Державне регулювання зайнятості населення в крупних містах України

summary

У вступі обґрунтовується актуальність теми, мета й завдання до­слідження, оцінюється ступінь розробленості проблеми становлення ринку праці й механізму регулювання зайнятості населення в сучасних умовах, у тому числі на регіональ­ному рівні, висвітлюється наукова новизна й практична зна­чущість дослідження.

У першому розділі — “Теоретико-методологічні засади регулювання зайня­тості населення” — досліджується сутність, структура та інститути функціону­вання ринку праці, а також визначальні його категорії в умовах рин­кової економіки з урахуванням специфіки законодавчо-нормативної бази України в галузі регулю­вання зайнятості населення.

Аналіз сформованих і певною мірою суперечливих поглядів на характер ро­бочої сили, її корисність, вартість і ціну дав можливість по-новому підійти до оцін­ки розглянутих категорій. У дисертаційному досліджені уточнено, що на відміну від марксистського й неокласичного підходів до характеристики цих категорій по­вніше розкриває їхню сутність “теорія цінності”. Характеристика робочої сили як товару особливого роду (соціального товару) і врахування двох його взаємозалеж­них сторін (вартості і корисності) дозволили визначити ціну робочої сили як ре­зультат зіставлення оцінки продавця (найманого робітника) та оцінки покупця (підприємця, фірми, держави) і як категорії, що відбиває цін­ність товару “робоча сила”. За наявності вільної конкуренції зрівноважена ціна, яка відповідає суспіль­ній оцінці робочої сили, установлюється на рівні, що уз­годжує ціну попиту із ціною пропозиції робочої сили, і виражає цінність товару “робоча сила”.

У вітчизняній економічній літературі, періодичній пресі робляться спроби розмежувати поняття ринок робочої сили, ринок праці й ринок трудових ресур­сів. Як правило, за основу такого поділу беруться або масштаби робочої сили (зайняте населення, економічно активне населення, трудовий потенціал су­спільства), або ринок праці ототожнюється з безробіттям, пропозиція робочої сили - з незайнятим населенням, що шукає роботу, а попит на робочу силу - з вакантними робочими міс­ця­ми. Подібне змішування понять призводить до серйозних перекручувань оцін­ки ситуації у сфері зайнятості й перспектив ста­новлення ринку робочої сили в Україні. Ринок праці є специфічним видом рин­ку, змістом якого є реалізація товару особливого роду - робо­чої сили. На поверхні явищ ринок робочої сили виступає в перетвореній формі рин­ку праці.

Наведено теоретичне узагальнення принципів формування адекватної по­лі­тики зайнятості: політика зайнятості має як вихідну передумову всебічне, глибоке вивчення комплексу чинників, що впливають на стан зайнятості і без­робіття в кон­кретному регіоні; даний комплекс чинників є об'єктом системного, цільового впливу, суб'єкт якого є держава в цілому, а не тільки служба зайнято­сті; політика зайнятості повинна мати цілеспрямований характер і бути основ­ною частиною про­грам соціально-економічного розвитку з відповідним органі­заційним і фінансовим забезпеченням.

Уточнено, що ринок праці є не тільки відносинами між найманими робіт­ни­ками як суб'єктами пропозиції праці й підприємцями як суб'єктами попиту, що ви­никають із приводу купівлі-продажу цієї праці, оскільки він зазнає знач­ного впливу з боку різних суб'єктів трудових відносин, а саме профспілок, держави і підприєм­ницьких об'єднань. Крім того, не можна замикатися на яко­мусь окремому сегменті ринку праці, вважаючи ситуацію на ньому загальною для ринку праці в цілому. Адже політика держави на ринку праці може бути ре­зультативною лише тоді, коли вона здійснюється диференційовано для кожного з його сегментів.

Доводиться, що із властивим українській економіці великим державним сек­тором і активним втручанням у ринкові процеси при недосконалості право­вої бази, податкового законодавства, значного «тіньового» сектора для ефек­тивного вирі­шення проблем на ринку праці необхідно реформувати всі сфери економічного, по­літичного і соціального життя суспільства.

Дослідженням визначено громіздкість законодавства з питань зайнятості. Хоча існує кілька ключових законів, правове поле складається з кількох десят­ків нормативних актів. Проведений аналіз чинної законодавчо-нормативної бази дово­дить, що державна політика зайнятості не має узгоджених організа­ційно-правових механізмів реалізації окремих напрямів.

