ОБРАЗНА СИСТЕМА ЛІРИКИ ТАРАСА МЕЛЬНИЧУКА

summary

У “Вступі” обґрунтовано актуальність теми, визначаються об’єкт та предмет дослідження, окреслюються напрями розкриття проблематики, мета і завдання роботи, наукова новизна дослідження, теоретичне та практичне зна­чення дисертації, її апробація.

У першому розділі дисертації “Художня своєрідність лірики Тараса Мельничука в контексті поезії останньої третини ХХ століття в Україні”, котрий складається з двох підрозділів, осмислено стан даної наукової проб­леми та систематизовано літературно-критичні оцінки творчості поета, його належності до певного літературного покоління. У першому підрозділі “Пое­тика метафори” йдеться про органічне сприйняття поезії Т.Мельничука в контексті метафоричної української поезії останньої третини ХХ століття. У зв’язку з особливостями формування поетичного стилю Т.Мельничука, інших поетів-дисидентів, поетів герметики та екзистенції, філологічних поетів, твор­чість яких є метафоричною чи навіть закоріненою в метафору (І.Калинця, В.Стуса, І.Світличного, Л.Костенко, І.Жиленко, В.Голобородька, Л.Талалая, І.Малковича, І.Римарука, В.Герасим’юка), поетичний процес зазначеного пе­ріоду визначено як період домінування в структурі поетичних текстів образу-естетичної комунікації та кодифікації (способу екзистенційного порозуміння зі світом), період “суперметафоризації”. Простежуючи хронологію видання пое­тичних збірок Т.Мельничука, окреслено їх стилістичні особливості та “коор­динати” в межах літературних поколінь, “ріст” метафоричного дискурсу об­разу. Шістдесяті роки ХХ століття стали періодом формування в ранній поезії Т.Мельничука нормативно-релятивного типу простору ліричного героя, його романтично-емоційного типу. Цікава поетика назв (текстів, збірок), що здатна коректувати в контексті образне ціле.

Проаналізовані видозміни однієї з найпопулярніших метафор лірики шістдесятників – донкіхотства, втіленого в ліриці Т.Мельничука у медитаціях ліричного героя. Визначено, що вірші Т.Мельничука не дублюють стилістичну манеру попередників, не містять наслідування методів класичної літератури, не відкидають традиції. Ми встановили, що основою внутрішньої нечіткої пе­ріодизації лірики Т.Мельничука є змінність, “спалах” певних тем та проб­ле­матики лірики, відчутний “рух” у бік перетворення на кінцесвітнього автора-метафориста.

Визначено індивідуальне естетичне правило поета, сформоване під впли­вом метафоризації мислення, індивідуальність протиставлення: особистість протистоїть матеріальному, абсолют – матеріалізму. У сучасному літера­ту­ро­знавстві поета кваліфікують то як шістдесятника, то як митця, що перебуває за межами цього літературного явища: в роботі ми визначили, що причинами не­чіткого поділу є умовність точки відліку в еволюції письменника, а також датування віршів “Князя роси” та вихід цієї книги. Опираючись на дослі­дження М.Жулинського, Ю.Коваліва, В.Моренця та А.Дністрового, вдалося аргументовано вписати ім’я Т.Мельничука в покоління шістдесятників другої хвилі (відкривачів “молекули метафори”) та постшістдесятників (метафористів екзистенційного спазму).

У другому підрозділі, що має назву “Модерні та постмодерні пара­дигми творчості Т.Мельничука”, простежено домінування у ліриці Т.Мель­ничука модерних та постмодерних ознак, визначено такі особистісні акценти митця: світообраз, екзистенційне самовідчуття та переосмислення, експре­сив­ний суспільний темперамент та гострий національний вектор, зародження і зрос­тання в структурі образів кінцесвітньої безіменності та раціонального пер­соналізму. За тенденційними проявами й динамікою послідовності “розривів” у манері писання між Т.Мельничуком та поетами-офіційниками далі охарак­теризовано митця ще й як есхатологічного прогнозиста з питомою часткою постмодерної апокрифічності. Особлива увага була звернена на гетерогенність образів лірики, пов’язаних з героїчним минулим України та його модерними й постмодерними інтерпретаціями, есхатологічним міфологізмом (зокрема, йдеть­ся про образ Олекси Довбуша). У багатьох текстах Т.Мельничука повто­рю­ється модель поєднання України, кінцесвітньої концепції та безвиході, вона являє собою філософську світоглядну еклектику. На рівні ідейно-тематичної системи визначальними для стилю поезії Т.Мельничука є такі ідеї та мотиви: ідея історичної безперервності, мученицького вінця поета, мімікрії митця, ідея людини-неофіта, протистояння і стратенства, світу-резервації, мотив донкіхот­ства, кохання, втрати сина, мотив смерті за ідею, невротичний, аскетичний, а також євангельські мотиви.

