МЕХАНІЗМИ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ РОЗВИТКУ СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА

summary

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, визначається стан наукової розробки питань дослідження, з'ясовується його зв'язок з науковими програмами, які виконуються Інститутом, розкривається мета, завдання, об'єкт, предмет, методи дослідження, наукова новизна отриманих результатів та їх практичне значення, наводяться відомості про апробацію отриманих результатів, їх оприлюднення, структуру та обсяг дисертації.

У першому розділі – “Теоретичні основи державного регулювання розвитку сільського господарства” – проаналізовано основні теоретичні джерела державно-управлінської та економічної наукової думки з теми дослідження, визначено логіку пізнання змісту, необхідні передумови формування теоретичних засад регулювання розвитку сільського господарства у ринкових умовах.

На підставі аналізу підходів науковців до визначення оптимуму між ринковим та державним регулюванням визначено, що в системі «вільного ринку» не можна також обійтися без втручання держави, що бере на себе виконання тих функцій, з якими не може справитися ринок. Державне регулювання суспільних процесів доповнюють, коригують ринкові механізми. Необхідність державної підтримки розвитку сільського господарства зумовлюється низкою специфічних причин:

– по-перше, відтворення в аграрному секторі залежить від загальних економічних законів, але разом з тим має певні особливості, обумовлені характером виробництва;

– по-друге, сільське господарство і продовольчий ринок не є саморегульованими галузями економіки і потребують зовнішнього втручання в цілях захисту інтересів і сільгосптоваровиробника, і споживача;

– по-третє, сільськогосподарське виробництво останнім часом стає дуже капіталомістким, органічний склад капіталу тут вищий, ніж в оброблювальній промисловості. Оскільки аграрний сектор не в змозі підтримувати на належному рівні власну інфраструктуру, то необхідна допомога держави;

– по-четверте, об'єктивною основою втручання держави у функціонування аграрного сектора є достатньо низький конкурентний потенціал сільськогосподарського виробництва, його неспроможність самостійно протидіяти ціновому тиску з боку монополізованих промислових галузей;

– по-п’яте, в результаті розширення зовнішньоторговельних кордонів Україна сьогодні потребує посилення виваженого протекціонізму, який би визначав пріоритети національних інтересів і лише поступово «відкривав» економіку, у тому числі і її агропромислову сферу для зовнішнього світу;

– нарешті, існує необхідність забезпечення відповідних умов розвитку сільського господарства, в першу чергу субсидування соціальної інфраструктури на селі.

Тому державна підтримка сільськогосподарських товаровиробників полягає у поєднанні трьох форм діяльності: протекціоністської (яка припускає захист вітчизняних товаровиробників), ринкової (тобто гарантії збуту усієї виробленої продукції за цінами, які забезпечують нормальне функціонування сільськогосподарських підприємств), програмної (спрямованої на підтримку заходів з технічного переозброєння господарств, їх спеціалізації відповідно до вимог ринку).

Чимало науковців розглядають регулювання в якості підсистеми господарського механізму, наголошуючи на об’єктивній основі останнього. У дисертації під механізмом регулювання розуміється сукупність організаційних структур, конкретних форм і методів регулювання, адміністративних (правових) норм, за допомогою яких здійснюється цілеспрямований вплив на елементи господарської системи (учасників процесу відтворення) з метою підтримки обраного режиму діяльності, реалізації програми і досягнення визначеної мети.

Можна стверджувати, що організація механізму регулювання розвитку сільського господарства регіону в умовах різноманітності форм власності в основі своїй пов’язується з різними й рівноправними формами первинних товаровиробників, а також їх об'єднань як основи господарського механізму. Гнучкі методи державного впливу на господарські суб’єкти зберігають їх самостійність щодо виробництва, конкуренції, обміну. Тобто, механізм регулювання – це система оптимального розподілу функцій, прав і відповідальності, порядку і форм відносин між органами державного і господарського управління, змістовна сторона механізму функціонування економіки (господарського механізму), своєрідний каркас, на якому тримаються принципи, функції, цілі, методи процесу регулювання. Виходячи з цього, структуру механізму регулювання можна представити такими елементами: правова система; функціональна система; організаційна структура регулювання; інформаційна система; технологія регулювання; організаційне нормування і регулювання; система роботи з кадрами.

У дисертації визначено, що системна організація, приведення в дію інструментів державного регулювання, створення державних і комерційних структур загальнодержавного і регіонального рівнів, формування державних програм є складовими механізмів державного регулювання розвитку сільського господарства.