Так, безпосереднім обов’язком підприємств, установ і організацій у реалі­зації державної політики зайнятості є організація професійної підготовки, пере­підготов­ки й підвищення кваліфікації працівників, а також професійного пере­навчання тих, хто підлягає вивільненню з виробництва. Дія механізму реалізації цього обов’язку у державі ще достатньо не відпрацьована. У дисертаційному дослідженні визначені його основні стримуючі чинники, одним з яких є відсут­ність достовірної оператив­ної інформації про перелік професій і спеціально­стей, які задовольняють потреби роботодавців, як у органів місцевого самовря­дування, службах зайнятості, так і у самого підприємства, установи та організа­ції, що згідно із законодавством несе від­повідальність за організацію професій­ної підготовки, перепідготовки й підвищення кваліфікації працівників, а також професійного перенавчання тих, хто підлягає ви­вільненню з виробництва. Стримуючим чинником є також відсутність у підпри­ємств, установ та організа­цій необхідної навчальної бази для організації професій­ної підготовки, перепід­готовки й підвищення кваліфікації працівників, а також професійного перена­вчання тих, хто підлягає вивільненню з виробництва. Мається на увазі відсут­ність як власної бази, так і достовірної  інформації про підприємства, що нада­ють такого роду послуги з професійної підготовки, перепідготовки й підви­щення кваліфікації з урахуванням розвитку перспективних пріоритетних галу­зей економіки в регіональному розрізі, що можуть бути затребувані майбутнім робото­давцем. Це питання стосується і підприємств, і працівників, що підляга­ють вивіль­ненню, і осіб, які шукають роботу. Ще один стримуючий чинник - відсутність у підприємств, установ та організацій необхідних коштів для орга­нізації професійної підготовки, перепідготовки й підвищення кваліфікації пра­цівників, професійного перенавчання тих, хто підлягає вивільненню з вироб­ництва.

Майже декларативний характер згідно із чинним законодавством про зайня­тість населення, як доводиться в дослідженні, має зобов’язання під­приємств, уста­нов і організацій, з яких вивільнено працівника, провадити за свій рахунок заходи, пов’язані з організацією професійної перепідготовки й підвищенням кваліфікації у тому випадку, коли при працевлаштуванні такого працівника виникла потреба під­вищити кваліфікацію або пройти професійну перепідготовку, а він не мав можли­вості одержати суміжну професію чи підви­щити кваліфікацію протягом двох років, що передують вивільненню. Також у “Порядку надання роботодавцю дотації на створення додаткових робочих місць для працевлаштування безробітних” стиму­лювання роботодавця  визначено не­достатньо.

Зазначене зумовлює необхідність побудови цілісної системи трудового зако­нодавства України, що регулюватиме трудові відносини працівників усіх підпри­ємств, установ, організацій незалежно від їх форми власності, виду дія­льності та галузевої приналежності.

Процес  формування  ринку  праці  водночас передбачає і створення регу­лю­ючих інститутів. Сьогодні посередницькі функції в пошуку місця роботи ви­кону­ють державні центри (служби) зайнятості й недержавні формування, що мають ви­значену технологію роботи й пропонують свій комплекс послуг. На ринку праці ба­гатьох країн державна служба зайнятості займає особливе моно­польне становище, що має два різновиди. Перший полягає в централізації  служ­бою всіх операцій з наймання, другий означає менш жорсткий варіант. В Україні державна служба зайня­тості посідає монопольне місце на ринку праці й водночас, як визначається в дослідженні, не підходить під канони ні першого, ні другого різновиду цієї моно­полії. Протистояння державних і приватних агентств із наймання зумовлене насам­перед недосконалістю законодавства.

Організаційно-адміністративна  структура управління зайнятістю в Україні досить розвинута. Вона цілком відповідає потребам сучасності, але зміст її діяльно­сті не можна визнати раціональним. У дослідженні наголо­шується на необхідності реорганізації служби зайнятості, її структури, чисель­ності, статусу працівників, а також джерел фінансування.

У другому розділі — “Регіональна політика зайнятості населення” —аналізується ринок праці, етапи його становлення та сучасний стан по Україні в цілому, її регіонах, зокрема на прикладі такого крупного міста, як Київ. Аналіз процесів пов­ного ринку праці провадився за методологією Міжнародної органі­зації праці, до­сліджувалися також офіційна та прихована частини ринку праці. Підкреслюється, що сучасна ситуація на ринку праці є наслідком не тільки вла­сне ринкових пере­творень. Проблеми на ринку праці, були недостатньо вирі­шеними й раніше. Недо­ліки планово-директивної економіки зумовили низький рівень технічної озброєно­сті робочих місць, продуктивності праці і трудової мотивації, недосконалу структу­ру попиту на робочу силу. Лімітування чисель­ності працівни­ків по міністерствах, відомча система професійної підготовки та підвищення квалі­фікації, жорстке регу­лювання умов оплати і стимулювання праці позбавляли меха­нізм зайнятості гнуч­кості. Централізація управління, не­доліки інвестиційної полі­тики, адміністративні обмеження деформували мо­біль­ність робочої сили. Більшість з цих проблем у ході кризи, розриву госпо­дарських зв'язків, руйнування органів управління економікою ще більше за­гострилися. Головною ознакою перехідного періоду та його впливу на ринок праці стала нестабільність в економічній, соціаль­ній та інших сферах сус­піль­ного життя. Це виражається не тільки у відсутності окремих законів або інших нормативних актів, у незадовільному виконанні існую­чих, а й у перманентних ко­ригуваннях та змінах чинного законодавства.