У другому розділі – “Образи як світоглядні моделі в ліриці Тараса Мельничука”, – здійснено безпосередній аналіз цілісної природи образу. Зосередившись на масштабних міфічних образах-комбінаціях, ми виокремили концептуальні, головні засоби міфізації образів світоглядного типу. У підроз­ділі 2.1. “Образ як система; структурна динаміка та код “заґратованої” поезії” доведено, що образи функціонують як інформативні аксіоми: являють собою концептуальне змістове ціле, надаючи висловлюванням експресивності, метаморфічності та апокаліпсичності. Багатозначність образу дозволила поету варіювати в межах сюжету та вибору естетичного відтінку.

Образ – це суперсегментна одиниця автономного мислення поета: на­віть як власне лексичний тип він має паралельні однорідні елементи, є "резервуаром" для ділення на образи-сегменти. Намагання поета вийти в об­разотворенні за рамки автологічного значення і, разом з тим, певного пракоду є порушенням норми реальності як об’єктивного інформативного коду, тра­диції, проте цілком логічно випливає з сутності художнього образу як сис­темного співвідношення феноменологічного та фізичного. В основі образу лежить зв’язок, порівняння  та протиставлення, взаємозаміщення явищ на ос­нові певної ефектної ознаки (метафоричний образ), паралельність і тотожність явищ. Отже, образ нам уявляється як система певних семантичних зв’язків, що здатна утворювати подібні зв’язки ззовні, тобто образ є системотворчий. Разом з тим образ має рівень контекстуального, недомовленого, невербального. Ці смислові рівні, так би мовити, коригують образ як систему смислових зв’язків,  зв’язків із сущим та способом існування образу. Смислову динаміку образу у вірші найчастіше зумовлює есте­тич­на ідея – показ краси природи України, її культури, велич і трагізм її історії, драматична прекрасність творчості та мистецтва. Як тло і субстанція образ сприяє композиційній завершеності твору. Тобто, значеннєве вичерпування об­разу можливе на автологічному та вербальному рівнях, в той час як на не­вербальному рівні образ не може бути завершеним.

Художній образ – замкнута структура, тобто структура в собі. Основа образної структури – зв’язок відношень або система відношень, своєрідний схематичний образно-семантичний скелет. У поетичному творі виникає цілий ланцюг споріднених за асоціаціями та семантикою образів, він є структурою за ознакою зв’язків і часто поширюється з одного тексту на цілий цикл чи й усю збірку. Аксіоматично, що окремий образ, являючи собою фрагментарну мно­жинність складових, сприй­мається як розумовий та психологічний. Основний функціональний апарат образів при цьому такий: локалізація, семантичні на­шарування, залежність від зовнішніх структур, вплив на об’єктні зв’язки, фокус, спрямований на домі­нанту, надобраз. Складність версифікаційних об­разних систем полягає у мно­жинності їх семантичного та естетичного наван­та­ження (поєднанні абстракт­ного й конкретного, романтичного та реалістичного, матеріального та ейдич­ного, мітичного і фольклорного, модерного та пост­мо­дерного), що й визначило тему дисертації й було у ній досліджено.

У підрозділі 2.2. “Витоки поетичного світобачення” встановлено, що поет самостверджується через міфічну модель світоглядного образу, яку зде­більшого “рухають” невдоволені бажання. У ліриці Т.Мельничука наявна яск­ра­ва модель надчуттєвих принципів буття, з підкресленням чогось умогляд­но­го, ірраціонального, осягнення самого себе у світі, світу і Бога, світу як вияву Бога, світу без Бога.

Створюючи вірш, Т.Мельничук наче відновлює первісне світовідчуття, оскільки художній образ – це елементарна спроба повернення у світ первісних вражень, непізнано-невпізнаваного, ефемерного, тотемного, сакрального. Тому образ світоглядного типу має кілька означених якостей в "накладанні", що зумовлюють його метафоризацію та міфологізацію. Отже, чинниками поетич­ного світогляду Т.Мельничука є емоційні субстанції, національні міфопое­тич­ні основи образотворення. Автономними тенденціями характеризується ство­рення міфу про жінку, Матір, християнську Матір та українського libido sexu­alis у площині національної історії, вивищення анімістичності жінки над її при­род­ною красою. Вихідною світоглядною моделлю є єретичність у двох формах – запереченні догм релігії та запереченні політичного нав’язування.

