничої інфраструктур; програми розвитку регіону; природно-ресурсного потенціалу; історичних традицій тощо. Насамперед узгоджуються регіональні інтереси з державними та формується єдиний комплекс регіональних систем управління вищою освітою. Однією з умов поєднання державних і регіональних інтересів є розробка нормативної моделі організації діяльності місцевих органів вико­навчої влади, для яких передбачене розширення повноважень в освітній галузі. Така модель включає сукупність нормативних документів: положення про орган та його структурні підрозділи, схеми управління, посадові інструкції працівників тощо. Оскільки управління - це вміння спонукати соціальну систему, здатну до самоорганізації, то у відкритій моделі йдеться про таку технологію управління, за якої система сама знаходить спосіб розв’язання проблеми у разі її виникнення. Інакше кажучи, всередині системи вищої освіти завдяки механізмам самоорганізації утворюється структура-атрактор, яка “веде” всю систему за собою. В роботі як така структура запропонована від­крита (синергетична) модель вищої освіти - самостійне утворення впо­ряд­кованих структур, на які не справляється директивний прямий вплив ззовні.

Перевага синергетичного підходу полягає в тому, що він дає можливість побудувати цілий спектр альтернативних сценаріїв розвитку вищої освіти, комплексно враховувати всю сукупність факторів (економічних, соціально-політичних, суб’єктивних тощо), які визначають вибір того чи іншого сценарію. Ідеї відкритої моделі стали основою розгляду двох інших моделей вищої освіти (ринкової та партисипативної). При цьому в основу синер­гетичного підходу покладено принцип імовірності вибору серед зазначених можливих (віртуальних) альтернатив. Синергетика забезпечує свободу конструювання майбутнього в межах різноманітних потенційних можливостей, притаманних самій реальності. Моделювання майбутнього системи вищої освіти в нашому дослідженні - це дотримання інновацій синергетичної парадигми, вивчення альтернативних шляхів розвитку системи освіти.

Через взаємозв’язок ринкових (самоорганізаційних) механізмів та державного регулювання описується одна з можливих варіацій відкритої системи вищої освіти. Ринкові відносини, які стають нині об’єктивною реальністю, змінюють стиль і сенс життєдіяльності як окремої особистості, так і суспільства загалом: звичні цінності, відносини між людьми; характер і порядок організації всіх сфер суспільного виробництва тощо. Ринок як зовнішнє середовище чинить тиск на суспільство, оскільки має, по-перше, спрямовуючий, а по-друге, постійно діючий характер. У системі вищої освіти розширюються масштаби надання освітніх послуг. Якщо витрати на традиційну освіту мають тенденцію до збільшення внаслідок екстенсивного використання ресурсів (людських і матеріальних), то ефективність відкритої системи освіти підвищується внаслідок економії на витратах, залучення внутрішніх резервів завдяки розширенню обсягу надання освітніх послуг. У результаті зростає кількість закладів (переважно приватних), що надають послуги, підвищується пропозиція цих послуг, що приводить до посилення конкуренції, тобто розвитку ринкових відносин у сфері вищої освіти. Стають також більш дивер­сифікованими джерела фінансування освіти (залучення коштів студентів, під­приємців, представників бізнесових кіл). Отже, за рахунок зміни еконо­мічних, соціально-політичних, технологічних факторів утверджуються і роз­виваються ринкові відносини в галузі вищої освіти. Водночас вагомим є і такий локальний фактор, як особливості регіону. По-перше, це економічні, соціальні, культурні, історичні, політичні, природні, науково-технічні, демографічні регіональні фактори, що, хоча й не відразу, але помітно позначаються на діяльності ВНЗ, а по-друге, це такі фактори, як безпосередні ресурси системи вищої освіти, споживачі освітніх послуг, групи зацікавлених (впливовість яких стає най­біль­шою на регіональному рівні), що безпосередньо впливають на діяльність ВНЗ. У нашому розумінні “інноваційний ВНЗ” - це заклад, в якому існують орга­ні­заційні програми і спеціально діючі підрозділи, що встановлюють відносини з управлінським середовищем (державними органами, радами, про­фесійними організаціями, комерційними фірмами і т.ін.) і залучаються до про­цесу непе­рервної освіти, допомагають, випускникам розпочати свій бізнес та роз­вивати його і навіть можуть брати участь у виробництві товарів, тобто у “не­тра­диційному підприємництві”. Для таких ВНЗ характерне добре інтегро­ване адмі­ністративне ядро, яке не лише діє як єдине ціле на рівні освітньої організації, але й об’єднує нижчестоящі підрозділи з метою успішної реалізації інноваційних ідей.