За даними ООН, заробітна плата в розмірі менше 3 дол. США на годину при­зводить до руйнування трудового потенціалу. В Україні, як визначається у дослі­дженні, даний показник нижчий. При цьому мінімальна заробітна плата  не відпо­відає мінімальному прожитковому мінімуму, що не стимулює ні пра­цівників, ні ро­ботодавців до підвищення кваліфікації і позначається відповідно на ціні робочої сили. За даними Держкомстату України, половина населення по суті проживає в борг. Так, 93,6% населення лише на харчування витрачає від 54,3 до 116,4% свого бюджету. Це орієнтує певну частину населення на нерег­ламентовану, “тіньову” й нелегальну зайнятість. Доводиться, що такі наслідки розшарування сімей за дохо­дами негативно впливають на ринок праці, розба­лансують його, призводять до ма­сової втрати професійних здібностей і навичок тощо. Чисельність безробітних та тривалість безробіття зростають. Наголо­шено, що чим менше вкладається коштів в активні заходи, тим більше дове­деться витрачати їх у майбутньому на утримання безробітних. Як свідчать дані дослідження, стосовно ВВП питома вага коштів Дер­жавного фонду сприяння зайнятості населення на впровадження заходів активної політики зайня­тості постійно зменшується, а виплата допомоги по безробіттю збі­льшу­ється, хоча розмір її залишається незначним. Констатується, що ринок праці поки не керує надлишком трудових ресурсів, який склався на підприємст­вах, в органі­заціях, та їх оптимальним розміщенням.

Зазначається, що київський ринок праці в основному відбиває тенденції, ха­рактерні для України в цілому. Серед регіональних особливостей насамперед виді­ляється диференційований характер територіального ринку праці — роз­біжності в соціально-економічному становищі окремих районів, структурі ро­бочих місць, спе­цифіці галузевого, професійно-кваліфікаційного і статтєво-ві­кового складу праце­здатного населення. Для Києва характерна стала тенденція розмежування районів за рівнем безробіття і наявності вакантних робочих місць.

Досліджуються основні тенденції, умови й етапи становлення механізму ре­гулювання зайнятості як на державному, так і на регіональному рівнях. Значна увага приділена аналізу існуючих методів впливу місцевих органів  влади на зайня­тість населення.

Зайнятість населення та безробіття як складові цілісної господарської сис­теми соціально-економічно­го розвитку країни, належать до макроекономіч­них про­цесів. На практиці вирішення проблеми відбувається шляхом побудови державної схеми законодавчого регулювання поліпшен­ня відносин зайнятості, а на регіональ­ному рівні проводиться наповнення механізму державної політи­ки зайнятості міс­цевою специфікою. У роботі обґрунтовується, що особливості відносин зайнятості полягають у тому, що вирішення проблеми макроеконо­мічного рівня зна­ходиться на регіональному рівні. Для ефективного вирішення проблеми зайнятості насе­лення в кон­кретних регіонах необхідне схематичне поєднання (зіставлення) мож­ливостей так званих локальних ринків праці як об'єк­тивних регуляторів попиту та про­позиції робочої сили з територіально-ад­міністратив­ним впливом забезпечення реалізації інтересів суб'єк­тів економічної діяльності та зняття соціально-еконо­міч­ної напруги в суспільстві. Оскільки те­риторіальні розбіжності в природних умовах і ресурсах, демографічній базі й економічному потенціалі визначають характерні риси формування, розподілу і використання трудових ресурсів, остільки українсь­кий ринок праці має взагалі регіональний характер і державна політика зайнятості об'єктивно має потребу в “регіоналізації”.

Зазначається, що в сучасних умовах розвитку економіки мають місце зна­чні зміни і в структурі зайнятості: скорочується зайнятість у галузях матеріаль­ного ви­робництва при збільшенні зайнятості в більшості галузей соціальної сфери; зміню­ється структура зайнятості і за галузями промисловості; скорочу­ється зайнятість у машинобудуванні і легкій промисловості, що свідчить про її регресивний характер; за формами власності знижується зайнятість у держав­ному і зростає в недержав­ному секторі; швидкими темпами збільшується зайня­тість у неформальному сек­торі; дисбаланси на ринку праці відбуваються за ра­хунок змін у професійно-квалі­фікаційній структурі зайнятості, нестача робіт­ничих спеціальностей поєднується зі значною кількістю вільних робочих місць; регіональні особливості зайнятості по­в'язані зі змінами в структурі виробниц­тва. Визначено, що подовження терміну безробіття є свідченням наявності за­стійного безробіття і недостатньої ефективно­сті державної політики на ринку праці.

