ОБМЕЖЕНА ОСУДНІСТЬ ОСІБ ІЗ ПСИХОПАТИЧНИМИ РОЗЛАДАМИ: ЮРИДИКО-ПСИХОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА

summary

У вступі обґрунтовано актуальність проблеми, визначено мету, завдання, предмет та методи дослідження, висвітлено наукову новизну та практичну значимість одержаних результатів, наведено дані про апробацію роботи та її впровадження у практику.

У розділі 1 „Характеристика теоретичного підґрунтя розробленості категорії обмеженої осудності в сучасному кримінальному праві” проаналізовані історичні підходи та окремі аспекти становлення категорії обмеженої осудності. Здійснене узагальнення досвіду застосування категорії обмеженої (зменшеної) осудності в кримінальних законодавствах зарубіжних країн. Аналізується сучасний стан розробленості та застосування категорії обмеженої осудності у вітчизняній правозастосовній практиці.

Нами продемонстровано, що в ході дискусії про місце „обмеженої осудності” в межах „осудності-неосудності” науковці різних країн вирішували це питання поза загальним контекстом, а висунуті в теорії та існуючі на практиці форми і види обмеженої осудності так і не були узагальнені. Це зумовило багаторічне протистояння прихильників виокремлення такої форми осудності, як обмежена, та представників „консервативних” правових шкіл, які визнають лише безальтернативну дихотомію „осудність-неосудність”.

На основі опитування слідчих ОВС було з’ясовано, що труднощі розуміння проблеми обмеженої осудності значною мірою зумовлені певною схожістю диспозицій ст.ст. 19 та 20 КК України, оскільки поняття „неосудність” та „обмежена осудність” містять ідентичні позиції: 1) наявність психічного розладу – при відсутності критеріїв його розмежування для визнання неосудності або обмеженої осудності; 2) нездатність або нездатність повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними – при цьому не визначається відмінність повної нездатності від нездатності повною мірою; 3) в обох позиціях наявна змішана формула неосудності або обмеженої осудності, тобто обов’язковим при вирішенні питання про неосудність конкретної особи є встановлення сукупності одного з медичного та одного з юридичного її критеріїв; 4) встановлення медичного критерію потребує призначення судово-психіатричної або комплексної судової психолого-психіатричної експертизи.

Ці й інші ідентичності розчиняють межу між неосудністю та обмеженою осудністю, що призводить до неможливості їх чіткої диференціації та небажання використовувати новелу щодо обмеженої осудності на практиці.

Проведене опитування слідчих також показало, що:

- 73,8% опитаних скептично ставляться до закріплення „обмеженої осудності” у вітчизняному кримінальному кодексі, оскільки: а) відсутня чітка межа між осудністю й неосудністю, критерії відмежування обмеженої осудності від осудності (39,9%); б) ускладниться судова практика, з’являться можливості для суддівського й експертного свавілля (48,1%); в) розширяться межі осудності й коло суб’єктів кримінальної відповідальності за рахунок неосудних осіб або, навпаки, стане ймовірним безпідставне визнання злочинців неосудними (66,6%); г) порушиться принцип індивідуалізації кримінальної відповідальності (55,4%);

- 71,5% респондентів не розуміють сутності даної новели, перспектив її використання та порядку застосування;

- 53,4% вбачають ускладнення у визначенні обмеженої осудності внаслідок: а) відсутності досвіду призначення слідчими та суддями КСППЕ (87,5%); б) відсутності у експертів досвіду проведення відповідних досліджень (30,3%);

- 46,7% опитаних турбує небезпека застосування обмеженої осудності як підстави для пом’якшення покарання;

- 41,2% не можуть визначити відмінностей між психічними аномаліями у межах осудності та психічними захворюваннями.

Разом із тим, 22,5% опитаних висловилися на підтримку „обмеженої осудності”. Вони вважають, що закріплення її в законі: а) зобов’яже суд враховувати психічні аномалії злочинця в межах осудності для наступної примусової психологічної корекції; б) необхідне для відмежування осудності злочинців із психопатичними розладами від загальної осудності чи неосудності.

Таким чином, більшість опитаних нами слідчих ОВС не розуміють сутності обмеженої осудності, її відмінностей від зменшеної осудності чи, навіть, осудності-неосудності. Це породжує плутанину та необґрунтовані побоювання щодо неправомірного (на користь злочинця чи на власний розсуд судді) застосування ст. 20 КК України. При цьому 88,3% із них мають досвід взаємодії з правопорушниками, які мали явні поведінкові відхилення, коли у висновках судово-психіатричної експертизи констатувалася наявність психопатичних рис особистості та відсутність підстав для визнання її неосудною.

