ПРАВОВАЯ РЕАЛЬНОСТЬ КАК ПРЕДМЕТ ФИЛОСОФСКОГО ОСМЫСЛЕНИЯ

summary

У Вступі дається загальна характеристика роботи, обґрунтовується актуальність теми дослідження і характеризується стан її розробки, визначається об'єкт, предмет, мета і завдання дослідження, його методологічні основи, розкривається наукова новизна, підкреслюється практич-на значущість роботи; вказуються дані про апробацію результатів дослідження і публікації.

Перший розділ дисертації “Способи осмислення правової реальності” присвячений обґрунтуванню вибору методології осмислення правової реальності шляхом критично-порівняльного аналізу основних способів такого осмислення, або парадигм праворозуміння.

У першому підрозділі “Філософське осмислення права” закладаються концептуальні основи дослідження, розкривається зміст ключових понять. Філософське осмислення права розкривається як узагальнене вираження завдання філософії права – комплексної теоретичної дисципліни, що синтезує досягнення філософії і правознавства в дослідженні феномена права, або правової реальності, яка, досліджуючи право методом рефлексії, прагне до виявлення його граничних основ. Автор відкидає уявлення про філософію права як про виключно філософську або виключно юридичну наукову і навчальну дисципліну і наполягає на визнанні її подвійного статусу як необхідного елемента філософського і юридичного знання. Основним її питанням є фундаментальне питання всієї юриспруденції: “Що таке право?”, рішення якого здійснюється через низку пізнавально-практичних завдань: нормативного, в межах якого вирішується питання про надпозитивний смисл права (критерії справедливості) і його обгрунтування, тобто право розглядається у співвідношенні з мораллю; легітимаційного, що передбачає розв'язання питання про нормативну силу (силу, що зобов’язує) права, тобто про співвідношення права і влади, і аналітичного, яке передбачає аналіз нормативної природи і значення позитивного права. Здійснюючи рішення окреслених завдань, філософія права виконує методологічну і світоглядну функції щодо правової науки і юридичної практики.

У цьому ж підрозділі дається аналіз літератури з проблеми правової реальності, на основі якого робиться висновок про те, що правова реальність є категорією для позначення особливого відносно автономного світу права, багаторівневої системи правових феноменів, логіку яких слід враховувати в процесі перетворювальної діяльності людини. Евристична цінність правової реальності як категорії філософії права полягає в тому, що вона дозволяє акцентувати увагу не стільки на інституціональній, скільки на смисловій стороні права, не на надособистісних механізмах дії права, а на людині як суб'єкті права.

Залежно від того, що розглядається як власне реальність права, джерело правових смислів, виокремлюються відповідні типи філософсько-правової рефлексії, або способи осмислення права: а) правовий позитивізм; б) правовий об'єктивізм; в) правовий суб'єктивізм; г) правова інтерсуб’єктивність, які є відображенням різних “зрізів”, сторін правової реальності, їх суперечливої взаємодії. Спираючись на власні пізнавальні можливості і відповідний образ правової реальності, кожна з цих методологічних парадигм пропонує певний спосіб обґрунтування права, що має свої переваги і недоліки.

У другому підрозділі “Правовий позитивізм як редукція до юридичної реальності” дається аналіз правового позитивізму як такого способу осмислення права, що робить акцент на моменті штучності, раціональності, формальної логічності права. Відмовляючись від пошуку граничних основ права, перспективи справедливості, він зосереджується на емпіричних виявах права (фактах), подаючи його як сукупність норм і інститутів. Цей підхід є теоретичним обґрунтуванням догматичного методу юриспруденції, характерного для галузевих юридичних дисциплін, що орієнтуються на практику. Орієнтація на практику і стимулювання законослухняної поведінки робить його привабливим. Однак акцентування уваги лише на правовій формі і неуважність до соціальних умов і суб'єкта робить його вразливим для критики. В межах позитивізму не ставиться питання про позаюридичні основи права і таким чином абсолютизується роль держави щодо права.

Основні етапи розвитку позитивістського праворозуміння представлені іменами Дж. Остіна, Г. Кельзена, Х. Харта. Дається докладний аналіз концепції Х. Харта на основі виділення ряду опозицій, що розкривають природу права: а) внутрішня і зовнішня точка зору; б) первинні і вторинні правила; в) рефлексивна і нерефлексивна позиція відносно правил; г) лінгвістична визначеність і невизначеність; д) формальна і змістова справедливість; е) мінімум і максимум в праві. Цей аналіз дозволив зробити висновок про правовий позитивізм як про “мінімалістичну концепцію права”, яка прагне обмежити завдання права забезпеченням виживання та безпеки людей і розрізнює питання “що є право?”, “яким воно повинно бути?” і “чи повинні ми йому підкорятися?”, на протилежність концепції природного права, що є “максималістичною концепцією”, тобто включає в зміст права моральні аспекти і орієнтується на цінності свободи і гідного життя.

У третьому підрозділі “Правовий об'єктивізм (соціоцентристський підхід до права)” зазначається, що момент об'єктивної, і передусім – соціальної обумовленості права, подання його як частини реальності, що не залежить від людини, відображений у соціально-об’єктивістських концепціях права. Тут робиться акцент на зв'язку права з життям, яке слід розуміти як сукупність фактичних соціальних відносин. Саме в цих відносинах вбачаються граничні основи права, тобто
сутність права за типом причинної залежності висновується з тих суспільних відносин, що перебувають поза ним, – економічних, соціальних, політичних. Особливий інтерес до цього способу осмислення права обумовлений тим, що його найтиповішою формою є марксизм, відповід-но до соціоцентристської позиції якого право виводиться з наявних соціально-економічних відносин власності, які визначають соціально-політичні відносини між класами і, відповідно, класову сутність держави і права. У модифікованому вигляді соціально-об’єктивістський підхід зберігає свій вплив у пострадянському правознавстві. Привабливість цього підходу пояснюється можливістю враховувати існуючі умови у формуванні правопорядку. Водночас слід мати на увазі, що внаслідок тенденції розчинення суб'єкта (особистості) в суспільних відносинах даний підхід не може розкрити власної специфіки права і не дає критерію для оцінки справедливості правопорядку (необхідне не обов'язково є належним), не в змозі задовільно обґрунтувати нормативну силу права. Проте він не може бути повністю відкинутий, оскільки право завжди залишатиметься соціальним явищем, а отже, соціологічний підхід до права зберігатиме своє значення.

