ФОРМУВАННЯ ПРИВАБЛИВОГО ІНВЕСТИЦІЙНОГО КЛІМАТУ В РЕГІОНІ (ДЕРЖАВНО-УПРАВЛІНСЬКИЙ АСПЕКТ) Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, ступінь дослідженості тематики дисертації у вітчизняній та зарубіжній науковій літературі, вказано на зв’язок роботи з науковими програмами й темами, сформульовано мету і основні завдання дослідження, визначено наукову новизну, окреслено теоретико-методологічні засади дисертаційного дослідження, зазначено практичне значення одержаних результатів, описано апробацію результатів.

У першому розділі “Теоретичні основи формування інвестиційного клімату в Україні” проаналізовано стан наукових досліджень з питань інвестиційної діяльності, розглянуто механізми державного управління інвестиційним процесом, вплив стану економічного розвитку держави на формування привабливого інвестиційного клімату та нормативно-правове забезпечення інвестиційної діяльності в Україні.

У дисертації доведено, що держава відіграє важливу роль в організації інвестиційної діяльності. Державна інвестиційна політика – це комплекс правових, адміністративних та економічних заходів держави, спрямованих на поширення та активізацію інвестиційних процесів. Держава за допомогою методів економічного і правового регулювання цілеспрямовано впливає на формування внутрішніх та залучення зовнішніх інвестицій та створює умови для їх ефективного використання в реальному секторі економіки. Вітчизняна наука з державного управління, поки що, не сформувала теоретичні засади щодо технології та організації інвестиційного процесу та ефективного впливу на нього державних органів влади.

Автором запропонована дефініція “механізм державного управління формуванням інвестиційного клімату”.

Визначальний вплив на формування інвестиційного клімату має рівень економічного розвитку держави, оскільки саме економіка створює ресурсну базу для розвитку суспільства. Проведений у дисертаційному дослідженні аналіз розвитку економіки України, засвідчив, що синтезуючим показником росту стала політика оновлення інвестиційного процесу. Починаючи з 2000 р. економіка України демонструє досить високі темпи зростання. Зокрема зростає валовий внутрішній продукт (ВВП) та обсяги інвестицій в основний капітал та загальний обсяг прямих іноземних інвестицій. Однак іноземні інвестиції не мають інноваційного спрямування. Зазвичай, іноземні інвестори вкладають свої кошти у підприємства з швидким оборотом капіталу.

Хоча показники зростання економіки є суттєвими, індекс фізичного обсягу ВВП у 2003 р. становив лише 54,3% до рівня 1990 р. ВВП у розрахунку на одну особу становить лише 5505 грн. (близько 1 тис. дол. США), тоді як для вступу країни до ЄС необхідно забезпечити ВВП на душу населення у сумі 6 тис. дол. США.

Встановлено, що під впливом позитивної економічної динаміки намітились тенденції до зростання реальних доходів населення, які випереджають темпи зростання ВВП. Однак розмір середньої заробітної плати (462 грн.) порівняно з прожитковим мінімумом (376 грн.) залишається низьким. Зберігається значна диференціація між рівнями заробітної плати працівників різних видів економічної діяльності: 1015 грн. у фінансовій сфері та 219 грн. у сільському господарстві.

Виявлено, що складною залишається ситуація з державним боргом України. В Україні ще не сформовано єдиної та зрозумілої державної політики у сфері державних запозичень, зокрема, не здійснюється довгострокове планування запозичень, на законодавчому рівні не визначено, хто відповідає за обгрунтованість планових показників та ефективність витрачання коштів на обслуговування існуючого державного боргу, відсутня координація дій державних органів влади щодо управління державним боргом.