У науковій літературі засоби аграрної політики часто ідентифікуються з каналами державної допомоги сільському господарству, якими є безвідплатна допомога фермерам; наукові дослідження в галузі сільського господарства на бюджетній основі; обмеження земельних угідь; паритет цін на продукцію; субсидії для покриття різниці між закупівельними і відпускними цінами тощо. Вітчизняні науковці розділяють заходи державного регулювання розвитку сільського господарства по об'єктах впливу на дві групи: заходи, спрямовані на збільшення прибутковості, рентабельності виробництва; заходи, пов'язані з розвитком сільських територій, (газифікація, електро- і водопостачання, розвиток соціально-культурної сфери), що опосередковано впливають на підвищення результатів господарської діяльності. Крім того виконання таких програм можливе лише при залученні значних фінансових ресурсів держави та інтенсивному використанні інструментів державного регулювання розвитку сільського господарства, в основі яких лежать фінансові (квоти, субсидії, дотації) та інноваційні (науково- дослідні і проектні розробки) важелі.

У другому розділі – “Оцінка ефективності механізмів регулювання розвитку сільського господарства” – визначено, що динаміка розвитку галузі безпосередньо пов’язана з макроекономічною ситуацією та міжгалузевими пропорціями, з рівнем забезпечення та використання наявного ресурсного потенціалу.

На характер структурних змін в аграрному секторі та ефективність його функціонування суттєво впливають природні, техніко-економічні, технологічні; організаційно - господарські; загальноекономічні; соціальні чинники.

У дисертації запропоновано розподіл цих чинників  на макроекономічні та  внутрігалузеві. До макроекономічних віднесені: ступінь державної підтримки, чинники економічної взаємодії підприємств та держави, платоспроможний попит населення, ступінь збалансування міжгалузевих відносин, вирішення соціальних питань в сільській місцевості, інвестиційний клімат, вихід на міжнародний аграрний ринок. До внутрігалузевих чинників віднесені: усунення деформації співвідношення підгалузей, розвиток внутрігалузевих відносин, використання ресурсного потенціалу. Державне регулювання розвитку галузі має проявлятися у підтримці та сприянні розвитку агропромислового комплексу.

На підставі проведеного аналізу визначено, що в Україні розроблена низка заходів, спрямованих на підтримку сільськогосподарського виробництва, але їх доцільність визначається насамперед доступністю для виробника та ступенем сприяння виробничій діяльності. Встановлено, що ефективність виробництва безпосередньо залежить від фіксованого сільськогосподарського податку, спрямування ПДВ від реалізації продукції на придбання матеріально-технічних ресурсів, повернення ПДВ від реалізації молока та м’яса виробнику. Поряд з цим у роботі наголошується на чинниках, що гальмують розвиток сільського господарства. Так, ризикованим засобом є вкладення коштів в інвестування сільського господарства. Цю проблему можна вирішити лише шляхом підвищення прибутковості сільськогосподарських підприємств, удосконалення державної інвестиційної політики. Без поступового підвищення ролі сільського господарства в економіці та продовольчій безпеці країни, в міжгалузевих відносинах, не можна розраховувати стабільне зростання виробництва в аграрному секторі, в основі якого б лежали не природні умови, а рівень організації справи. Велике значення для розвитку аграрного сектора має такий чинник як вихід країни на міжнародний аграрний ринок.

Подальший розвиток сільського господарства потребує розв’язання таких внутрігалузевих проблем, як усунення деформації співвідношення підгалузей та удосконалення внутрішньогосподарських відносин. Сільськогосподарські підприємства за останні десять років практично повністю відмовилися від виробництва тваринницької продукції, перетворившись на вузькоспеціалізованих виробників. У структурі виробленої ними у 2004 р. валової продукції зернові культури склали 52,6%, технічні (переважно соняшник) – 12,6%. Частка продукції тваринництва скоротилася з 45,5% у 1990 р. до 26,4% у 2004р. (в основному за рахунок вирощування худоби та птиці). Якщо в цілому виробництво продукції тваринництва за цей період скоротилося ніж у два з лишнім рази (45,4%), то в сільськогосподарських підприємствах – майже в 5 разів (20,2%), а індивідуальні господарства зберегли осягнуті обсяги виробництва на попередньому рівні (94,8%). Таким чином, стратегічно важлива підгалузь опинилася в дуже складному становищі внаслідок низької прибутковості та високої трудомісткості і фондомісткості.

Отже для вирішення проблеми внутрігалузевих диспропорцій необхідно посилення державного впливу. З метою відновлення раціонального співвідношення у структурі харчування, збільшення частки продуктів тваринного походження.

На зростання обсягів сільськогосподарського виробництва безпосередньо впливає такий чинник, як розвиток інтеграційних процесів в агропромисловому комплексі. Найінтенсивніший розвиток в Україні отримали структури, підтримані фінансово спроможними інвесторами. Але при цьому сільськогосподарські підприємства потрапляють у цілковиту залежність від останніх, поступово економічну самостійність.

В Україні залишається невикористаною значна частина результатів наукових досліджень інноваційного спрямування, що зумовлюється низькою платоспроможністю сільськогосподарських товаровиробників, слабкою інформаційною базою про інноваційну продукцію та умови її використання. Для інтенсифікації інноваційної діяльності важливого значення набувають організаційні форми практичного застосування наукових досягнень в агропромисловому виробництві.