У четвертому підрозділі “Класичні концепції природного права: переваги суб’єктивізму” акцентується увага на тому, що в класичних теоріях природного права, які являють собою філософсько-етичний підхід до права, наголошується на ціннісно-ідеальній реальності права. В цих концепціях виражається непереборне прагнення людини до ідеалу справедливості. Вони “вихоплюють” такий аспект правової реальності, який не може бути доступним юридичному і соціологічному пізнанню права. Власна суть права, його найглибше джерело вбачається в ідеї права, що являє собою систему апріорних принципів справедливості, які виступають основою і критичною інстанцією для діючого позитивного права. Залежно від розуміння природи надпозитивної інстанції виокремлюються різні види концепцій природного права: а) космологічні (Платон, Арістотель, Ф. Аквінський), раціоналістичні (С. Пуфендорф,
Х. Вольф, Р. Штаммлер), антропологічні (Г. Гроцій, Т. Гоббс,
Ж.-Ж. Руссо); б) старе природне право (обґрунтування вічності існуючого державно-правового порядку) і нове природне право (обґрунтування державно-правового ідеалу, заснованого на правах людини); в) натуралістичні концепції, в яких природне право трактувалося як таке, що існує до позитивного права подібно до закону природи (Дж. Локк), деон-тологічні – в яких природне право трактувалося як таке, що існує над позитивним правом як моральний ідеал (І. Кант) і логоцентричні – в яких природне право трактувалося як таке, що існує в самому позитивному праві як його розумне ядро (Г. Гегель).

Способом обґрунтування природного права, адекватним його гуманістичному смислу, є суб'єктивізм, суть якого полягає в пошуках граничних основ права в ідеї права, що відкривається у свідомості суб'єкта. Найрозвиненішою формою природно-правового підходу в його критично-субъективістській інтерпретації є вчення Канта про автономного морального суб'єкта, який має здатність до самообмеження на основі співвіднесення своїх уявлень про права і обов'язки з уявленнями людства в цілому. Цей підхід вимагає постулювання єдиних для всіх прав людини, що обмежують законодавче свавілля держави. У такий спосіб визна-
чається критерій справедливості і обґрунтовується нормативний характер права, похідний від ідеї права. Проте в межах цього підходу важко враховувати існуючі суспільні умови.

П'ятий підрозділ “Некласичні концепції природного права: парадигма інтерсуб’єктивності” присвячений аналізу світоглядно-методологічних основ сучасних концепцій природного права.

Зазначається, що в культурно-історичних умовах ХХ століття виникає потреба в нових інтерпретаціях смислової сторони права і нових способах його обґрунтування. Тенденція подальшої гуманізації та персоналізації права знаходить вираження в інтерсуб’єктивності як принципі обґрунтування права. Пошуки його граничних основ відбуваються в реальності взаємодії суб'єктів як основ антропологічних і комунікативних. При цьому, не заперечуючи самостійної цінності підходів, заснованих на класичній раціоналістичній моделі права, певною мірою
вдається подолати однобічність кожного з них шляхом відмови від зіставлення природного і позитивного права, ідеї права і об'єктивних умов її реалізації. Це є точкою зору на право “зсередини” як на спосіб людського буття, заснований на співіснуванні з іншими. Вона є продовженням лінії природного права в сучасних культурно-історичних умовах.

Основні форми інтерсуб’єктивного трактування природи права становлять: правовий екзистенціалізм, або екзистенціальна феноменологія (М. Мюллер, Е. Фехнер, В. Майхофер), правова герменевтика
(А. Кауфман, П. Рікер) і комунікативно-дискурсивна філософія права (К.-О. Апель, Ю. Габермас). Як показав досвід післявоєнних трансформацій у Західній Європі, найбільші можливості обґрунтування права в умовах докорінного реформування правової системи мають екзистенціально-феноменологічні концепції права, які являють собою варіант правової антропології. Обґрунтування права в межах цієї концепції здійснюється шляхом апеляції до справедливості як форми людського співіснування, критерій якої вбачається в екзистенції як вільній самореалізації людини, що вимагає справжнього права. Нормативна сила права ви-
знається такою мірою, якою в ньому втілена справедливість, що виражає мінімальні вимоги любові людини до іншої людини як визнання її прав. Значення ж позитивного права вбачається в захисті справжнього людського співіснування, яке неможливе без взаємного визнання суб’єктивності іншого. Момент міжсуб’єктної взаємодії зберігається як основа в герменевтичних і комунікативно-дискурсивних підходах до права, які обґрунтовують адекватну інтерпретацію функціонування права в умовах розвинутої демократії та зіткнення цінностей різних культур у сучасному світі.

Слід підкреслити, що осмисленню права в парадигмі інтерсуб’єктивності, що прагне подолати обмеженість інших моделей праворозуміння і їхню ізольованість одна від одної, властиві не тільки переваги, але і недоліки, певна обмеженість. Так, йдучи від “договірних” концепцій права, за основний елемент правової реальності інтерсуб’єктивний підхід бере правовідносини. Однак правова особа (суб'єкт) з правовідносин безпосередньо не викристалізовується. Якщо не постулюються права людини, тобто ідея права, то всі правовідносини будуть фрагментарними. Тож в осмисленні правової реальності, залежно від теоретичного і практичного завдання, кожний з підходів може бути застосований відповідно до принципу доповнювальності при одночасному визнанні пріоритетності позиції інтерсуб’єктивності, яка виражає особливості сучасної філософсько-правової рефлексії і зберігає гуманістичне значення природно-правового мислення.