Для інвесторів важливе значення має діюча правова система. Проведені нами дослідження чинного законодавства показали, що в Україні здебільшого сформовано законодавчу базу, яка регламентує інвестиційну та підприємницьку діяльність. Однак українське законодавство не є стабільним, майже до усіх законів, які регламентують інвестиційну діяльність вносяться численні зміни. Законодавчі та нормативні акти вступають в силу без попереднього широкого їх обговорення. Часто закони та нормативні акти вступають у силу з моменту їх публікації, що ускладнює процес планування економічної та фінансової діяльності суб’єктів господарювання. В законодавчому процесі має місце лобіювання інтересів окремих сфер підприємництва та суперечності в окремих законодавчих актах. У законодавстві не визначено питання управління інвестиційним процесом на рівні органів місцевого самоврядування.

Проведене нами досдідження дало можливість виявити наявність значного потенціалу в державному управлінні інвестиційним процесом.

У другому розділі “Механізми державного управління формуванням привабливого інвестиційного клімату в реґіоні”, виходячи з сутності поняття “механізм державного управління формуванням інвестиційного клімату”, запропонованого автором, ідентифікується стан і аналізуються процеси формування інвестиційного клімату: інвестиційне середовище, засоби реалізації державної політики розвитку інвестиційної діяльності, інвестиційна діяльність на прикладі Львівської області; запропоновано блок-схему формування МДА привабливого інвестиційного клімату в реґіоні та методику оцінювання діяльності МДА з цього напрямку роботи.

Важливою складовою інвестиційного середовища є інвестиційний потенціал. Під терміном “інвестиційний потенціал”автор розуміє сукупність ресурсів (матеріальних та фінансових), які накопичені упродовж багаторічної у минулому господарської діяльності країни (регіону, галузі), які суспільство може виділити для забезпечення інвестиційного процесу. У ресурсній забезпеченості соціально-економічного розвитку України земля становить 40 – 44%, виробничі фонди та оборотні засоби – 20 – 21%, трудові ресурси – 38 – 39%. Проведене нами дослідження виявило, що усі складові ресурсної бази України використовуються в інвестиційному процесі неефективно. Сільське господарство України залишається однією з найбільш ризикових і найменш прибуткових галузей економіки. В Україні досі не створено ефективні, дієві земельно-майнові відносини, не забезпечено захист майнових прав селян, не створено ринкову інфраструктуру сільськогосподарської галузі. В Україні не сформовано ефективного земельного ринку. Саме земельні відносини (необгрунтована тяганина з боку чиновників органів місцевої влади щодо процесу надання дозволів на землевідведення та продовження угод оренди земельної ділянки для проведення господарської діяльності) підприємці називають найчастіше в переліку перешкод на шляху ведення бізнесу в реґіонах України у своїх зверненнях до Державного комітету України з питань регуляторної політики. Щодо іншої складової – виробничих засобів, то виявлено, що ступінь зносу основних засобів станом на 01.01.2004 р. становить 48,1%. У такій ситуації необхідно запровадити ефективну державну амортизаційну політику. Однак саме держава протягом останніх років цілеспрямовано чинила перешкоди капітальним інвестиціям. На сьогодні держава, надаючи перевагу фіскальній функції, не стимулює використання суб’єктами господарювання прискорених методів нарахування амортизації, що уповільнює процес оборотності основного капіталу та його оновлення. Низькою залишається інноваційна активність українських підприємств та організацій. Питома вага підприємств, які впроваджували інновації у 2003 р. становила лише 12,7% (у США, Франції, Японії – 70 – 80%). Причиною є непослідовна державна політика у сфері інноваційної діяльності.

Люди з інтелектуальним, підприємницьким, виробничим потенціалом є важливим ресурсом і чинником економічного зростання будь-якої організації і держави загалом. У середньому в Україні кожна п’ята економічно активна особа – старша 50 років, а кожна чотирнадцята – старша працездатного віку. Невпинно зростає питома вага осіб із вищою освітою у складі робочої сили – 42% у 2002р. Залишається низьким рівень трудових доходів населення, що призводить до кризи мотивації. В усьому світі платоспроможне населення є основним інвестором своєї країни. В Україні офіційна статистика фіксує нестачу доходів населення на забезпечення першочергових потреб. За даними доповіді про розвиток людини, оприлюдненими у 2004 р. Програмою розвитку ООН (ПРООН), Україна за індексом людського розвитку (ІЛР) займає 70 місце із 117 країн і знаходиться у групі країн із середнім рівнем розвитку людського потенціалу.

