| summary: | Огляд робіт, наведений у І розділі «Основні етапи вивчення жанру листа», засвідчує наявність трьох основних підходів до розуміння жанру листа: прибічники першого (Л. Щерба, Г. Винокур, Л. Кецба та ін.) тлумачать його як різновид функціонального стилю; другий (І. Гальперін, А. Акішина, Т. Зоріна та ін.) бере початок від концепції мовленнєвих жанрів М. Бахтіна; представники третього (О. Цицаріна, О. Москальська, Н. Бєлунова та ін.) вважають його різновидом типу (жанру, сорту) тексту. У новітніх літературознавчих роботах поширився термін «епістолярій», під яким розуміються «художні, публіцистичні, політичні та приватні листи видатних митців, історичних осіб і громадських діячів, з яких постає достовірна картина особистого життя цих непересічних постатей, поглиблюються наші знання про ту чи іншу епоху, про розвиток художньої думки». Таке тлумачення видається нам неоднозначним з огляду на те, що автори художніх і публіцистичних творів наперед враховують їхнє оприлюднення і орієнтуються на поліадресата, тоді як автор листа адресує його конкретній особі та не передбачає наперед його публікацію, тобто в один ряд поставлені відмінні за жанровою природою явища.
Також і термін «епістолярна форма» не має загальновизнаного потрактування: Ю. Борев визначив її як форму приватного листа, що написана літературним стилем та призначена для публікації; В. Кузьменко дефініював її як «художні твори різних жанрів, написані у вигляді листування персонажів між собою або у яких форма листа чи послання використовується як творчий прийом»3. Однак у першому випадку незрозуміло, що саме мається на увазі під літературним стилем, друга з вищенаведених дефініцій є вмотивованою в рамках історико-літературного дослідження, проте залишає нез’ясованим питання про вплив епістолярної форми на жанрову своєрідність художніх творів.
У ІІ розділі «Лист як особлива жанрова структура. Типологія письменницького листа» зазначено: за започаткованою в античні часи традицією письменницький епістолярій розглядався в межах епістолографії, розвиток документальної літератури поставив його в один ряд з мемуарами, щоденником, письменницькими нотатками, біографією, автобіографією, сповіддю, нарисом і документальним романом, що викликало неоднозначну реакцію в літературознавчих колах (П. Палієвський, Г. Цвайг та ін). Впродовж 70-80-их років ХХ ст. переважав підхід, запропонований В. Сметаніним: лист як історичне джерело має вивчати епістологія, тоді як художні твори, написані у формі листа, відносяться до епістолографії.
Поштовхом до переосмислення теоретичних засад листа стали жанрова теорія М. Бахтіна та концепція документальної літератури Л. Гінзбург, згідно якої серед її жанрів простежується поступовий ріст естетичності від листів і щоденників до біографії та мемуарів, а від мемуарів до повісті та роману. Це дає підстави класифікувати жанри документальної літератури на власне документальні жанри (лист, нотатки та щоденник), в основі яких – історичний документ, який первісно не призначався для оприлюднення, і художньо-документальні жанри (мемуари, літературний портрет, нарис, біографія, автобіографія, документальна повість і документальний роман), в яких історичний документ є об’єктом художнього осмислення. Таким чином, письменницький епістолярій належить до жанрової системи документальної літератури.
Лист виник як засіб опосередкованого спілкування та еволюціонував у окремий жанр з притаманними йому конститутивними ознаками завершеного цілісного висловлення (концепція адресата, предметно-тематична змістовність, тип модальності) та жанровими домінантами (персоніфікованість адресації, чітка структурованість, дейктична проекція).
Особистісний збіг адресата висловлення з тим, кому це висловлення відповідає, є провідною жанровою домінантою листа: автор листа, намагаючись визначити можливе розуміння своїх думок і почуттів, орієнтується на апперцептивний фон сприйняття мовлення, серед чинників якого вирізняють психологічні (вік, характер мислення, тип нервової системи, настрій) і соціальні (походження, рівень освіти, коло інтересів, соціальний стан, політичні переконання, професійна приналежність, рівень обізнаності з ситуацією). Взаємодія цих складових зумовлює стиль листа, тому їхнє комплексне врахування набуває особливої ваги для дослідників епістолярію письменника, майстра художнього слова.
Лист відрізняється від інших жанрів чіткою структурованістю, тобто наявністю усталеної структури, що в канонічному варіанті передбачає наявність таких компонентів, як: привітання, що включає звертання як його першоелемент, домагання прихильності, розповідь, прохання, закінчення-прощання, підпис. Привітання та закінчення-прощання служать зміні мовленнєвих суб’єктів, завдяки чому досягається завершена цілісність висловлення та уможливлюється відповідь на попередній лист. З початку ХVІІ ст. значення набули дата та місце відправки, ім’я й адреса одержувача, проте вони персоніфікують дописувачів і конкретизують місце й час написання листа, тому вважаються його формальними компонентами.
Опосередкованість листування спричиняє появу дейктичної проекції: відлік часу та простору в листі ведеться стосовно його автора та характеризується наявністю класичної дейктичної тріади «Я – ТУТ – ЗАРАЗ», проте часова точка відліку «ЗАРАЗ» і просторова точка відліку «ТУТ» не є однаковими для тих, хто листується. З огляду на дейктичну проекцію значущими є дата та місце відправки листа, тому що заявлена дата написання – це точка відліку для розташування подій на часовій вісі, тоді як місце написання визначає їхнє просторове розгортання. Привітання, звертання і підпис як дейктичні засоби уможливлюють ідентифікацію соціального контексту листування.
Враховуючи вищевикладене, пропонуємо визначити епістолярій як особливе жанрове утворення, що виникло як засіб опосередкованого спілкування, характеризується наявністю специфічних жанрових домінант (персоніфікованість адресації, чітка структурованість, дейктична проекція) та має культурно-історичне значення, якщо дописувачами виступають видатні митці, історичні особи або громадські діячі.