Перехід до ринкових відносин позначається на всіх ланках, сегментах системи вищої освіти, зокрема на управлінні та його функціях. Необхідним атрибутом управління закладами ВНЗ є “ринковий контроль”. Виникає запитання, хто буде його здійснювати? Діяльність ВНЗ за ринкової моделі підпорядковується дії вільних ринкових механізмів, а держава лише створює необхідні умови для цього, відіграючи роль регулятора, не втручаючись занадто активно в галузь вищої освіти, хоча таке втручання необхідне саме тому, що вона володіє певним економічними ресурсами, які дають змогу реалізувати освітні програми. Відповідними інструментами, що зумовлюють втручання держави в діяльність ВНЗ, є: інструменти влади, які зберігають єдине освітнє середовище та підтримують впевненість у тому, що академічні заклади захищають національні інтереси; інструменти інформації, які забезпечують звітність системи вищої освіти перед громадськістю (споживача­ми освітніх послуг), більшу прозорість цієї системи (адже точна інформація спрощує визначення попиту та пропозиції споживачів, стимулюючи в такий спосіб ринкові сили); фінансові інструменти, що пом’якшують негативний вплив ринку (наприклад, фінансування фундаментальних досліджень) і слугують засобом мотивації та корекції діяльності закладу. Незважаючи на важливість державного регулювання діяльності ВНЗ, актуальним є питання їх автономії. Автономія у процесі реформування вищої школи надає закладам (залежно від рівня акредитації) права самостійно розробляти й затверджувати навчальні програми, запрошувати на контрактній основі викладачів та вчених (з інших закладів, регіонів, країн), визначати зміст освіти, тобто активно запроваджувати механізми академічної демократії. Академічна автономія передбачає комплекс прав і обов’язків, якими користуються працівники вищої освіти та студенти, з обов’язковою підзвітністю вищому органу управління. Згідно з принципом “академічної свободи” ВНЗ мають бути позбавлені будь-якого тиску на державному чи на міжнародному рівнях. Навпаки, саме вони повинні вказувати політичній владі шляхи розвитку суспільства, визначати цілі і методи їх досягнення. Зрозуміло, що “академічна свобода” не припускає анархії і повного заперечення підзвітності ВНЗ відповідним державним органам, громадськості. На нашу думку, взаємозв’язок ВНЗ із освітнім середовищем розглядається в трьох напрямках: униз (зв’язки зі споживачами освітніх послуг), уверх (зв’язки з державою), за горизонталлю (зв’язки з іншими закладами, зокрема з університетами зарубіжних країн).

Орієнтована на ринок, вища освіта має такі переваги: вона більш адекватно й швидко реагує на потреби громадськості (клієнтів); механізми ринку підвищують ефективність, адаптивність й креативність ВНЗ; витрати на галузь від держави (як єдиного джерела) перекладаються на батьків і студентів, які стають основними “вкладниками”; повноваження з прийняття рішень передаються від адміністраторів до викладачів, студентів та їхніх сімей; система ринку сприяє вирішенню питань звітності і введення контрактної системи; довготермінові “ринкові відносини вищої школи” (4-5 і більше років вузівського навчання) сприяють співробітництву і встановленню довіри серед партнерів і т.ін.