У третьому підрозділі “Моделювання світоглядних картин-образів” ви­значено й досліджено основні типи світоглядних картин у ліриці Т.Мель­ни­чука та принципи їх побудови. Це, зокрема, світоглядна картина-факт і світо­глядна картина-переживання, що є симбіотичними і створюють об’єктивацію світовідчуття. З’ясовано, що образи, символи та метафори є формантами-стриж­нями світоглядних картин поезії, її естетичної та емоційної поліфонії. Ви­значено домінуючі світоглядні картини-образи: сад (множинна транс­фор­мація дерева як розгортання символу плодючості), сонце (осердя космічного мен­талітету ліричного героя, представлене в чоловічій та жіночій іпостасі), місяць, який в жіночій формі – особлива світлоносна стихія, носій сорому за народ (місяць-низ, місяць-срібляр), зоря з яскраво вираженими фемінними ознаками, зокрема, зоря-дівчина, яка виконує повсякденну жіночу роботу, су­міжна з образом жінки-українки. Світ-небо, світ загалом суб’єктивний, індиві­дуально сприйнятий і “переломлений” через події життя. Досліджено, що в будь-якій світоглядній картині лірики Т.Мельничука наявні: абсолют (вишнє), транс­цен­дентність (як непізнаване), субстанційність (як основа, єдність виш­нього і непізнаваного). Внаслідок цього стерті межі між відчутим, побаченим і втра­ченим, тому семантична категорія – “все” від базисного поняття-від­штов­ху­вання “Україна” виростає до масштабів всесвіту, що тотожний світу душі поета. Все це є концептуальним для світогляду Т.Мельничука. Світ під впли­вом архетипальних інтерпретацій бачиться поету як трансформна категорія, матрична змінна.

У третьому розділі – “Образ – структуротворча імплікація лірики Т.Мельничука” – досліджено види та форми образів, здійснено аналіз їх мно­жинно-смислові маніфестації, що, власне, у поєднанні становить структурно-системний аналіз поетикальних особливостей лірики Т. Мельничука.

У підрозділі 3.1 “Символічна форма образу в художній системі текс­ту” з’ясовано, що в поезії Т.Мельничука найбільше авторських символів, по­будованих на відношенні фольклорних, класичних та суспільних форм образів. Символ у ліриці Т.Мельничука – абстрактне і конкретне поняття, асоціація, це також ейдетично-матеріальне поняття. Його експресія ніби розширює пізнання макрокосмосу та екзистенції. Символічна форма образу – цілісна, об’ємна, вона формує в текстах Князя роси загальне, традиційне, полісутнісне. За допо­могою символіки (переважно солярного походження та суміжного з ним) суб’єк­тивні переживання та спостереження набувають максимального гедоніс­тич­но­го ефекту.

Здебільшого символотворення має фольклорний та міфологічний, сти­хійний характер. Значну роль у ньому відіграє процес контекстуальних та власне предметних аналогій. Серед символічних форм образу провідне місце займають стереотипні, фольклорні, оказіональні, індивідуальні, їх семантика не завжди прозора. Часто образи-символи увиразнюються завдяки незвичності словотвірної форми, вибору певного  змісту, що покладений в основу на­йменування ознаки. Поет постійно розширював символічну площину образів, надаючи їм різноманітних значень, найчастіше керуючись практикою на­родного символу та його ідеї. Загалом символіку лірики Т.Мельничука можна поділити на такі групи: рослинна символіка, символіка анімалістичного та предметного значення, символіка кольору.

Символи є універсальним будівельним матеріалом естетичної сфери об­разної рецепції лірики Т.Мельничука, інспіруючи при цьому образні струк­тури, сприяючи їх “руху” в метафізичне, тенденційне. Символ у вірші Т.Мель­ничука зрідка зводиться до конкретної логічної форми, оскільки смисл сим­волу здійснює себе як динамічна тенденція, він заданий, а не даний і про­являється вповні часто у подальших символічних поєднаннях-варіаціях. Отже, образи та символи являють собою у сукупності розгалужену систему полісе­мантичних різновекторних зв’язків та взаємопереходів.

У підрозділі 3.2. “Типи та різновиди образів” досліджено образ як сиг­нал-узагальнення синкретичного та метафоричного типів світовідчуття поета. На рівні образів роси, України, ґрат, жінки і матері, свободи і Карпат, на нашу думку, Т.Мельничук закодував власні внутрішні переживання, які неодмінно сягають праукраїнського міфологічного, сакрального контексту. Отже, саме завдяки масштабності сем образів ліричному суб’єкту “дозволено” знахо­ди­тися у відчаї-пошуку праформ, окремих архетипів, констант української мен­тальності як знаків виходу з тоталітарного середовища, способів позбутися колоніальної психології, комплексу меншовартості. Використовуючи міфоло­гічні образи, образи-символи культури України, рослинну символіку та міти, Т.Мельничук наблизився до давньоукраїнського світоладу і трансформував його. Простота і природність пейзажних образів, особливо ретроспективних образів-згадок про Україну не є спрощенням та нівелюванням пракодів, а намаганням розкрити сутність національного-невтраченого як систему моно­літних неструктурованих явищ. Поет, здебільшого, деталізував і сакралізував явища природи в їх багатоманітності, що так само пов’язане з міфічними ко­дами (сакралізація роси, бджоли, зорі).