Перелічені зміни в структурі зайнятості характерні й для Києва з ураху­ван­ням певних особливостей крупного міста. Так, у 2000 р. збільшення насе­лення від­бувається лише за рахунок міграційного приросту (13,1 тис. чол.), природний же приріст є від'ємний (7,7 тис. чол.). Природне скорочення насе­лення призвело до не­гативних змін у віковій структурі – збільшення питомої ваги населення старше працездатного віку та зменшення населення молодше працездатного віку в загаль­ній чисельності населення, що означає його ста­ріння. Чисельність трудових ресур­сів становить 1,9 млн. чол., або 72,3% від за­гальної чисельності населення. Визна­чено, що одним із чинників формування трудового потенціалу міста є маятникова міграція. З урахуванням 10 тис. киян, що виїжджають для роботи за межі міста, по­зитивне сальдо маятникової мігра­ції досягає близько 110 тис. чоловік. Суб’єктами маятникової міграції виступа­ють переважно особи з великим трудовим потенціа­лом, тому у місцях їх залу­чення зменшується необхідність впровадження прогре­сивної техніки та техно­логій, оскільки маятникові мігранти, як правило, заміщують вакантні робочі мі­с­ця з важкими умовами праці, не престижні для корінних меш­канців міста. Внаслідок реформування власності та структурних перетворень чи­сельність за­йнятих в економіці міста зменшилась, кількість вибулих перевищує по­казник прийнятих. У розрізі галузей економіки висока мобільність кадрів спостері­га­ється на підприємствах громадського харчування, будівництва, житлово-кому­на­льного господарства, торгівлі тощо. Максимальне скорочення зайнятості від­булося в науці й науковому обслуговуванні, що пояснюється як високою про­фесійною мо­більністю науковців, так і відпливом у більш доходні галузі, роз­ширення можливо­стей працевлаштування в інших країнах за основною спеціа­льністю. Запро­вадження ринкових відносин, створення ринкової інфраструк­тури позначається на збільшенні чисельності працюючих у таких галузях, як фінансування, кредиту­вання, страхування. Ці процеси відбиваються також на структурі розподілу трудо­вих ресурсів, зайнятих в недержавному секторі. Ви­значено, що розвиток недержав­ного сектора характеризується високою нефор­мальною зайнятістю, яка поки що не відбивається у статистичній звітності. Проаналізовані в дослідженні дані в динаміці цілком відображають зміни струк­тури внутрішнього валового продукту, коли час­тка послуг зростає, а това­рів — знижується.

Сучасна ситуація у сфері зайнятості ставить підвищені вимоги до якості ро­бочої сили. Перехід до нових соціально-економічних умов зумовив трансфор­мацію відносин між роботодавцем і працівником. У роботі визначено, що перед службами зайнятості постає важливе завдання організації ефективної взаємодії працівника і його майбутнього роботодавця. Надання службою посе­редницької допомоги безро­бітним і роботодавцям сприяє вирішенню актуаль­них на сьогодні завдань праце­влаштування безробітних громадян, осіб, які шу­кають роботу, і забезпечення робо­тодавця професійними кадрами, що може стати передумовою економічного віднов­лення регіону. Одній службі зайнятості не під силу змусити роботодавця змінити умови праці, зробити робоче місце за­требуваним. Альтернативою можна вважати організацію громадських робіт саме там, де будь-який працівник витримує тільки 3-5 місяців, після чого звіль­няється за власним бажанням.

У дослідженні визначено, що одним з основних зрушень у виробничій струк­турі економіки в перехідний період є зростання кількості малих підпри­ємств у про­мисловості, сфері послуг, торгівлі. Саме збільшення зайнятості в малому бізнесі стає необхідним і  пріоритетним завданням державної еконо­мічної і фінансової по­літики. Окремий чинник - сприяння розвитку самостійній зайнятості. Самозайня­тість можна розглядати як механізм, що дозволяє скоро­чувати надлишок робочої сили.

Стратегічна мета політики держави стосовно трудових ресурсів конкрети­зу­ється в ряді завдань, покладених в основу діяльності урядів розвинутих країн, що включають, зокрема, досягнення оптимального співвідношення між попи­том та пропозицією робочої сили, яке стримувало б зростання безробіття в со­ціально при­пустимих межах; стимулювання територіально-галузевої і профе­сійно-кваліфіка­ційної мобільності робочої сили; забезпечення необхідної зага­льноосвітньої і про­фесійної підготовки трудящих, що відповідає сучасному наук­о­во-технічному рі­вню, структурі і динаміці виробництва; державний за­хист соціально незахищених верств населення і підтримання на цій основі со­ціа­льної стабільності в суспільстві.

Аргументується положення, що регулювання ринку праці є необхідною умо­вою його розвитку. Зокрема, розгляд ринку праці як багаторівневої ієрар­хічної сис­теми обґрунтовує наявність механізмів регулювання і управління, за­вдання яких полягає в забезпеченні національної економіки робочою силою не­обхідної кілько­сті і якості, перерозподілі її між галузями і сферами діяльності з урахуванням регі­ональних потреб, тобто створення умов для ефективного фун­кціонування і розви­тку даних систем. Державне втручання у функціонування ринку праці і ринку ро­бочої сили пов'язано також із завданням впорядкування процесу відтворення робо­чої сили, захисту її від регресивних структурних і які­сних змін. Регулювання ринку праці визначається в дисертаційній роботі як процес свідомого, цілеспрямованого впливу держави на умови використання робочої сили за допомогою заходів еконо­мічного, адміністративного, законо­дав­чого, організаційного плану. При цьому за­конодавчі й адміністрати­вні за­ходи мають переважно регламентуючий характер, економічні й організа­ційні - стимулюючий.

