ПСИХОЛОГО-ПЕДАГОГІЧНІ ОСНОВИ РЕСОЦІАЛІЗАЦІЇ ДЕПРИВОВАНИХ ПІДЛІТКІВ

summary

У вступі обґрунтовано актуальність дослідження, визначено його предмет, об’єкт та методологічні засади, сформульовано мету й основні завдання роботи, відзначено наукову новизну, теоретичну та практичну значущість дослідження, вказано форми апробації його результатів, а також описано структуру дисертаційної роботи.

У першому розділі „Генетична психологія як методологічна парадигма дослідження ресоціалізації депривованої особистості” здійснено аналіз психології розвитку у вітчизняній та зарубіжній психологічній науці, розкрито сутність генетично-психологічної лінії в сучасних психолого-педагогічних дослідженнях, проаналізовано основні змістово-семантичні параметри ресоціалізації, поглиблено уявлення про розвивальні й емпірично-корекційні потенціали експериментально-генетичного методу.

Розвиток як фундаментальна філософсько-психологічна категорія є базовим і засадничим у понятійному апараті наук про феномен людської особистості. Історіогенез психологічної науки фіксує повсякчасні різнобічні теоретико-емпіричні підходи до встановлення сутнісної квінтесенції розвитку людини (Б. Ананьєв, Л. Божович, М. Боришевський, А. Венгер, Л. Виготський, П. Гальперін, В. Давидов, Д. Ельконін, О. Запорожець, Г. Костюк, О. Леонтьєв, С. Максименко, Ж. Піаже, С. Рубінштейн та ін.).

Підлітковий онтогенез відзначається цілим спектром особливостей, водночас становлення депривованих підлітків відбувається своєрідним, нетиповим, іншим шляхом, ніж їхніх однолітків, які виховуються в умовах повноцінної сімейної взаємодії. Вивченню специфіки психічного розвитку депривованих дітей присвячено низку досліджень вітчизняних учених (М. Алексєєва, В. Васютинський, Л. Виговська, Д. Гошовська, Н. Карасьова, Н. Максимова, Л. Осьмак та ін.), в яких встановлено істотні деформації підлітків як наслідок перебування в умовах різновидової психічної депривації та через нестачу просоціальних сімейно-родинних орієнтирів і позитивних моделей успішної й оптимістичної життєдіяльності. Режим депривації виступає потужною перепоною, гальмуючи самоусвідомлення підлітком власного „Я”, призводячи до звуження його політропності, обмеження різнобічних і тісних зв’язків з навколишніми людьми, впливає на функціонально-семантичне наповнення діяльності, спонукає до ускладненого й нестабільного розвитку.

Ресоціалізацію депривованого підлітка доцільно розглядати насамперед в аксіологічно-прикладному аспекті, тобто як моделювання ним нових вітагенних цінностей у видозміненому (спотвореному депривацією) соціальному довкіллі та їхнє поступове реалізування у повсякденному житті.

Ми розуміємо ресоціалізацію як системно організований суспільно-педагогічний процес відновлення соціально-психологічного статусу, втрачених або несформованих унаслідок депривації індивідуальних і групових якостей і навичок у дезадаптованих підлітків, переорієнтацію їхніх атитюдів і референтних очікувань завдяки включенню в якісно нові просоціальні взаємини й види діяльності. Це сутнісно самоактуалізаційний процес, що базується на концептуальних засадах генетично-психологічного підходу до феномена особистості й передбачає задіяння засобів, спрямованих на адаптацію, соціально-психологічну реабілітацію, абсорбцію людини до норм конвенційної моралі соціуму як недепривуючого довкілля.

Генетично-психологічні аспекти ресоціалізації ми розглядаємо в ракурсі системного детермінізму, згідно з яким психіка є складною багаторівневою системою взаємопов’язаних та взаємозалежних просторово-часових свідомих і несвідомих відносин, між якими існує інформаційно-енергетична взаємодія на рівні окремих компонентів і властивостей спільної діяльності – ресоціалізатора та депривованої особистості. На наш погляд, ресоціалізація є еволюційним системним процесом, спрямованим і тривалим у часі, що зумовлює виникнення нових стуктур у результаті самоорганізації їхніх елементів. Запорукою успішної ресоціалізації особистості депривованого підлітка як результату поступально-еволюційних змін є наявність відкритої рецептивної розвивально-гуманістичної системи. Ресоціалізація можлива у відкритій людиноцентричній системі, де відбувається різнобічна взаємодія з довкіллям шляхом енергетично-інформаційного обміну і взаємозбагачення, завдяки спеціально створеним умовам та задіянню психореабілітаційних засобів.

