Ставлення до смертної кари як складова професійної свідомості правників

summary

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, визначено її мету і завдання, об’єкт і предмет, розкрито наукову новизну і практичне значення одержаних результатів.

У р. 1 “Смертна кара як предмет дослідження юридичної психології” надана психолого-юридична характеристика правового інституту смертної кари.

Р. 1.1. “Функціонування правового інституту СК у соціально-історичному вимірі” присвячений аналізу психологічного впливу, який мала смертна кара на суспільну свідомість в Україні та в інших державах.

Правовий інститут СК – один із найбільш давніх кримінально-правових заходів впливу на злочинність, відомих людству. Відомості про СК мають приблизно той же вік, що й відомості про заснування перших держав. Як закріплений у відповідних державних актах вид покарання СК з’явилася під час переходу суспільства до правових відносин.

На території стародавньої України СК вперше офіційно згадується в “Двінській установчій грамоті” 1397 р. Надалі кримінальне право у нашій країні до певної міри йде шляхом візантійського законодавства в частині норм, що передбачають правовий інститут СК. Спектр злочинів, за які передбачалася СК, був досить широкий (від крадіжки до заколотів проти влади), але акцент робився переважно на захисті державного ладу, а не прав та свобод громадян. Так, упродовж історії страті часто піддавали за державні злочини, в СРСР практикувалася система спрощеного судочинства та, навіть, позасудові вироки стосовно політичних злочинів (“ворогів народу”). Відповідно, суспільне ставлення до правового інституту СК формувалося на тлі несприятливих соціокультурних умов.

До цього слід додати ще й практику декларованої відмови від СК поряд із фактичним її застосуванням. Представники влади (від імператриці Катерини ІІ до керівників Радянської держави), наголошуючи на необхідності відміни СК, приховано віддавали накази про позасудові або “революційні” страти. Особливо яскраво ця тенденція простежується в перші десятиріччя існування Радянського Союзу: з 1917 по 1947 рр. СК скасовувалася тричі, між тим, саме на цей проміжок часу припадає велика кількість осіб, підданих позасудовій страті.

В 1950 р. вищу міру покарання було дозволено застосовувати до “зрадників Батьківщини”: шпигунів, диверсантів-підривників, а починаючи з 1954 р. СК встановлена за насильницькі злочини проти особи. Кримінальний кодекс 1960 р. зберіг застосування СК, а перелік злочинів, за які могла призначатися вища міра, був значно розширений, їх число перевищувало 30. Ситуація залишалася незмінною до початку 90-х років ХХ ст., коли розпочався зворотний процес, направлений на виключення покарання у вигляді СК з санкцій статей, які передбачали відповідальність за економічні та інші ненасильницькі злочини.

На сьогодні в світі СК представлена наступним чином: 90 держав і територіальних утворень її повністю відмінили; 11 держав відмінили її за всі злочини, за винятком особливих тяжких та у воєнний час; 30 держав не застосовують СК де-факто: їхнє законодавство передбачає таку міру покарання, проте вироки не виконувалися впродовж останніх 10-ти років. Таким чином, загалом 131 держава відмінила страту в законодавчому порядку або не застосовує її на практиці, ще 65 – зберігають вищу міру покарання.

У р. 1.2. “Суспільне ставлення до смертної кари як соціокультурний феномен сучасності” висвітлюються результати вивчення СК як соціокультурного феномену.

Філологічний аналіз змісту поняття “смертна кара” (англ. – Death Penaty; нім. – Todesstraf; рос. – смертная казнь) дозволяє тлумачити його як покарання смертю (покарання спричиненням смерті). Таке покарання мало місце в нашій країні, аж доки прагнення України досягти на політичному рівні міжнародних стандартів не призвело до реформ у кримінальному законодавстві. Точною датою такого реформування можна назвати 03.05.2002 р., коли Україна приєдналася до протоколу № 13 Європейської конвенції про права людини, що передбачає повне скасування СК за будь-яких обставин як у мирний, так і воєнний час.

Разом із тим опитування, проведене в 2007 р. Київським інститутом проблем управління ім. К.П. Горшеніна, в якому брали участь 2.012 респондентів, виявило, що 58,7% українців вважають за доцільне повернення СК за тяжкі кримінальні злочини, 26,1% – вважають це недоцільним. Ці дані підтвердили результати соціологічного моніторингу 1994-2005 рр., згідно з яким більшість громадян України не схвалювала скасування СК, тобто суспільна думка українців суперечить офіційній політиці влади. Ця обставина є значущою з огляду на задекларований демократичний розвиток нашої держави.

Згідно з результатами опитування, проведеного Всеросійським центром вивчення громадської думки в територіально близьких до України державах (Болгарія, Литва, Польща, РФ, Угорщина, Чехія), переважна кількість опитаних також вважає, що така міра покарання повинна існувати. Найбільша кількість таких респондентів в Росії (78,7%), найменша – в Чехії (56,1%).