Концепція адресата, провідна конститутивна ознака жанру листа, відбиває міжособистісні стосунки дописувачів, відповідно до яких обирається предметно-тематична змістовність і суб’єктивно-авторська модальність. Також вона є ключем до розуміння шляхів засвоєння листа художньою літературою: значущість думок і красномовство, властиві письменницькому епістолярію, розширили коло адресатів і вивели лист з приватної в публічну сферу. Через це письменники почали рахуватися з можливістю оприлюднення їхніх листів, що вплинуло на дбайливе ставлення до їхнього написання, тому стилістика листа набула ознак авторського ідіостилю. З іншого боку, митці побачили в листі не тільки зображувальне, але й зображене слово, тому почали засвоювати його в художній літературі, внаслідок чого виникла епістолярна форма.
За концепцією адресата можна вирізнити такі жанрові модифікації письменницького листа: лист до члена родини, лист до друга, лист до того, з ким автор має спільну сферу професійної діяльності.
Кількісно найбільшу частину епістолярної спадщини письменників становлять листи до члена родини через регулярність такого листування і завдяки дбайливому ставленню до збереження кореспонденцій відомого родича, але внаслідок акцентуації на побутових моментах вони цікаві винятково як джерело відомостей про повсякдення дописувачів, хоча в них об’єктивно відбиваються настрої певної історичної доби, як наприклад, листи Т. Манна до матері та сестер, Ф. Шилера до дружини Шарлотти, С. Цвейга до Ф. Цвейг.
Вирізнення листа до друга бере початок з античних часів, коли дружня привітність вважалася єдино припустимим типом модальності автора листа, з часом необхідною передумовою його написання стала наявність дружніх стосунків. Теми дружніх послань торкаються сфери професійної діяльності, фактів суспільно-політичного та культурного життя, долі особисто знайомих людей, а щирість є основним типом авторської модальності, що спостерігається у листах Т. Манна до К. Кереньї, С. Цвейга до Р. Роллана, Г. Манна до подружжя Ліпсів.
Групу офіційних листів утворюють листи до тих, з ким автор має спільну сферу професійної діяльності, в ній, залежно від типу відносин дописувачів, можна виділити офіційно-діловий лист та фамільярно-діловий лист. Адресат офіційно-ділового листа має інший, ніж його автор, соціальний статус, тому предметно-тематична змістовність такого типу листа характеризується тенденцією до граничної вичерпаності через необхідність розв’язання конкретних завдань, в його стилістиці відсутні прояви творчого моменту, що зумовлено сталими вимогами мовного етикету та нульовою експресивністю по відношенню особисто до адресата. Прикладом офіційно-ділового листа є листи Т. Манна до Г. Девескові або Г. Манна до Й.- Р. Бехера. Адресата фамільярно-ділового листа пов’язують з автором спільні професійні інтереси, завдяки чому з’являється відвертість. Поєднання в концепції адресата особистісних і соціальних характеристик розширює предметно-тематичну змістовність листа: від вирішення практичних проблем до обговорення широкого кола питань щодо сфери творчості та до знайомства з подробицями повсякдення, що властиве кореспонденціям С. Цвейга до М. Горького, Т. Манна до Л. Маццуккетті або до Б. Вальтера.
За предметно-тематичною змістовністю письменницькі листи поділяються на монотематичні та політематичні залежно від кількості наявних тематичних домінант. В свою чергу монотематичні листи представлені такими групами, як: епістолярна література критика, листи з тематичним центром «актуальні події суспільно-політичного життя», листи з тематичною домінантою «приватне життя».
Предметно-тематична змістовність листів письменників корелює з літературно-художньою творчістю, сферою їхньої професійної діяльності, тому Л. Вашків запропонувала позначати літературно-критичні висловлювання, вміщені в письменницьких листах, терміном «епістолярна літературна критика». Провідною жанровою модифікацією епістолярної літературної критики є лист-рецензія, тобто розгляд і оцінка художнього твору або окремого етапу творчості, вміщені в письменницькому листі. Його основні стильові ознаки – фрагментарність композиційної побудови, зумовлена довільністю звернення до тем, з приводу яких наводяться судження; наявність елементів ідіостилю внаслідок суб’єктивізму розгляду й оцінок з боку автора листа; використання невиваженої науковим досвідом літературознавчої термінології, крім випадків, коли автор листа-рецензії професійно займається літературно-критичною діяльністю. Лист-рецензія, відповідно до розгорнутості й обґрунтованості викладених думок і оцінок, може реалізуватися у формі епістолярної критичної репліки, епістолярної рецензії-нотаток або епістолярної рецензії-есе.
Епістолярна критична репліка – це нерозгорнута характеристика одного, найсуттєвішого на погляд автора листа, моменту прочитаного ним твору або його загальна немотивована оцінка, вміщена в листі письменника. Вона характеризується декларативністю позиції автора листа при її слабкій аргументованості або навіть за відсутності такої. Наприклад, Г. Манн у листі до Й.- Г. Бехера від 20 березня 1938 року дав високу оцінку збірці віршів свого адресата «Шукач щастя та його сім тягарів»: «Ваші вірші заслуговують на найвищу повагу і захоплення. Ви робите чисту поезію з реальних фактів часу. Варто було б порівняти мову Платена з Вашою, і тоді можна було б побачити, що спроба нового наповнення класичної форми виявилася вдалою». Цю надзвичайну стислість оцінки він пояснив роботою над дилогією про Генріха IV і необхідністю допомоги журналу «Вельтбюне», але разом з листом надіслав літературно-критичну статтю, присвячену цій збірці віршів.