Ресоціалізація як включення депривованого підлітка в різні стани і предметності передбачає сформованість внутрішньопсихологічних підстав, насамперед осмислення актуальної ситуації розвитку, вироблення готовності до змін та накреслення перспектив для набуття подальших нових тотожностей на рівні особистісних ролей, ієрархійних статусів, поведінкових моделей, соціальних норм, культурологічних ідентифікацій, механізмів психологічного захисту, патернів міжособистісного спілкування тощо.

Процес ресоціалізації депривованих підлітків розглядається нами як спеціально організована психолого-педагогічна розвивальна діяльність, спрямована на нейтралізацію дискомфортних і болісних сенсів ситуації актуального розвитку (режим депривації) та перехід до оптимістичної і якісно видозміненої перспективи найближчого недепривованого розвитку.

Генетична психологія дає змогу різнобічного теоретико-методологічного аналізу й експериментального вивчення розвитку особистості та її діяльності у найширшому соціокультурному контексті. Генетично-психологічний підхід у поясненні психічного розвитку підлітка набуває універсального статусу, оскільки його ключові принципи діалектики й культурно-історичного компаративізму дозволяють цілісно і багатогранно обґрунтовувати і тлумачити неоднозначні процеси онто- й соціогенезу. Методологічний зміст генетичної психології, зводячись насамперед до термінологічної домінанти – категорії „розвиток”, концентрує в собі положення про те, що специфічні форми психіки не дані людині від народження, а лише задані як суспільні зразки, тому психічний розвиток здійснюється у вигляді засвоєння цих зразків, насамперед у процесі цілеспрямованого навчання і виховання.

Соціальний генезис свідомості індивіда, психічний розвиток як присвоєння суб’єктом культурних набутків суспільства є діалектичною канвою експериментально-генетичного методу. Генетико-моделюючий метод має на меті вивчення цілісної особистості, яка саморозвивається, а також враховує єдність біосоціальних детермінант, що зумовлюють її існування. Основні принципи побудови експериментально-генетичного методу відображають природу існування об’єкта вивчення: самомоделювання, єдність біологічного і соціального, неможливість отримати остаточні емпіричні показники щодо внутрішнього світу людини (рефлексивний релятивізм) тощо. Ключовий принцип єдності генетичної та експериментальної ліній розвитку, складаючи змістово-семантичне й технологічне наповнення методу, передбачає проведення дослідження в максимально „природних” умовах існування особистості депривованого підлітка. Такий підхід передбачає створення актуального простору реалізації самим підлітком численних можливостей моделювання власного становлення. Згідно з концептуальними положеннями генетичної психології, особистість, моделюючи й реалізуючи власний генезис, є складною системою, що саморозвивається. Системне і професійне застосування методологічних підходів та розвивального потенціалу генетичної психології дозволяє істотно поліпшити процес ресоціалізації депривованих підлітків.

У другому розділі „Феноменологія депривації: теоретико-емпіричний дискурс проблеми” розкрито семантику поняття „депривація”, його причинно-наслідкову і структурно-функціональну суть та різновидову диференціацію (сенсорна, сімейна, економічна, екстремальна та ін.), встановлено негативний вплив депривованого хронотопу на соціо-психореабілітацію знедоленої дитини, з’ясовано роль соціально-перцептивних чинників у процесі спілкування вихованців навчально-виховних установ інтернатного типу, здійснено емпіричне вивчення депривованих підлітків.

Сучасні науки про людину активно використовують термін „депривація” як багатозначний феномен, змістовою суттю якого є „обмеження”, „позбавлення” „незадоволення потреб”. Етимологія терміну „депривація” означає обмеження або позбавлення можливостей задоволення життєво важливих потреб, тобто це позначення такого психічного стану, який виникає в результаті ускладнених екзистенційних обставин і ситуацій, унаслідок чого людина позбавляється реальної можливості для задоволення базових психічних потреб достатньою мірою та впродовж певного часу. Депривація призводить до пригнічення основних функціональних параметрів особистості як біосоціального організму, що зумовлює загальне ослаблення психофізичних і соціально-психологічних можливостей. Режим депривації блокує повноцінний особистісний розвиток як у площині біогенних потреб, так і на рівні соціальної самореалізації, призводячи до дихотомії, депресії, неадекватності тощо.

