| summary: | У вступі окреслено проблематику дисертації, обґрунтовано актуальність обраної теми, визначено об’єкт, предмет дослідження, сформульовано теоретико-методологічні засади та основні аналітичні параметри вивчення феномену мовчання в художньому тексті, з’ясовано наукову новизну, теоретичне та практичне значення роботи.
Перший розділ – «Феномен мовчання: перспективи теоретичного наближення» – містить різноаспектний теоретичний аналіз мовчання як складного та гетерогенного явища. Необхідним елементом дослідження мовчання є створення його типологій – загальної, яка враховувала б увесь спектр виявів цього феномену в різних сферах людського буття, та спеціальних, зосереджених на репрезентаціях мовчання в окремих площинах, методологічно найважливішою з яких для дисертанта – з огляду на проблематику дослідження – є художній текст.
1.1. Вступні зауваги. Феномен мовчання є проблемою, яка перебуває на перехресті багатьох сучасних тенденцій у літературознавстві, філософії, мовознавстві, інших гуманітарних і суспільних науках. Стрімке накопичення інформації та її вільний обіг, низка інших явищ, пов’язаних із наростанням масиву знаковості в сучасному суспільстві, актуалізують феномени, негативні щодо дискурсу й називання, та спонукають дослідників шукати методологію, яка уможливила б концептуальне освоєння сфери «знакової тіні». Стрижневим, базовим для цієї сфери знакової негативності, на думку дисертанта, є мовчання – складний концепт із багатошаровою смисловою структурою. Знаменно, що з особливою силою інтерес до сфери позамовного вибухає саме у ХХ ст. Він спричинений насамперед трансформацією загальнокультурної парадигми: людина новітньої доби вже не відчуває «оселеності» у мові, зростає її сумнів у комунікаційних та епістемологічних можливостях слова. Це знаходить свій вияв, зокрема, в художній літературі: неназване виходить на поверхню тексту у вигляді фігур замовчування (лакун, еліпсів, аграматикалій, прихованого цитування тощо). Все це дало підстави низці літературознавців та культурологів (І. Гасанові, Дж. Стейнерові, С. Зонтаг, М. Еслінові) вести мову про поступове «замовкання» літератури, яке відбувається протягом ХХ ст. На думку деяких дослідників (Дж. Стейнера, А. Лічевої), звернення літератури до тих чи інших форм мовчання викликане чинниками суспільної та культурної кризи – як-от дві світові війни, тоталітаризм і Голокост, новітній постмодерний «fin de siиcle».
Проте унікальність болгарської літературної ситуації полягає в наявності ще одного, проміжного кризового етапу – це 40–50-ті роки ХХ ст, період диктату ідей «реального соціалізму» та естетики пролетарської літератури. Cпричинений цими явищами стан естетичної та духовної порожнечі схиляє низку болгарських прозаїків-неомодерністів, які дебютували наприкінці 50-х років та протягом наступного десятиліття (В. Попова, Й. Радичкова, Г. Марковського та інших), до різнорівневого інтегрування мовчання в структуру художнього тексту. Ця стратегія знаходить своє продовження і в наступній, постмодерній хвилі болгарської літератури.
1.2. Мовчання: аспекти аналізу, сфери функціонування. У кожній зі сфер людського буття мовчання виявляється в особливий спосіб, демонструючи різні аспекти своєї природи. Проте найчастіше емпірично стикаємося з ним саме в площині комунікативності. Тут мовчання може бути по-різному інтенціалізоване його суб’єктом, адже в одних випадках особа розраховує саме на комунікативну інтерпретацію мовчання, аби таким чином впливати на реакцію співрозмовника, а в інших мовчазний стан може бути мимовільним, викликаним силою емоції, яка порушує конвенційну відповідність комунікативної поведінки.
Найважливішою в контексті дисертаційного дослідження є сфера літературно-мистецьких реалізацій мовчання. Фактично нескінченний смисловий корелят, доступ до якого відкривається через будь-який мистецький акт, із перспективи семіотично зафіксованого відчувається саме як умовчання, яке ми тією чи іншою мірою компенсуємо в процесі інтерпретації. Проте набагато складнішим з огляду реалізацій мовчання, ніж невербальні мистецтва, видається художній текст. Адже, будучи висловлюванням особливого типу та функціонуючи в діалогічних полях автор – читач, текст – текст, текст – соціокультурний контекст, він може містити ще й тематизовану діалогічність – мовлення персонажів, у якому імпліцитно репродукуються принципи «живого» комунікування. Усе це помножує можливості вияву мовчання на різних рівнях тексту.
