ПОЕТИКА СИМВОЛІЧНОГО ОБРАЗУ В ТВОРЧОСТІ ВАСИЛЯ СТУСА

summary

У Вступі обґрунтовано актуальність обраної теми і стан її наукової розробки, сформульовано мету й завдання дослідження, окреслено методологічну основу, новизну і практичне значення роботи. Викладено також структуру дисертації та подано відомості про апробацію результатів.    

Перший розділ – “Теоретичні аспекти висвітлення поетики символу художнього твору в сучасному літературознавстві” – складається з двох підрозділів. У підрозділі 1.1. “Літературно-критична рецепція поезії В.Стуса” зроблено оглядовий аналіз літератури, що присвячена вивченню спадщини митця.

Перші публікації Стуса-поета 1959 року отримали схвальні відгуки. Проте подальша доля митця склалася дуже непросто. Потягнулися роки замовчування, а далі – й відвертого цькування. Перші збірки поезій вийшли за кордоном: “Зимові дерева” (1970), “Свіча в свічаді” (1977), “Палімпсести” (1986). Вступні статті (А.Шум, М.Царинника, Ю.Шевельова) до них і були першим літературно-критичним матеріалом, що розпочав цілий розділ сучасного літературознавства – стусознавство. У роботі розглянуто роль цих наукових праць у започаткуванні стусознавства.

 Першою збіркою Стусових віршів, що вийшла на Батьківщині поета, була книга “Повернення” (1990 р.). Пізніше було зроблено ряд публікацій вибраних поезій у періодиці та окремими виданнями. Отже, на початку   90-х творчість В.Стуса стала широко відомою в Україні. Тоді ж з’явилися на Батьківщині поета й перші літературознавчі розвідки щодо його творчості. Серед них роботи М.Хейфеца, М.Жулинського, М.Ільницького, В.Яременка, В.Голобородька, Я.Мельника, М.Дмитренка, Є.Сверстюка, Т.Гундорової, В.Неділька, Д.Стуса, Ю.Бедрика, Ю.Покальчука, О.Мацибуди, В.Овсієнка та ін. Вагомий внесок у розвиток стусознавства здійснила М.Коцюбинська. У кінці 90-х стали також доступними українському читачеві й літературознавчі статті української діаспори: У.Пелех, Л.Волянської, Л.Рудницького, Л.Плюща, Б.Рубчака, О.Тарнавського,   А.-Г.Горбач, А.Берегуляк, М.Павлишина, Я.Славутича, А.Стебельської та ін.

 Неоціненним подарунком українському читачеві стали твори Василя Стуса, що вийшли друком у чотирьох томах шести книгах у Львові в 1994 – 1999 роках. У роботі розглянуто вступні статті М.Коцюбинської та Д.Стуса до першого та другого томів цього видання, роль яких у вивченні та дослідженні творчості поета дуже вагома. Зроблено оглядовий аналіз ряду дисертаційних досліджень поетичного доробку митця: Ю.Бедрика, Д.Стуса, А.Бондаренко, І.Онікієнко, В.Баляцької, О.Рарицького, В.Мельник-Андрущук, Л.Оліфіренко, Л. Біловус.

 З огляду на вищезазначене, можна вже говорити про стусознавство як про окремий розділ літературозначої науки.

У підрозділі 1.2. “До проблеми дослідження поетики символу” визначено теоретичне підґрунтя наукового пошуку. Розглядається питання генези і розвитку терміну “поетика” та походження  і значення поняття символу в літературознавстві.

Від часів Арістотеля і до наших днів семантика терміну “поетика” змінювалася разом з розвитком і зміною проблем та понять сутності мистецтва. У сучасному літературознавстві термін “поетика” має кілька значень. Одне з них є еквівалентом понять “художність”, “художня форма”, “мистецтво слова”. Сучасне бачення сутності поняття “поетика” – крізь призму “художності” – обґрунтував Г.Клочек. З таких позицій розглядається  творчість В. Стуса. У роботі зосереджена увага як на формальних, так і на змістових площинах поняття поетики символічного образу. При цьому враховано творчу індивідуальність митця з його незвичною манерою віршування, оригінальністю використаних зображально-виражальних засобів.

З’ясовано, що у сучасній мові термін “символ”, як і термін “поетика”, також має багато значень і вживається в різних сферах життєдіяльності людини. Дисертанткою окреслено типологію понять символу, що використовується в наш час: наукові, філософські, міфологічні, релігійні, ідеологічно-спонукальні, технічні, художні. Зазначено, що у даній роботі розглядатимуться лише художні символи, сфера використання яких тісно пов’язана з образністю художнього вислову. О.Веселовський вважав, що художні символи зародилися з народнопісенної творчості, де із маси зіставлень і перенесень відбирались деякі постійні символи з більш чи менш широким розповсюдженням. До цих первісних символів, що виробились на ґрунті народнопоетичної психології, згодом приєдналися інші, навіяні християнством, східними філософіями тощо.