Другий розділ “Осмислення права в соціокультурному контексті” присвячений розкриттю соціокультурних передумов концепції правової реальності. На основі виявлення домінуючої установки правосвідомості аналізується досвід поєднання універсальних правових цінностей з цінностями національної культури у творчості провідних представ-ників дореволюційної української і російської філософсько-правової думки і його вплив на вибір методологічних пріоритетів у сучасному правопізнанні.

У першому підрозділі “Універсально-цивілізаційне і культурно-специфічне в осмисленні права” звертається увага на особливу значущість у процесі демократичного реформування правової системи знаходження оптимального співвідношення універсально-цивілізацій-них і культурно-специфічних моментів у правосвідомості, оскільки правова система, що реформується, повинна, з одного боку, засновуватися на універсальних правових принципах, а з другого – орієнтуватися на певну культурно-правову традицію. Відкидаючи крайнощі надмірної універсалізації і партикуляризації ідеї права, розв'язання проблеми автор вбачає в одночасному визнанні ідеї права універсальною ціннісною
основою сучасної цивілізації і специфічних для кожної культури способів її виправдання, які детермінуються особливостями національного характеру і національного світогляду.

Близькість національних культур і, відповідно, правових традицій, а також спільність сучасних трансформаційних завдань зумовлюють можливість і необхідність паралельного аналізу українського і російського національних характерів і виявлення міри їх сумісності з універсальною ідеєю права. Робиться висновок про те, що відмінні риси як російського національного характеру (етичний максималізм, прагнення до абсолютного втілення ідеалу, недовіра до формального аспекту культури), так і українського (емоціоналізм, індивідуалізм і прагнення до свободи, рухливість), хоч і створюють певні ускладнення в процесі формування національної правосвідомості, однак не є непереборною перешкодою для визнання і виправдання універсального змісту ідеї права. Вони зумовлюють специфічний мотив виправдання права – екзистенційний мотив творчої самореалізації особистості. Формування цього ідеалу пов'язане також із загальною світоглядною гуманістичною тенденцією, що бере свій початок у релігійно-романтичній “філософії серця”.

У другому підрозділі “Світоглядно-методологічні основи української філософії права” аналізуються філософсько-правові ідеї українських мислителів, що дозволяють реконструювати ідеальну модель правосвідомості українського народу в єдності загальнолюдських і специфічно національних рис. При цьому відмічається багатоплановість вияву екзистенційно-романтичної лінії виправдання права в українській філософії права. У символічно-онтологічній концепції права Г.С. Сковороди ця тенденція знаходить свій вияв в ідеї “сродності”, що виражає справедливу міру реалізації людських здібностей, а також в акценті на внутрішній духовній сутності права та ідеї тотожності смислу юридичних законів вимогам біблійних заповідей, які, у свою чергу, як феномени символічного світу, потребують герменевтичної інтерпретації; у творчості Т.Г. Шевченка вона виявляється в пошуках духу “праведного закону”, що гарантує вільний розвиток особистості; в антропологічно зорієн-тованій морально-правовій філософії П.Д. Юркевича – в ідеї внутрішньої основи моральних і правових норм, у вимозі співвіднесення нормативних розпоряджень з природою “живої” людини, у відстоюванні ідеї гідності людини і запереченні поглинання інтересів індивідуума інтересами тієї чи іншої соціальної спільноти; у політичних творах М.П. Драгоманова – в ідеї суспільства як асоціації гармонійних особистостей, організованого на засадах федералізму, а також в ідеї невід'ємних прав людини.

Особлива увага приділена аналізу ідей Б.О. Кістяківського – найпомітнішої постаті в українській філософії права. Характерні для української культурно-правової традиції мотиви знаходять у нього вираження у сфері методології права – в обґрунтуванні і реалізації принципу методологічного плюралізму, що забезпечує визнання різних способів праворозуміння як взаємодоповнюючих, і формулюванні ідеї синтезу
різних концепцій на основі соціокультурного підходу; у вченні про соціальну правову державу – в обґрунтуванні і юридичній розробці права на гідне існування як вимоги рівних можливостей для реалізації здібностей всіх; у вченні про правосвідомість – у висновку про своєрідне заломлення у свідомості кожного народу правових ідей, а також у пропозиції ідеалу правової особистості, котра вільна і соціально дисциплінована правом, як антитези вітчизняному правовому нігілізму. Внаслідок особливої культурної обумовленості ці ідеї продовжують перебувати в центрі сучасного вітчизняного філософсько-правового дискурсу.

У третьому підрозділі “Світоглядно-методологічний потенціал російської філософії права кінця ХІХ – початку ХХ століть” досліджується гуманістична тенденція в дореволюційній російській філософії права, в межах якої зроблена спроба оптимального поєднання універсальних і національних моментів в розумінні ідеї права.

Ціннісно-світоглядний зміст цієї тенденції розкривається через низку ознак філософсько-правового дискурсу, зумовлених соціокультур-ною ситуацією кінця ХІХ – початку ХХ століть: визнання права на індивідуальну своєрідність і права на рівність можливостей для особистісної самореалізації, відродження природного права, прагнення до подолання правового нігілізму, осмислення права в релігійно-етичному контексті, відмова від утопії повного здійснення соціального ідеалу, інтерпретація принципу любові (серця) як духовної основи правового життя, що
інтегрально виражаються як боротьба за гуманістичний смисл права.

В аналізі ідей представників цієї тенденції наголошується на різних формах втілення мотиву творчої реалізації особистості як основного принципу виправдання права: у виправданні права як необхідному рівні в Боголюдинному процесі, в ідеї єдності і взаємодоповнювальності моралі і права, а також в релігійно-метафізичному обґрунтуванні права на гідне існування (В.С. Соловйов); в етичному обґрунтуванні ідеалу “віль-ного універсалізму особистості” і політико-правовому трактуванні права на гідне існування (П.І. Новгородцев); у феноменологічній концепції права як імперативно-атрибутивному стані свідомості (Л.І. Петражицький); в ейдологічно-феноменологічній концепції правової структури, основоположним елементом якої виступав правовий суб'єкт, а визнання як характерний для права спосіб ставлення до цінностей обгрунтовувалося християнською ідеєю любові (М.М. Алексєєв); в екзистенціальній концепції правосвідомості, що засновується на “серцевому спогляданні” і трактуванні аксіом правосвідомості як законів людського співіснування (І.О. Ільїн); в ідеї особистості, або “самості”, як критерію легітим-
ності права (Б.П. Вишеславцев) та ін.