Епістолярна рецензія-нотатки – це вміщені в листі письменника стислі міркування щодо прочитаного ним твору, які мають форму вільних за композицією і стилем нотаток. Її специфічною ознакою є переважання фактографічного типу композиційної побудови: предметно-тематична змістовність розкривається, спираючись на послідовний аналіз художніх явищ, подібно до «блоків», кожен такий «блок» – це своєрідна інтерпретація автором листа рецензованого твору. Так, лист Р.М. Рільке до С. Шиль від 16 лютого 1903 року містить розгорнутий коментар двох творів російських авторів – «Чайки» А.П. Чехова та «Воскресіння» Л.М. Толстого. Сучасність російського драматурга автор листа вбачав в його прагненні «художньо втілити трагедії повсякденного життя в їхній банальній широті, за якими виростають дивні катастрофи», що відповідало основній тенденції тогочасної західноєвропейської драматургії. Основним недоліком п’єси він вважав зображення життя «в повсякденному темпі, без художнього переосмислення», на його погляд, монотонність повсякдення слід відтворювати «лише тими, у вищій мірі цікавими моментами, в яких ознаки нудьги наявні в конденсованому вигляді». Тому динамізм розвитку сюжету та відмежування часу зображуваної та зображеної дії є необхідними передумовами успішної драми: «Епізод на сцені в жодній мірі не має відповідати за своєю тривалістю тому епізоду в реальному житті, який був його прообразом, і не має викликати в публіці відчуття дійсності, оскільки дійсність і так добре знайома кожному». Австрійський поет відкинув типові на той час натуралістичні риси в зображенні дійсності, тому протиставив п’єсу А. Чехова «Воскресінню» Л. Толстого, в якому максимально згущений темп зображуваних подій створює ілюзію людських переживань епохального значення: «І, наприклад, «Воскресіння» виявляється таким дивним твором саме тому, що за одну годину на етапі або в тюрмі ми встигаємо оглянути обриси багатьох днів і завдяки характеру згаданих подій (зайві завжди відсутні), мимоволі думаємо, що переживаємо століття людського розвитку». Таким чином, Р.М. Рільке вбачав завдання письменника у відтворенні навколишньої дійсності в максимально концентрованому вигляді, щоб показати поетапний процес розвитку духовності в людині. Отже, наявне у вищепроцитованому листі протиставлення двох аналітичних блоків, присвячених рисам поетики А. Чехова та Л. Толстого, дозволило автору листа викласти свій погляд на ті аспекти художньої творчості, які хвилювали його на момент написання листа.
Епістолярна рецензія-есе – це наведені в письменницькому листі виразно індивідуалізовані, вільні за своєю композиційною побудовою роздуми щодо прочитаного художнього твору, які не претендують на вичерпність його літературно-критичного розгляду. Її характерною ознакою є домінування авторської суб’єктивності над науковою обґрунтованістю висновків і оцінок, що спричиняє появу суб’єктивно-ліричного типу композиційної побудови («рух авторського почуття») з притаманною йому експресивністю. Епістолярним свідоцтвом розбіжностей між братами Манн періоду першої світової війни став лист Т. Манна до Г. Манна від 5 грудня 1903 року, автор якого відкрито висловив несхвалення роману свого адресата «Гонитва за коханням». Т. Манн вказав на такі недоліки цього твору, як гіперболізм, гротескність, надмірна психологізація, пишномовність: «Усе в спотвореному, кричущому, перебільшеному вигляді, всюди пишномовність, буфонада, отже, романтика в поганому розумінні, знов тут як тут фальшиві жести представників християнства з «Богинь» і, відповідно, згущені фарби розхожої психології…». Малоприйнятною він вважав і величезну кількість сексуальних сцен, що було поширеним у творах письменників початку ХХ ст.: «Але повна моральна безтурботність, з якою твої персонажі, щойно їхні руки торкаються одне одного, падають і роблять l’amore, не може припасти до смаку людині порядній. Ця постійна в’яла хіть, цей безперервний запах плоті втомлюють, викликають відразу». Подібний осуд сексуальності пов’язаний з мистецьким відчуттям різниці між еротикою та сексуальністю: «Адже сексуальність – не еротика. Еротика – це поезія, це те, що йде з глибин, те, що не піддається називанню, що вносить у все на світі трепет, чарівливість і таємницю». Ці ідейно-художні прорахунки відбилися на стилістиці роману, тому автор листа наголосив на відсутності єдиного стилю оповіді та вказав на причини цього: «Але я не бачу ніякої суворості, ніякої цільності, ніякої позиції в мові. Поряд з галіцизмами – австрійсько-баварські діалектизми. Поряд з манірним «Ах! Ах!» – щось зовсім вульгарне типу «пальцем в небо!». Все, що ефектно, вживається, незалежно від доречності. Прийом лейтмотиву не до речі. Препозитивні генитиви скандинавського походження не до речі. І медично точні описи хвороб, доречні в будь-якому реалістичному романі, в цій книзі видаються, взагалі-то, стилістичною нісенітницею». Порівнюючи новий роман з хворобою, яку нещодавно переніс Г. Манн, він досить різко зауважив на тому, що новий роман – це результат невірного розвитку й жаги виливу, тому запропонував перейменувати його на «Гонитву за виливом». Таким чином, негативна оцінка роману Г. Манна «Гонитва за коханням», висловлена у вищепроцитованому листі, зумовлена відмінностями в ідейно-естетичних поглядах братів Манн і відсутністю толерантності до літературного опонента.
Поява епістолярної літературної автокритики зумовлена необхідністю власне авторського коментарю художнього твору, її провідною жанровою модифікацією є лист-авторецензія, тобто виклад поглядів письменника на свій твір або полеміка з його тлумаченням, вміщені в його листі. Лист-авторецензія представлений двома видами: лист письменника, який містить повідомлення про задум майбутнього твору та хід роботи над ним, і лист письменника, який містить авторську оцінку і тлумачення власного завершеного художнього твору.