У державному управлінні сучасної України можна відзначити перепле­тіння двох суперечливих тенденцій. Перша полягає в скороченні директивного начала управління, зменшенні державного сектора економіки, перетворенні держави в один, хоча й найбільш впливовий, суб'єкт регулювання суспільних процесів. Друга тенденція реалізується в розширенні й ускладненні завдань держави внаслідок створення ринкової інфраструктури, формування нових за­конодавчих та інших норма­тивно-правових процедур соціальних, економічних і політичних відносин, необхідності регулювання становлення різних форм влас­ності та їх взаємовідносин. Визначено, що не можна однозначно погоджуватися із закликами до скорочення обсягу державного управління, особливо якщо воно не заміщається самоуправлін­ськими механізмами громадянського суспільства.

Для України державне управління на основі багатосторонньої законо­давчо вивіреної системи і сучасних технологій є бажаною метою. Це надзви­чайно склад­ний і затяжний у часі процес, що має багато різних аспектів. Ви­вчення трансфор­маційних процесів у країнах Центральної і Східної Європи, до­свіду успішної еко­номічної політики післявоєнної Німеччини переконує в тому, що державне регулю­вання не тільки не є антиподом ринку, а лише воно здатне налагодити “цивілізоване” функціонування ринкового господарства.

У програмах Уряду України регіональна політика розглядається як орга­нічна частина загальної соціально-економічної політики держави, що синтезує її регіона­льні аспекти, створює економічні основи цілісності держави, усіх жит­тєво важли­вих напрямів розвитку суспільства. У дисертаційній роботі показано, що доведення принципу регіоналізму до окремого поселення не відповідає ре­альним економічним відносинам. Так, господарство регіону необхідно розгля­дати як підсистему єдиного господарського комплексу країни, що функціонує відповідно до загальних вимог розвитку української економіки, а також врахо­вує характерні регіональні особли­вості. Такий підхід дозволяє розмежувати по­вноваження між центром і регіонами, визначати принципи господарювання. З економічного погляду управління єдиним господарським комплексом області, міст Києва та Севастополя, не слід обмежувати лише організацією взаємодії власності різного рівня. Головним напрямом роботи і критерієм ефективності має стати підвищення рівня задоволення соціально-еконо­мічних потреб насе­лення, яке проживає на даній території,  на основі комплексного розвитку регі­ону. Визначено, що структура господарства повинна бути різноманіт­ною та включати різні господарські і соціальні комплекси (промисловий, будівель­ний, аграрний, торгово-сервісний, житлово-комунальний, культурно-побутовий), необхідні для всебічного розвитку міста або району.

Регулювання професійно-кваліфікаційних аспектів зайнятості покликано ви­конувати двояку функцію:

- соціальну, орієнтовану на адаптацію безробітних та осіб, що шукають ро­боту, до ринкових умов господарювання шляхом надання їм можливості на­вчатися професіям, які користуються попитом на ринку праці;

- економічну, спрямовану на задоволення потреб господарства в робочій силі певного рівня професійної підготовки і кваліфікації.

Соціальна функція більшою мірою визначає короткострокові, кон'юнк­турні цілі політики зайнятості, а економічна — довгострокові, стратегічні. Го­ловним ін­струментом реалізації тих чи інших цілей можуть і повинні стати програми зайня­тості населення.

Визначені такі принципи розробки програм зайнятості населення: комплекс­ність, наукова обґрунтованість, системність, специфічність (спрямованість про­грами на соціальні групи, що вимагають особливої уваги), ресурсне забезпечення, моніторинг, оперативний вплив на ринок праці.

Система соціально-економічних показників ринку праці складається з по­каз­ників різних видів: абсолютних і відносних, кількісних та якісних, прогноз­них і зві­тних, основних і додаткових. Оскільки ринок праці — це складна соціа­льно-еконо­мічна категорія, розвиток якої знаходиться під впливом різних чин­ників і заходів економічного, соціального, правового і політичного характеру, його стан оціню­ється комплексом показників, що доповнюють один одного та знаходяться в певній системі координат. У дослідженні зазначено, що при роз­робці прогнозних показни­ків не враховуються дані досліджень рівня безро­біття, які щоквартально проводить Держкомстат України за методологією Між­народної організації праці. Такі прогно­зні розрахунки ринку праці та фінансо­вого забезпечення заходів сприяння зайнято­сті населення регіональні центри зайнятості населення та органи місцевого само­врядування надають щорічно Міністерству праці та соціальної політики України на затвердження, після чого беруться за основу при розробці програми соціально-еко­номічного розвитку, програми “Зайнятість населення” та інших програм, спрямо­ваних на вирішення проблем у регіонах.