Отже, проблема реалізації ст. 20 КК України в правоохоронній діяльності існує в двох площинах:

1) недостатня правова освіченість слідчих стосовно обмеженої осудності в контексті чинного кримінального законодавства, помилкове (хибне, неточне чи неповне) розуміння її справжнього змісту;

2) відсутність досвіду застосування новели і чітких критеріїв розмежування осудності та обмеженої осудності.

Аналіз судово-експертної практики дозволяє стверджувати, що індивідуально-психологічні особливості суб’єкта кримінальної відповідальності з психічними розладами повинні піддаватися судом юридичній оцінці з метою диференціації й індивідуалізації кримінального покарання згідно ч. 2 ст. 20 КК України. Отже, йдеться не про пом’якшення покарання, а про його індивідуалізацію, включаючи застосування заходів медичного характеру (відповідно до ч. 2 ст. 94 КК України) на основі загальних принципів кримінального права.

Таким чином, ми дійшли висновку, що межові психічні розлади повинні враховуватися при: вирішенні питання про суб’єкта кримінальної відповідальності (у межах осудності – неосудності); визначенні характеру та ступеня суспільної небезпеки особистості злочинця; диференціації відповідальності залежно від предметного змісту вини; індивідуалізації кримінального покарання суб’єкта з психічними розладами відповідно до ступеня його вини з метою усунення (нейтралізації) виявлених соціально-небезпечних психічних відхилень шляхом медико-психіатричної корекції у добровільному чи примусовому порядку.

У розділі 2 „Характеристика межових психічних аномалій психопатичного кола” розглядаються психопатії як ймовірне підґрунтя для вчинення злочину, а також визначаються кримінолого-психологічні особливості осіб у межах окремих психопатичних типів в контексті проблеми обмеженої осудності. На основі даного огляду можна констатувати, що в цілому вплив психічних аномалій на злочинність повинен враховуватися при вивченні: 1) процесу формування особистості правопорушника, особливо неповнолітнього, коли за наявності зазначених відхилень легше сприймаються і засвоюються зовнішні негативні впливи, виникають і розвиваються особливості, що можуть призвести до антисоціальної поведінки; 2) мотивації злочинної поведінки осіб із аномаліями психіки, їх сприйнятті та реагуванні на конкретні життєві ситуації; 3) віктимності потерпілих від злочинних посягань; 4) організації медико-корекційного процесу виправлення та перевиховання злочинців у період їхньої ресоціалізації.

Психічні аномалії детермінують небажані соціальні контакти, що відіграють активну роль у формуванні антисуcпільного способу життя, поглиблюючи соціальну дезадаптацію. Також вони впливають не лише на сам факт злочинних дій, але й на їхній вид. Так, психопатів найбільше серед тих, хто вчинив вбивства (особливо невмотивовані), хуліганства, зґвалтування, грабежі й розбої, тобто насильницькі злочини або інші злочини в сполученні з насильством.

Отже, комплексне вивчення і наукове осмислення проблеми юридичної оцінки психічних аномалій психопатичного кола у межах осудності дозволяє зрозуміти, що вона не може бути вирішена на основі концепції „зменшеної осудності”, адже остання не індивідуалізує покарання за формою, а лише реалізує формулу: „зменшена осудність – зменшена вина – зменшена відповідальність”, що особливо неприпустимо стосовно злочинців-психопатів.

Тому безпідставним є твердження, що застосування ст. 20 КК України стосовно злочинців із психопатичними розладами встановлює їх особливий пільговий (пом’якшуючий покарання) правовий статус. Їхня відповідальність повинна наступати на загальних підставах, але, виходячи з того, що психічні аномалії можуть ускладнювати процес ресоціалізації, існує нагальна необхідність застосування до таких осіб додаткових заходів корекційного, у тому числі й примусового, медико-психологічного впливу.

Визначена вище специфіка соціально небезпечного змісту психопатій потребує закріплення обов’язковості (а не можливості, як у чинному законодавстві) корекційних заходів щодо даної категорії засуджених. Проведене нами дослідження проблеми, вивчення наукової літератури, законодавства, судової й експертної практики дозволяють запропонувати наступну редакцію ч. 2 ст. 20 КК України – „Обмежена осудність”: „Визнання особи обмежено осудною тягне кримінальну відповідальність на загальних підставах, передбачених законом. До такої особи за рішенням суду повинні застосовуватися (добровільно чи примусово) медико-психологічні корекційні заходи”.

