ЕКОНОМІЧНІ І СОЦІАЛЬНО-ЕКОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ФОРМУВАННЯ ТА РОЗВИТКУ ПРОДОВОЛЬЧОЇ БЕЗПЕКИ В УКРАЇНІ : ЭКОНОМИЧЕСКИЕ И СОЦИАЛЬНО-ЭКОЛОГИЧЕСКИЕ ОСНОВЫ ФОРМИРОВАНИЯ И РАЗВИТИЯ ПРОДОВОЛЬСТВЕННОЙ БЕЗОПАСНОСТИ В УКРАИНЕ

summary

1. Теоретичні основи забезпечення продовольчої безпеки країни. Розглядається сутність соціально-економічного розвитку та необхідність забезпечення національної, економічної, екологічної і продовольчої безпеки. Аналізуються сучасні погляди на зміст понять продовольчої і екологічної безпеки в якості складових національної безпеки.

У дисертації теоретично обгрунтовується, що сьогодні продовольчу безпеку слід розглядати з фізичної, соціальної, економічної та екологічної точок зору. Існуюча парадигма самозабезпеченості не гарантує продовольчої безпеки з багатьох причин. По-перше, країна може виробляти достатню кількість продуктів харчування, але це не гарантує, що всі громадяни зможуть їх купити. У 2000 р. лише 19 відсотків населення (20 відсотків міського та 16 сільського) мали середній рівень доходів вище від офіційно встановленого прожиткового мінімуму. По-друге, самозабезпеченість країни в нормальних умовах не означає, що в критичних умовах країна зможе утримати належний рівень виробництва, особливо якщо сільське господарство залежить від постачання імпортних ресурсів – енергоносіїв, техніки, мінеральних добрив і хімічних препаратів для захисту рослин. Так, сільське господарство України не змогло б забезпечити населення достатньою кількістю продуктів харчування у разі припинення імпорту енергоносіїв. По-третє, при проведенні політики самозабезпеченості країни, регіону мають місце значні економічні втрати внаслідок субсидування виробництва неконкурентоспроможних продуктів. Значно ефективніше було б скористатися перевагами світового поділу праці і торгівлі, зосередивши свої ресурси на виробництві тих продуктів, по яких країна має порівняльні переваги, а на отримані доходи від їх експорту слід імпортувати продукти, виробництво яких  є невигідним.

В роботі екологоорієнтована продовольча безпека розглядається як такий стан розвитку конкурентоспроможного екозбалансованого агропромислового виробництва, що на основі системи державно-правових, організаційних і науково-технологічних, економічних, соціальних, екологічних та інших відносин (механізмів) забезпечує максимально можливий рівень кількості і якості (екологічності) виробництва продуктів харчування у відповідності із сформованими соціальними критеріями якості життя.

У цьому контексті екологічна безпека як умова національної і продовольчої безпеки може розглядатися на глобальному, регіональному і локальному рівнях. Система екологічної безпеки може бути сформована і реалізована практично в будь-якому регіоні України поза залежністю від економіко-промислового потенціалу, а також природнокліматичних, екологічних, соціальних та інших умов. Особливого значення набувають можливості окремого територіального утворення щодо формування продовольчої безпеки України за умови, що функціонування даної регіональної структури відповідає принципам сталого розвитку.

Поєднання інтересів центра і територій має двоїстий характер. По-перше, територія має локалізовані соціально-економічні, екологічні, демографічні й інші процеси, які можуть загрожувати продовольчій безпеці України і мати територіально-диференційований характер виникнення. По-друге, територія є суб’єктом регулювання (з боку центра) процесів, пов’язаних із забезпеченням продовольчої безпеки України, а також провідником власної соціальної, економічної та екологічної політики в рамках наявного кола повноважень.

Екологічна політика на регіональному рівні реалізується у вигляді конкретних екологічних програм. Найважливішим фактором ефективного функціонування кожного з блоків системи екологічної безпеки є її інформаційне забезпечення.

У понятті еколого-економічної безпеки галузі сконцентрована вся сукупність визначальних факторів і показників соціально-економічного і виробничо-технологічного аспектів діяльності. Саме тому першочерговою проблемою при оцінці еколого-економічної безпеки галузі є вибір показників і факторів, які за змістом і сукупністю мають відображати зазначені аспекти діяльності цих об’єктів.

До початку трансформаційного процесу більша частина аграрної продукції вироблялася великими підприємствами. Разом з тим, вже тоді особисті підсобні господарства на своїх невеликих ділянках із середньою площею 0,3 га відігравали значну роль. Наприклад, у 1985 р. їх частка у загальному виробництві складала 28 відсотків всієї сільськогосподарської продукції. Взагалі, господарства населення працюють більш стабільно. Порівняно з 1990 р., виробництво валової продукції у 2001 р. збільшилось на 16,1 відсотків, у т.ч. продукції рослинництва – в 1,4 раза. Щоправда, тваринницької продукції вироблено на 4,3 відсотків менше. Починаючи з 1997 р, господарства населення стали провідними за обсягами виробництва продукції сільського господарства.

Це означає, що аналіз причин падіння виробництва аграрної продукції (а отже – і рекомендації щодо можливостей підвищення конкурентоспроможності сільського господарства України) мають базуватися на диференційованому розгляді умов функціонування великих підприємств і особистих підсобних господарств. Згідно даних здійснених нами перевірок суб’єктів агрогосподарювання, 2/3 продукції АПК було забраковано.

Можливість вимірювання фізичних втрат у вартісному еквіваленті дає змогу розглядати ці втрати як економічні. Проте, слід враховувати, що виробничий процес як поєднання трудових і матеріальних ресурсів базується на певному їх оптимальному співвідношенні, що дозволяє виробляти необхідну суспільству продукцію. Будь-яке відхилення від такої оптимальності призводить до порушення виробничого процесу, а отже − і до непередбачених соціально-економічних втрат.

Таким чином, фізичні втрати у соціальній сфері також опосередковуються і у виробничій сфері, призводячи до певних економічних втрат. Індивідуальні втрати, трансформовані через виробничі процеси і накопичені в масштабах країни, проявляються у загальнодержавних втратах.

Аналізуючи ситуації, коли та чи інша країна опиняється у стані продовольчої небезпеки, констатовано (рис. 1), що тут взаємодіють багато факторів: хронічна бідність, недостатня продуктивність сільського господарства, високі темпи зростання населення, громадянські конфлікти, низький рівень розвитку інфраструктури, неефективна економічна політика, а також екологічна політика у сфері агроприродокористування.  У дисертації зазначено, що ці фактори не є дискретними – всі вони є складовими рівняння продовольчої безпеки