Психологічні особливості переживання суб’єктом юнацької кризи

summary

У вступі обгрунтовано актуальність проблеми дослідження, визначено об‘єкт, предмет, мету, гіпотезу та завдання дослідження, визначено теоретико-методологічну основу та експериментальну базу, висвітлено наукову новизну та практичну значущість результатів, представлено їх апробацію та впровадження, наводяться дані про структуру дисертації.

У першому розділі “Проблема переживання суб'єктом кризових періодів” презентовано різноманітні наукові підходи до проблеми розвитку людини; висвітлено обмеженість процесуально-формального розгляду нормативних криз; здійснено теоретико-філософський аналіз людської екзистенції.

Аналіз літератури показав, що по відношенню до перебігу життя людини усі дослідження можна класифікувати за двома групами: теорії життєвого шля­ху та теорії психічного розвитку. Дослідники першої групи (Г.С.Абрамова, К.О.Абульханова-Славська, Б.Г.Ананьєв, Л.І.Анциферова, Л.П.Гримак, Д.О.Ле­онтьєв, О.М.Леонтьєв, Н.А.Логінова, А.Т.Москаленко, В.Ф.Сержантов, Л.В.Со­хань, Т.М.Титаренко) визначають людину як суб‘єкта власного життєвого шляху. Психологічний сенс категорії “суб‘єкт життя” розуміється як “опти­мальний спосіб здійснення життя” (К.О.Абульханова-Славська), “реалізатор внутрішніх потреб та цілей” (Л.В.Сохань), “ідеальна регулятивна координата” (Л.М.Баткін), “усвідомлюючий та реалізуючий своє буття” (А.Т.Москаленко, В.Ф.Сержантов).

На рівні конкретного індивідууму категорія “суб‘єкт життєвого шляху” передбачає “активний самостійний рух людини по життю” (Л.В.Сохань), “спрямованість на більш оптимальні сфери життя” (К.О.Абульханова-Славська), “творчу самодіяльність” (С.Л.Рубінштейн), “розкриття до меж самого себе” (П.Тейяр де Шарден), “шлях до здобуття справжньої автономії та свободи” (Т.М.Титаренко). Тобто наголошується примат самостійної активно­сті людини в житті (А.В.Апраушев) та її відповідальності (М.В.Савчин). Однак в періодизації життєвого шляху за критерієм “життєтворчість” не врахований вік до 16 років, хоча підкреслюється, що в юнацькому віці самовизначення, як реалізація “життєтворчості”, починає інтенсивно оформлюватися (Ш.Бюлер).

Період життя людини від народження до юнацького віку включно був висвітлений, здебільшого, в межах теорій психічного розвитку (А.Бандура, Л.І.Божович, Л.С.Виготський, Д.Б.Ельконін, Е.Еріксон, А.Гезелл, Ж.Піаже, Р.Сел­ман, А.Фрейд, З.Фрейд, Р.Хевігхерст, С.Холл). В них дитина постає як об‘єкт впливу певних факторів (біологічних, соціальних). Її розвиток описаний через універсальні, статистично перевірені закономірності, на перебіг яких сама дитина вплинути не може. Це або порушує примат її активності як суб‘єкта життя, або ж припускається, що на ранніх етапах життєвого шляху людина не є суб‘єктом свого життя. Цей логічний, але дещо абсурдний висновок дуже яск­раво та болісно “доводить” свою безпідставність, коли особистість у підлітко­вому віці розпочинає відстоювати своє право на самостійність, право бути автономним суб‘єктом життєтворчості (В.О.Татенко, Т.М.Титаренко).

Аналіз психологічної літератури виявив, що в дослідженнях нормативних криз в межах теорій психічного розвитку розкриваються процесуально-формальні характеристики кризи (в якій формі відбувається цей процес). Форму кризи, зокрема юнацької, визначають: конфлікт, або протиріччя між соціальними, соціально-психологічними та психологічними умовами психіч­ного розвитку, та певні поведінкові і емоційні реакції юнака на цей конфлікт – наростання в нього негативізму, максималізму, впертості. Розгортання вікової кризи у часі визначає її процесуальну характеристику. До останньої входять: вікові межі кризи та послідовне “проходження” базового протиріччя кризи за певними етапами (початок, розгор­тання та завершення). По закінченню юнацької кризи психічна організація юнака набуває нових форм  завдяки  появі новоутворень: саморефлексивного  та  світоглядного  становлення.

Однак розгортання вище означених новоутворень віку неможливе поза активності самого суб'єкта. Тому обмеженість процесуально-формального аналізу психічного розвитку юнацького віку призвело нас до необхідності виділення та подальшого визначення суб‘єктного аспекту дорослішання. Ми визначаємо цей аспект як процес активного впливу особистості на своє зростання та, зокрема, світоглядне становлення.

Здійснений нами порівняльний аналіз ненормативних (А.Г.Амбрумова, Л.І.Анциферова, Р.А.Ахмеров, Ф.Ю.Василюк, Ф.Дальто, Л.Г.Дика, С.Н.Жереб­цов, Е.Ф.Зеєр, Т.Б.Карцева, О.О.Лазебна, Н.А.Логінова, А.В.Махнач, В.В.Оче­ре­тяний, К.Роджерс, Е.Е.Симанюк, В.М.Слуцький, Н.В.Тарабріна, Т.М.Тита­ренко, І.Ялом) та нормативних криз (Г.С.Абрамова, Б.Г.Ананьєв, Л.І.Анцифе­рова, Н.А.Бахтадзе, Г.А.Вайзер, В.А.Вінс, С.М.Далакішвілі, Т.В.Кесаревська, І.Г.Малкіна-Пих, М.Д.Нікурадзе) показав, що специфікою переживання кризових періодів є актуалізація в свідомості людини смислу свого життя, смислу свого існування, оскільки основою для складання стратегії подолання криз є система смисложиттєвих орієнтирів. Відсутність цих орієнтирів стає витоком для розгортання кризи екзистенціального змісту.

 Визначення екзистенціальної кризи, як відсутність орієнтованості людини у смисложиттєвих, або – сутнісних характеристиках власного існування, було здійснено в межах екзистенціальної філософії (Н.Аббан‘яно, М.Гайдеггер, А.Камю, С.К‘єркегор, Х.Ортега-і-Гасет, Ж.П.Сартр, К.Ясперс). Екзистенціа­лісти надали суб‘єктності людини статусу найвищої цінності Всесвіту, оскільки таємниці людського існування можна осягти лише через переживання.