Галузева структура інвестицій у розвиток соціальної інфраструктури в сільській місцевості формується стихійно. Останніми роками бюджетні кошти витрачались на створення інженерних комунікацій і зовсім недостатньо – на зміцнення матеріальної бази освіти, охорони здоров'я, соціального забезпечення тощо. Нове будівництво здійснювалося для оновлення чи розширення матеріальної бази діючих установ, а більшість сіл, що не мали потрібних їм об'єктів, так і не забезпечені ними.

До пріоритетних напрямів реалізації інноваційної продукції, широкого застосування досягнень науково-технічного прогресу на макроекономічному рівні відноситься реалізація національних і державних програм, законодавчих-і нормативних актів, спрямованих на комплексне вирішення проблем розвитку агропромислового виробництва.

Створювати сприятливі для формування ефективного конкурентоспроможного сільськогосподарського виробництва умови покликана державна аграрна політика. В сучасних умовах сільське господарство України за своєю сутністю виступає фінансовим донором інших галузей, у т.ч. переробної промисловості й торгівлі, оскільки додана вартість, створена в аграрній сфері, надходить, передусім саме до цих секторів. Наслідком сучасної державної регулятивної політики є те, що тільки аграрна сфера має від'ємну норму прибутку. За свідченням академіка УААН П.Т. Саблука, середня норма прибутку за 1996 – 2004 рр. становила: в цілому по народному господарству 1,9 %, у промисловості – 3,8, на транспорті та у торгівлі – 7,5, у будівництві – 3,2, в банках – 10 %, у сільському господарстві – мінус 0,4%, що не забезпечує навіть просте відтворення виробництва. Тому фінансова підтримка повинна орієнтуватися на стимулювання агарного виробництва і надаватися, в першу чергу, товаровиробникам, які забезпечують ефективне використання наявних ресурсів. Дотації та компенсації доцільно виплачувати з розрахунку на одиницю виробленої товарної продукції. Підтримка сільськогосподарського виробництва й облаштування ринкової соціальної інфраструктури села повинні здійснюватися у напрямі скорочення тіньового обороту, розвитку аграрного ринку й сільських територій, фінансування інновацій, аграрної науки і освіти, а також підвищення ефективності секторів економіки, що забезпечують аграрну сферу відповідними ресурсами.

У третьому розділі – “Розробка ефективних механізмів розвитку сільського господарства” – визначено, що дотації і компенсації, які надаються сільгоспвиробникам в цілому по країні відповідно до Закону України «Про державну підтримку сільського господарства України», не дозволяють встановити вплив на ефективність виробництва, що, у свою чергу, вступають в суперечність з декларуючою метою їх виділення (стабілізація сільськогосподарського виробництва і підвищення його ефективності; забезпечення продовольчої безпеки; підтримка паритету цін на продукцію сільського господарства та інших галузей, наближення рівня доходів працівників сільського господарства і промисловості.

Для забезпечення оптимального розподілу дотацій і компенсацій необхідно врахувати наступне:

– регулювання шляхом надання дотацій і компенсацій за підсумками роботи за рік має значний коефіцієнт «запізнювання управляючого сигналу», оскільки цикл сільськогосподарського виробництва є досить тривалим;

– згідно з принципами оптимального управління регулююча дія має дозуватися за часом по усьому циклу виробництва;

– характер сільськогосподарського виробництва зумовлює необхідність завчасного планування дотацій і компенсацій;

– на підставі визначення порогового рівня дотацій і компенсацій;

– зниження дотацій і компенсацій можливе за рахунок збільшення прибутку в тих господарствах де вони були одержані;

– планування розподілу дотацій і компенсацій має виходити з прибутковості господарств. Якщо рентабельність господарств перевищує 30 % (необхідний мінімальний рівень для ведення розширеного виробництва), то дотації і компенсації цим господарствам надавати розподіляти не доцільно. Дотації потребують господарства, які мають вищу рентабельність (за винятком вищезазначених) і більший об'єм товарної продукції за підсумками попереднього року;

– остаточний розрахунок дотацій і компенсацій доцільно виконувати після реалізації продукції (в кінці року) і тим господарствам, які не виконали свої плани, але які вже скористалися дотаціями і компенсаціями.

На підставі цього запропоновано загальну модель регулювання виробництва сільськогосподарської продукції (рис.1).

Регулювання аграрного виробництва шляхом оптимального розподілу дотацій і компенсацій включає коригування механізму дотування сільськогосподарських товаровиробників з метою підвищення ефективного використання засобів державної підтримки. При цьому повинен бути забезпечений перехід від зрівняльного розподілу ресурсів до адресного. Перевага надається треба віддавати тим товаровиробникам, які забезпечують стійку роботу і покращують фінансовий стан господарств.