Аналіз результатів численних досліджень дав нам підстави стверджувати про мультиканальність прояву режиму обмежень і позбавлень у багатьох соціально-психологічних сферах людського буття і маркувати таку типологічну дифе-ренціацію базового поняття „депривація” – психічна, соціальна, сенсорна, мате-ринська, родинна, сімейна, сексуальна, гендерна, комунікативна, інформаційна, перцептивна, когнітивна, афективна (емоційна), екстремальна, економічна (матеріальна), професійна, тотальна/парціальна (часткова), перманентна, просто-рова (локомоційно-кінетична, рухова, психомоторна), харчова, тактильно-кінестетична, явна/латентна (прихована, замаскована), зовнішня/внутрішня, темпоральна (часова, рання/пізна), експериментальна, закладова, рольова, духовно-соматична, організмічна, субетнічна, депривація сну та ін.

Депривація виступає як причиною, так і наслідком особистісної та соціально-психологічної дезадаптації вихованців інтернатних установ, сприяючи істотній зміні психологічного розвитку в напрямку дезонтогенезу. Діти з деприваційними пораженнями в освітніх закладах інтернатного типу нагально потребують надання їм психореабілітаційної допомоги та здійснення ресоціалізаційної корекції.

Сенсорна депривація як тривале більш-менш повне позбавлення людини зорових, слухових, тактильних чи інших відчуттів, рухливості, спілкування, емоційних переживань тощо призводить до порушення об’єктивності сприймання та загального особистісного дискомфорту. Дефіцит сенсорної інформації будь-якої модальності актуалізує в підлітка потребу переживання емоційно забарвлених відчуттів та породжує емоційний голод. Збільшення часу перебування дитини в умовах сенсорної депривації сприяє розвиткові загальмованості, депресії, апатії, що мають флуктуаційну й амбівалентну природу та можуть змінюватись ейфорією, дратівливістю й агресивністю. Окремого значення набуває сенсорна депривація в царині спеціальної психології, зокрема в діяльності сурдо- і тифлопсихологів, адже діти спеціальних шкіл-інтернатів нагально потребують якісної психореабілітаційної допомоги (І. Бліннікова, М. Кордуел, Д. Кун, Й. Лангмейєр, З. Матейчек, Є. Рогов, Н. Толстих, J. Bowlby, A. Szymborska та ін.).

Сімейна депривація посідає ключове місце у контексті численних соціально-психологічних детермінант, які обмежують повноцінний перебіг особистісного становлення дитини. Депривовані підлітки мають цілу низку проблем, пов’язаних насамперед із формуванням статеворольової ідентифікації, що проявляється як нечітке чи амбівалентне усвідомлення власної психологічної статі, емоційно-когнітивна спрощеність і невизначеність у трактуванні статевих ролей, імпульсивність і залежність поведінки у міжстатевих взаєминах, примітивність бачення перспектив сімейнорольової самореалізації та інші деструктивні стани (М. Алексєєва, В. Васютинський, Д. Гошовська, М. Дригус, І. Дубровіна, М. Лісіна, Н. Максимова, В. Мухіна, О. Насонова, А. Прихожан, Т. Юферєва, М. Rutter, M. Jurga та ін.).

Сучасні науки гуманітарного циклу, зокрема соціологія та соціальна психологія одним із визначальних методологічних підходів до вимірювання рівня бідності обирають деприваційну ознаку, констатуючи, що „бідні за нестатками”, матеріальною депривацією, складаючи основний масив нашого трансфор-маційного суспільства, перебувають у стані перманентної ентропії, хаотизму. В економічно депривованої особистості, яка існує в замкнутому, блокуючому основні вітальні потреби середовищі, можуть зміщуватися й видозмінюватися найважливіші складові її психоструктури, що культивує асоціальні й антисоціальні поведінкові тенденції (К. Бартол, І. Звєрєва, Л. Кияшко, Д. Кун, А.-Н. Перре-Клєрмон, Ж. Піаже, Г. Сайкс, Н. Харченко та ін.).

