ПСИХОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ САМОРЕГУЛЯЦІЇ У ПРОФЕСІЙНІЙ ДІЯЛЬНОСТІ МЕНЕДЖЕРІВ

summary

У вступі обґрунтовано актуальність обраної проблеми, визначено об’єкт, предмет дослідження, його мету, гіпотезу, завдання; розкрито методологічні засади; визначено наукову новизну, теоретичне та практичне значення, вірогідність одержаних результатів; наведено відомості про їх апробацію, впровадження в педагогічну практику та у процес професійної підготовки.

У першому розділі „Теоретико-психологічні проблеми дослідження саморегуляції менеджерів” висвітлено результати аналізу науково-психологічної та педагогічної літератури з проблем особистісного та професійного розвитку, професійної діяльності менеджерів, поняття “саморегуляції”, ролі особистісної саморегуляції в успішній діяльності менеджерів. Теоретичний аналіз показав, що у сучасній психології достатньо широко представлені концепції, які розглядають особистісний і професійний розвиток як єдиний цілісний процес, і що велика кількість науковців визначають особистість головним фактором професійного становлення. Саме особистість з її властивостями, власною активністю, якісними змінами у процесі розвитку впливає на успішність професійного становлення. Було визначено, що професійне навчання необхідно будувати таким чином, щоби була можливість здійснювати підтримку розвитку особистості, забезпечуючи стимулювання її власної активності у поведінці та професійному становленні й реалізації.

У науковій психології використовуються різні поняття для характеристики самоактивності особистості: саморегуляція, самоуправління, самоорганізація, самоменеджмент. Порівняння цих понять дозволило встановити право на синонімічне вживання термінів „саморегуляція” та „самоуправління”, показано підпорядкованість поняття „самоменеджмент” поняттю „саморегуляція”.  Саморегуляцію ми розуміємо як переважно усвідомлене, цілеспрямоване планування, побудову та перетворення суб’єктом власних дій та вчинків стратегії життєдіяльності у  цілому відповідно до актуальних потреб, мотивів, особистісно значущих цілей, спрямованості.

Теоретичний та експериментальний аналіз саморегуляції поведінки і діяльності передбачає вивчення цього явища на психофізіологічному, психічному та особистісному рівнях. У вітчизняній психології саморегуляція найчастіше аналізується на психофізіологічному та психічному рівнях, пропонуються  різноманітні програми відповідного розвитку. Недостатньо представлений особистісний рівень аналізу саморегуляції. Отже, це зумовлює необхідність проаналізувати та дослідити саме особистісну саморегуляцію працюючих та майбутніх менеджерів та її вплив на успішність професійної діяльності.

Особистісна саморегуляція презентує міру власної активності особистості і забезпечує можливість її реалізації, враховуючи актуальні й потенційні можливості людини не лише в організації та перетворенні оточення, але й в організації та управлінні власними діями і поведінкою. Особистісна саморегуляція визначається нами як складне системне явище, котре включає змістовну та процесуальну сторони і тісно пов’язане з самооцінкою особистості.

Для розкриття змістовного аспекту саморегуляції ми зверталися до аналізу джерел активності особистості, до тих спонукальних психологічних сил, які зумовлюють активність, задають їй певний напрямок та впливають на те, що особистість діє саме так, незалежно від зовнішніх умов і факторів.

Процесуальний аспект саморегуляції визначає якісно різні, але однакові за рівнем досягнень варіанти регуляції поведінки та діяльності менеджером. До стильових особливостей саморегуляції відносять індивідуально-типові властивості регуляторних процесів, що реалізують основні складові системи саморегуляції (планування, моделювання, програмування, оцінка результатів), а також регуляційно-особистісні чи інструментальні властивості – самостійність та гнучкість.

У процесі аналізу ми дійшли висновку, що важливу регулюючу роль у життєдіяльності відіграє також самооцінка особистості. Було доведено, що саме самооцінка впливає на здатність впоратися зі специфічними ситуаціями, на зусилля, які особистість повинна докласти для подолання перешкод та невдач, на наполегливість, із якою вона буде вирішувати певну життєву чи професійну задачу. Це зумовило необхідність дослідження характеру зв’язку самооцінки зі змістовними та процесуальними складовими саморегуляції особистості.

