ПСИХОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ ОКРЕМИХ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВИХ ПОНЯТЬ (ЗА ЧИННИМ КК УКРАЇНИ)

summary

У вступі обґрунтовано актуальність та необхідність розгляду обраної теми, розкрито мету та дослідницькі завдання, визначено наукову новизну і практичне значення одержаних результатів, наведено дані про апробацію результатів та структуру дисертаційної роботи.

У першому розділі „Використання психологічних знань у кримінально-правовому регулюванні як методологічна проблема” надана характеристика сучасного стану взаємодії кримінально-правового та юридико-психологічного знання для вирішення спільних завдань у протидії злочинності.

Розробка психологічних засад кримінальної відповідальності та покарання є сьогодні одним із перспективних напрямів розвитку юридичної теорії та практики. Масштабність і значимість даної проблематики вимагає тісної взаємодії теорії кримінального права з юридичною психологією та проведення цільових юридико-психологічних досліджень. Між тим, аналіз літератури свідчить про практичну відсутність таких робіт, а наявні в Україні та країнах СНД мають переважно постановочний, фрагментарний характер (Єнгаличев В.Ф., Керімов Д.А., Михайлова О.Д. та ін.).

Причини такого стану слід шукати в позиціях обох сторін: з одного боку, для діючого закону та його інтерпретації на практиці і для наукових досліджень фахівців із кримінального права було і залишається характерним уявлення про можливість самостійного, без участі психологів, розкриття змісту низки понять і інститутів кримінального права, що фактично вимагають психологічного аналізу; з іншого – в юридичній психології необхідність розкриття психолого-юридичної сутності фундаментальних категорій права визнається на рівні постановки проблеми, але при визначенні системи юридичної психології та її пріоритетів це завдання практично ігнорується. Дослідження, предметом яких були б психологічні засади норм і інститутів кримінального права, дотепер відсутні. Лише останнім часом з’явилися роботи, де обґрунтовується цілісна концепція використання спеціальних психологічних знань (Кондратьєв Я.Ю., Костицький М.В., Максименко С.Д., Синьов В.М. та ін.).

Твердження щодо необхідності використання психологічних знань у правотворчості й правозастосуванні не змінює пріоритетів у кримінальному судочинстві. Правові знання залишаються провідними, базовими, психологічні – мають статус спеціального пізнання, поряд із іншими, що залучаються для вирішення теоретичних та прикладних правових проблем. Для правозастосування здатність людини оцінювати свою поведінку і керувати своїми діями є центральною проблемою, хоча у будь-якому випадку йдеться про чіткий опис саме юридично значимих ознак поведінки й особи. Психологічна ж їх характеристика здійснюється в необхідних для права межах, що не применшує її важливості.

В дисертації обґрунтовується положення, що всі поняття (інститути, норми) КК України можуть бути поділені на психологічно нейтральні (наприклад, розділи ІІ, УІІ, ІХ, Х, ХІІ, ХІІІ Загальної частини КК) та психологічно насичені. У свою чергу, останні також не є однорідною групою, оскільки або ж можуть бути зрозумілі на рівні побутової психології (загальнодоступних психологічних дефініцій), або ж потребують залучення спеціальних психологічних знань. Так, прикладом використання знань психології на інтуїтивному (побутовому) рівні можна вважати ст. 28 КК – „Вчинення злочину групою осіб, групою осіб за попередньою змовою, організованою групою або злочинною організацією”; пп. 2, 5, 9 ч. 1 ст. 66 КК – „Обставини, які пом’якшують покарання”; пп. 1-9, 11-13 ч. 1 ст. 67 КК –„Обставини, які обтяжують покарання”.