Екстремальна депривація породжує численні проблеми дитячої адаптивності й психічної рекреативності, адже багато дітей, переживаючи різні форми такого депривування, відчувають певну вичленуваність зі своєї вікової популяції, зі звичного їм соціального, географічного й духовного оточення. Типові характерологічні ознаки осіб, що пережили екстремальну депривацію, насамперед зводяться до ураження емоційно-вольової та мотиваційної сфер, що проявляється в деструктивній поведінці, деформації життєвої перспективи, підвищеній тривожності тощо. Депривованим дітям притаманні відчуття соціальної незахищеності й неповноцінності, у них наявні розлади контролю за емоційною сферою, посилення агресивності, відчуття загрози і водночас поступливості, боязкості та психологічної залежності (М. Алексєєва, В. Антоненко, М. Боришевський, Т. Бостанжієва, В. Васютинський, Н. Володарська, О. Киричук, О. Лішин, В. Моляко, С. Музичук, Л. Пилипенко, І. Проворова, С. Яковенко та ін.).

Депривація сну та інші деприваційні модифікації (харчова, культурна, етична, субетнічна тощо) істотно впливають на успішність перебігу становлення особистості підлітка і засвідчують відкритість цього феномена для подальшого науково-психологічного тлумачення й вивчення (Н. Белянкова, Д. Кун, В. Москаленко, А.-Н. Перре-Клєрмон та ін.).

На теоретико-емпіричному рівні нами встановлено, що тривалість депривації є негативним чинником особистісного розвитку. Темпоральність є потужною детермінацією базових конструктів самосвідомості депривованого підлітка, тому існує тісна залежність між тривалістю, часом і мірою його позбавлення від впливу деприваційних умов та успішністю всього подальшого особистісного становлення. Якісне насичення, багатство, адекватність і стабільність ресоціалізації дитини навчально-виховного закладу закритого типу безпосередньо залежать від градуйованості темпоральної деприваційної шкали – пізніші форми мають полегшений, згладжений, малопомітніший вплив у порівнянні з гостротою ранніх форм депривації (С. Коношенко, В. Мухіна, А. Прихожан, Н. Толстих, Т. Юферєва, J. Bowlby та ін.).

Доречно вести мову про депривований хронотоп підлітків – вихованців інтернатних установ, оскільки просторові обмеження і зрушення часових параметрів самосприймання й самоосмислення негативно впливають на офіційний і неофіційний внутрішньогруповий статус та на реальне бачення ними свого минулого, актуального й перспективного життєвого шляху (Ю. Александровський, М. Бахтін, В. Залевський,. Ю. Курбаткіна, С. Нартова-Бочавер, М. Оже, А. Прихожан, Т. Титаренко, Н. Толстих, R. Barker та ін.).

Упродовж депривованого спілкування відбувається блокування комунікативно-перцептивного розвитку, що призводить до численних індивідуально-психологічних дисфункцій підлітка як на особистісному, так і соціальному рівнях. Статусно-рольова позиція депривованої дитини (сирота, „підкидьок”, „інкубаторець”, аутсайдер) містить психотравмуючу сутність і стереотипність, що проявляється насамперед на рівні розбалансування соціальної перцепції. (М. Аралова, Г. Бевз, О. Дорошенко, В. Лабунська, В. Мухіна, Т. Паршина, Н. Рєпіна, Г. Черенкова, Л. Шевченко, R. Bolles, J. Habermas, І. McCrosky, Е. Cwiok та ін.).

З ключових положень теоретичного аналізу психологічних особливостей депривованої особистості нами було вичленувано одне із засадничих тверджень, піддане поглибленому емпіричному аналізу, згідно з яким розвиток підлітків у загальноосвітніх закладах інтернатного типу відбувається в річищі ускладненого онто- й соціогенезу, що зумовлений режимом різновидових обмежень і супроводжується підвищеним тривожно-конфліктним рівнем самоакцептації та загального самоусвідомлення й потребує задіяння розвивальних ресоціалізаційних (психореабілітаційних, рекреаційних, ревіталізаційних та ін.) зусиль.

Базовими експериментальними майданчиками було обрано такі загальноосвітні навчальні заклади: ЗОШ І-III ступенів № 1 імені Івана Франка (м. Дрогобич Львівської обл.); гімназія (м. Дрогобич Львівської обл.); загальноосвітня середня школа-iнтернат I-III ступенів (смт. Стрілки Старосамбірського району Львівської обл.); загальна середня школа-iнтернат
I-III ступенів (м. Турка Львівської обл.); школа-інтернат-гімназія (м. Долина Івано-Франківської обл.); ЗОШ пенітенціарної установи з відомства департаменту виконання покарань (м. Самбір Львівської обл.); спеціальна школа-інтернат для глухих і слабочуючих дітей (м. Хуст Закарпатської обл.); загальноосвітня спеціальна школа-iнтернат I-III ступенів для дітей зі зниженим зором (смт. Нагуєвичі Дрогобицького району Львівської обл.).