1.3. Тиша і мовчання. Базові характеристики мовчання. Сама залишаючись некомунікативною, тиша становить необхідне тло для комунікативності, може існувати поза присутністю людини (що свідчить про її неантропологічність) та не є носієм значення (будучи асемантичною). Ці риси тиші дозволяють використати її як площину опозицій для визначення основних характеристик мовчання як явища, спорідненого з нею, але й виразно від неї відмежованого. Такими характеристиками автор дисертації вважає: 1) комунікативність (мовчання слід розглядати як особливого типу комунікативний акт, здійснений через «мінус-еквівалент» або «нуль-еквівалент» знака); 2) антропологічність (мовчання можливе лише в полі людської присутності); 3) семантичність (навіть не інтенціалізоване семантично, мовчання так чи інакше підлягає комунікативній інтерпретації як носій певного конвенційно чи ситуаційно мотивованого значення). Поширене приписування станів мовчання неістотам не порушує цих характеристик феномену, оскільки здійснюється через конструювання віртуальної, домисленої комунікативної ситуації. В цій аналітичній перспективі можна здійснити розмежування між комунікативним мовчанням як таким, що виявляється лише в полі реальної комунікативної ситуації, та природним мовчанням, розпізнаним шляхом віртуалізації комунікування.
1.4. Мовчання та невимовне. Проблеми співвідношення мовчання та невимовного – як того, що ухиляється від мовного вираження – є важливими не лише для розкриття природи мовчання та вивчення його зв’язків із мовленням, але й для з’ясування багатьох явищ зі сфер онтології та феноменології художнього тексту. Так, художній текст часто є особливим чином інтенціалізованим згідно із стратегією «висловлення невимовного». Будучи в будь-якому разі відкритим до нескінченного смислового кореляту, він постає способом репрезентації невимовного дискурсивно – через перетворення його на імплікацію чи резонанс тексту – і тією чи іншою мірою уможливлює доступ до того, що не піддається (безпосередньому) називанню. У площині самого тексту ця інтенція реалізується через пунктирність, дискретність, недоокреслення тощо.
1.5. Мовчання та мовлення. Базові характеристики мовчання вповні реалізуються саме в площині його відношення до мовлення. Природно, що в цій перспективі дисертант розглядає насамперед комунікативне мовчання, а точкою співвіднесення обирає висловлювання як цілісну одиницю мовленнєвого спілкування. Виділено дві базові площини реалізації відношень мовчання та висловлювання: структурну (пов’язану з формою й побудовою висловлювання та внутрішніми механізмами смислотворення) та модальну (пов’язану з відношенням висловлювання до дійсності та – в ширшій онтологічній перспективі – до Буття).
У структурній площині явище мовчання співвіднесено з висловлюванням у трьох підплощинах:
1) обмеження – реалізація мовчання як своєрідного «обрамлення» висловлювання;
2) інтеграції – вияв мовчання як чинника внутрішнього структурування висловлювання, що виконує пунктуаційну, ритмізаційну та інтонаційно-мелодичну функції;
3) заміщення – мовчання виступає замість очікуваного висловлювання чи його елемента; лише на цьому рівні відбувається явне комунікативне розпізнавання мовчання.
У модальній площині виділено еліптичне мовчання (таке, що фіксується в момент нереалізації очікуваного сприймачем значення) та мовчання мовленнєвого трансцендування (таке, що засвідчує відкритість висловлювання до невимовного смислу й певним чином уприсутнює цей смисл у сказаному).
Ці типи мовчання корелюють з різними видами замовчування, котре визначається як імплікація мовчання у висловлюванні: відповідно, з інтенційним (замовчування певного смислу, можливого для артикуляції) та неінтенційним (вимушене замовчування того, що є так чи інакше невимовним). Крім того, виділено репресивне (зумовлене зовнішніми факторами) та нерепресивне (довільне) замовчування.