Підприємницький клімат, що існує в Україні експерти вважають несприятливим і таким, що погіршується. В Україні не вдалось встановити партнерські відносини між суб’єктами господарювання та органами державної влади. Згубною для розвитку підприємництва є діюча практика доведення планів податковій службі з надходження платежів до бюджету.

Встановлено, що існуюче в Україні правове середовище є нестабільним та непередбачуваним. Кадрове, фінансове та матеріально-технічне забезпечення судів є незадовільним. Усвідомлюючи це підприємці не покладаються на систему правосуддя, а шукають альтернативні схеми вирішення своїх проблем, що призводить до криміналізації ділових відносин та посилення тіньового сектору економіки.

Виявлено, що ринок фінансових послуг в Україні перебуває на етапі становлення. На цьому ринку домінує банківський сектор, на другому плані є сектор страхування та фондовий ринок. Проведений нами аналіз показників діяльності банківської сфери засвідчив, що українські комерційні банки (станом на 01.01.2004р. їх налічувалось 179) кредитують переважно посередницькі платіжно-розрахункові, а не капітальні інвестиційні операції. Так, за останні п’ять років понад 90% у загальній структурі кредитів комерційних банків належить кредитуванню поточної діяльності. Питома вага кредитів на інвестиційну діяльність, хоча має тенденцію до зростання, однак залишається надто низькою (4,7% у 2001р. та 7,0% у 2003 р.). Рівень капіталізації банківської системи залишається низьким – 5% ВВП станом на 01.01.2004 р. (балансовий капітал банків становив 13,05млрд. грн.). Рентабельність активів вітчизняної банківської системи у 2003 р. становила лише 1,2%, прибутковість капіталу – 8,9%. Значні ресурси для розвитку економіки здатний накопичувати страховий ринок, який відзначається високою концентрацією капіталу, жорсткою конкуренцією та високою рентабельністю своєї діяльності. Рівень страхових виплат відносно до платежів зменшується і становить біля 9,4%, тоді як у світовій практиці цей показник сягає 70%. Капіталізація страхових компаній у 2003 р. зросла і становить 3,52 млрд. грн. Сформовані страхові резерви українських страхових компаній (2,89 млрд. грн. станом на 01.10.2003 р.) не дають змогу державі очікувати суттєвих надходжень довгострокових інвестицій в економіку України.

Фондовий ринок і надалі залишається найслабшим сегментом української економіки. В Україні налічується майже 17 мільйонів акціонерів у 35 тисячах акціонерних товариствах. Станом на 01.01.2004 р. загальний обсяг випуску цінних паперів зареєстрованих ДКЦПФР становить 109,18 млрд. грн. Капіталізація українських підприємств залишається низькою. В Україні відбувається розвиток ринку корпоративних облігацій, який у 2003 р. забезпечив інвесторам дохідність на рівні 12 – 31% річних. Окрім того, держава та низка вітчизняних компаній активно просуваються на світовий фінансовий ринок. Варто зазначити, що набір фінансових інструментів, які використовуються на ринку цінних паперів, ще досить обмежений, повільно розвивається ринок похідних фінансових інструментів.

Великою перепоною для розвитку інвестиційної діяльності є корупція та тіньова економіка. На нашу думку, ефективним засобом подолання проявів корупції є громадський контроль у сфері підприємництва, а також вкрай актуальною є розробка галузевих стандартів антикорупційної поведінки в органах державної влади.