Психологічний аналіз діяльності менеджера дав можливість встановити її особливості, такі як: складність, багатоаспектність, багатофакторність, напруженість, різноплановість, полідетермінованість, численність різноспрямованих функцій управління, своєрідність управлінських ситуацій.  Така діяльність пред’являє підвищені вимоги до особистості, яка цю діяльність виконує, до її вмінь, здібностей, якостей, до здатності прийняти відповідальність за цю діяльність і утримувати її на собі. Особистість менеджера постає важливим фактором успішності управлінської діяльності, адже її індивідуально-психологічні властивості, мотиви, ставлення, позиція тощо впливають на бажання та можливості виходити за межі ситуації, змінювати її та своє місце у ній. Для кожної особистості характерний найбільш комфортний та зручний для неї спосіб здійснення діяльності, що позначається на індивідуальному стилі, стратегії поведінки.

Було визначено, що серед цих властивостей визначальна роль належить здатності менеджера організовувати та впорядковувати власну діяльність, що забезпечується особливостями саморегуляції. Окремі якості самі по собі не можуть гарантувати високу успішність в управлінській діяльності. Значних результатів можна досягти лише за умови ефективної саморегуляції, котра є інтегративним регуляторним механізмом діяльності. Саме тому усталеність власної діяльності менеджера, його саморегуляція виступає на передній план серед факторів, які зумовлюють успішність управління.

У другому розділі “Емпіричне дослідження особливостей особистісної саморегуляції менеджерів” описується  модель особистісної саморегуляції менеджерів, визначаються її компоненти; описується методика дослідження психологічних особливостей особистісної саморегуляції у професійній діяльності менеджера, вибірка досліджуваних та наводяться й аналізуються результати, отримані в процесі емпіричного дослідження. До моделі особистісної саморегуляції включено змістовий та процесуальний компоненти і самооцінку особистості. Змістовий компонент включає потреби, мотиви, цілі та спрямованість особистості. Процесуальний – індивідуально-типові властивості регуляторних процесів: планування, моделювання, програмування, оцінка результатів, а також регуляційно-особистісні властивості – самостійність та гнучкість. Самооцінка включає результати самопізнання та емоційно-ціннісне ставлення до своєї особистості.

У процесі дослідження було розроблено і впроваджено методику діагностики особливостей складових особистісної саморегуляції: змістового (особливості потребнісно-мотиваційної сфери), процесуального (стилів саморегуляції) компонентів та самооцінки (рівень та вид) особистості менеджера.

При визначенні вибірки ми враховували такі моменти: значущість особистісної саморегуляції у професійній діяльності менеджерів, яка є важливим підґрунтям для успішного здійснення управлінської діяльності; ступінь успішності професійної діяльності респондентів; ступінь залежності процесу і результату саморегуляції від особливостей потребнісно-мотиваційної сфери та самооцінки особистості менеджера.

Для узагальнення отриманих даних використовувалася методика системно-структурного аналізу складних об’єктів, запропонована Семиченко В.А.

На основі порівняльного аналізу інтегративних показників змістового компоненту особистісної саморегуляції виявлялися розбіжності між успішними та неуспішними менеджерами. Виявлено, що:

а) потреба в активності має достатньо високий рівень розвитку в успішних менеджерів та низький рівень у неуспішних;

б) мотивація досягнення та мотивація уникнення невдач в успішних менеджерів має високий рівень, у неуспішних – низький. Для успішних менеджерів є характерною перевага мотивації досягнення над мотивацією уникнення; у неуспішних – навпаки;

в) в успішних переважає спрямованість на справу, тоді як у неуспішних – на взаємодію;

г) цільова перспектива в успішних менеджерів узгоджена, і вони достатньою мірою усвідомлюють зв’язок майбутніх подій з минулим і теперішнім, найбільш значущим для них є теперішнє та майбутнє. У своїх діях вони більше спираються на те, що необхідно зробити у найближчий час. Для неуспішних менеджерів характерними є неузгодженість і глобальність у формулюванні цілей, їх слабкі  диференційованість та реалістичність. Більшість їх прагнень націлені на далеке майбутнє;

д) успішним менеджерам притаманна адекватна, або адекватна з тенденцією до завищення самооцінка. В неуспішних менеджерів адекватна самооцінка спостерігається лише у 25 %. Середній показник самооцінки в успішних менеджерів відповідав рівню адекватної з тенденцією до завищення, у неуспішних – адекватної з тенденцією до заниження. 