Слід зазначити, що аргументи “за” та “проти” СК подібні між собою (соціальна справедливість, гуманізм до жертви або до злочинця тощо) – їхня різниця полягає лише в трактуванні морального значення, що несуть у собі одні й ті ж самі сентенції. Ймовірно, що відсутність наукового підходу до питань, пов’язаних із даним феноменом, зумовлює й невиваженість аргументації щодо особистісного позиціювання у проблематиці СК. Така ситуація потребує вивчення та використання отриманих результатів, зокрема, при професійній підготовці правників.

У р. 1.3. “Основні стресогенні чинники ситуації вчинення насильницького злочину та психологічні наслідки їх переживання жертвою” надана характеристика посттравматичних стресових розладів, що виникають у жертви насильницького злочину, та аргументована необхідність відповідної (емпатійної) професійної взаємодії правника з потерпілою особою, враховуючи особливості її стану.

Доводиться, що слід переорієнтувати увагу системи правосуддя на психічний стан особи, якій злочинно було заподіяно фізичний, психологічний, матеріальний і соціальний збиток, вживати заходів, що спрямовані на задоволення потреб потерпілого на всіх етапах кримінального провадження. Це потребує реалізації науково обґрунтованих підходів до вивчення пов’язаних зі СК питань, оскільки потенційні можливості цього правового інституту у психологічному вимірі передбачають: усвідомлення наявності максимальної карної оцінки втрат, спричинених злочинцем; усвідомлення виключного (надзвичайного) характеру втрат з боку засудженого та врівноваження понесених потерпілим страждань; усвідомлення карно-етичної солідаризації суспільства з жертвою у моральній оцінці події злочину.

У зв’язку з зазначеним запропоновано запровадження системи психологічної підтримки потерпілих, що передбачала б: надання допомоги в подоланні посттравматичних стресових розладів; визначення особливостей віктимної поведінки потерпілого та надання рекомендацій щодо зміни її на конструктивну; профілактику негативних психологічних новоутворень (зниження самооцінки, почуття провини, вторинна агресія тощо); психологічну оцінку наслідків вчиненого злочину, визначення ступеня тяжкості його для психіки потерпілого, що може реалізуватися як складання психологічного портрету жертви злочину й долучення цієї інформації до кримінальної справи. Така інформація в подальшому може сприяти адекватному визначенню розміру моральної шкоди потерпілого.

У розділі 2 “Дослідження впливу ставлення до СК на орієнтири професійної свідомості правників” висвітлюються методологічні засади емпіричного дослідження та наводяться результати аналізу отриманих діагностичних даних.

Зокрема, в р. 2.1. – “Загальна стратегія емпіричного дослідження психологічного впливу ставлення до СК” – аналізуються суб’єктивні та об’єктивні чинники психологічного впливу правового інституту СК на свідомість правників та надається обґрунтування релевантності створеної нами діагностичної методики щодо виявлення особливостей цього впливу.

Опитування здійснено в чотирьох групах респондентів загальною кількістю 623 особи, з них: 1) 153 студенти-правники, а саме студенти Київського національного університету внутрішніх справ; 2) 156 жертв насильства, які зверталися до Київського міського центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді з метою отримання соціально-педагогічних, психологічних, соціально-медичних послуг; 3) 158 довічно ув’язнених осіб; 4) 156 співробітників правоохоронних органів.

Респондентам були запропоновані опитувальники, що містили 168 запитань та дозволяли визначити ставлення респондентів до різних аспектів проблеми психологічного впливу на їх свідомість правового інституту СК. При кількісній та якісній обробці даних всі судження згруповано у 15 показників: П-1 – ставлення до відсутності СК в українському законодавстві; П-2 – ставлення до права злочинця на життя; П-3 – ставлення до збереження (перевиховання) злочинців для суспільства; П-4 – оцінка захищеності потерпілого в українському законодавстві; П-5 – самоідентифікація себе як жертви насильства; П-6 – самоідентифікація себе як агресора; П-7 – ставлення до принципової можливості задоволення частково відновлювального права потерпілого; П-8 – ставлення до виявлення потенційних злочинців задля здійснення соціальної профілактики; П-9 – ставлення до функціонування СК як до небажаної, але вимушеної міри превенції; П-10 – ставлення до ідеї функціонування СК як частково відновлювального права потерпілого, психо-реабілітаційний аспект СК; П-11 – ставлення до альтернативних законодавчому шляхів функціонування СК; П-12 – спрямованість на європейські орієнтири професійної свідомості; П-13 – спрямованість на потреби потерпілого; П-14 – спрямованість на потреби злочинця; П-15 – байдужість до проблем, пов’язаних із насильством.