1.6. Функціонування мовчання в художньому тексті. Як особливе висловлювання, що володіє подвійною референцією – прямою (через безпосереднє означування) та опосередкованою (через специфіку міметичного відношення), – художній текст певним чином утаємничує свій «остаточний» смисл. «Невизначеність» художнього тексту проблематизувалася багатьма дослідниками, серед яких Р.Інгарден, В.Ізер, Ж. Женет – усі вони в різний спосіб наголошували на хиткості значень та мовчанні, яким у художній літературі замінюється самоуточнення та самопояснення тексту. Задля якомога повнішого методологічного впорядкування виявів мовчання в художньому тексті дисертант проектує на дискурс художньої літератури типологію відношень мовчання та висловлювання. Втім, певного методологічного розширення тут, на його думку, вимагає рівень тематизованого мовчання – такого, що реалізується в просторі спілкування між суб’єктами зображеного світу, та щодо якого імпліцитно відтворюються принципи «реального» комунікування.
Тематизованому мовчанню протиставлено структурне – таке, що виявляється як елемент побудови художнього тексту, як наративний прийом тощо. Тут мовчання представлене на рівні формально-мовної реалізації (окремі мовно-стилістичні фігури тощо), рівні наративно-композиційної реалізації (побудова твору та стратегія оповіді) та рівні еліптичному (складна система різнорівневих замовчувань, яку містить художній текст, відсилаючи до фактів об’єктивної дійсності, до простору інтертексту тощо).
Останній з виділених рівнів текстуальної репрезентації мовчання – мовчання трансцендування художнього тексту – є виявом особливої модальності тексту, яка полягає в його скерованості до «нескінченного референта», розташованого поза будь-яким дискурсом і називанням.
У розділі другому – «Тематизація мовчання в сучасній болгарській прозі» – розглянуто особливості вияву феномену мовчання в текстах сучасних болгарських прозаїків на рівні зображеного світу. Тут мовчання виявляється як мотив, як складова внутрішньотекcтуального комунікування та як елемент комунікативної характеристики героя.
2.1. Вступні зауваги. Ускладнення стосунків героя з мовою, наростання обсягу невиражального в його світі були серед важливих «маркерів» модерністичного повороту в європейській культурі. Перше активне звернення болгарських авторів до тем мовчання можна датувати міжвоєнним періодом – це виявилося насамперед у творчості письменників-експресіоністів Г. Райчева, С. Минкова, Ч. Мутафова, В. Полянова. Проте наступна і потужніша хвиля «замовкання» болгарської прози на рівні зображеного світу накочується вже на початку 1960-х років із приходом у літературу письменників-неомодерністів. Цей черговий рух у бік мовчання пояснюється реакцією на бурхливі суспільні зміни, наймасштабнішою з яких була трансформація традиційних життєвих укладів, стрімка урбанізація, перетворення homo rusticalis на homo urbanis. Так, головною темою представників цього покоління – В. Попова, Й. Радичкова, Г. Марковського, Н. Хайтова та інших – є так зване «нерентабельне» село, витіснене на суспільний маргінес протягом десятиліття індустріалізації. Ті, хто залишився у «просторі пустки», мовчазнішають або замовкають узагалі. Однак мовчання є комунікативним визначником також і тих, хто вирвався з цього простору, переїхавши до міста. «Нова урбанність» – ще одна важлива тема прозаїків-неомодерністів – впливає на зміни глибинних шарів колективної культурної свідомості, необхідним чином відбиваючись і на площині мовлення. Герої, вирвані з гумусу, мовчазнішають або ж стають відтворювачами механічно засвоєних зразків «міського» мовлення, що теж урешті-решт призводить до замовкання як засвідчення глибинної дискурсивної дисгармонії.
У дещо іншому культурному ландшафті, ніж у неомодерністів, спостерігається тематизація мовчання в болгарському постмодернізмі. Тут мовчання як комунікативний визначник постмодерного героя найчастіше постає симптомом відчуження в постіндустріальну добу, якій властива формалізація та схематизація основних комунікативних зразків.