На основі здійсненого аналізу зроблений висновок про домінуючу роль релігійно-антропологічних (екзистенціальних) і феноменологічних методів обґрунтування правових ідеалів у межах гуманістичної лінії дореволюційної вітчизняної філософії права і соціокультурну обумовленість характерної для неї тенденції визнання права на гідне існування провідною світоглядною установкою на забезпечення рівних умов для творчої самореалізації особистості. Це дає підстави для соціокультурного обґрунтування сучасного конституційного ідеалу соціальної правової держави.

Третій розділ “Правова реальність як світ права (онтологічні проблеми)” присвячений аналізу правової реальності з позицій правової онтології, – розділу філософії права, що досліджує особливості сфери буття права, акцентуючи увагу на онтологічній природі і структурі правової реальності.

У першому підрозділі “Право як особлива реальність” досліджується онтологічна природа права, з'ясовується питання про те, до якого типу реальності воно належить.

Проблема онтологічної природи права, тобто питання про специфіку правового буття, вирішується завдяки формулюванню концепції правової реальності як ідеальної моделі світу права, що служить найваж-ливішим засобом орієнтації людини в цьому світі. Розрізнюючи широке (вся сукупність правових феноменів) і вузьке (базисний правовий феномен) значення поняття “правова реальність”, автор пропонує інтегральне бачення правової реальності як світу права, який конструюється з правових феноменів, впорядкованих залежно від відношення до базисного феномена як певної “першореальності” (власної реальності) права.

Онтологічну основу права становить міжсуб’єктна взаємодія, але не як певна субстанціальна реальність, а як його ідеально-смисловий аспект. Він виявляє себе тоді, коли спільне існування людей загрожує
обернутися свавіллям, а тому містить момент належності для обмеження свавілля. Тому правова онтологія виявляється онтологією інтерсуб’єктивності, а “першореальністю” права виступає ідея (смисл) права, що полягає у взаємному визнанні суб’єктів як певному способі їх співіснування. Структурними елементами світу права є не соціальні факти, а смисли, що відрізняє онтологічний статус правової реальності від онтологічного статусу емпіричної соціальної реальності і він при цьому є аналогічним реальності логічних і математичних істин, або “третьому світу” К. Поппера.

Нарівні з мораллю право належить до деонтологічної реальності, або світу належного, мінімальною умовою можливості якого є визнання свободи волі і принципової можливості оцінки людської поведінки з
точки зору певного критерію. Водночас правова реальність відрізняється від моральної реальності за онтологічним статусом наявністю предметної форми втілення. Дійсність права знаходить свій вияв у дії людини на основі внутрішньої значущості і авторитету, а тому спирається на процедуру легітимації, що виражає обґрунтованість, виправданість і визнання цих вимог.

Особливістю правової реальності є внутрішнє напруження між належним і сущим, що виявляється у двох аспектах: у зовнішньому – співвідношенні фактичної поведінки і права як вираження ідеї належного і внутрішньому – співвідношенні позитивного права (того, що є) і ідеї права (того, що повинно бути).

У другому підрозділі “Статичний аспект структури правової реальності: природне і позитивне право” розкривається онтологічна структура правової реальності, дається відповідь на питання про складові права і їх співвідношення.

Як соціально-культурний феномен (витвір людини) право являє собою єдність двох основних моментів: смислового і предметно-інституціонального (внутрішнього і зовнішнього), що відповідає традиційному поділу на природне і позитивне право, суперечлива єдність яких і становить структуру правової реальності в статичному аспекті. Правовий позитивізм і класичні концепції природного права однобічно-моністично трактують природу правової реальності.

Правовий позитивізм, вважаючи позитивність вирішальною ознакою права, зводить сутність права до його існування і заради безпеки прагне звільнитися від духовного змісту права, пов'язаного зі свободою. Він вважає, що для природи права байдуже, який зміст позитивується. Класичні концепції природного права переносять акцент з існування права на його сутність, але трактують її як трансцендентальну реальність, зміст якої абсолютно правильний і легітимний для всіх людей.

Характерна в цілому для вітчизняної юриспруденції, і для сучасного її етапу особливо, тенденція до синтезу різних позицій знайшла своє вираження в обґрунтуванні дуалістичної концепції структури правової реальності, в межах якої природне право (смисловий рівень) і позитивне право (предметно-інституціональний рівень) співвідносяться як сутність і існування права. Дійсність права, його справжня реальність являє собою єдність і доповнювальність природно-правової справедливості і позитивності, оскільки без справедливості право не виявляє власної сутності, а без позитивної об’єктивації воно не має можливості взаємодіяти з емпіричною реальністю людської практики.

У третьому підрозділі “Динамічний аспект структури правової реальності: ідея права, закон, правове життя” аналізується елемен-тарний правовий цикл, що виражає момент становлення права, напо-внення його дедалі більшим конкретним змістом.

Як складна багаторівнева система право являє собою не статичний набір елементів, а динамічний процес власного становлення. Джерелом саморозвитку виступають суперечливі взаємодії його сторін, що знаходять відображення в полярності і доповнювальності різних підходів до права. Відносно автономними рівнями правової реальності (формами буття права) є: а) світ ідей (ідея права); б) світ знакових форм (правові норми і закони); в) світ соціальних взаємодій (правове життя). Вони є рівнями становлення права від абстрактних до конкретних визначень.

Логічно вихідний компонент правової реальності, що містить мас-штаб істинності права, становить ідея права. Будучи абстрактно-загальним визначенням права, вона містить допозитивний масштаб для законодавчих і судових рішень. Як універсальний ідеально-смисловий аспект будь-якої правової системи ідея права феноменологічно структурується на суб’єктний, аксіологічний і деонтологічний компоненти. Їй притаманна потенційна дійсність, оскільки вона виражає певну належність. Водночас ідея права задає нормативну силу діючому праву. Сама ж вона набуває значущості завдяки операції логічного визнання права, або його обґрунтування.