Ідентифікація політичного стану держави дозволила дійти висновку про те, що його стабільність до 2005 була чинником диструктивним для привабливого інвестиційного клімату (розділ 3 дисертації).

Отже, можна стверджувати, що ефективний інвестиційний ринок та привабливе інвестиційне середовище в Україні ще не створено.

У дисертації виявлено, що прямі іноземні інвестиції в Україні розподілені між регіонами нерівномірно. В Україні сформувалось декілька мегаполісів, які “абсорбують” фінансові ресурси з інших регіонів і міст України. Такими мегаполісами є Київ, Донецьк, Дніпропетровськ, Одеса, Харків і Львів. Інвестиційна діяльність у Львівській області має позитивну динаміку, яка відповідає загальнодержавним тенденціям. Проведений аналіз інвестиційної діяльності у Львівській області засвідчив, що Львівською обласною державною адміністрацією (ЛОДА) здійснено ряд заходів, спрямованих на активізацію інвестиційної діяльності. Однак у сфері державного управління інвестиційним процесом в області використані далеко не усі можливі механізми.

З огляду на це, необхідно впроваджувати у практику діяльності виконавчих органів влади адекватні сучасним вимогам аналітичні інструменти з аналізу та оцінювання державної політики, діагностики діяльності адміністрацій та дієві моделі і методи управління у сфері інвестиційної діяльності. Для підвищення ефективності управління інвестиційним процесом нами запропонована методика оцінювання діяльності органів виконавчої влади з формування привабливого інвестиційного клімату. Оцінювання діяльності органів державної влади автор трактує як ретельне визначення цінності державної діяльності, тобто, систематичну оцінку операцій та/або результатів програми чи політики порівняно з комплексом явних і неявних стандартів з метою її вдосконалення. Оскільки у практиці державотворення ще не має усталеного понятійного апарату, то в роботі уточнено такі дефініції: державна політика, державна стратегія, державна програма, план діяльності, проект і дія, а також мета та ціль. Водночас, зазначено, що будь-яка державотворча діяльність є цілеспрямованою.

Наголошено, що у процесі цілеспрямування необхідно розрізняти мету від цілі. Мета, зазвичай, є більш масштабною, ніж ціль, декларативною та не конкретною, відповідно ціль – конкретна, вимірювана, реалістична, визначена у часі та територіально. Автор доповнив механізм цілеспрямування, розроблений Г. В. Атаманчуком такою категорією як “наслідок” і запропонував модифікований механізм цілеспрямування:

потреба – інтереси – цілі – рішення – дії – результати – наслідки

Потреби та громадські інтереси в ідеалі є мотивом для розробки мети та цілей діяльності місцевих органів виконавчої влади. Однак у реальних умовах функціонування місцевих державних адміністрацій в Україні головною мотивацією, що спонукає їх до діяльності, а значить до вибору мети та цілей діяльності, розробки реґіональних та інших місцевих програм і планів є керівний вплив загальнонаціональних інститутів у вигляді законів, указів, розпоряджень, постанов, концепцій, стратегій, програм, проектів, планів заходів, тощо. Саме ці впливи задають відповідний формат діяльності місцевим органам виконавчої влади. Згідно з чинним законодавством місцеві державні адміністрації у своїй діяльності, переважно, зорієнтовані на виконання завдань центральних органів влади. Діяльність місцевих державних адміністрацій здійснюється за двома напрямками – розпорядчо-виконавчим і контрольно-наглядовим і реалізується через механізм розробки та впровадження політики місцевого розвитку, стратегій та програм соціально-економічного розвитку, планів заходів із виконання прийнятих рішень, окремих завдань та доручень тощо. Оскільки завдання в існуючій системі державного управління формуються зверху до низу, то головна увага при розробці та реалізації державної політики, розробці державних і реґіональних програм, проектів, планів заходів тощо надається макрорівню.

