| summary: | У вступі обґрунтовано актуальність та необхідність розгляду обраної теми, розкрито мету та дослідницькі завдання, визначено наукову новизну і практичне значення одержаних результатів, наведено дані про апробацію результатів та структуру дисертаційної роботи.
У першому розділі „Девіантна поведінка як психолого-юридична проблема” надана характеристика девіантної поведінки як соціально-психологічний феномену та визначені індивідуально-психологічні чинники, що зумовлюють схильність до девіантної поведінки. Зазначається, що механізмом формування схильності до девіантної поведінки слід вважати взаємодію зовнішніх і внутрішніх чинників, що визначають виникнення цілей, мотивів і намірів здійснити антинормативний вчинок, сприяють йому, роблять його практично здійсненним.
Психологічні традиції вивчення девіантної поведінки складалися в основному в соціологічних школах (статистичний аналіз аномальних проявів Ж. Кетле та Е. Дюркгейма; теорія аномії Р. Мертона; теорія стигматизації Ф. Танненбаума та І. Гофмана; теорія соціальної стратифікації П. Сорокіна та ін.). Психологічні школи представлені теоріями соціальних детермінант колективної поведінки (Дж. Смелзер), деструктивного впливу соціального конфлікту на особистість (Д. Кретч, Р. Кратчфілд), фрустрації (Дж. Долард, Л. Беркович) та ін. Звичайно, що єдності у поясненні детермінант девіантної поведінки немає, і це цілком зрозуміло з огляду на надзвичайну складність самого феномену “особистість”. Але узагальнення накопиченого досвіду, на нашу думку, є необхідним для розуміння витоків девіантної поведінки працівників органів внутрішніх справ.
Існує певний зв’язок між девіантною поведінкою і властивостями особистості. Серед останніх найбільш значимими є емоційно-вольові порушення (імпульсивність, дратівливість, конфліктність тощо), дефектність ціннісно-нормативної сфери (цілі і смисл життя), що, у свою чергу, ускладнює спілкування з оточуючими та призводить до виникнення емоціогенних зон із негативною забарвленістю (Максимова Н.Ю., Малкова Т.М. та ін.). Отже, девіація як форма поведінки знаходиться в прямій залежності від комплексного особистісного утворення, що детермінує, направляє й забезпечує реалізацію девіантної поведінки (Казміренко Л.І., Максименко С.Д., Максимова Н.Ю., Рибалка В.В., Синьов В.М., Татенко В.О., Яковенко С.І. та ін.).
Узагальнення наявних у науковій літературі трактувань (Бобнєва М.І., Братусь Б.С., Крейдун Н.П., Клейберг Ю.А., Кудрявцев В.М. та ін.) дозволило запропонувати наступне визначення: девіантна поведінка – система вчинків особистості, що виходять за загальноприйняте уявлення про нормальну (нормативну) поведінку у певній сфері суспільних відносин і носить деструктивний характер; вона є наслідком викривленого процесу соціалізації і перебудови ієрархії мотивів у напрямі її спрощення та, з часом, домінування одного з них, внаслідок чого останній набуває для особи надзвичайного значення.
Зазначене положення проілюстровано в дисертаційному дослідженні на прикладі формування схильності до алкоголізації, коли відбувається порушення опосередкованості поведінки та редукція спілкування. Як наслідок - поведінка спрощується, примітивізується, зникають перспективні мотиви. Потреба в алкоголі не просто змінює ієрархію мотивів, вона створює і актуалізує нові мотиви, внаслідок чого виникає ніби інша особистість, з якісно новими потребами і мотивами та новою їх організацією. Таку схему можна розповсюдити на всі різновиди адиктивної поведінки, оскільки вона у всіх своїх різноманітних проявах в основному є засобом подолання тривожності, соціальної невизначеності і навіть самоствердження.
Отже, можна запропонувати наступний механізм формування схильності до девіантної поведінки: певні особливості особистості – вплив оточуючого середовища (змісту та умов професійної діяльності) – трансформація ієрархії мотивів – девіантний розвиток особистості – професійна деформація.