Літературознавство ХХ ст. не виробило єдиного точного визначення цього терміну. З різних позицій про символ писали К.Ясперс, А.Бєлий, З.Лібман, А.Ровнер. Вагомий внесок у вивчення природи символу здійснив О.Лосєв: виробив типологію значень символів залежно від сфери їх використання, чітко провів різницю між символом, алегорією, міфом, емблемою, уособленням, типом тощо. Саме його методологію і взято за основу при написанні роботи. 

Розділ другий – “Символічний образ і мотив у поезії В. Стуса” – складається з чотирьох підрозділів. Спираючись на визначення символу як універсальної естетичної категорії, що розкривається через зіставлення з категоріями суміжними, дисертантка вважає, що за певних умов кожен елемент художньої системи може бути символом. Акцентоване символічне використання конкретного елементу дозволяє говорити про нього як про мотив. Творчість В.Стуса у цьому плані є прикметною, оскільки багато тем та мотивів у поетичному світі митця виступають як виразно символічно акцентовані. Щоб зрозуміти природу символів у творчості В.Стуса, джерела запозичення та шляхи творчого переосмислення, дисертантка зосереджує увагу на аналізі асоціативних уявлень поета, специфіки його світосприймання. У результаті до уваги взято насамперед ті мотиви поетичної творчості В.Стуса, які видаються глибоко символічними і виступають як домінантні: мотив України, мотив Слова, історіософські мотиви, мотив пошуку абсолютної істини.

У підрозділі 2.1. “Символіка мотиву України в духовному просторі любові – ненависті” розглянуто художнє втілення символіки мотиву України в поезії В.Стуса.

Як відомо, більшу частину свідомого життя поет провів поза межами України, а думками і душею постійно линув на Батьківщину, що у просторі художнього світобачення митця набуває рис одного з найфундаментальніших символічних образів його поезії. Поет часто ототожнює Україну з матір’ю (велич материнської жертовності), дружиною (чистота подружньої вірності), сестрою (ніжність сестринської любові). Так складається символічний образ, сповнений величної духовної краси. Цей образ автор проводить через низку творів (“З ціложиттєвого ждання...”, “Скучив за степом, скучив за лугом...”, “Ти моя маленька сестро...”, “Оце моє видіння – всіх ночей...”, “Стелили білі обруси...”, “Кохана сестро, не журись...” та ін.). Отож, Україна виступає одним із домінантних символів, що поглинає велику кількість тем і мотивів у поезії В.Стуса. Проте символічний зміст цього образу не є одновимірним. У творчості поета є ще й інша Україна. Ця Україна – “зрадлива зраджена Вітчизна”, “нестерпна рідна чужина”, “кохана Прикраїна”, “погар раю”, “храм, зазналий скверни”, “царство німоти”, “країна мертвих”, “цвинтар душ на білім цвинтарі народу”, “божевільна Україна” тощо. У роботі досліджується амбівалентність поета у ставленні до України і до її народу та визначено компаративні аналогії з іншими представниками української поезії. 

В.Стусові було боляче бачити, що українці не можуть бути самодостатніми, що вони не покладаються на власні сили та розум, а все чогось бояться, шукають чужої допомоги і схвалення  своїх вчинків. Про таких “синів” України В.Стус пише в поезії “За літописом Самовидця”. Іноді поетові здається, що вже нічого не врятує Україну від краху: ні молитви, ні заклинання, ані навіть “великий піст”. Її сини снують по світу, як сновиди, перетворившись в бездумних “оспалих лакиз” (“Костомаров у Саратові”). Україна, за словами митця, летить “на чужім крилі” (“Докучило! Нема мені Вітчизни”). У вірші “В оцім безхліб’ї і бездоллі” митець виводить образ кереї, яку хоче поміняти на ліврею ота “вічна ненасить”. У художній інтерпретації В.Стуса керея є уособленням самобутності України. Керея, що “пропахла на вітрах століть” є символічною ознакою давнього походження народу, який носить цей вид одягу. Ліврея – символічний, знаковий одяг холуя, прислужника в багатому домі. Автор впевнений, що не можна свою “керею міняти на ліврею”, засуджуючи   таким символічним “переодяганням” зрадників свого народу.

 Слід зауважити, що Стус не єдиний поет, образ України у якого перебуває в духовному просторі любові – ненависті. Багато українських митців зверталися до цього мотиву. Проте у творчому доробку В.Стуса ця тема стала однією з наскрізних.