Ефективним механізмом управління реґіональним розвитком і розвитком держави загалом є цільові програми. В Законі України “Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України” визначено лише вимоги до змісту державної програми економічного й соціального розвитку України на короткотерміновий період. Однак вони не містять вимог до формування цілей та результатів, складання графіку реалізації заходів і вимог до їхнього змісту, структури та ресурсного забезпечення. Усе це, а також практика адміністрування (нехтування планами) унеможливлюють досягнення реальних результатів із задоволення соціально-економічних потреб адміністративної території, галузі, держави загалом. Отже, якщо мета і цілі державних програм сформульовані невірно, є нечіткими, невимірюваними, нереальними, то і реґіональна програма буде неефективною.

Для розробки державних програм ми пропонуємо дотримуватися принципів, на основі яких експертами ООН розроблена Стратегія синергетичного вибіркового вдосконалення державного потенціалу.

Для підвищення ефективності державних програм автор пропонує формулювати цілі за вимогами SMART: S (specific) – конкретність; M (misemable) – вимірюваність; A (area-specific) – територіальність; R (realistic) – реалістичність; T (time) – визначеність у часі. Це дасть можливість не лише контролювати досягнення цілей, а й розробляти детермінований план діяльності з досягнення цілей, розподілу ресурсів, проводити моніторинг із досягнення проміжних результатів та вносити корективи з метою усунення відхилень від плану та отримання остаточних результатів (запланованих цілей).

Для того, щоб отримати очікуваний результат, а не спонтанний (випадковий), розробку програм, проектів, планів заходів та їх реалізацію рекомендуємо здійснювати за методологією управління проектами. Ця методологія застосовується тоді, коли розробляється унікальний продукт або послуга, що є типовим для державних програм, проектів і планів заходів. Методологія управління проектами передбачає визначення мети програми чи проекту, оцінку ризиків, планування дерева цілей, ієрархічної операційної структури робіт з датами їх початку та закінчення у визначених межах вартості ресурсів, якості та часу, складання графіка виконаних робіт, керівництво і контроль за змінами та отриманими результатами (проміжними та кінцевими). Хоча методологія управління проектами і дає змогу отримати бажаний (запланований) результат в умовах постійних змін, в яких працюють органи державної виконавчої влади, у практичній діяльності адміністрацій вона, на жаль, не використовується. Органи державної виконавчої влади послуговуються у своїй роботі здебільшого методологією ситуативного управління, коли заплановані керівні дії, зазвичай, нехтуються, а управлінські рішення часто приймаються та виконуються лише після ситуації (події), яка відбулася. Це, а також нехтування плануванням, призводять до того, що отримуються не заплановані результати, а випадкові.

Нагальна потреба підвищення ефективності державного управління вимагає від державних органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування впорядкування своєї діяльності, застосування в керівництві територіями раціональних аналітичних методів (аудит адміністративної діяльності, аудит операційної діяльності адміністрацій, оцінювання, аналіз державної політики, фінансовий аналіз тощо) і управлінських технологій (управління за цілями, управління за результатами, стратегічне управління, контролінг, управління якістю, бенчмаркінг, управління знаннями, маркетинг управлінських послуг, політичний менеджмент і маркетинг тощо).

У дисертації розроблена методика оцінювання впливу місцевих державних адміністрацій на формування привабливого інвестиційного клімату в реґіоні взято за основу модифікований ланцюг цілеспрямування, про який уже йшлося, і запропоновано проводити оцінювання за такими десятьма кроками (видами оцінювання): 1) оцінювання потреб; 2) визначення інтересів (суспільних, групових, особистісних); 3) визначення повноважень (компетенції) органів державної виконавчої влади з відповідної проблеми; 4) опис напрямів діяльності (характеристика політики у певній сфері), яку здійснює відповідна адміністрація; 5) оцінювання цілей (програми, проекту, планів заходів); 6) оцінювання рішень; 7) оцінювання діяльності; 8) оцінювання результатів; 9) оцінювання наслідків; 10) оцінка вигід і витрат.