2.2. Мовчання у внутрішньотекстуальному діалозі. Сбме мовчання в діалозі є найпоширенішим модусом тематизації мовчання в художній літературі. Приклади такого мовчання, представлені в текстах болгарських прозаїків 1960–1990-х років, засвідчують відчуження співрозмовників унаслідок відхилення принаймні одного з них від «комунікативної конвенції», яка полягає у мовленнєвому експлікуванні власної ідентичності. Стверджується, що мовчання є «межовою ситуацією» ідентичності – як для того, хто стикається з мовчанням Іншого, так і для того, хто сам перебуває у безмов’ї. Проте в контексті мовчання інтенція збереження особою власної ідентичності може реалізовуватися по-різному: від агресивного ігнорування мовчання Іншого до замовкання самої особи, яка відчуває загрозу для власної тотожності, що, по суті, піддає її повторному випробуванню. Саме тому реалізації мовчання у внутрішньотекстуальних діалогах, представлених у сучасній болгарській прозі, систематизовано за критерієм способу оберігання особою власної ідентичності перед лицем так чи інакше реалізованого мовчання:
· Оберігання особою власної ідентичності через ігнорування семантичного наповнення мовчання Іншого. У цьому випадку накидання Іншому бажаного сенсу чи відмова у визнанні будь-якого значення за його мовчанням зводить прагнення оберегти ідентичність до вираженої тією чи іншою мірою комунікативної агресії. Цей тип ілюструють діалоги з роману «Хитрий Петр» Г. Марковського, циклу оповідань «Корені» В. Попова, новели «По воді» Й. Радичкова.
· Оберігання особою власної ідентичності через змушування мовлячого Іншого замовкнути. Тут мовчання співрозмовника постає як наслідок комунікативної агресії, виявленої раніше, і зазвичай позначає собою остаточний розпад діалогічності. Так відбувається у проаналізованих діалогічних ситуаціях з роману «Оповідач і смерть» Г. Марковського, оповідання «Солдатик» Й. Радичкова.
· Оберігання особою власної ідентичності через конструювання уявного мовчазного співрозмовника. Цей тип мотивований прагненням особи до вільної, не обмеженої сторонньою присутністю «самоексплікації». Його представлено в оповіданнях «Безсловесність» та «Вічні часи» В. Попова («розмови» з померлими).
2.3. Проблема мовчазного героя. Постать мовчазного героя визнається антропологічним центром та «носієм» мовчання, тематизованого в тексті. Мовчання визначає дискурсивну поведінку такого героя і впливає на його стосунки із соціальним оточенням. Дисертант виділяє такі інваріантні типи мовчазного героя у творах сучасних болгарських прозаїків:
· «Герменевтичний» герой. Діяльність свідомості такого героя скерована на спостереження за світом, фіксацію та інтерпретацію явищ, накопичення та впорядкування досвіду. Подібна діяльність є у своїй основі герменевтичною, і найвідповідніший для неї комунікативний модус – мовчання. Зростання ролі «герменевтичного» героя в болгарській прозі з 60-х років ХХ століття пов’язане з процесами трансформації літературної оповідності, в основі яких лежить її радикальна суб’єктивізація. Проаналізовано типи «герменевтичних» героїв у прозі Й. Радичкова, Е. Андреєва.
· Мовчазний герой-аутсайдер. На відміну від «герменевтичного» героя, який, з одного боку, жваво цікавиться довколишнім світом, вивчає його та осмислює, а з другого боку – вірить у можливості міжлюдського порозуміння, мовчазний герой-аутсайдер замикається в цілковитій комунікативній автаркії. Приклади мовчазних аутсайдерів представлені у творчості В. Попова, З. Златанова, А. Стамболової, Г. Господінова. Як особливий підвид мовчазного героя-аутсайдера виділено так званого «аутсайдера-баніту» – суспільного вигнанця, що вдався до комунікативної ізоляції саме через ту чи іншу форму соціальної репресії, і зберігає «мовчання конспірації» (герої оповідань Н. Хайтова).
· «Герой-текст» – тип мовчазного героя, який присутній в художньому творі лише як автор «опублікованого» в ньому внутрішнього тексту. Неприсутність такого персонажа у творі як «актанта» та його опосередкування письмом дозволяє говорити про нього як про особливий тип мовчазного героя. Такі постаті знаходимо, зокрема, в романі «Праща» Й. Радичкова та циклі оповідань «Пізня сецесія» Е. Андреєва.
2.4. «Автомат, що говорить». Промовистість комунікативного мовчання, яке так чи інакше підлягає комунікативній інтерпретації, має й свою формальну протилежність – так зване «пустослів’я», яке наближається до мовчання з огляду семантичного наповнення сказаного. Яскраві приклади максимально конвенціалізованих, «симулятивних» діалогів, які часто завершуються мовчанням остаточного відчуження, містять оповідання та новели Й. Радичкова, З. Златанова, Г. Господінова.
Невід’ємним від репрезентацій тематизованого мовчання визнано мовчання структурне – адже комунікативна поведінка літературного героя впливає на перебіг нарації та композицію твору, виявляється одним із його стилістичних визначників.