Прикладом листа-авторецензії, який містить повідомлення про задум майбутнього твору та хід роботи над ним, є лист Т. Манна до Ю. Баба від 25 лютого 1934 року, автор якого розповів про роботу над черговим романом тетралогії про Йосифа. На початку листа, після традиційної епістолярної формули висловлення вдячності за отриману кореспонденцію, Т. Манн дав нерозгорнуту оцінку свого твору та вказав на його незавершеність: «Я особливо радий тому, що і цей другий том захопив Вас. Він йде спочатку трохи важко, але потім у ньому, як мені здається, багато цікавого й захоплюючого. До речі, його ніяк, взагалі-то, не можна вважати самостійним томом. Пізніше він має скласти одне ціле з першим і весь роман буде двотомний». Запитання про долю Лії, яке стало поштовхом до написання листа, змусило автора тетралогії про Йосифа пояснити причини неуваги до героїні, головною з яких є її незначущість для подальшого перебігу подій: «У мене було таке відчуття, що після того, як «неправедна» повністю зіграла свою роль, і було до того ж згадано, що вона, «з червоними своїми очима», знехтувана, завжди сиділа в шатрі, оповідь може мовчати про неї і не торкатися її подальшої долі, яка вже не має значення». Зображення смерті Лії він вважав більш безсердечним, ніж її замовчування: «Повідомлення про її смерть просто не мало б сенсу, чисто з оповідального погляду, і якщо читач сприймає це як недолік, то маю прийняти цей докір, а на доказ можу лише зауважити, що холодний звіт про смерть Лії видавався б на тлі звіту про кончину Рахілі, можливо, більш безсердечним, ніж повна мовчанка». Відповідаючи на зроблені адресатом зауваження, він висловив незадоволення тим, що для прочитання йому запропонували чорнову редакцію: «Я зовсім незадоволений тим, що Вам дали прочитати «Юного Йосифа» в гранках; вони, не кажучи вже про друкарські помилки, ще зовсім не давали вірної картини книги. Згодом був знятий цілий розділ, який виявився зайвим, також з заголовками окремих частин не все було до ладу, а вони для загальної картини дуже важливі». Отже, авторський коментар чорнового варіанту другої частини тетралогії про Йосифа, вміщений у вищепроцитованому листі, дає змогу прояснити позицію Т. Манна щодо тих моментів твору, які викликали неоднозначну реакцію читача.
До листа-авторецензії, який містить авторську оцінку й тлумачення власного завершеного художнього твору, належить лист Р.М. Рільке до М. Цвєтаєвої від 17 травня 1926 року, автор якого поділився спогадами про часи написання «Дуїнських елегій» та «Сонетів до Орфея». Цей творчий процес він сприйняв як пристрасне виверження і швидке проростання: «…у 1921-му, в перший рік мого самотнього перебування в Мюзо, коли в природі моєї свідомості, сповільненій через різні причини, почалось нечувано швидке проростання спочатку «Орфея» (кожна частина – за три дні!), а потім «Елегій», за декілька тижнів вірші досягли повноти дозрівання, нестримно, майже руйнуючи мене…». Австрійський поет наголосив на природності та гармонійності окремих віршів і збірок у цілому: «… кожен (ти подумай!) з рядків, що виник раніше, зміг заповнити собою той простір, в якому він був природнім ступенем і голосом серед інших голосів. І попереднє, що трохи постаріло в місцях розриву, настільки щільно прилягло до того, що горіло й знову розгорялось від нескінченної близькості та сусідства, загоїлося так, що не залишилося жодного шва». Свій піднесений стан він пояснив почуттям задоволення від того, що «здійснено вже все, навіть вище межі, занадто багато», тому сприйняв його як винагороду за успішну творчу діяльність, сповнену високої мети: «… наша велика робота, яка захоплює, зовсім не мстива, і навіть якщо вона вихоплює нас з самих себе, то відпускає не змарнілими й спустошеними, а винагородженими безмірно». Для цієї перемоги Р.М. Рільке був необхідний «надлишок самотності в усій своїй вбивчій силі», що невдовзі призвело до загострення його хвороби, в чому він зізнався адресатці, проте М. Цвєтаєва сприйняла висловлене поетом прохання писати за відсутності його листів як незацікавленість в подальшому спілкуванні, тому припинила листуватися з ним. Домінувальна у вищезгаданому листі відверта емоційність контрастує з глибоко прихованою експресією віршів Рільке, поет довіряє думки та почуття колезі, здатному зрозуміти важкість творчої перемоги та розділити радість від неї. Таким чином, лист-авторецензія відтворює емоційно-психологічний стан автора в період роботи над художнім твором і тому є автентичним джерелом вивчення психології художньої творчості.
Письменницькі листи з тематичною домінантою «актуальні події суспільно-політичного життя» відбивають основні етапи формування й еволюції світогляду їхніх авторів. Наявність конкретно означених автором листа роздумів про сенс буття, про безсмертя художників і т.і. дозволяє вирізняти серед них лист-роздум про актуальні події суспільно-політичного життя і лист-роздум з онтологічною тематичною домінантою як жанрові модифікації цієї групи.
Лист-роздум про актуальні події суспільно-політичного життя – це жанрова модифікація письменницького листа, автор якої повідомляє про перебіг актуальних подій суспільно-політичного життя свого часу, аналізує й оцінює їх, виходячи з власних політичних поглядів і переконань. Його характерні риси – оперативність внаслідок часової актуальності суспільно-політичних подій, відтворених у листі, що зумовлює, на рівні стилістики, поєднання фактографічного та суб’єктивно-ліричного типів композиційної побудови, як наприклад листи Т. Манна до А. Ейнштейна від 15 травня 1933 року, С. Цвейга до Р. Роллана від 23 жовтня 1914 року, С. Цвейга до Г. Броха від 7 травня 1939 року. Лист-роздум з онтологічною тематичною домінантою – це жанрова модифікація листа письменника, автор якого розмірковує про основи буття і його сенс, щоб визначити або віднайти своє місце в навколишній дійсності, зокрема листи Ф. Шилера до Й.-В. Гете від 31 серпня 1794 року і від 18 серпня 1802 року, лист Г. Манна до К. Лемке від 10 грудня 1948 року. Його типові стилістичні риси – суб’єктивно-ліричний тип композиційної побудови, високий ступінь узагальнення висновків, струнка організованість висловлення в цілому.