Підрозділ 2.2. “Символіка мотиву слова в поезії В.Стуса” присвячено з’ясуванню місії поетичного слова і поетичного дару як нероз’ємних складових у творчому доробку поета. Зосереджуючись на дослідженні проблеми, дисертантка приділяє увагу літературознавчій праці В.Стуса “Феномен доби”, головною думкою якої є те, що свідоме “цільове” використання поетичного дару як дару божого навіть геніального поета приводить до самознищення. У вірші “Еволюція поета” В.Стус з математичною точністю визначив еволюцію митця, якого заполонив страх. За допомогою експоненціального закону В.Стусом визначено коефіцієнт корисної дії творчості такого поета. За таким законом змінюється з часом маса речовини при радіактивному розпаді (стрімко прямує до нуля) в результаті  вибуху. Отак і поет, який розщепився “на себе і страх” за законом геометричної прогресії швидко прямує до нуля. Залишається від нього лише “білий димок”. Образ “білого димку” виступає символічною ознакою непридатності. Він розвіється безслідно, а нащадкам не залишиться нічого від такого митця, як не було користі й сучасникам від його поезії.

Поетів, що розтратили свій дар на прислужування владі, В.Стус називає “свого духу супостатами”. Поет вважає, що вони не гідні “автодафе благословення”, а їхні музи – “бранки”, “гаремні дівчата” (“Великий Сталін вмер зарано...”, “Скажи ім’я своє, поете...”).

Ідею вільного слова автором втілено у поезії “Декларація поета і громадянина”. Символом нечистого сумління поета-пігмея, поета-служаки, поета-невільника виступають “нівечені рими”, які оспівують  всенародну безправність і пригніченість, підносячи її до рангу обов’язку. В.Стус твердо переконаний: де народ невільний, там митці є невільниками  і невільницькі співають пісні.

 Дар віршувати, творити справжню поезію – сильніший від страху, сильніший від того, хто цим даром володіє. Так народжується образ “скрипки чорної”, що символізує великий дар творення, який митець віддає весь до кінця за будь-яких обставин (“Вік би не бачити й не чуть…”). Образ-символ “скрипки чорної” співзвучний за змістом з образом “крилатої скрипки” Б.-І.Антонича.

У підрозділі 2.3. “Історіософські мотиви поезії В.Стуса в системі символічного мислення поета” досліджено історіософську тематику Стусових творів та символічну образність її висвітлення. Найбільш містким, наповненим історичними смислами образом дисертантка вважає образ-символ руху, семантичне поле якого визначається його різновидами (поступальний, обертальний, коливальний), векторністю (вперед – назад, вгору – вниз) та кінцевою метою. Історія постає як символ простору духовного, а рух – символ розвитку суспільства в історичному просторі.

У вірші “Комуністи – вперед!” наявний образ-символ руху. Рух вперед – символ поступу, еволюції, розвитку, прогресу. Але в художньому баченні В.Стуса рух тоталітарного суспільства вперед є втечею в нікуди, бо (за контекстом вірша) попереду народ не чекає нічого, крім труни, яку йому вже тешуть служаки тоталітарної системи.

Описуючи методи розбудови державності в радянському історичному просторі у вірші “Колеса глухо стукотять...”, В.Стус знову виводить образ руху, і тут продуктивним виступає символ колеса з його глибинним архаїчним підтекстом. Колеса, що крутяться – символ невідворотності майбутнього, яке невпинно насувається. Відчуття невідворотності біди у цій поезії підсилюються наступними рядками: “Уже додому не вернуть, / додому не вернуть.” Язичницький  символ колеса у цьому вірші співіснує з християнським символом триєдиного бога. Проте образ радянського бога зображено дещо в іншій триєдиності: “марксист, расист і людожер – один за трьох”.

Символічним атрибутом християнської релігії є молитва. У радянських концтаборах святу молитву замінила брудна лайка табірних наглядачів. Навіть колеса її вистукують.

Образ-символ руху присутній і у вірші “Опускаюсь – ніби підіймаюсь”. Семантичне поле його визначається напрямком. Ріжучи крила людині, служаки режиму не допускають злету вверх, обрізають шляхи до духовної висоти, приземлюють, пригноблюють, притлумлюють всі високі порухи душі.

Цвяхи забивають у віко домовини перед тим, як опускати покійника до ями, а тут – символічні цвяхи “втелющені в майбуття” народу.

Підрозділ 2.4. “В.Стус у пошуках абсолютної істини: віра, релігія, Бог” містить аналіз духовних шукань В.Стуса, спробу осмислити фактори, що сприяли виробленню і становленню певних пріоритетів, які й визначили релігійно-філософські та світоглядні позиції поета. Серед найважливіших слід назвати три: 1) язичницькі вірування; 2) християнські заповіді; 3) східні філософсько-релігійні погляди.