Позитивне право як система санкціонованих державою норм являє собою конкретно-загальні визначення, реалізацію ідеї права. Як форма емпіричного буття, воно має історичній характер, йому властиві вимоги осмислення закону для всіх випадків і урахування соціальних інтересів, що вказує на його зв'язок з життям. Засобом переходу від недіючої ідеї права до діючого права виступає процес правотворчості, феноменологічний смисл якого полягає в поєднанні ідеї права (принципів справедливості) з конкретними соціальними умовами, що виражаються через категорії потреби і інтересу. Складне суперечливе поєднання справедливості і доцільності становить суттєву особливість позитивного права.

Світ соціальної взаємодії є найбільш конкретним рівнем буття права. Моментом переходу від законів до матеріально-конкретних визначень виступає процес правореалізації, а основним елементом цього процесу – суб'єкт у його взаємодії з іншими суб'єктами. Умовою переходу до буття права у вірних рішеннях і діях людей виступають такі чинники, як психічне визнання норми, примушення і влада. Вищою формою буття права є судові рішення, в яких акумулюється весь досвід осмислення права. Судові рішення є свого роду підвищенням кваліфікації (правової культури) всіх суб’єктів права. Отже, правосуддя об'єднує зусилля всіх гілок влади навколо завдання утвердження права.

Четвертий розділ “Право як спосіб людського буття (антропологічні основи права)” присвячений аналізу філософії права як правовій антропології, що досліджує взаємозв'язок людини і права, виявляє антропологічні основи права і здійснює пошук відповіді на питання, що таке правова людина.

У першому підрозділі “Предмет і методологічні передумови правової антропології” аналізується предметна сфера і методологічні основи правової антропології, з позиції якої обґрунтовується право як нормативна система.

Фундаментом сучасної правової філософії є філософська антропологія як філософське знання про людину, його природу і форми існування. Наявність антропологічних критеріїв правомірності зумовлює виокремлення правової антропології як центрального розділу правової філософії. Можливість правової антропології зумовлена тим, що в структурі людського буття можуть бути вирізнені моменти, які в зовнішньому вираженні дають правові відносини, а в самому праві – такі моменти, без яких спільне людське співіснування було б неможливим. Вона є вченням про право як спосіб людського буття.

Правова антропологія тісно пов'язана з правовою онтологією, однак правова онтологія розкриває особливості буття права і структуру правової реальності, а правова антропологія вказує на основи права в людському бутті, її завданням є обґрунтування правової онтології, – і в цьому полягає різниця між ними. Правова антропологія являє собою такий підхід до права з позицій вчення про природу людини, який долає однобічність класичних концепцій природного права і виступає світоглядно-методологічною основою правової реформи в її спрямованості на гуманізацію права.

Найважливішою проблемою правової антропології є встановлення антропологічних передумов правової теорії. Існує кореляція між “образом людини” і “образом права”, суть якої полягає в тому, що будь-яке праворозуміння спирається на відповідну концепцію природи (сутності) людини. У класичній філософії права концепції людини як егоїстичного індивіда відповідала концепція права, в межах якої власне правова реальність підмінялась реальністю державних розпоряджень (Т. Гоббс), а концепція автономного морального індивіда обґрунтовувала уявлення про право як самостійну реальність і задавала критерій правомірності рішень влади, що полягав у визнанні за кожним індивідом його права на власну позицію (І. Кант).

У центрі сучасних уявлень про природу людини є ідея людини як незавершеної, а отже, відкритої світу істоти, що підноситься над існуючими обставинами. Вираженням такої відкритості виступає свобода як стан безперервного витвору людиною самої себе і відповідний образ права як безперервного становлення на основі людського зусилля. Природа людини являє собою не абсолютну, а культурну константу, тобто її розуміння залежить від ціннісних переваг, як це має місце в сучасних уявленнях про права людини, що засновуються на терпимості до виявів людської своєрідності. Людина як істота вільна співвідносить свої дії з ідеальними зразками, прагнучи їх здійснити в процесі своєї діяльності.

 Обґрунтування права як особливого нормативного порядку, виходячи з уявлень про природу людини, полягає у вияві того, завдяки чому співіснування людей потребує права. Таке обґрунтування спирається на принцип інтерсуб’єктивності і поєднує в собі антропологічні і етичні моменти, що дозволяє позбутися як надмірної описовості, так і чистої належності. Свобода як універсальна здатність людини і пов'язана з нею здатність до рефлексії робить право і можливим, і дійсним. Подвійність людини, її прагнення до досконалості і реальна недосконалість є основою такої можливості і дійсності, бо коли б людина була істотою виключно духовною, то право їй було б непотрібним, а коли б істотою виключно матеріальною – то воно стало б неможливим.

У другому підрозділі “Філософсько-антропологічне обґрунтування прав людини” з позицій правової антропології дається ком-плексний аналіз феномена прав людини як виразу особливої якості правопорядку, що включає три моменти: а) опис феномена прав людини як такого (аналітичне завдання); б) з'ясування статусу інституту прав людини в сучасному суспільстві (легітимаційне завдання); в) обґрунтування ідеї прав людини (нормативне завдання).

Права людини є одним з видів прав взагалі. Феномени прав і обов'язків є модусами права, безпосереднім виявом ідеї (смислу) права, а отже, і особливостей людського існування: феномен прав – такої модальності людського буття, як “свобода”, а феномен обов'язків – як “належність”. Права і обов'язки перебувають у відношенні доповнювальності при нормативному пріоритеті модусу “правомочність”, причому свобода виражає зміст правової належності як форми.