Психодіагностичне вивчення вибірки дітей підліткового віку (n = 580 осіб; 320 хлопчиків, 260 дівчаток) було здійснене нами за допомогою пакету методик для визначення рівня невротизації, тривожності, самотності, самоакцептації та самоактуалізації („Методика експрес-діагностики неврозу” (К. Хека і Х. Хесса), „Методика діагностики рівня невротизації” (Л. Вассермана), „Шкала тривожності” (А. Прихожан), „Методика діагностики особистісної тривожності” (Ч. Спілбергера), „Методика вимірювання рівня тривожності” (Ж. Тейлора), „Методика діагностики рівня суб’єктивного відчуття самотності” (за Д. Расселом – М. Фергюсоном), „Тест САМОАЛ” (адаптовано Н. Каліною), „Тест самоакцептації підлітків” (М. Алексєєва, О. Насонова, адаптовано Д. Гошовською). Свідоме акцентування нами уваги на ретестовості методик було зумовлене специфікою досліджуваного феномена – депривації, а також особливостями основного контингенту досліджуваних підлітків – вихованців інтернатних установ і пенітенціарного закладу. Застосування батареї методів зумовлено тим, що соціально-психологічні детермінанти, які зумовлюють життєіснування депривованих підлітків, зрештою сам режим депривації значною мірою ускладнюють отримання достовірної психодіагностичної інформації.

Після кожної емпіричної серії використовувався дебрифінг як постекспериментальна процедура, основним завданням якої були демістифікація (повідомлення учасникам справжньої мети експерименту) і десенсибілізація (зниження стресу чи інших негативних відчуттів, що могли проявитись упродовж дослідження).

Експериментальне віднайдення основних номінативних індикаторів соціально-психологічного розвитку дітей із загальноосвітніх шкіл і закладів інтернатного типу дозволило системно розглянути сутнісні критерії депривації, а безпосередні емпіричні показники дали змогу перевірити міру їх скоординованості й відповідності із засадничими принципами укладених нами концептуальних положень щодо ресоціалізації депривованих підлітків.

Аналіз результатів емпіричного дослідження дав підстави зробити такі узагальнення:

1. У межах внутрішньопідліткової популяції виділено відмінності між соціально-психологічними параметрами розвитку дітей, які навчаються в масових загальноосвітніх закладах (середня школа, гімназія) та загальноосвітніх інтернатних установах (середня школа-iнтернат, школа-інтернат-гімназія, середня школа пенітенціарної установи, спеціальна школа-iнтернат). Результати якісної інтерпретації статистичних показників засвідчують існування розладів і складнощів у депривованих підлітків порівняно з однолітками з нуклеарних сімей, що зумовлено насамперед деприваційним режимом їхнього життєіснування.

2. Проведення факторного аналізу допомогло з’ясувати суму модальностей тих показників, що склали сутнісне наповнення кожного фактора й дали йому номінативне визначення. Серед багатьох вичленуваних факторів розглядалися по чотири основні фактори, на які припало найбільше семантичне навантаження та які були піддані якісній інтерпретації. Основні результати факторного аналізу такі:

– досліджувані зі шкіл-інтернатів:

фактор 1 „загальна особистісна знехтуваність” (показники: „занедбаність”, „знехтуваність”, „високий рівень суб’єктивного відчуття самотності”, „міжособистісна тривожність” та зі знаком „-” „опіка”, „любов”, „надмірна вимогливість”); фактор 2 „соціально-невротична тривожність” (показники: „самооцінна тривожність”, „шкільна тривожність”, „високий рівень невротизації”, „високий рівень тривоги”); фактор 3 „соціально-психологічна безпорадність” (показники: „випадковість”, „поведінка” і зі знаком „-” „ставлення до виконання справ”, „низький рівень невротизації” та „низький рівень суб’єктивного відчуття самотності”); фактор 4 „інфантильно-амбівалентна самоакцептація” (показники: „прийняття зовнішності” і зі знаком „-” „прийняття характеру”, „загальна самоакцептація”, „самооцінна тривожність”);

– досліджувані зі спеціальних шкіл-інтернатів:

фактор 1 „тривожна знехтуваність” (показники: „знехтуваність”, „високий рівень суб’єктивного відчуття самотності”, „самооцінна тривожність” та зі знаком „-” „любов”); фактор 2 „закладова тривожність” (показники: „занедбаність”, „випадковість”, „надмірна вимогливість”, „шкільна тривожність” і зі знаком „-” „низький рівень тривожності”); фактор 3 „невротична самоакцептація” (показники: „високий рівень невротизації” та зі знаком „-” „загальна самоакцептація”, „прийняття зовнішності”); фактор 4 „просоціальна поведінка” (показники: „опіка” і „поведінка”);

– досліджувані із загальноосвітньої школи пенітенціарної установи: фактор 1 „екзистенційна тривожність” (показники: „знехтуваність”, „високий рівень суб’єктивного відчуття самотності”, „високий рівень невротизації”, „тривожність вище середнього рівня” і зі знаком „-” „любов”); фактор 2 „авторитарна гіперсоціалізація” (показники: „надмірна вимогливість”, „поведінка”, „опіка” й зі знаком „-” „ставлення до виконання справ”); фактор 3 „статусна тривожність” (показники: „міжособистісна тривожність”, „високий рівень тривожності” та зі знаком „-” „шкільна тривожність”); фактор 4 „конформна самоакцептація” (показники: „занедбаність” і зі знаком „-” „самооцінна тривожність”, „прийняття зовнішності”, „загальна самоакцептація”);

– досліджувані зі школи-iнтернату-гімназії:

фактор 1 „інституційна тривожність” (показники: „шкільна тривожність”, „міжособистісна тривожність”, „високий рівень тривожності” та зі знаком „-” „любов”); фактор 2 „інституційна пасивність” (показники „надмірна вимогливість”, „поведінка” та зі знаком „-” „ставлення до виконання справ”); фактор 3 „інституційна самоакцептація” (показники: „самооцінна тривожність”, „прийняття зовнішності” й зі знаком „-” „загальна самоакцептація”); фактор 4 „інституційна занедбаність” (показники: „занедбаність”, „знехтуваність”, „середній рівень самотності”, „випадковість”);

– досліджувані із загальноосвітньої школи та гімназії:

фактор 1 „позитивний психосоціальний гомеостаз” (показники: „тривожність нижче середнього рівня”, „шкільна тривожність”, „низький рівень суб’єктивного відчуття самотності”, „любов”, „надмірна вимогливість”, „поведінка” та зі знаком „-” „занедбаність”, „знехтуваність”, „високий рівень суб’єктивного відчуття самотності”); фактор 2 „просоціальне самоствердження” (показники: „опіка”, „прийняття характеру”, „ставлення до виконання справ” та зі знаком „-” „високий рівень тривожності”); фактор 3 „сприятлива самоакцептація” (показники: „загальна самоакцептація”, „прийняття зовнішності” і зі знаком „-” „нижче середній рівень тривожності”); фактор 4 „вікова загальнопопуляційна тривожність” (показники: „середній рівень тривожності”, „самооцінна тривожність” і „міжособистісна тривожність” та зі знаком „-” „високий рівень тривожності”).

3. Особлива складність функціонування психічного світу підлітків в умовах відсутності родинно-сімейної взаємодії і тиску різновидових обмежень (соціальна, сімейна, закладова, комунікативна, гендерна, матеріальна та інші депривації) є причиною того, що найтиповішу симптоматику їхньої екзистенції складає перманентне відчуття соціального аутсайдерства й особистісної непотрібності, знехтуваності, самотності тощо. Вихованці інтернатних закладів через показники: „занедбаність”, „знехтуваність”, „високий рівень суб’єктивного відчуття самотності”, „міжособистісна тривожність”, „самооцінна тривожність”, „високий рівень невротизації” тощо демонструють тривожно-депресивний модус самоусвідомлення, апелюють про нестачу уваги до себе, брак турботи, самотність, непотрібність, меншовартість та інші негативні й гальмівні фактори свого розвитку, зокрема пасивність у самоактуалізаційних тенденціях.

Депривованим підліткам притаманні насамперед проблеми у сферах комунікативно-перцептивного спілкування, самосприймання й самоакцептації, нервово-психічної врівноваженості тощо. Найскладніший стан справ зауважено у вихованців спецінтернатів і досліджуваних з пенітенціарного закладу – виховної колонії.