Ці показники відповідають чотирьом шкалам: шкала №1 – принципове відношення до правового інституту СК та сторін системи “злочинець / жертва”; шкала №2 – відображення тенденцій до самоідентифікації себе з одним із учасників системи “злочинець / жертва”; шкала №3 – ставлення до СК як інституту частково-відновлювального права потерпілого; шкала № 4 – відображає тенденції орієнтирів професійної свідомості.

Це дозволило виокремити та порівняти: бажані для кожної групи респондентів орієнтири професійної свідомості правників, їхню професійну ідентифікацію; ментальну спорідненість правника з однією зі сторін системи “злочинець / жертва”; моральну диференціацію сприйняття особи злочинця та його жертви. Встановлено також змістове наповнення психолого-правового поняття “орієнтири професійної свідомості”, яке визначається прихильністю особи до концептуальних складових позицій злочинців або їх жертв.

Особливості самопозиціювання у двох різних вибірках правників – практикуючих фахівців та майбутніх (студентів) – дозволяють виявити недоліки у професійно-психологічній підготовці останніх та вказують напрями психопрофілактики та/або психокорекції професійної деформації правників ще на студентських лавах.

В р. 2.2. “Ставлення до правового інституту СК як психодіагностична проблема” здійснений аналіз діагностичних даних та проводиться порівняння результатів, одержаних в чотирьох вибірок респондентів.

Зокрема, встановлено, що світоглядні орієнтири працівників правоохоронних органів подібні до жертв насильства, а студентів-правників – до довічно ув’язнених осіб. Розбіжності у відповідях респондентів свідчать, що значна частина студентів-правників відірвана від реалій як практичної дієвості чинного законодавства у частині захисту прав потерпілих, так і від розуміння їх посттравматичних потреб. Їх правниче самопозиціювання майже вдвічі відрізняється від їхніх професійно досвідчених колег. Найбільш тривожна тенденція, яку маємо змогу спостерігати – це наявність певної паралелізації у відповідях студентів та довічно ув’язнених осіб, тобто студенти-правники більш орієнтовані у своїй майбутній професійної діяльності на врахування потреб злочинців, ніж потерпілих.

Це спостереження повинне привернути особливу увагу тих, хто відповідає за організацію навчально-виховного процесу у вищих навчальних закладах, оскільки вказує на певні недоліки у формуванні світоглядних орієнтирів професійної свідомості майбутніх правників. Оскільки саме вплив ставлення до правового інституту СК виявляє найбільш гострі тенденції у сприйнятті системи “злочинець / жертва”, робимо висновок, що формування адекватного уявлення про СК є важливим для попередження професійних деформацій у майбутній фаховій діяльності правників. Надання теоретичних знань про цей правовий інститут із висвітленням практичних прикладів його функціонування як в історичній, так і в сучасній площині, буде сприяти чіткому розмежуванню на психолого-правовому рівні особи злочинця та особи потерпілого, що на даний момент має явно недиференційований та морально невиважений характер.

Порівняння розбіжностей у відповідях респондентів всіх вибірок, особливо тих, тенденції у відповідях яких були подібними, дало такі результати:

а) позиція жертв насильства майже тотожна позиції правоохоронців у всіх відповідях, окрім ставлення до альтернативних законодавчому шляхів функціонування СК (+31,6%) (П-11);

б) найбільші розбіжності між студентами та довічно ув’язненими особами існують щодо ставлення до права злочинця на життя (П-2) – значно більше респондентів другої вибірки схвалюють такий варіант суспільних відносин (+39,4%);

в) жертви насильства висловлюють набагато більш радикальну, ніж студенти, негативну позицію (+61,2%) стосовно відсутності правового інституту СК в українському законодавстві (П-1);

г) у ставленні до права злочинця на життя (П-2) негативні відповіді правоохоронців значно переважають відповіді довічно ув’язнених осіб (+74,5%). Цю позицію можна визначити як найбільш проблемну, тому саме вона заслуговує окремої уваги в процесі формування професійної свідомості правників.

У розділі 3 “Напрями, форми та методи формування професійної свідомості правників” розглядаються особливості процесу формування професійного світогляду правників в Україні та надаються пропозиції щодо підвищення його ефективності.

Зокрема, в р. 3.1. “Організаційно-методичні та психолого-педагогічні засади формування професійної свідомості правників у сучасній Україні” аргументується, що цей процес теоретично врегульовано у чисельних законодавчих положеннях та комплексних програмах.

Між тим, існує дисонанс між декларованими напрямами формування правничої професійної свідомості та практичними зусиллями щодо вирішення проблеми; не можна вважати достатньою право-виховну роботу зі студентською правничою молоддю. Ситуація ускладнюється через низький рівень правової громадянської самосвідомості. Виникає певне “замкнене коло”: діяльність правників передбачає правове виховання населення, яке не може бути ефективним через недостатню підготовленість суб’єктів та об’єктів цього процесу.