Прикладом необхідності залучення спеціальних психологічних знань та участі в кримінальному судочинстві фахівця-психолога є такі психологічні поняття, як мотив, мета, афект тощо. Змістовий аналіз науково-практичних коментарів до чинного і минулого КК України та постанов вищих судових інстанцій свідчить, що орієнтуючі практику кримінально-правові приписи не здатні у цих випадках повною мірою роз’яснити прецедент, а деколи просто помилкові. Так, поняття „фізіологічний афект” й дотепер трактується як психологічне підґрунтя стану „сильного душевного хвилювання”. Між тим, останнє не просто ненаукове, оскільки становить собою побутово-оціночне судження, але й не тотожне в повному розумінні слова поняттю афекту в психології.

Нехтування психологічними знаннями призвело й до того, що у ст. 23 КК України традиційно (як і в відповідних статтях попередніх Кримінальних кодексів та наукових публікаціях із кримінального права) стверджується, що вина є „психічним ставленням особи до вчинюваної дії чи бездіяльності та її наслідків”, хоча назвати таке визначення науково-психологічним не можна. Цей термін взятий із застарілих робіт по психології і в її сучасному понятійному апараті відсутній. Словосполучення „психічне ставлення” з психологічної точки зору є надлишковим. Ставлення (відношення) завжди є проявом психічної активності особистості; воно може бути повністю усвідомленим (раціоналізованим, інтелектуальним) або ж неусвідомлюваним (емоційним, почуттєвим), але в будь-якому випадку особистісно забарвленим.

Визначено, що взаємодія юриспруденції і юридичної психології можлива у наступних варіантах:

1) теорія кримінального права залучає поняття, що мають елементарний психологічний зміст, включаючи їх у контекст відповідної правової норми та надаючи їм у такий спосіб нормативної форми (наприклад, особа, соціальна група, психічний стан). Такі поняття не повинні втрачати своєї психологічної основи і зберігати той сенс, який вони мають у базовій психологічній науці;

2) кримінально-правова практика використовує психологічні поняття, що потребують розробки комплексної характеристики та відповідного науково-практичного психологічного коментування (наприклад, поняття „необхідна оборона” включає систему психологічних дефініцій, а саме „здатність”, „усвідомлення”, „керування поведінкою”, „передбачення”), внаслідок чого відбувається збагачення понятійного апарату теорії кримінального права;

3) психологічні науково-практичні дослідження сприяють формулюванню значимих для правової оцінки понять (наприклад, „фізіологічний афект”, „обмежена осудність”, „особлива жорстокість”);

4) психологічні науково-практичні дослідження феноменів, що мають місце в системі правового опосередкування поведінки особистості, збагачують загальну теорію психології, оскільки передбачають деталізоване дослідження механізмів правової поведінки (наприклад, узагальнення ретроспективної оцінки емоційних станів при проведенні судово-психологічної експертизи дозволяє стверджувати про наявність „відстроченого” афекту або обмежену втрату вибірковості поведінки в екстремальній ситуації).

У теперішній час взаємодія кримінально-правових та юридико-психологічних знань відбувається найчастіше через узагальнення психологами „сигналів” практики про наявність проблемної ситуації. Це мало місце, наприклад, із проблемою нездатності певної категорії осіб під час вчинення злочину повною мірою усвідомлювати свої дії та керувати ними. Результатом такої взаємодії стало включення в КК України спеціальної норми (ст. 20 КК – Обмежена осудність). При беззаперечній важливості цієї новації слід зазначити, що вона потребує уточнення, оскільки більш коректно було б говорити про зменшену осудність, а при визначенні заходів покарання у цих випадках – обов’язково передбачати організацію комплексу спеціалізованих заходів ресоціалізації, зокрема, цільове використання психотерапевтичних методів.

Існує необхідність залучення спеціальних психологічних знань для розуміння важливості виділення емоційного компоненту в механізмі злочинної поведінки. Ігноруючи емоційний компонент, законодавець при цьому наполягає на важливості вольового компоненту злочинної поведінки, оскільки ознаками злочину є усвідомленість і волимість (вольова регуляція). З позицій психологічної науки таке твердження не є безспірним, оскільки воля – усвідомлений процес, який реалізує особистість у складних для себе умовах для подолання певних труднощів (перепон). Тому при визначенні умислу слід, на нашу думку, відмовитися від обов’язкового пошуку в ньому вольового компоненту: його може не бути навіть в умисних злочинах.