В основу запропонованої редакції ч. 2 ст. 20 КК України покладений принцип диференційованої юридичної оцінки психічних аномалій злочинця, що відповідає досвіду законотворчості й світові практиці правозастосування, а також принцип поєднання заходів покарання психічно аномальних злочинців із заходами їх медико-психологічної корекції.

У розділі 3 „Роль комплексної судової психолого-психіатричної експертизи у визначенні підстав для визнання обмеженої осудності” висвітлюються особливості проведення такої експертизи стосовно осіб із психопатичними психічними аномаліями.

Загалом, найбільш поширеним приводом для обов’язкового призначення експертизи, згідно ст. 76 КПК України, є необхідність визначення психічного стану підозрюваного або обвинувачуваного при наявності в кримінальній справі даних, які викликають сумнів щодо його осудності. За наявності у слідчого чи суду даних про певне психічне відхилення у обвинувачуваного або про те, що він перебував на обліку в психіатричних лікувальних закладах, згідно ст.ст. 204-205 КПК України призначається судово-психіатрична експертиза. При цьому зауважимо, в ст. 204 КПК України вказується й на можливість вирішення питання щодо обмеженої осудності. Проте, як правило, дослідження обмежується лише медичною (тобто судово-психіатричною) експертизою, незважаючи на те, що підставами для визнання обмеженої осудності виступають не психічні захворювання, а межові психічні стани, які є компетенцією не психіатрії, а патопсихології. І хоча переважна більшість таких підекспертних визнається осудними, в багатьох висновках експертизи вказується на наявність психічного відхилення (зокрема, психопатії). Але дана обставина або не розкривається, або відсутня думка експерта про можливий вплив виявленої патології на поведінку підекспертного в криміногенній ситуації.

З зазначеного вбачається лише один вихід – більш широко використовувати у вироках суду ст. 20 КК України про обмежену осудність за умови встановлення експертами межових психічних розладів, що могли вплинути на механізм вчинення злочину.

У спеціальній літературі вже давно аргументована необхідність проведення КСППЕ щодо осіб із психічними аномаліями, особливо таких, які вчинили злочин з явно неадекватною мотивацією. Це, на нашу думку, дозволило б більш глибоко з’ясовувати особливості їх інтелекту та емоційно-вольової сфери і надавати суду більш детальні й переконливі висновки. Але для цього необхідно, щоб запитання до експерта не обмежувалися визначенням наявності або відсутності підстав для подальшого визнання судом обмеженої осудності, а були більш розгорнутими.

Відповідно до ст. 75 КПК України, висновок експерта для суду не є обов’язковим, проте незгода з ним повинна бути мотивована у відповідній постанові, ухвалі, вироку. В той же час, згідно ст. 200 КПК України, у випадках, коли при проведенні експертизи експерт виявив факти, що мають значення для справи, і з приводу яких йому не були поставлені питання, він вправі вказати на них у своєму висновку. Отже, на сучасному етапі впровадження ст. 20 КК України було б доцільним, щоб експерти ініціативно надавали суду свої пропозиції щодо можливості визнання особи обмежено осудною, в кожному конкретному випадку аргументуючи це одержаними результатами. Такі висновки, попри їх необов’язковість для суду, дозволили б компетентно вирішувати питання, пов’язані з призначенням покарання, в тому числі – й щодо застосування заходів медико-корекційного характеру.

Особливого значення набувають висновки КСППЕ в контексті обмеженої осудності, якщо йдеться про психопатичні розлади. Це зумовлюється низкою обставин, починаючи від суто кримінологічного розуміння справжньої мотивації вчинку і відповідної кваліфікації злочину, і закінчуючи вироком суду, що має бути спрямований на створення умов для медико-корекційної нейтралізації криміногенних властивостей психопатизованої особистості шляхом застосування відповідного конкретній ситуації та самій особі злочинця виду і форми покарання.

Без такого висновку співробітники УВП не матимуть у своєму розпорядженні ані законних важелів для застосування корекційних заходів, ані необхідних даних про те, на які суб’єктивні криміногенні фактори вони повинні впливати в процесі індивідуальної роботи з конкретними психопатизованими особами.