У теперішній час безпосередніми етапами професійного становлення правників виступають: навчання у загальноосвітніх середніх школах, де викладаються найбільш загальні позиції права; в подальшому – спеціалізоване навчання в юридичних вузах (на юридичних факультетах). Але на кожному з цих етапів цілеспрямованому формуванню професійної свідомості правників уваги не приділяється, воно вважається сукупним наслідком загального навчально-виховного процесу. 

Для усунення цієї прогалини нами запропоноване впровадження відповідних психотренінгових програм. При плануванні групової роботи важливо враховувати наступні аспекти: дефіцит якої інформації наявний у студентів; який особистий морально-емоційний досвід вони вже мають; які вміння повинні отримати або які установки та експектації мають проаналізувати студенти. 

Обговорення в групах дозволяє висловити свої враження та відчуття в рамках окресленої теми і почути інші думки та висновки. Така дискусія справляє корекційний вплив стосовно сприяння психо-реабілітації потерпілого та моделей емпатійно вираженої поведінки правоохоронця. Це два взаємопов’язаних чинники, бо усвідомлення необхідності психологічної реабілітації потерпілого можливе тільки за допомогою емпатійного розуміння сутності емоційного стану жертви через власний емоційний світ.

В р. 3.2. – “Експериментальна модель психопрофілактичної роботи зі студентами-правниками” – висвітлюються результати апробації запропонованої нами програми.

Аргументується, що науковий підхід до сприйняття правового інституту СК позитивно впливає на розвиток емпатійного ставлення майбутніх правників до потерпілих за рахунок розуміння ними нагальних психоемоційних потреб останніх. Доведено, що сприйняття студентами-правниками позиції потерпілих щодо СК як такої, що має право на існування, сприяє підвищенню ефективності правничої професійної взаємодії з жертвами насильства.

У формуючому експерименті взяли участь 152 курсанти Київського національного університету внутрішніх справ. Психопрофілактична робота проводилася в 10 групах з 14-15 осіб упродовж 2007-2008 навч. року та включала два цикли: перший – первинне опрацювання програми, другий – повторне проведення професійно-психологічного тренінгу з тими ж самими вправами через певний термін (загалом шість занять по 80 хв.). Такий підхід забезпечував як закріплення отриманих знань, так і надавав можливість засвідчити динаміку світоглядних орієнтирів.

Механізм контролю успішності засвоєння пропонованої нами програми складався з наступних заходів: відслідковування активності респондентів на тренінгових заняттях; звітів учасників про свої враження від тренінгових занять із пропозиціями щодо їхнього змісту; обміну враженнями з викладачами дисциплін психологічного циклу, які проводили заняття з цими ж особами; співставлення даних, отриманих внаслідок першого та другого циклу занять.

Проведена робота дозволяє стверджувати, що одним із чинників підвищення ефективності професійної свідомості правників є формування у них орієнтації на першочерговий захист законослухняних громадян, потенційних потерпілих. Це відбувається разом із становленням у них науково обґрунтованого, адекватного ставлення до СК, загостренням почуття соціальної справедливості. В 67% учасників з’явилося більш доброзичливе, співчутливе, тепле та уважне ставлення як до проявів посттравматичних стресових розладів потерпілого (бурхливих емоцій, незрозумілих пояснень про злочин, різких зауважень, нервової поведінки та ін.), так і до виконання професійних обов’язків у площині захисту інтересів постраждалої сторони.

Особливо акцентуємо увагу на тому, що в проекції ставлення до правового інституту СК важливим є врахування амбівалентності майбутніх правників стосовно психологічних наслідків функціонування СК у різних ситуативно-мотиваційних контекстах. Цьому сприяє дискусійне обговорення різних ситуацій можливості реалізації частково відновлювального права потерпілого та оцінка ступеня небезпеки спричинення йому психологічної шкоди (психологічна травма) неадекватністю правозастосовчих дій.

Задля визначення даного аспекту пропонуємо використовувати сформульований нами психолого-правовий аналог поняття медичної психології “ятрогенія”: “номогенія” (від гр. nomos закон + gennao породжую). Цим терміном позначається психологічна шкода (психологічна травма), що може виникнути внаслідок юридичних відносин. “Номогенія” – це будь-які психофізіологічні або інші негативні зміни, що виникають у потерпілого (його близьких) внаслідок неадекватних правових дій або необережних чи негативних висловлювань правників; поява чи загострення неврозів, фобій, депресивних та іпохондричних розладів, тощо, викликаних страхом не отримати належного захисту своїх прав, неефективністю правозастосування, недовірою до правозастосовника і правової системи взагалі.