За традицією в межах цієї групи вирізняють «відкритий лист», в якому означена автором персоніфікованість адресата протистоїть фактичній установці на поліадресата через обов’язковість оприлюднення. Це дає підстави розглядати «відкритий лист» як публіцистичний твір, жанрова специфіка якого зумовлена первісною орієнтацією на поліадресата та характеризується використанням епістолярної форми, домінуванням суспільно-політичної тематики, часовою актуальністю згаданих подій і наявністю ознак авторського ідіостилю. Прикладами «відкритого листа» є лист Т. Манна до «Джерменік ревью» від 29 березня 1950 року або лист Г. Манна до М. Гардена, опублікований під назвою «Писанина» (1906).
Відтворений у монотематичному листі з домінантою «приватне життя» образ його автора допомагає зрозуміти його життєві орієнтири та осягнути їхнє значення для майбутніх поколінь. Провідні жанрові модифікації цієї групи – лист-повідомлення про факти приватного життя, лист-спогади про факти приватного життя. Лист-повідомлення про факти приватного життя – це жанрова модифікація листа письменника, автор якого інформує про окремі факти свого приватного життя, як-то: листи Й.-В. Гете до Ф. Шилера від 21 червня 1798 року, Р.М. Рільке до М. Цвєтаєвої від 10 травня 1926 року, Т. Манна до Л. Маццуккетті від 10 серпня 1955 року. Лист-спогади про факти приватного життя – це жанрова модифікація листа письменника, автор якого коментує окремі події зі свого приватного життя, пов’язані зі сферою його професійних інтересів, що засвідчують листи Р.М. Рільке до С. Шиль від 20 травня 1900 року або лист цього ж автора до Лу Андреас Саломе, написаний останнього дня червня 1903 року.
Ускладнення соціального життя наприкінці ХVIII – початку ХІХ ст. призвело до якісно нового сприйняття письменників – як творців художніх творів і в той же час як цікавих особистостей з власними переконаннями, що спричинило появу багатовимірної концепції адресата листа. Таким чином виник політематичний лист з властивими йому розгорнутістю висловлення та мозаїчністю композиційної побудови як наслідком асоціативної довільності при зверненні до різних тем. Серед політематичних письменницьких листів можна вирізнити такі жанрові модифікації: лист, в якому факти приватного життя поєднані зі сферою професійної діяльності, лист, в якому до подій приватного життя додаються роздуми про актуальні події суспільно-політичного життя, лист, в якому повідомлення про факти приватного життя поєднані з інформацією щодо сфери професійної діяльності та з роздумами щодо останніх суспільно-політичних подій.
Лист, в якому факти приватного життя його автора поєднані зі сферою його професійної діяльності – жанрова модифікація листа письменника, автор якого поєднує інформацію щодо сфери своєї професійної діяльності з повідомленням про окремі факти свого приватного життя. Такий лист адресований колезі, з яким автор має фамільярні стосунки, тому за наявності щирості спостерігається тематична обмеженість через свідоме неврахування одного з чинників концепції адресата (наприклад, політичні переконання) або знанням про розбіжності в цій сфері та небажання переривати листування, оскільки адресат як людина спільної професійної компетенції не втратив своєї привабливості. В інших випадках це спричинено існуванням зовнішньої цензури, яка унеможливлює відверті міркування з приводу актуальних подій, як наприклад, листи Р.М. Рільке до С. Шиль від 5 березня 1900 року, Т. Манна до Ю. Баба від 24 березня 1950 року, Ф. Шилера до Й.-В. Гете від 19 липня 1799 року.
Адресатом листа, в якому до подій приватного життя його автора додаються роздуми про актуальні події суспільно-політичного життя, може бути член родини, друг або колега, з яким автор перебуває у фамільярних стосунках, зокрема листи Й.-В. Гете до Ф. Шилера від 22 липня 1796 року, Т. Манна до Г. Блюме від 5 липня 1919 року, Г. Манна до Еви та Юліуса Ліпсів від 29 березня 1945 року. Цій жанровій модифікації притаманна більшість ознак листа-роздуму про актуальні події суспільно-політичного життя, відмінність полягає в наявності інформації особистого характеру, що зумовлено традицією епістолярного етикету (відповідь на епістолярну формулу «запитання про стан справ») і надає неофіційності тону та невимушеності викладу.
Лист, в якому повідомлення про факти приватного життя його автора поєднані з інформацією щодо сфери його професійної діяльності та з роздумами щодо актуальних суспільно-політичних подій, є жанровою модифікацією листа письменника, автор якого висвітлює факти приватного життя на тлі актуальних суспільно-політичних подій з урахуванням нагальних питань, пов’язаних зі сферою професійної діяльності. Адресатом такого листа постає родич або близький друг, тому в ньому спостерігається максимальне розширення предметно-тематичної змістовності за наявності відвертості як типу суб’єктивно-авторської модальності, що засвідчують листи Ф. Шилера до Й.- В. Гете від 6 жовтня 1797 року, М. Цвєтаєвої до Р. М. Рільке від 14 травня 1926 року, Т. Манна до Агнес Е. Мейер від 30 серпня 1950 року.
Аналіз письменницьких епістоляріїв щодо суб’єктивно-авторської модальності дозволив вирізнити такі її основні типи: дидактичність (Просвітництво), яка ґрунтується на принципі протиставлення за умови підпорядкування різних позицій авторитетній позиції-основі; емоційність висловлення (доба романтизму), що має за основу принцип контрастного виділення суб’єктивно-оціночної модальності на фоні інших оцінок при домінувальній авторській позиції; аналітичність (І половина ХХ ст.), яка сформувалася внаслідок аналізу різних сторін об’єкту та різних його оцінок різними суб’єктами шляхом зіставлення або порівняння позиції автора листа з позиціями інших суб’єктів.