Надання ВНЗ свободи досліджень, творчості і викладання означає серйозне обмеження повноважень державних органів управління, оскільки заклади дістають право самостійно формувати власну освітню й наукову політику. Завдяки цьому колегіальні органи управління вищою освітою, які розглядаються в партисипативній моделі, отримують більшу владу.

Ефективність управління вищою освітою залежить від чіткого визначення місії, основних цілей системи. До цього слід залучати вищі органи управління, що встановлюють основні вимоги до кінцевого продукту системи (директивні органи); керівну систему, вимоги якої формуються у вигляді обмежень щодо якості кінцевого продукту; освітнє середовище, тобто елементи оточення, які стосуються кінцевого продукту, виступаючи споживачами або учасниками виробництва продукту; саму систему вищої освіти, яка, крім місії, має й власні цілі, що також трансформуються у вимоги до кінцевого продукту.

З метою якомога повнішого формулювання цілей, які б відображали інтереси всіх перелічених сторін, та якісного досягнення їх кінцевих результатів було розроблено партисипативну модель вищої освіти. Щоб організувати управління в цій моделі, необхідно, насамперед, розглядаючи керовану систему як природну, здійснити прогнозування (тобто виявити її природну еволюцію), а потім із залученням зацікавлених сторін визначити певні ідеали щодо цієї системи. На сьогодні досить актуальним є створення моделей управління саме системно-цільового типу, що орієнтують об’єкт, яким управляють, передусім на досягнення певних результатів та оптимальної інтеграції, згуртованості, взаємодії всіх зацікавлених сторін. Саме це стало найважливішим у розробці нової партисипативної моделі системи управління вищою освітою. Порівнюючи традиційну модель вищої освіти, яка відсто­ро­нювала громадян від управління, з партисипативною, зазначимо, що в останній ситуація кардинально змінюється через залучення громадян безпосередньо до процесу цілевизначення та прийняття рішень.

Проблема децентралізації системи освіти має кілька аспектів: з одного боку, створення “буфера” між державою і масами, що активно і сприятливо діє, - громадянського суспільства, з другого - регіоналізації системи освіти. Саме тому вважаємо за необхідне переглянути співвідношення в управлінні галуззю між державними та громадськими началами. Однією із найбільших владних структур на рівні регіону є рада ректорів (директорів) вищих закладів освіти. Створена з метою запровадження координації діяльності та синергії зусиль різноманітних закладів вищої освіти щодо вдосконалення виховної, навчально-методичної і наукової роботи в галузі, системи управління освітою в цілому, рада ректорів є постійно діючим органом громадського самоврядування, складовою регіонального управління закладами вищої освіти. У дисертації наведено модель ради ректорів регіону як відкритої системи, що активно взаємодіє з освітнім середовищем; проаналізовано як зовнішні (соціальні, економічні, політичні складові, правове регулювання), так і внутрішні фактори, що впливають на її діяльність (суб’єкти управління, організація процесу управління, процес прийняття рішень).

Аналіз попередньої еволюції, закономірностей та особливостей сучасного становлення, функціонування системи державного управління освітою дає підстави стверджувати, що напрями її розвитку залежать від тенденцій подальшого руху України до становлення відкритої демократичної держави та входження у світовий освітній простір. Саме відкрита система вищої школи, спрямована на відхід від стереотипів традиційної авторитарної моделі освіти України, здатна до розвитку. Зв’язок між ринковою та партисипативною моделями відкритої системи освіти визначається тим, що всі вони належать до одного й того самого багатовимірного об’єкта вищої освіти, але не повністю охоплюють всі його сутнісні характеристики (виміри) як єдиного цілого, оскільки в кожному (теоретичному) описі відображається окремий аспект уявлення про ціле. Тому для жодної із цих моделей не існує претензій стосовного того, що лише вона є єдино реальною. Отже, з метою наближення до реальної моделі необхідне не їх протиставлення, а взаємне доповнення.