 У віршах В.Стуса багато поетичних асоціацій, що мають праукраїнське походження і пов’язані з язичницькими віруваннями: культ неба та небесних світил, культ вогню, язичницький обряд накликання дощу з жертвопринесеннями (“Накликання дощу”). Ретроспекція як один із компонентів часо-просторової організації твору допомагає авторові встановити зв’язок з давноминулим, відтворити дух часу. У вірші “Тисячолітньому Києву закортіло омолодитися” цей прийом дає можливість показати нерозривність і нескінченність зв’язку поколінь. Тут поет нагадує читачеві, що Київ “язичницький” і що наш родинний ланцюг тягнеться ще від пращурів-язичників. У цьому вірші “тисячолітній Київ” є символом-декорацією, яка підсилює психологічні відчуття зв’язку з праісторичними коренями, незнищенності української культури.

Серед християнських заповідей поетові особливо близькі були терпіння і всепрощення. Ця світоглядна домінанта характерна для пізніших його творів. Так, тільки у вірші “Гойдається вечора зламана віть” з образами вечора і зламаної віті асоціюється вечір життя поета, його передчуття кінця – “кінчилися стежі”. Він намагається смиренно прийняти Господню волю, намагається покоритися невідворотному. Християнські мотиви, однак, не слід розглядати як поетичну апологію, це лише один із продиктованих людською культурою засобів проникнення у той світ, звідки нема вороття. Тому тут більше питань і сумніву, аніж блаженства примирення (“Упасти Господові в ноги...”, “Потоки”, “Шлях грішного до раю”, “Страшні твої нурти печерні”). Подекуди поет  сперечається з Богом та вдається до сарказму і навіть до сатири (“За літописом Самовидця”, “Горить сосна – од низу до гори”, “Червонорукими вождів малюйте...”). Ці мотиви поезії В.Стуса співзвучні за змістом з мотивами поезії Т.Шевченка та Є.Маланюка.

Про вивчення східних філософій, зокрема буддизму, найкраще свідчить поезія “За читанням Ясунарі Кавабати”, де душа ліричного суб’єкта бажає “розпросторитись на чотири татамі”. Дисертанткою висловлено думку, що “чотири татамі” могли виражати “чотири благородні істини” Будди, які він заповідав своїм учням. У поезії Стуса вони отримали індивідуально-авторську інтерпретацію. Ще більше вплив буддизму відчувається у вірші “В мені уже народжується Бог...”. За філософією буддизму шлях до досконалості, доброти й мудрості  йде через себе, тобто треба шукати бога в собі, треба правильно і мудро жити. Можливо, звідси й оте характерне для В.Стуса “самособоюнаповнення”.

Третій розділ – “Система символів у поезії В. Стуса” – присвячений конкретному дослідженню символів у площині функціонування художнього мислення митця. Розглянуто естетичні функції символів, джерела їх запозичення, досліджено Стусову інтерпретацію символіки та шляхи реалізації авторської ідеї через асоціативне мислення і художні узагальнення. Серед джерел поетичного творення символів відзначено образні і сюжетні алюзії, ремінісценції. Потужним джерелом сюжетно-образного матеріалу для втілення авторських уявлень про дійсність стали архаїчні символи. Причому використовується символіка різноманітних культурних пластів, різних традицій: язичницька міфологія, християнські догми, буддійські вірування, фольклорна канва тощо.

У підрозділі 3.1. “Символи космологічного ряду” розглянуто функції символів неба, сонця і зорі.

У поезії В.Стуса образ-символ неба репрезентує язичницькі уявлення про побудову всього оточуючого світу. Культ неба був центральною точкою релігійних вірувань наших предків. Люди щасливі, коли відчувають небесну благодать, високі думи породжують такі ж діяння. Коли ж з якихось причин втрачається віра, не відчувається присутність неба, – життя стає нестерпним, втрачається життєва наснага, тоді “небеса болять”, тоді небо із “стосів вір” перетворюється в “печаль”, стає “порожнє”, перетворюється на “висліплу полуду”, як і душа зневіреної людини. У деяких поезіях слово-символ “небо” сприймається як антитеза землі (“Як тихо на землі!”, “За читанням Ясунарі Кавабати”, “Не побиваюсь за минулим...”). У цих віршах чітко прослідковується неоплатонівська концепція протиставлення неба і землі як батьківського та материнського начал. Не виключено також, що це протиставлення базується і на патріархальному християнському міфі про духовну й матеріальну реальність: духовне – високе, чисте й вічне, матеріальне – нижче, суєтне й швидкоплинне. Наявні тут ремінісценції з Біблії про те, що  Небеса є престолом Господнім, а земля – лише підніжок для ніг Його. Небо виступає як символ високих дум, шляхетних помислів, прагнень духовної повноти, земля – як тимчасове середовище перебування ліричного суб’єкта.