У третьому розділі – «Структурне мовчання у творах сучасних болгарських прозаїків» – проаналізовано вияви феномену мовчання на рівні текстової структури, котра визначається як сфера наративно-композиційної реалізації художнього тексту, відмежована від сфери зображеного.
3.1. Вступні зауваги. Накреслено основні параметри аналізу структурного мовчання в художньому тексті на базі створеної загальної методології, наголошено на значенні текстуальної пресупозиції в процесі сприймання імплікованого в структурі тексту мовчання, виділено такі особливі вияви структурного мовчання, як наративна апосіопеза (уривання нитки оповіді) та наративний еліпс (відсутність елемента, необхідного для послідовного розгортання оповіді).
3.2. Гра з жанрово-наративними конвенціями. Структурне мовчання в болгарському неомодернізмі. Тематизаційні зміни в болгарській неомодерністичній прозі супроводжувала й зміна способу оповідування, перегляд жанрових преференцій та засад композиційності. Деякі дослідники ведуть мову про характерні для цього масиву літератури «нову оповідну конструкцію» чи «оповідні трансформації», які, зокрема, виявилися в розхитуванні традиційних жанрово-наративних форм. У центрі цих трансформацій перебуває творчість Й. Радичкова – одного з найяскравіших представників болгарського прозового неомодернізму. Так, частим прийомом у Й. Радичкова є наративна апосіопеза, яка здебільшого виявляється в умовчанні розв’язки (оповідання «Колотнеча», «Собака позаду візка» та інші), а також наративний еліпс, найчастіше реалізований як крах кульмінації (оповідання «Слід від блохи»). Використання структурного мовчання у творах неомодерністів нерідко пов’язане з розхитуванням, субверсією усталених жанрових зразків. Особливо часто мішенню такої стратегії стає детективна композиція: уведення більшого обсягу структурного мовчання, ніж передбачає конвенція жанру, залишає сприймача в рецепційній непевності (так відбувається в повісті «Усі й ніхто» та новелі «Єрусалимчики» Й. Радичкова, оповіданні «Запах мигдалю» та романі «Бар’єр» П. Вежінова).
3.3. Мовчання як ієрогліф. Функціоналізація мовчання в структурі сучасної болгарській прозі в окремих випадках спричинює глибинніші трансформації – це доводять прийоми перенесення семіотичної та рецепційної неоднозначності на внутрішню механіку мовного знака. В результаті цього постає явище, яке дисертант пропонує окреслювати як «квазіреферентний знак» чи «знак-ієрогліф» (останній термін походить від назви оповідання «Ієрогліф» Й. Радичкова). Такий знак, зберігаючи формальну семантичну оболонку, в дискурсі розриває зв’язки зі своїм референтом, починаючи означати водночас «все й ніщо». Подібна тоталізація робить його семіотично та комунікативно нефункціональним; він утаємничує власне значення, імплікує мовчання. Численні квазіреферентні знаки містять оповідання Й. Радичкова (ними є «ієрогліф», «верблюд», «тенець», «дивно летючі», «яйце»), роман «Обличчя» Б. Димитрової («фікус»).
3.4. Cамопоглинання тексту. Мовчання в структурі творів болгарських постмодерністів. Специфіка болгарського літературного постмодерну полягає у своєрідному естетичному самовідчуженні, самоіронії, яка іноді переростає в автодеструктивний сарказм – саме тому, на думку дисертанта, болгарський постмодерний дискурс є вже певним чином «метапостмодерним». У просторі наративно-композиційних технік така естетична настанова виявляється в парадоксальному самопоглинанні тексту через утягування в нього надто великого обсягу структурного мовчання. Це явище прослідковано на прикладі найяскравіших болгарських постмодерних текстів: романів З. Златанова («Японець і потік») та Г. Господінова («Природний роман»), оповідання Е. Алексієвої («Леон»). Дедалі глибша недовіра до знаковості, нескінченно помножуваної постмодерним дискурсом, що зосереджений на процесі власного «ставання», в усіх цих випадках спричинює символічний акт «самознищення» тексту як «книги» чи «рукопису» (З. Златанов, Е. Алексієва) або максимальне спрощення його структури (зведення до «мови букваря» – Г. Господінов). Літературний текст розчиняється в мовчанні, завершуючись наративною апосіопезою.
|
