Шляхи та механізми вдосконалення державно-церковних відносин в Україні (на прикладі новітніх релігійних об’єднань)

summary

У “Вступі” обґрунтовано актуальність дисертаційного дослідження, розкрито його зв’язок з науковими програмами, визначено мету, завдання, об’єкт, предмет та методи дослідження, охарактеризовано наукову новизну і практичне значення одержаних результатів, а також особистий внесок здобувача та апробація результатів дисертації.

У першому розділі “Світова практика побудови сучасних систем відносин держави з новітніми та традиційними релігіями” подано огляд літератури за темою і вибір напрямків дослідження, охарактеризовано протиправну діяльність представників неокультів у різних державах, а також проаналізовано світовий досвід державно-церковних відносин із протидії протиправній діяльності неокультів та протекціоністської політики щодо традиційних церков як носіїв національної культури.

Дослідження феномену неокультів та проблем, які виникають у зв’язку з їх функціонуванням, проводили релігієзнавці, правознавці, політологи, психологи та фахівці з ін. галузей знань. Вони розглядали різні аспекти цієї проблематики: класифікація неокультів, протиправні діяння їх представників, заходи з протидії цим діянням, державна політика щодо новітніх релігійних об’єднань, психологічні аспекти їхньої культової практики та ін.

Моделі відносин між державою та релігійними об’єднаннями, зокрема новітніми, у різних країнах світу розглядали С.Бийсбервельд, Б.Вайг, К.Дьюрем, В.Єленський, Г.Моран, Х.Папасторис, Г.Робертс, Р.Торфс, С.Феррарі, Д.Шорт, А.Подлекс, Р.Зиппелиус та ін. Вони дослідили системи державно-церковних відносин у різних державах світу. Світовий досвід державно-церковних відносин потребує ґрунтовного аналізу та узагальнення з метою його творчого використання для вдосконалення державної політики України щодо релігійних організацій.

Державну політику України щодо релігійних організацій розглядали В.Бондаренко, В.Єленський, Ю.Кальниш, М.Навіченко, О.Разумков, С.Сьомін, О.Шуба та ін. Вони проаналізували широкий спектр проблем з цієї тематики, проте питання щодо конкретних механізмів вдосконалення державної політики щодо новітніх релігійних об’єднань ще й досі залишаються мало дослідженими.

У книгах Є.Балагушкіна, А.Григоренка, І.Григулевича, П.Гуревича, Є.І.Парнова, К.Привалова міститься значний обсяг інформації щодо історії, культової та позакультової практики новітніх релігійних об’єднань, але їхня діяльність, зокрема протиправна, розглядається лише стосовно західноєвропейських країн, США та інших держав далекого зарубіжжя.

Незважаючи на те, що перші представники неокультів з’явились у СРСР на початку 70-х років ХХ століття, а з кінця 80-х починається значний зріст їх кількості, радянські вчені діяльність вітчизняних неокультів досліджували мало. Велику увагу аналізу протиправної діяльності неокультів приділив у своїх роботах С.Сьомін. Він розглядає ступінь загрози державі, суспільству і його окремим громадянам від деструктивної діяльності неокультів, а також визначає чинники загроз національній безпеці України в релігійній сфері. С.Сьомін не тільки розглядає протиправну діяльність неокультів, а й розробляє окремі пропозиції щодо протидії цій діяльності.

У роботах зазначених вище авторів розкриваються широкі спектри проблем, пов’язаних з протиправними діяннями представників неокультів у різних державах, зокрема в Україні. Їх аналіз свідчить, що матеріали мають велике наукове й практичне значення і є базою для подальшого дослідження, але слід зазначити, що потребує подальшої розробки питання вдосконалення системи заходів щодо виявлення, попередження та припинення протиправної діяльності неокультів в Україні.

Психологічні аспекти діяльності неокультів досліджували А.Барах, О.Дворкін, Н.Дудар, П.Косуха, В.Михайлов, С.Сьомін та ін. Вони розглянули такі питання: особливості психології адептів неокультів, технології їх вербування, маніпулювання свідомістю у лавах цих організацій, а також негативні наслідки для психічного і фізичного здоров’я, які може викликати участь у культовій практиці окремих новітніх релігійних рухів та ін.

Існують різноманітні класифікації неокультів, і тому в цьому питанні немає єдиної загальновизнаної думки. Наприклад, класифікацію новітніх релігійних об’єднань наводили у своїх роботах Є.Балагушкін, О.Дворкін, Н.Дудар, Ю.Калінін, Д.Крисидес, А.Лахно, В.Лубський, Д.Макдауелл, А.Радугін, Т.Родзак, М.Савєльєва, Д.Степовик, Д.Стюарт, С.Сьомін, В.Теремко, Р.Уолліс, Л.Филипович, А.Черній та ін.

Аналізуючи розглянуті вище класифікації, можна зробити висновок, що немає єдиної думки з цього питання. Для більшості класифікацій критерієм поділу є сутність, значної їх частини – форма, а в окремих класифікаціях поєднуються одночасно ці два критерії. Творчо розвиваючи ідеї авторів зазначених класифікацій, ми зробили висновок про необхідність розробки та використання двох окремих класифікацій: критерієм першої є форма функціонування, а другої – сутність.