Виходячи з того, що встановлення відмінностей між межовими психічними станами і доклінічними психічними розладами та клінічно окресленими психопатологічними проявами залишається найбільш складним завданням, професійне визначення міри нормального та патологічного в функціонуванні психіки є принципово комплексним завданням, що вимагає кооперування зусиль експертів-психіатрів та експертів-психологів. При експертизі обмеженої осудності вирішення цього завдання зумовлює специфіку діагностичного процесу, коли феноменологічне визначення психічної аномалії здійснюється психіатром, а змістове – психологом.

Таким чином, можна стверджувати, що найбільш загальним завданням КСППЕ обвинувачуваних є дослідження природи та впливу межових психічних аномалій на здатність повною мірою усвідомлювати фактичний характер і суспільну небезпеку своїх дій та керувати ними. Юридичний (психологічний) критерій обмеженої осудності наявний тоді, коли здатність усвідомлювати свої дії та керувати ними хоча й не була втрачена, але була послаблена; ознаками медичного (біологічного) критерію виступають особливості різних нозологічних форм психічної патології, включаючи такі, що можуть свідчити про обмежену осудність

У розділі 4 „Особливості ресоціалізації обмежено осудних засуджених” розглядаються особливості відбування покарання обмежено осудними засудженими. Профілактика суспільно небезпечних діянь, вчинених неосудними, давно вже стала визнаним напрямом у загальній та судовій психіатрії. Але питання організації корекційної медико-психіатричної допомоги злочинця з психічними розладами у межах осудності досі залишається недостатньо висвітленим.

Насамперед, слід зазначити, що при реалізації кримінального покарання відносно осіб із аномаліями психіки переслідуються ті ж цілі, що й стосовно інших засуджених. Але специфіка застосування покарання полягає в необхідності компенсації їх аномалій, відповідному лікуванні та забезпеченні умов для ресоціалізації особи з урахуванням стану її психічного здоров’я.

Між тим, відсутність у вироку вказівки на обмежену осудність зменшує можливості здійснення примусових заходів корекційного впливу в УВП, бо може оцінюватися засудженими як порушення своїх конституційних прав, внаслідок чого вони відмовляються від психіатричного лікування та участі в психолого-корекційних програмах. За цих умов аномальні риси особистості лише загостряться, тобто ймовірність ефективної ресоціалізації такого засудженого є надто сумнівною. Зафіксована ж у вироку обмежена осудність надавала б можливість працівникам УВП здійснювати медико-психологічні корекційні заходи в усіх випадках, коли це необхідно, а не за бажанням засудженого.

Розглядаючи проблему ресоціалізації обмежено осудних засуджених, слід визначитися, насамперед, із самим поняттям „заходи медичного характеру”, про що йдеться у ч.2 ст.20 КК України. Психологічні особливості (аномалії), встановлені КСППЕ, мають враховуватися шляхом індивідуалізації покарання, включаючи застосування заходів медичного характеру (відповідно до ч. 2 ст. 94 КК України) на основі загальних принципів кримінального права.

Так, у ст. 92 КК України розглядаються „Поняття та мета примусових заходів медичного характеру”, а в ст.93 КК визначаються „Особи, до яких застосовуються примусові заходи медичного характеру”, причому до другої категорії відносяться особи, які вчинили злочин у стані обмеженої осудності. До таких осіб, згідно ст.ст. 1, 12 Закону України від 22.02. 2000 року „Про психіатричну допомогу”, припускається застосування лише одного виду примусових заходів медичного характеру – надання примусової амбулаторної психіатричної допомоги. Амбулаторна психіатрична допомога в примусовому порядку включає в себе обстеження стану психічного здоров’я на підставах та в порядку, передбачених законодавством, профілактику, діагностику психічних розладів, лікування, нагляд, догляд, медично-соціальну реабілітацію осіб, які страждають на психічні розлади, в амбулаторних умовах. Стосовно лікування діє ст. 96 КК – „Примусове лікування”, у другій частині якої прописана можливість здійснення примусового лікування за місцем відбування покарання.

Можна зробити висновок, що до обмежено осудної особи, яка внаслідок наявної психічної аномалії може становити загрозу для оточуючих, суд має право застосувати примусове лікування за місцем відбування покарання у формі амбулаторної психолого-психіатричної допомоги, виходячи зі специфіки її індивідуально-психологічних особливостей.