Сонце – архетипний образ-символ, вважається основою життя. У В.Стуса сонце – символ духовності українського народу, яка, за контекстами деяких поезій, знаходиться на грані знищення. Втрачені самобутність, духовність і щастя народу символізує “украдене сонце” (“За літописом Самовидця”). Завмирання духовного та інтелектуального розвитку в тоталітарному суспільстві символізує сонце, що знаходиться “у білій стужі”. “Татарське стожальне”, яке “разить наповал” чи “простопадне”, що аж “кипить” на небокраї, “погорбатілому з люті”, сонце символізує протест, фізичне розорення і духовну руїну (“Гойдається вечора зламана віть...”, “Біля гірського вогнища”).

Існує чимало язичницьких міфів про прекрасну богиню Зорю.  У В.Стуса зоря є провісницею майбутнього, дороговказом, своєрідним духовним орієнтиром (“Мені зоря сіяла нині вранці...”, “Сто плах перейди, серцеокий...”, “Вона заслухана у себе...”, “Осики лист каро-зелений...”).       

Підрозділ 3.2. “Символи предметного ряду” присвячено аналізу образів-символів вогню, свічі, стовпа, води, порога, дзеркала, квадрата та дерева.

 Вогонь – язичницький символ живої очищувальної сили і каналу зв’язку з богами  та пращурами. Саме у такій площині зображається цей символ у поезії В.Стуса. У його ліриці вогонь як символ очищення зустрічаємо досить часто. Причому вогонь у творах поета виступає в різних образах: огонь, багаття, вогнище, полум’я, ватра, смолоскипи, жарина. Щоправда, іноді митець описує вигасле багаття, тобто втрату надій на зв’язок з богами, втрату духовного зв’язку з пращурами, із нашими коренями (“Сидимо біля погаслого вогнища...”, “Костомаров у Саратові”, “Даждь нам, Боже, днесь!”, “Моя Україна забула...”,  “Біля гірського вогнища”). І страх проймає ліричного героя перед можливою перспективою не віднайти бодай жарину для відновлення життєдайного вогню, що осявав би і зігрівав рід і весь народ.

Свічка – християнський символ. Образ запаленої свічі у поезіях В.Стуса подається в градації значень: свічка – символ високих діянь, світлих поривань (“День раптом випав сірою порошею...”); дороговказ, духовний орієнтир (“Автопортрет із свічкою”); символ майбутнього ясного дня, початок, світанок, з якого розгориться ясний день для майбутніх поколінь, для внуків та правнуків (“Костомаров у Саратові”); надія, “віра в спроневірі” (“Зазираю в завтра – тьма і тьмуща...”; життєвий біль, духовне визрівання, боротьба за право жити, за духовність людської особистості (“В мені уже народжується Бог”).

Стовп (стовбур) – елемент архаїчної космології, символ опори, надійності, Дерева життя, центру світу. Життєвий шлях людини В.Стус  асоціює зі “стовбуром літ”і вважає його основою людського життя. Саме цей стовбур, ця середина, на думку митця, є справжньою (“За читанням Ясунарі Кавабати”). У деяких віршах при змалюванні образу-символу стовпа наявні ремінісценції з Біблії. Як єврейський народ орієнтувався на Бога, що явився йому у вогняному стовпі, так Стусів ліричний герой ототожнює свій край із богообразним “стовпом осіянним”. Цікавим є в поезії В.Стуса й образ-символ вогняного стовпа. На той “стовп високого вогню” “держить путь” душа ліричного героя, коли вона “запрагла неба” (“Крізь сотні сумнівів я йду до тебе...”). При змалюванні цього образу митець використав язичницькі та християнські джерела.

До архетипних символів належить вода. Її символіка – амбівалента.  Вода життєдайна, очищувальна і така, що вбиває: “жива вода” і “мертва вода”. Життєдайну – В.Стус зображає замріяною, веселою. Це вода річкова, дощова (“Ще вруняться горді Славутові кручі...”, “Верби навесні – немов човни”, “Мотиви травня”). Та є ще така, яку митець називає “безумною”, “пекельною”. Така вода бачиться митцеві чорною, як смола. Трагізм ситуації в поневоленій Україні митець передає через образ-символ чорної води, що затопила землю. Таку ж чорну воду побачив ліричний герой у сні, який виступає вісником біди. (“Трени М.Г. Чернишевського”, “Ярій, душе! Ярій, а не ридай”, “Отож, мені наснилася вода...”).

Образ порога відноситься до найдавніших фольклорних символів. Батьківський поріг здавна виступав символом родинного кола, рідної домівки. Висловлювання: порубати батьківський поріг – означало відцуратися свого роду, батька-матері. У вірші “Порідшала земна тужава твердь...” поріг виступає символом рідної землі, духовного потенціалу українців, який багатьма українцями втрачено. Дещо інше семантичне навантаження символ порога несе у поезіях “Не можу я без посмішки Івана...”, “Сто плах перейди, серцеокий...”, “Ступи на цей поріг високий...”, “Один лиш час і має совість...”. Тут він є символом шляхетності людини, мірою духовного рівня особистості, здатної повертатися до своїх джерел, своїх порогів.