За своїм смислом права людини – це такі суб'єктивні права, на володіння якими може претендувати кожна людина незалежно від обставин. Вони перебувають у центрі політичного проекту сучасності (проекту модерна). Являючи собою моральні критерії, що ними повинен керуватися правопорядок, права людини охоплюють простір, який забезпечує кожній людині умови її  самореалізації, простір її особистісної автономії. Традиційне їх найменування як “природжених”, “священних” і “невідчужуваних” виражає їх самоцінність і безумовну значущість. За своїм статусом права людини являють собою незалежні стандарти для критики законів та інших політико-правових інститутів, тобто критерії легітимації, з одного боку, і умови можливості співіснування різних культур у межах світової спільноти – з другого. Як основні легітимаційні принципи сучасної цивілізації вони перебувають у нерозривній єдності з суверенітетом народу. Виражаючи особисту і громадянську автономію, вони взаємодоповнюються, при цьому нормативний пріоритет належить правам людини.

Проблема обґрунтування прав людини є особливо актуальною в постсоціалістичному соціокультурному просторі, оскільки повага до них ще не стала домінуючою у свідомості людей. Методологічними передумовами такого обґрунтування виступає інтерсуб’єктивна правова антропологія, яка прагне компенсувати однобічність як метафізично-телеологічного, так і деонтологічного розуміння людини та її прав. Така антропологія є “мінімальною”, тому що орієнтується не на максимальні форми людського існування, не на те, чим людина повинна бути, а на те, чим вона не повинна бути ні за яких обставин, тобто на мінімальні умови того, що людині треба, щоб бути людиною, того, від чого вона не може відмовитися ні за яких обставин. Це – універсальні умови людського існування, принципами реалізації яких є права людини. Тож основний принцип обґрунтування її прав полягає в тому, що людина, щоб залишатися людиною, повинна мати право на збереження самої себе, влас-ної екзистенції. Початковим антропологічним фактом такого обґрунтування виступає подвійність людини відносно інших людей: як соціально-позитивна істота вона живе “для інших”, тобто виявляє свою кооперативну природу, як соціально-негативна істота, вона живе “для себе” і протистоїть іншим, тобто виявляє свою конфліктну природу, несе загрозу для інших. Внаслідок обопільності відносин це обертається для людини перспективою бути як потенційним злочинцем, так і потенційною жертвою. Етичний аспект антропологічного обґрунтування прав людини пов'язаний з визначенням критерію вибору перспективи, яким є фундаментальний інтерес людини в збереженні свого Я, що виражається у відмові від насильства. Відмова від насильства відносно іншого означає визнання за ним права на універсальні умови людського існування, передусім, на життя, власність і свободу.

У підрозділі третьому “Суб'єкт права у філософсько-антропо-логічному вимірі” здійснені пошуки відповіді на питання правової антропології: хто може бути суб'єктом права, тобто завдяки яким його здіб-ностям ми можемо ідентифікувати правову людину як суб'єкта права.

Правовий суб'єкт розглядається як носій якості правового і головний елемент правової реальності. З позицій феноменолого-герменевтичної концепції, правовий суб'єкт як єдність трансцендентального і емпіричного, сутності та існування здатний бути носієм ціннісно-значущих актів визнання. Здатність до визнання корелює з сутнісною рисою людини – відкритістю світу і є власне правовою здатністю, яка робить право можливим.

 Визнання як категорія, що конституює правосвідомість, корелює з категорією моральної свідомості “повага”, є “згорнутою” формою справедливості і разом з категорією відповідальності виражає смисл права, при цьому завдяки здатності поставити в обов’язок конституюється суб'єкт обов'язку, а завдяки здатності до визнання – суб'єкт прав, вільний і автономний суб'єкт.

Соціально-антропологічною формою буття правового суб'єкта є особистість, характерною рисою якої є прагнення до власної незалежності і повага до чужої незалежності. Право не може розвиватися без особистісно розвинених людей, і воно орієнтується на образ людини як особистості.

Структура правового суб'єкта являє собою єдність внутрішнього і зовнішнього планів, сутності й існування. На зовнішньому рівні – це особа, носій прав і обов'язків, на внутрішньому – носій правосвідомості. Внутрішній план являє собою єдність індивідуальності (“внутрішнього Я”) і персональності (“орієнтації на Іншого”). Основним моментом структури правового суб'єкта є персона, тобто те, як особистість представлена іншими людьми. Право породжується відносинами персон. Для досягнення розуміння у сфері права необхідний дискурс, темою якого було б істинне право, а основою і критерієм – особистість.

Розділ п'ятий “Ціннісно-смислові основи права” подає правову філософію як феноменологію і аксіологію права, в ньому розкриваються ціннісно-смислові основи права і природа справедливості як основної правової цінності, здійснюється аналіз правового суспільства як ідеалу в умовах посттоталітарних трансформацій.

У першому підрозділі “Феноменологія правосвідомості: правові смисли” аналізується феномен правосвідомості як суб'єктивна основа права, вираження смислового аспекту правової реальності.

Безпосереднім джерелом правопорядку і всіх правових явищ, чинником, що підтримує життя права, є правосвідомість, тому філософія права в одному зі своїх вимірів постає як теорія правосвідомості. Пропонується розрізнювати поняття правосвідомості у точному значенні – як орієнтацію на ідеал правової держави, і в широкому значенні – як систему уявлень про право.

Інтегральним вираженням правосвідомості є співвіднесеність людської суб'єктивності зі смислом права – основою як для оцінки діючого права, так і для мотивування правомірної поведінки. Конкретними його виявами виступають правові смисли (правові ейдоси) як внутрішній зміст правових феноменів, те, що робить їх власне правовими. Смис-ли інтерсуб’єктивні і виступають основою взаєморозуміння між людьми. Спираючись на трансцендентально-феноменологічну концепцію права Е.Ю. Соловйова, автор робить узагальнення щодо природи правосвідомості, зіставляючи її з моральною свідомістю і систематизуючи правові смисли.

Для правосвідомості і моральної свідомості властивий єдиний смисловий центр. Це – поняття автономії і категорична обов’язковість їх вимог. Різниця між ними полягає в тому, що моральна свідомість орієнтується на безпосередні відносини між людьми (між ближніми), а правосвідомість – на відносини, які опосередковані інститутами (між далекими), при цьому смислова спрямованість моральної свідомості виражається як антиутилітарність, а правової – як антиавторитарність. Правосвідомість діаметрально протилежна ідеології патерналізму, їх різнять: моральна і правова регламентація влади, неповнолітній гетерономний суб'єкт владних розпоряджень і зрілий автономний суб'єкт права, жаліслива людяність (милість) і людяність початкового довір'я (справедливість).