Отже, простеження взаємодії конститутивних ознак листа сприяє цілісному вивченню письменницького епістолярію як специфічного жанрового утворення.
Автори античних трактатів, присвячених епістолярному стилю (Цицерон, Ю. Віктор та ін.), розробили певну структуру композиційної побудови листа та конкретизували лінгвостилістичні засоби її реалізації, оперуючи поняттям «епістолярного стилю», тобто певної жанрово-стильової системи з притаманною їй сукупністю композиційних прийомів. Таке уявлення про лист успадкували візантійські епістолографи (В. Кесарійський, Ф. Студіт та ін.), які намагалися розвинути традиції епістолярної спадщини античності в плані змісту та в плані форми, внаслідок чого сформувалися нові риси епістолярного стилю. Епістолярії часів середньовіччя і Відродження свідчать про суттєвий вплив античної традиції, що виявило себе в свідомому виборі латини як мови листування, орієнтації на поліадресата, пов’язаної з публічно-риторичним характером тогочасної жанрової системи, та в збереженні дружньої привітності як типу суб’єктивно-авторської модальності. Якісні зрушення торкнулися предметно-тематичної змістовності листів, яка характеризувалася суспільно-політичною значущістю й актуальністю проблематики. Проте найбільш суттєвим для подальшого розвитку жанру листа став кінець XVIII – початок ХІХ ст., коли на зламі двох культурно-історичних епох (традиціоналістичної та індивідуально-авторської) внаслідок переакцентуації жанрово-стильової системи відбулося його якісно нове сприйняття – як самостійного жанру, що має історико-культурне значення. Задекларований окремими дослідниками погляд щодо занепаду жанру листа на сучасному етапі видається невиправданим, зважаючи на його подальшу еволюцію в електронних засобах інформації.
Принциповим для розуміння теоретичних положень, викладених у ІІІ розділі «Про використання епістолярної форми в художніх творах», є жанрова концепція М. Лейдермана та твердження про нерозривний зв’язок родо-жанрової домінанти зі стильовою цілісністю, тому що в індивідуально-авторську епоху жанри взаємодіють і взаємозбагачують одне одного, що трансформує жанрові традиції і створює систему поліжанрових взаємозв’язків, у якій жанрове дорівнює родовому, а рід виявляє себе в особистісно-індивідуальній жанровій унікальності.
У плані сприйняття основне завдання жанрів епістолярної літератури (до якої зараховуємо винятково художні твори, при написанні яких використана епістолярна форма в будь-якому з її різновидів), полягає в свідомому руйнуванні дистанції між художнім світом і читачем, що зумовлено авторським прагненням максимально наблизити читача до реальності. Першим кроком на цьому шляху стає художнє засвоєння іншого, відомого з повсякдення жанру – побутового листа, внаслідок чого конкретність адресата змінюється на поліадресацію.
Значущим зрушенням у плані структури жанрів епістолярної літератури стає вибір героя-розповідача, образ якого здатний створити ілюзію його тотожності автору твору. Невіддільність цього героя від світу, про який він розповідає, сприяє появі іншої світоглядної позиції, яка характеризується орієнтованістю на створення ілюзії «живої оповіді» (як результат – емоційність і невимушеність викладу), але й певною обмеженістю оповідальних можливостей, тому що герой-розповідач може розповісти винятково про побачене і пережите, що вимагає від автора твору створення певної мовленнєвої структури, визначальною ознакою якої є суб’єктивність мовленнєвої манери героя-розповідача.
Уведення героя-розповідача спричиняє зміни ще одного аспекту плану структури жанру – його обсягу, який містить поняття про художній час і простір, комплексне врахування складових якого робить можливим диференціацію жанрів, при написанні яких використовується епістолярна форма: при збільшенні рівня охоплення художнього часу та простору зростає кількість сюжетних ліній і епізодів, тому обсяг епістолярної новели або оповідання, написаного в епістолярній формі, менший, ніж «роману в листах»; якщо ж епістолярна форма є фрагментом композиційної побудови повісті або роману, то вона, як правило, розгортає лише один епізод в рамках однієї сюжетної лінії. За умови стилізації циклу листування («роман у листах») спостерігається послідовний виклад подій, тоді як побудова фрагменту повісті або роману у вигляді стилізації листування його героїв дозволяє автору одночасно просувати декілька сюжетних ліній без використання ретроспективного показу подій.
Відтворення у «романі в листах» часу реального листування з притаманною йому лінійною послідовністю і детермінованістю наступних частин («листів») попередніми створює необхідні передумови функціонування біографічного часу, завдяки якому виникає образ людини, що йде своїм життєвим шляхом. Хронотоп біографічного часу характеризується наявністю таких рис, як: хронологічна незворотність і детермінованість зображуваних подій, їхня часова обмеженість, лінійне розташування подій сюжетного плану відповідно до календарного порядку, зображення в сюжетному плані замкненого простору приватного життя людини, моделювання просторової дистанції між героями твору, автором і адресатом стилізованого листа, що веде до створення особливого світу – світу «епістолярної оповіді», в якому відбувається їхній діалог, увага до дрібниць повсякдення та їхнє переміщення в центр твору, поява пейзажу як предмету бачення та предмету оточення приватної людини, взаємодія хронотопів «кризи», «зустрічі», «шляху» тощо.
Жанрове завдання і зміни плану структури жанрів епістолярної літератури корелюють з планом змісту таким чином, що їхній родовий зміст вміщує зміст епічного роду (розповідь про події, які відбулися) та ліричного (безпосередня передача героєм-розповідачем власних думок, почуттів і переживань з приводу подій, що відбулися).