Сказане дозволяє зробити висновок, що прикладний характер юридичної психології не повинен вичерпувати її сутності. Тут необхідне сполучення теоретичного і прикладного підходів: теоретична частина спрямована на вирішення прикладних завдань шляхом розробки понять, що допомагають розумінню законодавцем і правозастосовником типових (загальних) ситуацій, і вже на цій основі – трактуванню особливих випадків.

В другому розділі „Юридико-психологічна характеристика системи винної поведінки” розглядаються механізми злочинної поведінки в структурі суб’єктивної сторони складу злочину, надається характеристика психологічного змісту умисної вини, а також усвідомлених і неусвідомлених компонентів вчинення злочину.

Зазначається, що детермінація злочинної поведінки – завжди складна взаємодія об’єктивних та суб’єктивних чинників. Крайнім випадком, що визначається впливом зовнішніх умов, слід визнати таку об’єктивну ситуацію, яка здатна спричинити злочинні наслідки при відсутності антисуспільної спрямованості особи (ст. 36, 38, 39, 41 КК України). З іншого боку, причиною протиправної поведінки може бути також сама особистість, а точніше – її індивідуально-психологічні особливості, що достатньо жорстко зумовлюють прийняття рішення про вчинення злочину.

Під механізмом вчинення злочину ми розуміємо зв’язок і взаємодію зовнішніх чинників об’єктивної дійсності і внутрішньої, психічної активності особи, яка детермінує прийняття рішення та контролює його виконання. Такий механізм, безсумнівно, є динамічним, а не статичним явищем, де всі складові (елементи) знаходяться у взаємодії. Злочинний характер діяння (бездіяльності) обумовлюється не якимось особливим психологічним механізмом його вчинення, відмінного від механізму правомірної поведінки, а дефектами окремих ланок цього механізму, які сформувалися на різних стадіях його функціонування.

Всі злочини за механізмом їх вчинення можуть бути поділені на два класи – вчинювані в формі простої та складної вольової дії, причому принципова психологічна відмінність між ними полягає у відсутності чи наявності мотиву (як варіант – декількох мотивів, коли невід’ємним компонентом складної вольової дії стає боротьба мотивів). Всі умисні злочини становлять собою складну, а необережні (ситуативно-імпульсивні) злочини – просту вольову дію. В останньому випадку домінуюче значення мають операціональні установки та поведінкові стереотипи особи. Але така спонтанність – лише зовнішня, оскільки від самої особи залежить, як вона відображає ситуацію та яким чином реагує на неї.

Прийняття рішення про вчинення злочину – це свідомий вибір найбільш привабливої з можливих альтернатив поведінки, обґрунтування прийнятої до реалізації дії та образ (модель) майбутнього її результату. Цей процес може усвідомлюватися суб’єктом повною мірою, частково або ж зовсім не усвідомлюватися. У рішенні мета розглядається в сукупності з умовами її реалізації, причому в цій площині рішення може бути транзитивним (обґрунтованим) або ж нетранзитивним (необгрунтованим), таким, що не враховує всіх умов його реалізації.

У цьому контексті важливим є визначення психологічного змісту умисної вини як сукупності інтелектуального та вольового її моментів. Зокрема, в дисертації обґрунтовується наявність відмінностей в інтелектуальному моменті: для прямого умислу характерне передбачення неминучості чи можливості, а для непрямого – тільки можливості настання суспільно небезпечних наслідків. Бажані особою суспільно небезпечні наслідки (прямий умисел) існують у її свідомості лише в ідеальній формі, але усвідомлюються нею як такі, що вже наступили. І тільки тому суб’єкт, орієнтуючись на ідеальний, бажаний для нього хід подій, вживає заходів для досягнення наміченого результату. Отже, в його свідомості бажані наслідки конструюються як неминучі.