Справжньою реальністю права є не так жорсткий механізм владного примушування, як тонка мережа особливих ментальних станів – правових смислів. Основоположними установками правосвідомості виступають обов'язок поважати чуже право (фундаментальний обов’язок) і обов'язок відстоювати власне (додатковий обов’язок). Результатом додержання цих принципів служить утвердження у стосунках між людьми сумлінності, чесності і точності при виконанні зобов'язань, в способі мислення – правової установки, яка виражається: в ставленні до інших – у приматі справедливості над співчуттям, у ставленні до себе – в ідеї правомочності, або в прагненні до незалежного досягнення успіху і благополуччя. Метафізичною умовою можливості права і обґрунтуванням внутрішньої незалежності (автономії) виступає установка заперечення рабства і визнання свободи вищою цінністю. Додержання цих установок правосвідомості веде до затвердження стійкої системи правової поведінки (правового етосу).

У другому підрозділі “Справедливість як основна правова цінність” розкривається аксіологічний аспект правової реальності, особлива увага надається феномену справедливості в його універсальних і прикладних виявах.

Зовнішня експлікація правових смислів задає правові цінності, які виступають інтерсуб’єктивними умовами можливості права. Виражаючи те, що значуще для людини, вони є атрибутами права, основою правових норм, прав і обов'язків як їх об'єкт. Цінність виражає ідею досконалості, якій властива реальна досяжність. Особистість і суспільство, свобода і рівність, воля і інтерес є правовими цінностями в їх взаємній співвіднесеності. Основна правова цінність – справедливість, що конституюється взаємним визнанням суб'єктів. Вона виступає особливим механізмом, який підтримує міру рівноваги правових цінностей і визначає момент домінування при конфліктному зіткненні цих цінностей на користь цінності самостійного розвитку, реалізації здібностей людини.

Справедливість як форма людського співіснування виражає вимогу “мінімуму любові”, або неупередженості. Утвердження власної свободи і визнання свободи інших становлять смисл справедливості як критерію оцінки і критики поведінки людей і існуючих політико-правових інститутів. Універсальний момент справедливості в сучасних умовах виражається у визнанні прав людини.

У структурі феномена справедливості виокремлюються такі виміри, як персональна (суб'єктивна) і інституціональна (об'єктивна), розподільча (за принципом “кожному своє”) і зрівняльна (за принципом
“кожному рівну частину”), формальна (що вимагає оцінювати кожен випадок, виходячи з однієї і тієї ж позиції) і змістовна (що встановлює критерій подібності і неоднаковості) справедливість, що перебувають у відносинах взаємодоповнювальності. Серед сучасних концепцій справедливості найбільш значущими є концепції “справедливості як чесності” (Дж. Роулз), “теорії вимог” (Р. Нозік) і “справедливості як обміну”
(О. Гьоффе). Однак теорія справедливості, що враховує як досягнення сучасної західної думки, так і вимоги культурно-антропологічного критерію забезпечення найкращих умов для самореалізації особистості, ще чекає своєї розробки.

Прикладний аспект теорії справедливості представлений співвідношенням справедливості і ефективності в оцінці функціонування політико-правових інститутів, що виступають як орієнтація на цінності і орієнтація на цілі і засоби. Між вимогами справедливості і ефективності права існують як відносна незалежність і суперечності, так і єдність і доповнювальність (за пріоритету справедливості). Це означає, що кінцевою метою діяльності політико-правових інститутів є забезпечення їх справедливості, а ефективність їх функціонування являє собою засіб для реалізації такої мети. Будь-якій великій соціальній реформі повинні передувати заходи, що забезпечують правову справедливість як умову її успіху, бо тільки тоді вона може зустріти схвалення і підтримку громадян.

Як юридична конкретизація філософсько-правового питання про співвідношення універсального і культурно-специфічного в змісті справедливості постає питання про співвідношення міжнародного і національного права. На пріоритеті міжнародного права наполягає універсалістсько-ліберальна етика справедливості, що наголошує на пріоритеті прав для всіх над благом для партикулярного співтовариства, а на пріоритеті національного права – комунітаристська етноетика, що відстоює пріоритетну цінність партикулярної культурної традиції. Як відношення формальної доповнювальності при пріоритеті універсального над партикулярним це питання вирішується сучасною комунікативно-дискурсивною філософією, що трактує права людини (принципи справедливості) як умову співіснування і співробітництва різних культур у сучасному світі. Дається порівняльний аналіз Конституції України і Конституції Російської Федерації в аспекті виявлення співвідношення ліберальних і етноцентричних моментів у правовій доктрині України.

У третьому підрозділі “Правове суспільство як ідеал (регулятивна ідея) в умовах посттоталітарних трансформацій” обговорюється підсумкова тема класичних філософсько-правових концепцій – про правовий ідеал – в застосуванні до насущних завдань сучасного українського суспільства.

Розкривається положення про обумовленість ролі ідеалу в регулюванні людської діяльності особливостями природи людини як істоти, що орієнтується в процесі свого розвитку на зразки належного. Зазначається, що невизначеність суспільного ідеалу і не досить ясні уявлення про роль права у вдосконаленні сучасного українського та інших посттоталітарних суспільств є стримуючим фактором у їх трансформації. При цьому звертається увага на вимогу “мінімальності” правової аксіології, яка в частині вчення про правовий ідеал повинна орієнтуватися на створення умов для цивілізованого розв’язання соціальних суперечностей.

Ці методологічні передумови ведуть до обґрунтування ідеї правового суспільства як соціально-правового ідеалу в умовах суперечливої соціальної практики в цілому і посттоталітарних трансформацій зокрема. Під правовим суспільством розуміємо суспільство, що саморегулюється, в якому обмеженням свободи одного суб'єкта є лише така ж рівна свобода іншого суб'єкта, або таке суспільство, в якому затверджено принцип панування права. Воно виступає як гіпотетико-ідеальний стан, що є альтернативним як стану жорсткої впорядкованості, так і стану дезорганізації.