Вищевикладене дає підстави визначити епістолярну форму як специфічний композиційний прийом, суть якого полягає в художньому відтворенні листа або його структурних компонентів, здійсненому автором художнього твору від імені героя твору, що спричиняє появу героя-розповідача з притаманною йому індивідуальною словесною манерою, синтез змістів епічного (показ подій, що відбулися) та ліричного родів (безпосередня передача героєм-розповідачем думок, вражень та емоцій з приводу подій, що відбулися), моделювання художнього світу згідно з ознаками хронотопу біографічного часу.
У композиції художнього твору епістолярна форма може використовуватися: для епістолярної експозиції героя і для епістолярної зав’язки сюжетної лінії, для розгортання концепції героя шляхом його характеристики іншими дійовими особами, для експозиції нової частини великого епічного твору, для одночасного динамічного просування вперед декількох сюжетних ліній без використання ретроспективного показу подій, для стислої передачі динаміки розвитку подій у межах однієї сюжетної лінії і для того, щоб наголосити на змінах душевних станів героя, які спричинили ці події, для розв’язки сюжетної лінії або основного конфлікту твору і т.і.
Притаманні художній літературі умовність і дискретність знімають з автора художнього твору вимогу повноти стилізації листа, що пояснює існування різновидів епістолярної форми та дозволяє виділити серед них такі, як: стилізований лист, епістолярна мікроформа, стилізована записка, епістолярна оповідь.
Так, в яві Х дії V п’єси Г.Е. Лессінга «Місс Сара Сампсон» настає розв’язка її основного конфлікту, поштовхом до чого є лист Марвуд до Мелефонта. Цей стилізований лист, тобто лист героя твору, художньо відтворений автором твору, містить такі компоненти, як: звертання до адресата, основний текст, який складається з детальної розповіді про отруєння Сари, пояснення мотивів цього вчинку та повідомлення про найближчі плани, особистий підпис. Марвуд, його автор, не називає Сару на ім’я, а вдається до перифразу «та, що підштовхнула вас до невірності», що має засвідчити справедливість її покарання. Розповідаючи про отруєння, вона заради тієї ж справедливості виправдала служницю Бетті, яка власне отруїла Сару, не знаючи про підміну ліків. Ознакою того, що автор п’єси прагне зазирнути у внутрішній світ героїні, є спроба психологічної мотивації її вчинків – «жага помсти та лють». Невиправданим хизуванням виглядає зізнання Марвуд у відсутності страху перед покаранням, хоча заручницею її втечі виступає донька, таким чином Лессінг розкриває нещирість її материнських почуттів, але й підкреслює її готовність пожертвувати всім заради фатальної пристрасті до Мелефонта. Лист Марвуд опосередковано виявляє основні риси головних героїв драми: християнську покірність Сари Сампсон та її батька, підступність Марвуд, її здатність досягти мети за будь-яку ціну, нерішучість Мелефонта, його невпевненість у своїх прагненнях, таким чином Лессінг підтвердив їхні первинні концепції, незмінні згідно тогочасних літературних канонів.
У більшості випадків автори художніх творів вдаються до епістолярної мікроформи, тобто окремих, значущих для перебігу подій, формальних і/або змістовних компонентів листа, художньо відтворених автором від імені героя. Особливість її функціонування полягає в обов’язковій наявності супроводжувальних коментарів, які мають розширити або спростувати наведену в ній інформацію. Наприклад, Ф. Шилер, стилізуючи лист стряпчого до Ф. Моора на початку п’єси «Розбійники», навів окремі елементи листа. Заявлені тут дата й місце відправки необхідні для відтворення правдивості зображених подій (наводиться назва міста Лейпциг і календарно точна дата), основна частина містить повідомлення про злочинні вчинки К. Моора («Учора вночі Карл, після того як зробив боргу на сорок тисяч дукатів, збезчестив доньку багатого банкіра та смертельно поранив на дуелі її залицяльника, гідного молодого дворянина, з сімома іншими товаришами, яких він втягнув у розбещене життя, прийняв знаменне рішення – втікати від рук правосуддя») і перелік заходів, яких вжито проти нього, також опис враження, яке справлять на Моорів новини про непристойну поведінку спадкоємця родини та натяк на їхнє знеславлене ім’я. Таким чином вдалося скерувати емоційну реакцію Максиміліана Моора: засліплений загрозою безчестя він прийняв фатальне рішення відмовити первістку родини в підтримці, що і стало зав’язкою конфлікту п’єси.
Серед різновидів епістолярної форми особливе місце посідає стилізована записка, тобто записка героя, художньо відтворена від його імені автором твору. Від стилізованого листа вона відрізняється тенденцією до змістовної вичерпаності при надзвичайній стислості її передачі, від епістолярної мікроформи, завершеність якої досягається за рахунок контексту – структурною цілісністю висловлення. Так, кульмінацією основного конфлікту п’єси Ф. Шилера «Підступність і кохання» є записка Луїзи Мілер до гофмаршала, яка складається з трьох частин: офіційно забарвленого звертання «Вельмишановний пане!», основного тексту, який містить запрошення на побачення, та підпису. Особливість цієї записки полягає в її означеній подвійній адресації: формально – гофмаршалу, фактично – Ф. фон Вальтеру, кохання якого до Луїзи було неприпустимим для його батька. За наказом останнього Вурм і вигадав інтригу з запискою, написання якої мало засвідчити зраду Луїзи, тоді як емоційно впливовішим був основний текст, тональність якого визначали удавана пристрасть до гофмаршала («Луїза, яка ніжно кохає вас»), глузування з почуттів Ф. фон Вальтера («Важко було втриматись від сміху, дивлячись на те, як нещасний майор захищав мою честь. Щоб не розреготатися, я вдала, наче мені млосно»), удаване невдоволення його ревнощами («Це все через майора, який днями, безперервно, пильнує мене, наче Аргус»), як і удаване бажання звільнитися від його пристрасті («Але довго носити маску я не в силах. Коли ж я врешті-решт позбавлюся майора!»). Своєрідний спосіб ознайомлення з нею (Луїза пише під диктовку) має акцентувати увагу на тих моментах, які повторюються Вурмом («через майора», «днями, безперервно, пильнує мене, наче Аргус» і т.і.), а також передати внутрішню боротьбу героїні між коханням до Ф. фон Вальтера та обов’язком перед родиною, щоб психологічно мотивувати її зраду. Таким чином, використання стилізованої записки сприяло напруженню основного конфлікту драматичного твору.