На основі порівняльного аналізу інтегративних показників процесуального компоненту особистісної  саморегуляції успішних і неуспішних менеджерів виявлено певні розбіжності між ними. Для успішних менеджерів притаманне переважання високих та середніх рівнів. У неуспішних менеджерів найбільш представлений середній рівень.

У процесі визначення особливостей особистісної саморегуляції майбутніх менеджерів отримані такі дані: потреба в активності та саморегуляції має низький рівень; мотивація досягнення має занадто високий та середній рівні, мотивація уникнення – занадто високий рівень. При дослідженні цільової  перспективи було виявлено, що для студентів – майбутніх менеджерів характерні неузгодженість і глобальність у формулюванні цілей, їх мала диференційованість і мала реалістичність. У переважної кількості з них немає впевненості у тому, що минуле являється причиною або засобом досягнення майбутнього, відсутнє усвідомлення дальніх наслідків теперішніх дій і розуміння того, що у минулому приховані умови й засоби майбутніх подій. У майбутніх менеджерів переважає спрямованість на себе. Адекватна самооцінка спостерігається лише у третини студентів, а у двох третіх вона неадекватно завищена або неадекватно занижена.

На основі порівняльного аналізу інтегративних показників компонентів особистісної саморегуляції майбутніх менеджерів показано, що у студентів достатньо представлені всі рівні інтегративного показника. Найбільш вираженим є низький рівень показників змістової сторони саморегуляції та самооцінки. Доведено, що успішність професійної діяльності менеджерів зумовлена високим рівнем змістового компоненту саморегуляції. Процесуальна сторона найбільш представлена середнім рівнем.

На основі порівняння показників особистісної саморегуляції у студентів 2-го та 4-го курсів встановлено незначущість відмінностей. Це дало підстави вважати, що в процесі професійної підготовки не відбувається розвиток особистісної саморегуляції майбутніх менеджерів.

Встановлено, що забезпечення вдосконалення особистісної саморегуляції має стосуватися не тільки тих  менеджерів, що працюють, а, в першу чергу, й тих осіб, котрі включені у відповідний процес професійної підготовки.

Отримані дані дали змогу стверджувати, що існує різниця у рівнях та особливостях особистісної саморегуляції в успішних, неуспішних та майбутніх  менеджерів. Більші розбіжності спостерігаються у показниках змістового компоненту та рівнях самооцінки, менші – процесуального. Тому це дає підстави для приділення більшого значення в процесі розвитку особистісної саморегуляції менеджерів саме змістовному компоненту та самооцінці як необхідної регуляторної ланки процесу саморегуляції.

Під час констатуючого експерименту було доведено, що існує певна специфіка особистісної саморегуляції успішних менеджерів – переважання високого рівня. Було встановлено, що для ефективної особистісної саморегуляції менеджерів у професійній діяльності необхідно мати такі особливості саморегуляції: виражений  високий рівень власної активності, здатність до управління своїм життям; помірно високий рівень мотивації на досягнення та низький або середній на уникнення невдач; спрямованість на справу; диференційованість та узгодженість цілей особистості, переважання ближньої цільової перспективи; адекватну або адекватну з тенденцією до завищення самооцінку.

У результаті дослідження компонентів особистісної саморегуляції менеджерів зроблено висновок про те, що тільки виражена потреба в активності, тільки мотивація досягнення, тільки спрямованість на справу, тільки узгодженість та диференційованість часової перспективи чи тільки адекватна самооцінка не зумовлюють однозначно саморегуляцію успішних менеджерів в управлінській діяльності. Тому процес саморегуляції – це загальний підсумок складних взаємовідносин усього переліку складових змістового компоненту особистісної саморегуляції менеджерів.