 Умови можливості такого стану суспільства можна поділити на інституціональні і неінституціональні. До інституціональних умов належать громадянське суспільство і правова держава як такі, що взаємно припускають і взаємно доповнюють одна одну сторони цивілізованого, або правового, суспільства, де свобода і порядок урівноважені і де підпорядкування універсальним нормам організоване так, що воно не тільки не придушує, а, навпаки, сприяє вияву самостійності і незалежності людини, розвитку її індивідуальності.

 Неінституціональні умови можливості правового суспільства поділяються на антропологічні, ціннісно-смислові і комунікативні. Під антропологічними (суб’єктними) умовами можливості правового суспільства маємо на увазі саму людину як правового суб'єкта, носія здатності до визнання. Таким суб'єктом, на існування якого орієнтується право, є автономна і відповідальна особистість. Під ціннісно-смисловими (суб'єктивними) умовами можливості правового суспільства маємо на увазі очевидності правосвідомості, що дозволяють судити про наявність у суспільстві права, і правові цінності як зовнішню експлікацію правових смислів. Основною правовою цінністю є справедливість, яку слід розуміти як прагнення діяти відповідно до прав і обов'язків, віддаючи кожному своє і забезпечуючи умови для реалізації здібностей кожного. Правове суспільство якраз і є здійсненням ідеї справедливості, справедливим суспільством. Комунікативні (інтерсуб’єктивні) умови можливості правового суспільства забезпечують поєднання неінституціональних і інституціональних аспектів правового суспільства і дозволяють побудувати юридичний простір як суспільний простір дискусії. У просторі публічності як просторі правового дискурсу здійснюється відповідальність, реалізуються права і обов'язки, забезпечується легітимація держави і права, а також перехід від здібностей до їх реалізації.

За поняттям “правове суспільство” не стоїть якась емпірична реальність, що її можна досягти до якогось терміну. Воно являє собою регулятивну ідею, яка як певна мета організує нашу ситуацію і надає їй смислу.

Висновки. У дисертації наведене теоретичне узагальнення і нове вирішення наукової проблеми, що знаходить свій вияв у здійсненні комплексного осмислення феномена права крізь призму категорії “правова реальність”. Це дозволило запропонувати комплементарну концепцію правової реальності, у межах якої право подається як особливий вимір буття людини у єдності його онтологічного, антропологічного і аксіологічного аспектів.

Головні наукові та практичні результати дослідження є такими:

1. В умовах трансформаційних процесів, пов'язаних з проведенням соціальної і правової реформи, важливого значення набуває філософське осмислення права, направлене на розкриття його гуманістичного смислу і глибинних основ, яке здійснюється філософією права – комплексною теоретичною дисципліною, що синтезує досягнення філософії і правознавства в дослідженні правової реальності як особливого світу права, впорядкованої системи правових феноменів, що виражає власний смисл права в його співвіднесеності з людським буттям.

2. Відображенням багатогранності і суперечності правової реальності є різні методологічні підходи до її осмислення: а) правовий позитивізм; б) правовий об'єктивізм; в) правовий суб'єктивізм; г) правова інтерсуб’єктивність як альтернативні і водночас взаємодоповнюючі, при пріоритеті останнього. Особливе значення екзистенціально-феноменологічної концепції права полягає в тому, що вона, як антропологічна версія інтерсуб’єктивного способу осмислення правової реальності, дозволяє дати бачення права з внутрішньої перспективи учасника правових процесів.

3. Оптимальною формою поєднання універсального і особливого в сприйнятті права для української і російської культури є специфічний спосіб виправдання права через екзистенційний мотив творчої самореалізації особистості, що найбільш яскраво представлений в релігійно-романтичній “філософії серця”. Типовим вираженням цього мотиву у творчості видатних вітчизняних філософів права було визнання і обґрунтування “права на гідне існування”, що дозволяє зробити висновок про укоріненість у культурно-правовій традиції сформульованого в Конституції України ідеалу соціальної правової держави.

4. За своєю онтологічною природою право являє собою відносно автономну метасоціальну реальність, смисловим вираженням якої виступає взаємна належність (обов’язковість) у взаємодії суб'єктів. Необхідними елементами правової реальності є природне і позитивне право як його сутність і існування (статичний аспект), а також ідея права, закон і правове життя як абстрактні і конкретні форми буття права (динамічний аспект).

5. Кореляція між концепцією природи людини і концепцією правової реальності зумовлює можливість правової антропології як фундаментального розділу філософії права, що займається дослідженням гуманістичних основ права і пошуками відповіді на питання, що таке правова людина. Правова антропологія повинна орієнтуватися на мінімально-необхідні людині умови і включати ціннісну позицію. Вираженням цих вимог є екзистенційний мотив збереження своєї ідентичності при антропологічному обґрунтуванні прав людини. З філософсько-антропологічної позиції право є можливим завдяки здатності людини бути автономним суб'єктом, який  визнає таким самим суб'єктом будь-яку іншу людину, тому правова людина як суб'єкт права – це особистість.

6. Змістом правосвідомості є система ментальних установок (правових смислів), серед яких головне місце належить установці на визнання прав іншого. Урахування цього складника правової реальності важливе як при здійснення регулюючого впливу, так і при правовому вихованні. Узагальненим вираженням системи правових цінностей є спра-ведливість. Як основна правова цінність справедливість у співвідношенні з ефективністю виступає метою діяльності правових інститутів, а ефективність – засобом реалізації такої мети. Принцип пріоритету міжнародного права над національним правом має філософське обґрунтування у визнанні домінування універсального аспекту справедливості над партикулярним. Підсумковим вираженням концепції правової реальності служить ідея правового суспільства – суспільства, що саморегулюється, в якому затверджений принцип панування права – як ідеалу в умовах посттоталітарних трансформацій.