Епістолярна оповідь, тобто сюжетно вмотивована стилізація листування декількох героїв твору між собою, може використовуватися як експозиція нової частини епічного твору. Наприклад, І розділ ІV частини роману «Будденброки» побудований у формі епістолярного циклу, який започатковує лист Антонії Грюнліх до матері, продовжує лист Йогана Будденброка до сина Томаса та завершує лист Грюнліха до родини Будденброків. У цьому циклі відсутнє місце відправки листів, оскільки воно відоме читачам з попереднього контексту, але наявні дати відправки, що має конкретизувати швидкість, з якою відбуваються зміни в житті героїв. У листі Антонії Грюнліх переважає інформативний елемент, вона детально описує своє родинне життя, повідомляє про свою вагітність, чим окреслює нову сюжетну лінію, яку наприкінці розділу зав’язує своїм повідомленням про народження доньки Грюнліх, що дає підстави вважати лист Грюнліха епістолярною експозицією Еріки Грюнліх. Але найбільш вагомим для подальшого розвитку сюжету роману є лист Йогана Будденброка до старшого сина, який став своєрідним гімном бюргерським чеснотам родини, головною з яких є застереження засновника фірми: «Сину мій, з охотою розпочинай денні справи свої, але берись лише за такі, які вночі не порушать твого спокою». Нехтування цією порадою з боку Томаса Будденброка невдовзі призвело до занепаду фірми, таким чином, цей лист мотивував подальший перебіг подій. Отже, використання епістолярної оповіді дало змогу автору твору одночасно просунути вперед декілька сюжетних ліній, не вдаючись до ретроспективного показу подій.
Все вищевикладене дозволяє стверджувати, що використання епістолярної форми робить можливим розв’язання певних завдань з композиційної побудови художнього твору та створення концепцій його героїв.
Вивчення етапу конституювання жанрів епістолярної літератури в античні часи засвідчило: діяльність риторських шкіл, навчання в яких передбачало написання «фіктивного листа», розширила сферу функціонування листа та спричинила його якісні зрушення, завдяки чому виникла епістолярна форма. Античні автори історичних оповідей, філософських діалогів, хрій, апофегм використали її можливості для створення узагальненого образу людини, що відповідало принципу епопеї, типово риторичному способу створення характеру в ту епоху. Тематична циклізація «фіктивних листів» дозволила усунути хронологічну й локальну обмеженість зображених подій і уможливила багатосторонній показ характеру героя, таким чином з’явилася епістолярна оповідь. Специфічною рисою цього етапу засвоєння епістолярної форми була суспільна значущість обраного персонажа, що мало на меті пропаганду його філософських поглядів, таке намагання відтворити образ героя, відомого сучасникам з інших джерел, зумовило показ незмінності й пасивності його характеру. Проте античним авторам вдалося подолати схематизм зображення за рахунок драматизації оповіді шляхом зіткнення різних позицій та завдяки психологічній мотивації вчинків героя при побудові єдиної лінії його поведінки. Надалі зміщення акценту в бік практичної моралі спричинило появу в творах з вміщеною епістолярною формою фактичних подробиць життя, що супроводжувалося вказівкою на емоційну реакцію героя, тоді як показ міжособистісних стосунків був необхідний для зображення внутрішнього світу людини. В добу пізньої античності точна відповідність твору наявному «зразку» за умови припустимої різниці в емоційному забарвленні суб’єктивно обраних автором місць змінилася на творче осмислення автором художнього твору використаних джерел і на здійснюваний ним суворий відбір епізодів для досягнення художнього ефекту, що свідчить на користь приналежності таких творів до художньої літератури. В цілому розвиток жанрів епістолярної літератури в античну епоху, коли визначився комплекс їхніх найбільш сталих ознак, є періодом їхнього становлення і утворення жанрової матриці.
За часів Візантійської імперії, середньовіччя, Відродження, бароко жанри епістолярної літератури пережили період продуктивного функціонування і канонізацію, в добу Просвітництва відбувся їхній розквіт, свідченням чого є активне використання епістолярної форми в різних видах словесності – філософії, публіцистиці, літературній критиці, художній літературі. Цьому сприяли ідеологічність мистецтва, визнання взірцевості за античною літературою, завершення процесу становлення національних мов і літератур, наявність усталеної жанрової системи та тенденція до унормованості художніх творів, розбудова засобів масової інформації як домінанти цієї епохи.
Але найвагомішим для подальшого розвитку жанрів епістолярної літератури стало те, що на кінець XVIII – ХІХ ст., перехід від традиціоналістичної до індивідуально-авторської епохи, припадає етап їхньої мнемонізації та модернізації, внаслідок чого відбулася трансформація аспектів жанрового цілого, що перевело лист з публічної сфери в сферу приватну при збереженні типової жанрової модальності, щирості щодо адресата, і зумовило появу типового пафосу – сповідальності. Опосередкованим свідоцтвом завершення процесу канонізації жанрів епістолярної літератури та початку етапу мнемонізації є поява їхньої негативної стилізації – пародії.
Отже, жанри епістолярної літератури пройшли шлях від канонізації до модернізації, проте їм вдалося зберегти внутрішній канон, що дозволяє сучасним письменникам повернутися до них, орієнтуючись на збережені формалізовані ознаки жанрової структури (епістолярна форма) і типовий жанровий пафос.
У висновках підведено підсумки проведеного дослідження відповідно до поставлених цілей і завдань та окреслено перспективи подальших досліджень. Додатки містять схеми наведених у дисертаційному дослідженні класифікацій письменницького листа та типологію жанрових модифікацій листів братів Манн.
|