Дзеркало – просторовий символ. Прикметно, що у творах В.Стуса трактування цього символу поступово змінює своє семантичне поле. Наприклад, у вірші “Як вікна в позапростір, позачас...” дзеркало символізує присутність іншого виміру – паралельного світу. У поезії “Сто дзеркал спрямовано на мене” поетові здається, що свічада пронизливо розглядають найпотаємніші порухи його душі. А в інших віршах вони висвітлюють душу і можуть спопелити серце, хоч, правда, іноді дзеркала зігрівають (“Свічадо ночі вабить лячний погляд...”, “Золота осінь лісова...”, “Ми нібито обернені свічаддя...”). Так чи інакше, образ люстерка пов’язаний із семантичними обріями образу людської душі.

У своїй поезії В.Стус виступає не лише майстром художньої інтерпретації міфологічної символіки, а й уважним спостерігачем, що шляхом певних аналогій витворює власні символи. До таких символів належить квадрат. Наймісткіше значення цього символу – неволя. Символом неволі є клітка, грати, а оскільки загратовані вікна поділені на квадрати, то ця геометрична фігура у митця викликає насамперед неприємні асоціації. Його негативну дію ліричний герой відчуває не лише у в’язниці. Іноді йому здається, що весь світ поділено на квадрати, і в них гине людська душа, бо навіть горе людське має такий поділ (“Костомаров у Саратові”, “На Колимі запахло чебрецем...”, “Там тиша”, “Весь обшир мій – чотири на чотири”, “На однакові квадрати поділили білий світ”, “Сто плах перейди, серцеокий...”, “Куди? Будь ласка, в білий світ”, “Уже Софія відструменіла...”, ”Цупких не роздереш обійм...”, “Вивершував і вивіршував...”, “Тюрма, де з віку гниль і цвіль...”).

Калина, тополя, дуб – фольклорні символи. Семантика цих образів трактується як своєрідна шкала духовних цінностей та поглядів на спосіб життя українського народу. Водночас, спираючись на архетипи світової культури, В.Стус співвідносить символ дерева з життєстверджуючою силою, з духовною повнотою.

У підрозділі 3.3. “Символи місцевості” розглянуто образи-символи дороги та провалля. Дорога в поезіях В.Стуса виступає символом життєпису, духовного вдосконалення. Дорога його життя – це “вседорога”, “страсна путь” (“О Боже, така мені печаль...”, “Церква святої Ірини...”, “З дитячих спогадів”, “Ще вруняться горді Славутові кручі”). Символ провалля є опозиційним до символу дороги. Адже життєві дороги не рівні, не прямі, вони простяглися між проваль, вирв, крутоярів та падолів. Провалля у поетичній творчості В.Стуса символізують кінець життєвої дороги, крах надій, втрату віри і сподівань  (“Перед тобою незбагненний світ...”, “Бідне серце!”, “Круто круча росла...”, “Сто плах перейди, серцеокий...”).

У підрозділі 3.4.  "Символи ряду фізичнх явищ та станів” досліджено образи-символи пітьми, тіней та сну. Ці символи в авторській художній інтерпретації набувають виразного соціального змісту.

Пітьма – символ зла. У поезії В.Стуса тьма символізує тоталітарний режим, поневолення, стагнацію (“Церква святої Ірини...”, “Автопортрет з свічкою”). Пітьма, тьма, темінь, сутінки, смеркання, морок – ці образи  поет використовує для  змалювання негативних явищ, що відбувалися в житті його народу. Морок ночі починається з сутінок. Вони спадають на землю і повністю огортають її. Всі дії припиняються, думки плутаються, прагнення завмирають. Отакі “присмеркові сутінки опали” й оповили землю і душу ліричного суб’єкта у вірші “Присмеркові сутінки опали...”. Трагізм духовного загасання України символізує передвечірня сутінь у поезії “Моя Україна забула...”. Знесилена Вітчизна лише руки ламає від безмежної туги. Попереду – “тьма і тьмуща тьма...”. Такі асоціації виникали в почуваннях поета в період “закручування гайок”, який він схильний розглядати як темний період історії (“Зазираю в завтра – тьма і тьмуща тьма...”).

 Тіні у поезіях В.Стуса символізують негативні явища. У вірші “У цьому полі, синьому, як льон...” тіні символізують темні сили, що окутали Україну й гублять її живу душу. При тоталітарному режимі люди в Україні стали настільки безликими, сірими, бездушними, втратили спроможність мислити, мати власну думку і відстоювати свою індивідуальність, що перетворилися на “безмовні тіні” з “безгубими устами” на лиці (“Довкола мене цвинтар душ...”). Та й у собі вже важко розібратись, бо так глибоко ховаєш власні щирі думки, поривання й сумніви, що “своє – лиш тіні” і вже й не можеш “протовпитись до власного єства” (“Двох – замало”).