Інший характер має передбачення наслідків при непрямому умислі. Особа тут переслідує певну мету, але вона не співпадає з наслідками, що є ознакою складу даного злочину. При цьому суб’єкт обирає такі засоби досягнення своїх цілей, що в аналогічних ситуаціях звичайно спричиняють суспільно небезпечні наслідки, зазначені в кримінальному законі. Усвідомлюючи цю закономірність, винний розуміє, що вона може проявитися й у даному конкретному випадку, тобто можливість заподіяння суспільно небезпечних наслідків він дедуктивним методом поширює на ту ситуацію, котру створює своїми діями. Передбачення реальної можливості настання суспільно небезпечних наслідків відрізняє за інтелектуальним моментом непрямий умисел від злочинної самовпевненості, при якій винний передбачає лише абстрактну можливість настання таких наслідків (усвідомлює закономірність їхнього настання в аналогічних ситуаціях, але не поширює її на даний випадок).

У теорії кримінального права відзначається, що основне розходження між двома видами умислу полягає у вольовому моменті: прямому умислу властиве бажання настання суспільно небезпечних наслідків, а непрямому – їхнє свідоме припущення. У Науково-практичних коментарях до КК України знаходимо наступне тлумачення: „виявляє байдужість до таких наслідків”. Але ж „не бажає” зовсім не означає „ставиться байдуже” чи „ніяк не ставиться” (не має ніякого ставлення). Оскільки йдеться про усвідомлену активність, складний вольовий акт, реалізація якого передбачає проходження етапу боротьби мотивів, то таке ставлення обов’язкове. Суб’єкт бажає вчинити конкретні дії (інакше він не вчинював би їх), усвідомлює фактичну сторону своїх дій і бажає таких наслідків, хоча й не ставиться до можливості їх настання з достатньою відповідальністю.

Обґрунтовується, що усвідомлення суспільної небезпеки не є невід’ємним елементом складу злочину і обов’язковою складовою для визначення умисної форми вини. Поняття суспільної небезпеки – абстрактне і тому дуже складне для осмислення пересічного громадянина, оскільки потребує високого рівня розвитку індивідуальної свідомості. Це не зміст і не мета злочинної поведінки (фактична обставина злочину), а його співставлення з основними цінностями суспільства. Психологічна готовність до здійснення певного вчинку (злочину) далеко не завжди означає усвідомлення його суспільної небезпеки. Для констатації умислу достатньо усвідомлення суб’єктом фактичних ознак діяння, суспільно небезпечних наслідків свого вчинку та бажання (свідомо припущення) їх настання.

Доводиться, що усвідомлення сутності вчиненого як злочину може бути відсутнє на момент протиправного діяння, причому під таке трактування підпадає не лише про фізіологічний афект. Не обдумується і не зважується імпульсивна поведінка: суб’єкт завчасно не передбачає своїх дій і, тим більше – їх наслідків. Таку поведінку не можна вважати неусвідомленою, але сам феномен „усвідомленості” тут надзвичайно згорнутий.

Визначаючи суттєві відмінності необережності від умисного вчинення злочину, не можна не брати до уваги й багато спільного між ними. Зокрема, це безвідповідальність у виборі засобів: і умисні, і необережні злочини можуть вчинятися при випадковому збігу обставин, які винний повинен був передбачати. Відмінності ж стосуються, насамперед, ставлення суб’єкта до суспільно небезпечних наслідків (у злочинах з матеріальним складом) та до самих дій (у злочинах із формальним складом), а не самого механізму злочинного поведінкового акту. Тому спроби трактувати злочини з необережності як немотивовані, вчинювані без мети – безпідставні. Рішення діяти приймається осудною особою і при наявності умислу, і при необережності, але мотивація і цілепокладання в останньому випадку не мають прямого відношення до наслідків, що фактично наступають. При вчиненні злочину у формі злочинної недбалості мотив і мета стосуються самих дій, а не їх наслідків; злочинна самовпевненість означає прагнення уникнути суспільно небезпечних наслідків, скориставшись своїми уміннями: наслідки наступають, оскільки розрахунки суб’єкта не підтвердилися.