У третьому розділі „Психолого-педагогічні засади ресоціалізації депривованих підлітків” проаналізовано головні структурні засади і компоненти ресоціалізації (самовизначення, соціально-психологічна адаптація, абсорбція, позитивна самоакцептація, самоактуалізація) та специфіку її задіяння в освітніх закладах інтернатного типу.

Ресоціалізація є максимально інтеграційним процесом, тому принцип цілісності, який передбачає системний, комплексний, узгоджений характер професійної діяльності щодо депривованих дітей, має враховувати синтетичне поєднання різнотипних (реактиваційних, реабілітаційних, рекреаційних, реедукаційних та ін.) професійних функцій і компонентів фахової діяльності вихователів, учителів, практикуючих психологів, соціальних педагогів.

Депривований підліток потребує подолання психотравмуючих функціональних станів, спричинених тиском різноманітних деприваційних синдромів, і застосування ресоціалізаційних засобів у напрямку власної реадаптації, абсорбції, позитивної самоакцептації тощо. Ресоціалізація відбувається як на діяльнісно-комунікативному, так і на рівні самоусвідомлення, у вигляді своєрідного „перекодування” в нові соціально-психологічні реалії, умови й норми. Ресоціалізація депривованих підлітків супроводжується доланням негативних стереотипів та упереджень, демістифікацією уявлень про соціальне аутсайдерство особи, яка ресоціалізується, зняттям у неї фрустраційних станів, соціального аутизму, самотності, замкнутості й інших дискомфортних почуттів.

Особистісне самовизначення є своєрідним системостворюючим чинником, який забезпечує депривованому підліткові перехід від статусно-рольової позиції суб’єкта, якого піддають соціо-психореабілітаційним впливам, до усвідомлення власної екзистенційної цінності та спроможності до самокерованої діяльності з метою набуття нових соціально поціновуваних рис.

Повноцінна ресоціалізація як соціально-психологічна адаптація потребує таких цілеспрямованих дій, унаслідок яких у депривованих підлітків формується психологічна готовність жити в нових умовах та забезпечується якомога безболісніше входження в нове соціальне середовище. Складний процес реадаптації як пристосування до умов нормального життєіснування в пересічному соціально-культурному середовищі потребує активізації всіх особистісних потенціалів і можливостей підлітка-реадаптанта, насамперед стимуляції спонукально-мотиваційних компонентів і регулятивно-вольових зусиль.

Для успішної ресоціалізації важливу роль відіграє врахування соціально-психологічної та індивідуально-особистісної специфіки абсорбції як складової повномірної інтеграції депривованих підлітків у нове соціокультурне середовище. Становлення і функціонування самоакцептації в депривованих підлітків відбувається складно й неоднозначно та зумовлює перепади в модусі самосвідомості. В умовах депривації загальне самоприйняття дітей здебільшого формується як різномірне відчуття особистісної знехтуваності, занедбаності й аутсайдерства. Усталення в депривованих підлітків завдяки ресоціалізації та гетерохронним змінам розгалуженої системи модальностей позитивного самоприйняття покращує їхні мотиваційні настановлення на просоціальність і збагачує розвиток усієї самосвідомості.

У депривованих підлітків потрібно формувати такі риси, як особистісна креативність, індивідуальна адаптивність, соціальна мобільність, здатність до перетворень тощо. Усвідомлення ними ресоціалізаційних змін, орієнтація в системі кожного різновиду діяльності, спрямованої на нейтралізацію нашарувань попереднього деприваційного режиму спричиняють опанування новими варіантами самоствердження та розширення діяльнісних потенціалів самоактуалізації. Завдяки ресоціалізації у сфері спілкування депривованих підлітків відбувається розширення системи взаємин, насичення і збагачення новим змістом комунікативно-перцептивних знань про інших людей та постійне вироблення навичок проактивної взаємодії, що дозволить самореалізуватися на рівні повноправного учасника суб’єкт-суб’єктної міжособистісної парадигми взаємин. Утвердження в поведінці депривованих підлітків самоактуалізаційних тенденцій має позитивний ресоціалізаційний ефект, що проявляється насамперед у сфері базального самоусвідомлення (зміни в Я-концепції, усталення основних складових нового образу Я, набуття і модифікація нових власних соціальних ролей, позитивні зміни (підвищення) статусу, відчуття афіляційної приналежності і власної значущості тощо).