Сон у віршах В.Стуса – символ надії, сподівання. Сни в митця зболені, тьмяні, червонобокі, як “яблука осіннього достою”. Вони стали невід’ємною частиною буття поета-в’язня  (“О земле втрачена, явися...”, “Ніч блукає, наче кінь стриножений...”, “За мною Київ тягнеться у снах”). Сни бували солодкими й омріяними, вони вели додому, до неньки, до рідних людей, до України. Та дуже гірким було пробудження й зустріч з реальністю, у якій ліричного героя нічого не чекало, лише “грубо струганий” хрест (“Верни до мене, пам’яте моя”, “Наснилося, з розлуки наверзлося...”, “Так тонко-тонко сни мене вели...”). Хрест здавна символізував випробування, страждання. Висловлювання “нести свій хрест” – біблеїзм, який став символом, що розкодовується як страдницький шлях, жертовність.

Підрозділ 3.5. “Чотири – сакральне число в давніх українців” дає ключ до розуміння числової символіки у поезії В.Стуса. Чотири – сакральне число у прадавніх українців. Спостерігаючи довкілля в світлі сонця і буття людини, наші пращури бачили їх як єдине ціле: чотири першопочатки буття, чотири пори року, чотири вікові етапи у житті людини тощо. У християнстві – чотири Євангелія, чотири кінці хреста. Отже, число чотири  не випадково так часто зустрічається у поетичній творчості В.Стуса: “чотири сонця”, “чотирикрилий день”, “чотири вітри”, “чотири татамі”, “за дверима чотирма”.

Вагому роль у формуванні образності сприймання лірики В.Стуса відіграє система поетичних позначень кольорів ( підрозділ 3.6. “Кольорова палітра поезій В.Стуса”). Майстерне використання кольору в системі інших образно-виражальних засобів створюють індивідуально творчу неповторність поетики В.Стуса. Кольором поет означує не лише конкретні предмети, але й абстрактні. Наприклад, чорними у В.Стуса є прокльони, біль, біда, печаль і навіть “чорніє безум хитай-води” (“О земле втрачена, явися...”, “У цьому полі, синьому, як льон...”, “Уже Софія відструменіла...”, “Церква святої Ірини...”, “Трени М.Г. Чернишевського”, “Цупких не роздереш обійм...”). Біла барва у поета асоціюється з холодом, стужею, болем і навіть божевіллям (“Ярій, душе! Ярій, а не ридай”, “Довкола мене цвинтар душ...”, “Горить сосна – од низу до гори”, “Вже котрий це до тебе лист...”, “Біля гірського вогнища”, “Задумалася свічка...”). Часто В.Стус вживає двоколірність, нерідко – контрастну, яка підсилює емоційне сприймання світу і дає можливість глибше осягнути виміри деяких понять (“Осики лист каро-зелений...”, “Наді мною синє віко неба...”, “О, Боже, така мені печаль”). З великим задоволенням поет використовує лазуровий, бузковий, зелений, синій, жовто-золотий кольори. Це барви, якими можна змалювати простір, волю, тепло, домашній затишок, великодню паску (“Скучив за степом, скучив за лугом...”, “О, земле втрачена, явися ...”, “Уже Софія відструменіла...”, “Оці жовті будинки...”, “Пахтять кульбаби золоті меди...”, “Молодий Гете”). А от фіолетового кольору В.Стус, здається, не сприймав. Він викликав у поета негативні асоціації нарівні з чорним та білим. Фіолетовий колір автор визначив як “колір божевілля і судної доби”. Навіть тога, за уявою поета, у Господа Бога багряна (колір урочистості, колір царів, богів, жерців), а в Сталіна – фіолетова (“Не відволодати душі”, “Потоки”, “Ніч – хай буде тьмяніша за темну”, “Великий Сталін вмер зарано...”).

Четвертий розділ – “Особливості індивідуального символотворення в поезії В.Стуса” – складається з двох підрозділів. Підрозділ 4.1. “Індивідуально-авторські прийоми в поетиці В.Стуса” репрезентує способи творення автором нових слів чи нових незвичних форм відомих слів, що надають його поезії особливого звучання і колориту. Зокрема звернено увагу на складні слова з першою основою само. Відзначено, що “самота” у Стусових віршах має філософське навантаження та символічний підтекст. Розглянуто використання алітераційних звукосполучень, повторів, алогізмів, оксюморонів, метафор тощо. Розглядаються випадки вживання архаїзмів та інших не зовсім притаманних сучасній мові слів, пояснюється їх лексичне значення та з’ясовується мета їх використання. Досліджено також доречність урочистого стилю, до якого нерідко вдається автор. Звернено увагу на часте використання складних слів, першою частиною яких є основи все, сто, всі, много, що свідчить про максималізм, категоричність, безкомпромісність та сильний дух поета. Особливу увагу звернено на символіку герметичної поезії В.Стуса, яка ґрунтовно відображає Стусову концепцію буття в усіх його проявах, розглядаються також неологізми-символи.