Програми зайнятості населення за призначенням фінансування мають два на­прями: фінансування активних і пасивних заходів. Співвідношення в їх фі­нансу­ванні має встановлюватися на основі наукового обґрунтування з ураху­ванням еко­номічних і фінансових можливостей держави. Однак цю аксіому іг­норують, особ­ливо в регіонах, спрямовуючи основну частину коштів не на під­тримку робочих місць, створення малих підприємств, належних умов для пере­кваліфікації з тим, щоб уникнути найболючішого структурного довготривалого безробіття, а на ви­плату допомоги. Визначено, що безробіття необхідно розгля­дати не тільки як суто економічне явище, а і як складні економічні, соціальні і психологічні проблеми як окремої людини так і суспільства в цілому.

У регіональних програмах зайнятості щодо активної політики зайнятості ма­ють місце заходи, реалізація яких недостатньо ефективна. Наприклад, органі­зація працевлаштування на заброньовані робочі місця неконкурентоспромож­них грома­дян. У ст.5 Закону України “Про зайнятість населення” визначена ка­тегорія цих громадян. Держава забезпечує надання додаткових гарантій щодо працевлашту­вання громадянам, які потребують соціального захисту і не здатні на рівних конку­рувати на ринку праці. Органами самоврядування всіх рівнів приймаються розпо­рядження, бронюються робочі місця на підприємствах, в ор­ганізаціях та установах усіх форм власності, але рівень працевлаштування на такі робочі місця залишається щорічно незначним. В 2000 р. по Україні цей по­казник  становив 12,5%, а в 12 об­ластях – нижче середнього рівня по країні. Всього по м. Києву в 1999 році за роз­порядженнями районних державних адмі­ністрацій  заброньовано 5,3 тис. робочих місць, у 2000 році – 4,2 тис., перебу­вало на обліку в службі зайнятості відповідно 8,7 і 11,0 тис. чол., а рівень пра­цевлаштування на заброньовані робочі місця стано­вив 4,8 і 7,4%. У деяких ра­йонах міста рівень використання броні ще нижчий - 1,4-2,9%. Важелі впливу на цей захід не змінюються, тільки зменшується кількість за­броньованих робочих місць і в програмі зайнятості на 2001 р. по місту передбачено лише 2,3 тис. та­ких місць. Ускладнюється працевлаштування молоді, яка вперше шукає роботу. Спеціалізовані робочі місця для інвалідів практично не створю­ються, хоча кошти з підприємств стягуються.

Органи служби зайнятості провадять відповідну роботу, готують дані про хід виконання програм. При цьому показники та заходи програм зайнятості, як свід­чать матеріали дослідження, не коригуються у зв’язку зі змінами в стані економіки, структурній, фінансовій, інвестиційній політиці, зовнішньоеконо­мічній діяльності, яка проводиться державою. Регіональні програми зайнятості, які готують обласні органи влади та служби зайнятості, як правило, пасивні щодо їхніх цілей по відно­шенню до економічного розвитку та перебудови струк­тури зайнятості. Одна з при­чин цього — політична та адміністративна не­освіченість представників влади щодо дій в умовах ринкової економіки, визна­ченні чинників, що впливають на розвиток регіону, а також обмеженість фінан­сів. Центральна влада обмежує незалежність ре­гіонів у прийнятті економічних рішень, побоюючись політичної децентралізації. Саме тому ніякі важливі рі­шення з економічної політики не делегуються регіональ­ній владі.

Визначається, що пріоритетними напрямами політики зайнятості на дер­жав­ному і регіональному рівнях є:

- забезпечення соціального захисту тимчасово безробітних громадян від­пові­дно до положень чинного законодавства;

- надання фінансової допомоги роботодавцям, у тому числі за рахунок коштів Фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування України на ви­падок безробіття, на організацію додаткових робочих місць і збе­реження існуючих, насамперед для громадян, що особливо потребують соціа­льного захисту;

- формування територіальної системи профорієнтації, навчання і перепід­го­товки незайнятого населення і працівників, що вивільняються, у тому числі шляхом створення спеціальних центрів у структурі органів державної служби зайнятості;

- розробка системи територіальних пільг і переваг приватним підприєм­цям, що створюють додаткові робочі місця та приймають частину персоналу за подан­ням органів державної служби зайнятості;

- формування територіальних фондів зайнятості населення з обов'язко­вими в їх складі спеціальними резервними фондами, що використовувати­муться при ви­никненні надзвичайних ситуацій на регіональному ринку праці;

- коригування прийнятих регіональних програм сприяння зайнятості на­се­лення з урахуванням процесів, що відбуваються в економіці;

- розвиток системи громадських робіт, сезонної, тимчасової зайнятості, у тому числі з використанням коштів Фонду загальнообов’язкового державного со­ціального страхування України на випадок безробіття.

У третьому розділі — “Реалізація політики зайнятості населення в круп­них містах” — на основі проведеного аналізу динаміки, структури і причин зростання безробіття на державному і регіональному рівнях пропонуються на­прями його ско­рочення і досягнення ефективної зайнятості. Основним з них є подолання струк­турної кризи і структурна перебудова економіки. Даним цілям повинні слугувати розширення інвестицій, розвиток конкуренції, залучення віт­чизняного й іноземного капіталу в національну економіку. Визначається, що проблему безробіття немож­ливо вирішувати тільки через політику регулювання ринку праці. Основний ін­струмент — розвиток економіки і здійснення еконо­міч­них реформ, оскільки су­часна фінансово-кредитна і податкова полі­тика в галузі підприємництва має не стимулюючий, а протилежний характер.