У другому розділі „Теоретико-методичні засади психологічної діагностики схильності працівників органів внутрішніх справ до девіантної поведінки” надається характеристика причин та умов девіантної поведінки працівників ОВС, визначаються основні напрями, процедура та методики її ранньої діагностики.
Негативні новоутворення особистості під впливом професійної діяльності в спеціальній науковій літературі набули визначення “професійна деформація” (Александров Ю.В., Безносов С.П., Медведєв В.С., Сливка С.С., Ткаченко Т.С. та ін.). Можна стверджувати, що девіація (девіантна поведінка) і деформація – тісно пов’язані між собою феномени: девіантна поведінка передбачає якщо не повну, то хоча б часткову, локальну деформацію особистості, але остання не зводиться тільки до девіацій, а має також інші суттєві характеристики. Дисгармонійна, а тим більше - деформована особистість стає підвищено залежною від зовнішніх обставин.
Психологічні механізми девіантної поведінки можна характеризувати як поступове формування сукупності стійких стереотипів щодо об’єкта та професійної діяльності в цілому. У подальшому стереотипізація розповсюджується на власну поведінку, коли будь-яка професійна дія починає оцінюватися як корисна для інтересів справи (тобто неправильна, але припустима). Зазначене супроводжується виникненням некритичного ставлення та своєрідною інтерпретацією власної поведінки, хворобливим реагуванням на критику, зрештою – презумпцією правильності власних дій. Це призводить до неоптимальних професійних дій і деструктивних проявів у структурі особистості.
Для визначення, які саме властивості особистості з’являються внаслідок професійної деформації та призводять до девіантної поведінки, нами було проведено експертне опитування та опитування осіб молодшого та середнього начальницького складу працівників міліції (обсяг вибірки - 597 осіб). При аналізі одержаних результатів встановлено, що найбільш розповсюдженими її проявами є: 1) ригідність, що проявляється в догматизмі, схильності до однотипних, стандартних форм і методів спілкування і діяльності; 2) агресивність щодо підлеглих, колег та інших людей (об’єктів професійної діяльності); 3) зверхність, для якої характерна завищена самооцінка, нехтування думкою інших; 4) підозрілість як упереджене ставлення до оточуючих; 5) тривожність, що проявляється у керівників у надмірному контролі за діяльністю підлеглих, а у підлеглих - у небажанні діяти самостійно, ініціативно. Взаємодія означених рис призводить до утворення нової системної якості — дезадаптованості.
Враховуючи зазначене, основна мета психодіагностичної роботи з персоналом ОВС у площині теми нашого дослідження повинна полягати у виявленні працівників, що мають девіантні тенденції особистості, схильність до девіантної поведінки ще на етапі її формування. Наша концепція психодіагностичної роботи ґрунтується на поетапному підході. На І етапі доцільно використовувати психологічний інструментарій, що дає змогу здійснювати максимально широку діагностику у межах генеральної сукупності, тобто встановлювати осіб, які за найбільш загальними параметрами можуть становити інтерес щодо потенційних проявів девіантної поведінки. Такій вимозі, безсумнівно, відповідають особистісні опитувальники. На ІІ етапі слід приділити увагу більш глибокій діагностиці, яка дала б змогу підтвердити чи спростувати схильність до девіантної поведінки у визначених раніше осіб. Враховуючи досить розповсюджену серед працівників міліції недовіру до будь-якого тестування, найбільш придатними, на нашу думку, тут є проективні методики. І, нарешті, при наявності прямої чи опосередкованої інформації про визначений вид девіантної поведінки у конкретного працівника потрібна експрес-діагностика з високим ступенем ймовірності одержаних результатів. Зазначеним вимогам відповідає поліграфне опитування, для якого нами розроблені та впроваджені в практику переліки запитань для проведення періодичних психодіагностичних обстежень працівників ОВС.
Наступним методичним питанням є відбір методик, релевантних завданням дослідження, валідних за змістом, нетривалих у часі та простих за процедурою. Такий комплекс методик повинен також відповідати наступним вимогам: виявлення негативних тенденцій на ранніх етапах їх розвитку, тобто ще до маніфестації девіантної поведінки; виявлення спектру девіантних прагнень у найбільш повному обсязі; можливість розробки на базі одержаних психодіагностичних даних відповідних психокорекційних заходів.
|