Процес ресоціалізації депривованого підлітка має враховувати наявність двох взаємозумовлених етапів: адаптаційного як пристосування дитини до нових видозмінених просоціальних недепривуючих реалій та інтеріоризаційного як засвоєння нею знань, норм, вартостей певної спільноти, які повинні стати складовими її самосвідомості. Тоді самоактуалізаційна готовність на рівні трьох основних сфер (діяльність, спілкування, самосвідомість) може відбутись як реальний шлях до ресоціалізації.

Основою ресоціалізації є задіяння системи розвивальних виховних впливів з метою психолого-педагогічної реабілітації депривованих підлітків та для надання їм різнобічної допомоги у здобутті нових сенсів життя через активацію саморегуляції, самовизначення й саморозвитку. Ресоціалізація є синтезом інноваційних технологій, що впроваджуються на інституційному рівні (модернізація навчально-виховних закладів закритого типу, їхнє поступове скорочення та перепрофілювання за основним принципом – зменшення режимно-деприваційних обмежень) та на особистісному (підвищення кваліфікації персоналу, культивування гуманістичних перцептивно-емпатійних взаємин з вихованцями тощо).

Крізь призму генетичної психології в наших теоретико-емпіричних підходах до ресоціалізації превалюють змістово-функціональні засади й параметри нормогенезу, згідно з якими експериментально-генетичний метод, моделювання, ампліфікація є потужними засобами психологічного вивчення й оптимізації розвитку особистості підлітка, зокрема у здобутті ним нових сенсів життя через активацію саморегуляції, самовизначення, саморозвитку й самоактуалізації.

Четвертий розділ „Психологічне вивчення ресоціалізації депривованих підлітків” розкриває процедурно-методичну організацію й результати емпіричного крос-культурного дослідження (за порівняльною віссю „Україна–Польща–Німеччина”), змістово-функціональну сутність медіально-рефлексійного тренінгу в системі соціо-психореадаптації депривованих підлітків, перебіг і результати формувального експерименту, зокрема психореабілітаційної роботи з вихованцями-суїцидентами пенітенціарного закладу, психолого-педагогічні засади ресоціалізації особистості депривованого підлітка.

Вважаємо, що застосування крос-культурної парадигматики забезпечує досить цілісне уявлення про основні концептуальні виміри проблеми депривації та ресоціалізації, а методи крос-культурного дослідження відповідають підвищеним вимогам інформаційної оперативності психологів і соціальних педагогів у роботі з депривовании підлітками, які потребують ресоціалізаційного впливу. Актуальність проблематики спричинена нагальною потребою надання ефективної психологічної допомоги депривованим підліткам з урахуванням соціально-психологічних особливостей їхнього навчання і виховання у різнотипних освітніх системах і закладах. У ракурсі крос-культурного порівняння доречно вести мову про різні умови особистісної екзистенції депривованих дітей економічного, матеріального, побутового та етноментального характеру.

З метою встановлення основних інтегративних теоретико-емпіричних ліній ефективної ресоціалізації депривованих підлітків нами було проведено крос-культурне дослідження за принципом міжетнічного регіонального порівняння (Україна – Польща – Німеччина; Галичина – Підкарпатське воєводство – Тюрінгія). Вибірку дослідження склали 364 депривовані підлітки з українських (n=125), польських (n=116) та німецьких (n=123) інтернатних закладів.

Психодіагностичний інструментарій крос-культурного дослідження склала батарея методик: „Тест самоакцептації підлітків” (М. Алексєєва, О. Насонова), „Методика діагностики рівня суб’єктивного відчуття самотності” (Д. Рассел, М. Фергюсон), „Методика вивчення потреби в спілкуванні” (Ю. Орлов), „Методика вивчення потреби в досягненнях” (Ю. Орлов, В. Шкуркін, Л. Орлова), „Методика експрес-діагностики неврозу” (К. Хек, Х. Хесс), „Методика діагностики рівня невротизації” (Л. Вассерман), „Шкала самооцінки мотивації схвалення” (Д. Марлоу, Д. Краун). Рівень тривожності як типовий стан вихованців інтернатів у всіх групах досліджуваних визначався нами за допомогою: „Шкали тривожності” (А. Прихожан), „Методики діагностики рівня шкільної тривожності” (М. Філіпс), „Методики діагностики особистісної тривожності” (Ч. Спілбергер), „Методики вимірювання рівня тривожності” (Дж. Тейлор).