Оптимальний варіант політики зайнятості для України — активний. Саме та­кий підхід, що передбачає активні дії на ринку праці, підвищення якості ро­бочої сили для наступного працевлаштування безробітних, які шукають роботу, може за­безпечити максимально можливу зайнятість населення, виробництво конкуренто­спроможної продукції. У дисертації обґрунтовуються найважливіші напрями ак­тивної державної політики зайнятості: розробка і реалізація загаль­нонаціональних програм; розвиток малого підприємництва, у тому числі серед безробітних грома­дян шляхом їх професійного відбору і навчання основам під­приємницької діяльно­сті, стимулювання підприємців, що зберігають і створю­ють нові робочі місця в перспективних галузях і сферах діяльності (житлове будівництво, сфера послуг тощо) наданням податкових, кредитних пільг і дер­жавних замовлень, організація громадських робіт насамперед для спорудження об'єктів інфраструктури тощо.

Як зазначається в дослідженні, вирішення проблеми безробіття шляхом ство­рення робочих місць не підкріплене дійовим механізмом. Не розроблена схема перспективного їх створення і збереження за галузями економіки та під­приємст­вами. Розробка такої схеми повинна стати головним орієнтиром у роз­витку ринку праці, дійовим інструментом регулювання попиту на робочу силу, а також системи підготовки та перепідготовки незайнятого населення. Значної уваги потребує стан виконання завдань, пов’язаних зі створенням нових робо­чих місць та їх укомплек­туванням за професіями і спеціальностями. При цьому наголос має робитися на відповідності кількості створених нових робочих місць кількості фактично вивіль­нених працівників з галузей економіки через зміни в організації виробництва і праці. Для моніторингу й регулювання процесів фор­мування потенціалу ефектив­них робочих місць у галузевому і регіональному розрізі доцільно запровадити дер­жавну систему статистичної звітності, що від­бивала б фактичний стан і динаміку відтворення робочих місць, а також вико­ристання робочої сили на підприємствах різних форм власності.

Дослідженням визначено доцільність внесення змін у “Порядок надання ро­ботодавцю дотації на створення додаткових робочих місць для працевлашту­вання безробітних” щодо розширення кола осіб, які направляються службою зайнятості. Запропоновано додаткове стимулювання роботодавців у разі ство­рення таких ро­бочих місць по оплаті другого року роботи безробітного, її роз­міру, оплати за лис­тами непрацездатності, відпускних тощо. Крім того, має бути регламентовано та систематизовано отримання роботодавцями даних за минулий місяць щодо розміру середньої заробітної плати за галузями націона­льної економіки відповідної області (регіону).

Визначається, що важливим напрямом розвитку служби зайнятості та управ­лінні ринком праці повинно стати створення єдиної інформаційно-аналі­тичної  сис­теми  служби  зайнятості України. Така система дозволить суттєво збільшити про­пускну здатність базових центрів зайнятості, оперативно здій­снювати формування банку вакансій та вільних робочих місць, провадити що­денний підбір підходящої роботи незайнятим громадянам, мати доступ до всієї інформації служби зайнятості. Основою її створення може бути впровадження нової єдиної технології обслугову­вання незайнятого населення, що передбачає орієнтацію громадян на активний по­шук роботи та сприяння своєму праце­влаштуванню, максимально спрощену сис­тему інформування населення про можливості отримання роботи та професійного навчання, принципово новий підхід до взаємовідносин з роботодавцями, операти­вне обслуговування грома­дян. Динамічне впровадження єдиної технології обслуго­вування населення до­зволить підвищити рівень та якість прийому громадян, відпо­відальність самих громадян за своє працевлаштування, ефективність роботи служ­би зайнятості, активно впливати на обсяги безробіття в регіонах. Необхідно усу­нути заборону займатися комерційною діяльністю тих спеціалістів служби зайнято­сті, які здійснюють прийом населення, допомагають безробітним у пошуку роботи і є державними службовцями. Як один із напрямів розвитку державної служби зайня­тості пропонується розширення видів діяльності за рахунок надання робо­то­давцям послуг із підвищення кваліфікації їх персоналу, його об’єктивної оцін­ки, оптимізації чисельності, внутрішньофірмового менеджменту та інших консалтин­гових послуг. Ефективність функціонування системи управління тру­довими ресур­сами значною мірою залежить від якості роботи регіональних ор­ганів служби зайня­тості. Критеріями ефективності роботи якої слід вважати зростання її ролі в регулюванні ринку праці, підвищення ступеня задоволення попиту на робочі місця і збільшення заявок підприємств на робочу силу.