Важливим є врахування, що вольова поведінка не є єдиною формою поведінкової активності людини. Значне місце в її житті посідає поведінка стереотипна, звична, а також імпульсивна, коли бажання (прагнення) призводить до певної дії без усвідомлення можливих її наслідків. Безсумнівно, що усвідомлення фактичної сторони власної злочинної поведінки, тим більше – її соціального значення (суспільної небезпеки), відбувається в сфері свідомості. Але у випадках імпульсивності в структурі винної поведінки відсутні ланки усвідомлення мети й прийняття рішення, імпульсивне діяння є стереотипізованим, „стандартизованим”. Стереотип формується в процесі фіксації багатократно повторюваних чинників соціального середовища, до яких у індивіда виникає певне ставлення, а його дії набувають ознак „автоматизованості”. Тому імпульсивні злочини не слід розглядати як різновид випадкових (ситуативних), вони є закономірними для даної особи, а сам характер ситуативних обставин дозволяє судити, що є для неї криміногенним.

В третьому розділі „Юридико-психологічний аналіз проблеми мотиву злочину” розглядається проблема психологічної детермінації злочинної поведінки, зокрема, аналізуються мотив і мета як ознаки суб’єктивної сторони складу злочину.

Проведений аналіз чинників психологічної детермінації злочинної поведінки дозволяє стверджувати, що системоутворюючим серед них є мотиваційна сфера особистості злочинця. Мотив – юридико-психологічна категорія, що передує власне злочинному прояву і відображає ставлення особи до вчинюваного нею діяння; усвідомлене бажання настання відповідних наслідків, які співпадали б з прогнозованим результатом. Діяння, оцінка яких дається законом, мають багатозначну мотивацію (полімотивованість), а мотив є динамічною категорією, зумовлюваною об’єктивною ситуацією та самою особистістю, змістова сторона яких безупинно змінюється.

Мотив безпосередньо пов’язаний із вибором мети та прийняттям рішення в альтернативних ситуаціях, а проблема мотивації полягає не лише в з’ясуванні первісних спонукальних моментів активності, але й всіх чинників, що спрямовують поведінку людини. Мотивування може співпадати з дійсними мотивами або ж бути віддаленим від них.

Обмеження поведінкової активності людини межами свідомості унеможливлює розуміння смислу й протиправної суті значної кількості злочинів, що є проявами ситуаційно-імпульсивних дій особи і в науковому обігу досить часто називаються „безмотивними”. Чим нижчий рівень свідомості, тим значніша роль несвідомих механізмів регуляції поведінки. При цьому закріплюється редукована (спрощена) система мотиваційної регуляції поведінки – ситуативність та імпульсивність, неадекватні форми пристосування до оточуючого життя. Формується переважно афективний характер поведінки, при якому виниклі у особи бажання і спонукання зараз же й реалізуються, в тому числі й злочинним шляхом. За таких обставин науково-коректним є поняття „невмотивовані”, а не „безмотивні” злочини. Ретроспективне пояснення, чому був скоєний злочин – не мотив, а мотивування.

В цілому потреби та мотиви особи нейтральні щодо злочинної поведінки. Діяння набуває сенсу правопорушення переважно внаслідок вибору засобів задоволення потреби та досягнення мети, яка сама по собі може бути соціально нейтральною чи, навіть, соціально корисною. Один і той же мотив залежно від ситуації та особливостей особи може спонукати правомірну або ж неправомірну поведінку, а так звані „злочинні” мотиви – суть модифікація загальнолюдських мотивів. Немає мотивів, які призводили б тільки до законослухняної чи тільки до протиправної поведінки.