У підрозділі 4.2. “Духовний потенціал символу в поезії В.Стуса” розглянуто символіку поезії В.Стуса з позицій духовності і духовної спадкоємності.

У багатьох поезіях митця людській душі протиставлено металеві бездушні механізми (автомобілі, літаки), святій молитві – брудну лайку, духовній рівновазі – “розгойданість”.  Визначальним тут є також образ-символ руху. Він присутній у вірші “Порожні мчать автомобілі...”, де “порожні автомобілі” виступають символом бездуховності сучасного авторові суспільства. Напрям і мету руху автомобілів у вірші не означено, що породжує відчуття руху без мети, в безвість, в нікуди. Підсилюється  це відчуття після прочитання рядків, де  сказано, що автомобілі не мають “ні водія, ані керма” та й дороги, якими вони мчать, сховали “голови в хвости” від страху перед “пропасницею мети”.

 Янгол – християнський символ, що репрезентує доброту, невинність, духовність, святість. У В.Стуса янголи залізні, тобто бездуховні, і знаходяться ці залізні янголи не в духовному просторі (небі), а летять з аеродромів “немов з пожеж”. Образ руху наявний і у вірші “Ми не перші і не останні...”, де духовна рівновага, що виражена у образі “розгойданого неба”, частково втрачена людським суспільством у тоталітарній державі. Проте сміливці стали до боротьби за духовність свого суспільства, свого народу і перемога неминуча. Високий духовний заряд, який криє у собі вся розгалужена система символів поезій митця, має неперебутнє значення для відродження духовності в Україні, вписує неповторну сторінку сподівань і передбачень.

У Висновках  синтезовано результати дослідження. У роботі було здійснено осмислення символічного аспекту авторської картини світу у поетичній творчості В.Стуса. На основі проведеного в дисертації аналізу можна стверджувати, що поетичне поле митця насичене символічними образами, мотивами, сюжетами, які чітко індентифікуються за джерелом (язичницька міфологія, християнські вірування, східні філософії, фольклорна канва). Помічено, що однією з характерних рис поетики сиволічного образу в доробку В.Стуса є мирне співіснування символів, що належать до різних традицій. Так, язичницька символіка співіснує з біблійними символами та символікою східних філософій. Іноді один і той же символ у художньому світі митця може прочитуватися в різних культурних вимірах.

 З’ясовано, що поет здійснював ідейно-смислове коригування символіки відповідно до своїх світоглядних позицій, переконань, асоціативних варіацій, що і дало поштовх до виникнення оригінальної, розгалуженої системи авторських символів, які розкривають його внутрішні виміри. Вагоме місце в художньому світі митця посідають наскрізні символи, що повторюються як у ранній, так і в пізнішій ліриці. Вдало знайдену асоціацію митець часом повторює, видозмінює, варіює. Іноді змінюються  семантичні поля деяких символів, інші – подаються в градації значень. Сталість символіки зумовлена уподобаннями митця, світоглядними позиціями, а відтак відтворює авторську картину світу з його химерним плетивом асоціацій.

Встановлено, що у структурі поетики митця символ утворює розгалужену систему. Деякі образи-символи виявляють тенденцію до утворення смислових єдностей, що формують асоціативні ряди: а) символи космологічного ряду; б) символи предметного ряду; в) символи місцевості; г) символи ряду фізичних явищ та станів; д) сакральні числа; г) кольори як символи. Зустрічаються символічні образи, що подані в протиставленні: просторовому, часовому, чуттєвому.

Поетична мова В.Стуса відзначається образністю, багатством поетичних форм, своєрідністю світобачення. Прикметною ознакою поетового образотворення є стусівські неологізми, в тому числі – й неологізми-символи. Однією з особливостей їх творення є поєднування діаметрально протилежних елементів в єдине ціле, тобто поєднування непоєднуваного: життєсмерть, живосмерть, смертеіснування; ноче-дні, дне-ночі тощо.

Визначено, що  символіка багатьох мотивів, образів у поезії В.Стуса співзвучна за змістом із символікою поезії Т.Шевченка, П.Грабовського, І.Франка, Лесі Українки, Б.-І.Антонича. Є.Маланюка, Л.Костенко, М.Вінграновського, Д.Павличка, І.Драча, В.Симоненка та ін.