Заходи соціального захисту, що реалізуються на ринку праці, стають ак­тив­ними лише тоді, коли кошти Фонду загальнообов’язкового державного со­ціального страхування на випадок безробіття використовуються повністю, а в структурі ви­трат надається перевага фінансуванню збереження та створенню додаткових робо­чих місць, відшкодуванню витрат на професійне навчання, пе­ренавчання, наданню допомоги для організації власної справи, організації гро­мадських робіт тощо. Пе­редбачається перехід на принцип самофінансування, тобто поєднання регіональних бюджетних коштів із державним фондом. Такий порядок фінансування дозволить не нав'язувати регіонам ті чи інші напрями ак­тивної політики зайнятості, а самим робити вибір цільових програм. Місцеві органі влади вправі самостійно визначати методи реалізації активних заходів і джерела їх фінансування, що не обов'язково повинні бути бюджетними.

Необхідно підготувати відповідні зміни й доповнення до чинного законо­дав­ства про працю. Доведено, що суттєвих змін потребує порядок формування, понов­лення та застосування “Класифікатора про­фесій робітників, посад служ­бовців і та­рифних розрядів за інтегрованими професіями (спеціальностями)”, “Єдиних та­рифно-кваліфікаційних довідників робіт і профе­сій робітників" і “Кваліфікаційного довідника посад керівників, спеціалістів і службовців”. 

Зазначається необхідність ретельної розробки регіональних цільових про­грам зайнятості. Такі програми потрібні насамперед для регіонів з високим рів­нем без­робіття і які потребують створення особливих умов для розміщення державних за­мовлень та інвестиційних проектів, стимулювання підприєм­ництва і самозайнято­сті. Нині важливого значення набуває розробка цільових програм підтримки зайня­тості соціально незахищених верств населення, зо­крема підвищення зайнятості ін­валідів шляхом їхньої професійної реабілітації, бронювання робочих місць з надан­ням податкових та інших пільг підприємцям. Особливості безробіття в Україні ви­магають розробки спеціальних програм підтримки зайнятості і таких категорій на­селення, як жінки і молодь, які стано­влять найбільшу частку серед зареєстрованих безробітних. Для скорочення мо­лодіжного безробіття необхідна розробка програм професійної орієнтації на ринку праці, професійної підготовки кадрів відповідно до потреб ринкової еко­номіки, субсидування внутрішньофірмової підготовки молодих кадрів. У зв'яз­ку зі зростанням середньої тривалості безробіття потрібне прийняття спеціаль­них програм щодо ліквідації застійного безробіття.

Регіональні програми, пропоновані в дослідженні, повинні ґрунтуватися на концепції регулювання ринку праці як фундаменту розробки основних на­прямів такого регулювання. Дані програми, насамперед у частині створення і збереження робочих місць, мають враховувати прогноз соціально-економічного і демографіч­ного розвитку регіону в цілому. У цьому зв'язку важливого зна­чення набуває зістав­лення соціальних кадастрів, що містять основні показники соціально-еконо­мічного становища регіону, оскільки регіональні програми зайня­тості повинні від­бивати такі основні сторони соціально-економічної полі­тики, як стан виробничого і професійного потенціалу регіону. Прогнозні показ­ники програм мають бути зо­рієнтовані не тільки на фіксований ринок праці, а й враховувати дані досліджень рівня безробіття, які щоквартально провадить Держкомстат України за методоло­гією Міжнародної організації праці, рівень вимушеної неповної зайнятості (яка майже вдвічі перевищує офіційно зареєст­рований рівень безробіття), неформальну зайнятість населення, заходи інвести­ційної та податкової політики, спрямовані на раціональне розміщення продук­тивних сил, підвищення мобільності трудящих, створення нових технологій, заохочення підприємництва, створення малих підпри­ємств і застосування гнуч­ких режимів праці та праці вдома, інші заходи, що спри­яють збереженню і роз­витку системи робочих місць.

Для того щоб максимально знизити безробіття і регулювати його на по­стійній основі, необхідно в кожному регіоні мати свою програму розвитку рин­ку праці, регулювання зайнятості, соціального захисту населення, яке потребує додаткових га­рантій, сприяння зайнятості жінок, інвалідів, навчання безробіт­них, проведення громадських робіт, підтримки самозайнятості, молодіжної по­літики тощо. Вибір програм - справа регіональних органів влади, оскільки для одних регіонів найваж­ливішим є організація громадських робіт, для інших — актуальна молодіжна полі­тика або зайнятість жінок. Такий підхід створює умови для регулювання взаємних умов наймання (рівень заробітної плати, умови праці тощо) між керівниками, профспілками і працівниками. Найважли­вішою умовою реалізації ефективної політики зайнятості населення є станов­лення і розвиток соціального партнерства проф­спілок, підприємців і держави на ринку праці.

Політика зайнятості має бути найтіснішим чином узгоджена з антикризо­вою програмою, структурною перебудовою, перетворенням форм власності і загальною стратегією розвитку людських ресурсів. Вирішення проблеми зайня­тості можливо лише в межах загальної державної програми, де показник зайня­тості повинен фігу­рувати нарівні із загальноприйнятим критерієм економічної ефективності. При цьому необхідний комплексний підхід як державної влади й управління, так і міс­цевої влади у вирішенні проблем стабілізації ринку праці та регулювання зайнято­сті населення.