У диспозиціях чинного КК України поняття „мотив” практично не зустрічається. Називаються мотиви корисливі, причому в поєднанні з „іншими особистими” мотивами чи „іншою особистою заінтересованістю або в інтересах третіх осіб”; мотиви особисті та хуліганські в сполученні з корисливими; як самостійний виділяється мотив „явної неповаги до суспільства”. Неповнота такого переліку, його непослідовність та „розмитість” понять тут очевидна. Так, зрозуміло, що будь-який мотив є особистим, у тому числі й корисливий, тому словосполучення ст.ст. 148, 232 КК України слід вважати надлишковим і неінформативним; неправильним є ототожнення мотиву з інтересом у ст.ст. 219, 364 КК України. При порівнянні диспозицій ст.ст. 296 КК та 299 КК стає зрозумілим, що не існує хуліганського мотиву як такого: є зневажливе ставлення до існуючих соціальних норм, тобто мотив самоствердження через заперечення існуючого порядку речей, його зневажання. Частина з перерахованого мотивами взагалі вважатися не може, як-от: загальне скорочення штатів, вагітність чи наявність грудної дитини; виконання замовлення; недобросовісна конкуренція; надання переваг чи пільг або звільнення від передбачених законом обов’язків родичів, знайомих та інших осіб та ін. Все це – цілі діяльності, причому здебільшого вони не мають соціально несхвалюваного, тим більше – протиправного характеру. Зазначене ускладнює чітку реалізацію закону, призводить до необхідності суб’єктивного трактування його вимог.

Мотив повинен бути не кваліфікуючою чи факультативною, а обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони складу злочину незалежно від форми вини. Кожен злочин є суспільно небезпечним винним діянням, вчиненим суб’єктом злочину (ст. 11 КК України), а діяння не може бути безмотивним. Саме з цього виходить кримінально-процесуальне право, яке зобов’язує встановлювати мотив за кожною кримінальною справою, незалежно від форми діяння або вини.

Вчинення злочину може спонукатися наступними мотивами: самоствердження (статусні), захисні, заміщення (компенсаторні), ігрові, корисливі, а також мотиви самовиправдання. Що стосується згадуваного в юридичній та юридико-психологічній літературі мотиву самовиправдання, то його, на наш погляд, взагалі не можна вважати мотивом вчинення злочину. Йдеться про механізми психологічного самозахисту, які зменшують чи зовсім знімають бар’єри морально-правового контролю при порушенні кримінально-правових заборон. Саме на цій основі відбувається самовиправдання й внутрішнє звільнення від відповідальності за вчинений злочин.

При юридико-психологічному аналізі чинного КК України можна зробити висновок, що законодавець не завжди чітко розмежовує поняття „мотиву” та „мети”, у певних випадках ототожнюючи їх (наприклад, у ст. 115 КК, де в ч. 2 пп. 6-7 визначають мотив, а п. 9 – мету; у ч. 3 ст. 431 КК, де йдеться про кримінальну відповідальність військовополоненого за дії, спрямовані на шкоду іншим військовополоненим, „з корисливих мотивів або з метою забезпечення поблажливого до себе ставлення з боку ворога”). Між тим, межа між мотивом і метою в юридичній психології досить чітка: мотив є особистісним смислом вольової активності особи, мета – передбаченням її особистісно значущого результату.

Поняття „мета” є найбільш близьким психологічним аналогом юридичного поняття „умислу” – це мисленевий образ дії, яку особа прагне чи вирішила здійснити. Але при одному й тому ж умислі вчинок може спричинятися різними мотивами, а сам мотив не визначає змісту умислу та дій, спрямованих на його досягнення. В установочних, стереотипних, звичних діях мотив і мета співпадають, в інших ситуаціях – мотив може трансформуватися в мету або ж залишатися окремим регуляторним компонентом поведінки.