Проведений аналіз свідчить, що представники неокультів нерідко займаються підпільним виробництвом різноманітної продукції, незаконною фінансовою діяльністю, завдаючи таким чином економічної шкоди державі. Негативним наслідком перебування людей у деяких неокультах є суттєве погіршення їх психічного стану. Безумовної шкоди здоров’ю членів неокультів завдає також наявна в деяких подібних угрупованнях практика відмови від медичної допомоги, нанесення собі поранень і каліцтв. Деякі неокульти принижують особистість, завдають шкоди фізичному та психічному здоров’ю населення, порушують національне законодавство, культивують расистську ідеологію, практикують фінансові зловживання й ухиляння від сплати податків, вживають наркотики тощо. 

Це привернуло увагу світової спільноти, урядів, неурядових організацій та традиційних церков багатьох країн світу, що призвело до необхідності розробки та впровадження відповідних запобіжних заходів із протидії зазначеним правопорушенням.

У другому розділі “Неокульти як складова релігійної мережі України” розкрито методологію дослідження, розглянуто загальні ознаки неокультів, причини їх виникнення та розповсюдження в Україні, а також класифікаційна характеристика неокультів.

У результаті проведеного аналізу характерних ознак неокультів розроблено нову класифікацію цих об’єднань за двома різними ознаками: формою функціонування та сутністю. За формою функціонування вони поділяються на: церковні організації, курси та центри духовного удосконалення і розвитку можливостей, філософські школи, школи східних бойових мистецтв, центри й гуртки народних та нетрадиційних методів лікування, а також можуть набувати інших форм. За сутністю неокульти поділяються на: християнські, східного типу (орієнталістські), синкретичні, сайєнтологічні (наукологічні), езотеричні, язичницькі та сатанинські.

Визначено ступінь загрози національній безпеці України від протиправних проявів діяльності неокультів, що становлять небезпеку для держави, суспiльства та окремих громадян:

-     використання релігійного фактора як знаряддя втручання у внутрішні та зовнішні справи України, проникнення в органи законодавчої, виконавчої і місцевої влади та засоби масової інформації;

-     поширення деструктивних ідеологій, що становлять загрозу духовності українського народу та суперечать загальнолюдським нормам;

-     можливий вихід з-пiд контролю окремого войовничого культу, дiяльнiсть якого може призвести до загибелi людей, масових заворушень та терористичних актів;

-     провокування та загострення конфліктів на релігійному й національному ґрунті;

-     поширення впливу культiв, дiяльнiсть яких супроводжується пiдривом громадського порядку, ушкодженням здоров’я і моральностi населення. Використання спецiальних хiмiчних препаратів та апаратури, котрі надають можливості маніпулювати вольовою сферою людини. Загрози, переслiдування, а в деяких випадках i фiзичний тиск на тих, хто вирiшив залишити культ, з боку його лiдерiв;

-     використання релiгiйних органiзацiй кримiнальними структурами.

У третьому розділі “Основні напрями вдосконалення державно-церковних відносин в Україні” розглядаються релігійні організації як об’єкт державної політики та стратегія реалізації національних інтересів України в духовно-релігійній сфері.

Досліджуються державно-церковні відносини в Україні. Визначається духовно-релігійна складова національної безпеки України - стан захищеності життєво важливих духовно-релігійних інтересів українського суспільства (особи, груп віруючих, держави) від внутрішніх загроз і зовнішнього втручання та відповідна система суспільно-політичних заходів, яка забезпечує цю захищеність. Ця складова залежить від стану релігійно-церковного життя нації (її державно-церковних, міжцерковних та внутрішньоцерковних стосунків), який є чи за певних обставин може бути загрозою для національних інтересів держави, стабільного розвитку суспільства, здійснення прав і свобод громадян.

Головним суб’єктом духовно-релігійної складової національної безпеки є Українська держава, яка разом із національною церквою (церквами) проводить цілеспрямовану політику в релігійній сфері, покликану забезпечити духовну єдність Українського народу, стабільність та динамізм прогресивного розвитку всього суспільства. Результатами такої політики повинна стати якомога повніша реалізація національних інтересів у духовно-релігійній сфері й, насамперед, зміцнення суверенітету й незалежності України, ефективне та соціально орієнтоване державне управління духовними процесами, свобода волевиявлення й реалізація духовних потреб як окремого громадянина, так і всього українського суспільства, конструктивне розв’язання міжконфесійних конфліктів тощо.

У вдосконаленні державно-церковних відносин в Україні доцільно використовувати позитивний досвід різних держав із протидії протиправній діяльності представників неокультів та протекціоністської політики щодо традиційних церков як носіїв національної культури, а особливо положення рекомендацій та резолюцій ЄС у зв’язку з європейською інтеграцією України. Доцільно також спрямувати зусилля на залучення коштів та ін. можливостей ЄС для створення державних і незалежних інформаційних центрів з вивчення неокультів та неурядових організацій жертв або родин жертв діяльності неокультів.

Службовцям законодавчих та виконавчих органів України потрібно враховувати в своїй роботі практичний досвід країн Європи та ін. держав, що давно й ефективно застосовують цілий спектр форм державного втручання: створення відповідних законодавчих рамкових умов, просвітительська діяльність, інформування громадськості про діяльність неокультів, у разі необхідності, попередження про їх небезпеку, допомога особам, які зазнали шкоди внаслідок діяльності неокультів, впровадження протекціоністської політики стосовно традиційних церков як носіїв національної культури.

На основі аналізу діяльності неокультів у дисертації вироблено пропозиції щодо вдосконалення чинного законодавства України з метою оптимізації системи державно-церковних відносин з урахуванням світового досвіду та розроблено організаційно-методичні рекомендації щодо професійної діяльності державних службовців.