Другий підрозділ є аналізом функціо­нального аспекту видових груп та систем образів, їх метафоричних моди­фі­кацій за значенням, походженням, естетичним фокусом, основних символів, архетипних форм та кодів, кольористичного епітета та метафоричних форм. Особлива увага звернена на збірні, локальні, мікро- та макрообрази, полі­асо­ціативні-контрастні, фольк­лорні, притчеві, інтертекстуальні. Аналізу естетико-семантичного потенціалу зазнали абстрактні, ейдичні, тотемні, антро­по­цент­ричні, ретроспективні об­разні моделі. У площині теорії української пси­хо­іс­то­рії досліджено власне історичні, канонічні образи, образи-експектації (споді­вання), образи-табу. За способом сприймання виділено зорові, слухові, доти­ко­ві, смакові та запахові образи. Досліджено символічну, романтичну, інтенціо­наль­ну, класичну об­раз­ні форми, найбільш об’ємна серед яких – символічна. Зна­чення символів розкривається як глобальна етична інформація (позиційна, уза­гальнююча, феноменологічна). Детального опису набуло фольклорне, міфічне походження рослинних, солярних, анімалістичних, орнітоморфних символів.

У роботі акцентується увага на тому, що масштаби образів та символів варіюють, заміщуючи семантику один одного, тому вони не порівнювані. За рівнем естетичного та етичного образи поділені за ступенем фіксування доб­ро­прекрасного, діаноетичного, знижено-емоційного.

У третьому підрозділі “Україна як системотворчий образ-символ” ви­значено, що найважливіше місце у світотворі ліричного героя поезії Т.Мель­ничука займає образ України. Це системотворчий світоглядний образ-символ, проаналізований у трьох його популярних інваріантах: етноландшафтному (во­да/ріки, гори/Карпати, степи/дороги), етносоціальному (село, родина, інди­від/ініціації), інтрасоматичному (емотивно-психологічні стани особистості, між­особистісні зв’язки).

У віршах Т.Мельничука присутній естетико-субстантивний образ-міф України. Він не обмежується націоналізмом та історіософією, тому є функ­ціональним типом візіонеризму. Версифікування поета пов’язане з усві­дом­леним прагненням відродити Скіфію, Київську Русь, Гетьманщину як моделі вільної, гармонійної України. Візії героїчної України надзвичайно поширені в "Князі роси" та "Чазі", це, власне, візії героїв батьківщини та антигероїв, візія українського "плебсу" (вони надзвичайно поширені у творах поетів-гер­ме­тистів, представників київської школи поезії). У ліриці Т.Мельничука псев­догерої та антигерої України створюють враження неперехідності історичної "прірви" між  історією України-держави (України-Русі, козацької України) та України-недержави (радянської України). Субстантивом багатьох націо­наль­них світоглядних кар­тин, корелятом України є Карпати, земля, українська мо­ва та поєднані з ними перманентні візії, ілюзії, латентні та гіпертрофовані переживання автора. Про­аналізовано також контрадикторний стосовно Укра­їни образ – чужину та його візійно-експресивні можливості. Отже, Україна – найбільш експресивний, най­більш системомісткий образ в творчості поета.

Дослідження образності творчості Тараса Мельничука дає підстави у “Висновках” ствердити: проблеми аналізу особливостей індивідуального сти­лю письменника, глибинних художніх структур творів, вивчення поетики – актуальні та своєчасні. Стиль поета-дисидента Т.Мельничука зумовлений сим­біозом язичницького та християнського світобачення, естетичним відчуттям та досвідом “із-за ґрат”, метафорично екзистенційний. Метафора знайшла свій вияв на змістовому та формотворчому рівнях поезії, наклавши свій відбиток на ідейно-тематичні, образні, жанрово-стильові особливості творів. Індивідуальні особливості таланту Т.Мельничука спорадично окреслювалися в дослідженнях М.Жулинського, В.Моренця, Т.Салиги, Б.Мельничука, своєрідність худож­ньо­го мислення поета дослі­див С.Кут. Однак, світоглядні принципи поета, про­явлені на різних струк­тур­но-семантичних рівнях творів, найбільшою мірою – на рівні образу, метафори, що зумовило неповторний тип письма, не були досліджені ґрунтовно. Інтер­претації семантики окремих поетичних текстів міс­тяться у працях С.Кута та Г.Штоня. Аналізу потребувало також питання періо­дизації лірики Т.Мельничука.

Отже, зумовлений дуалістичним світобаченням, естетичним відчуттям та досвідом “із-за ґрат” стиль поета-дисидента Т.Мель­ничука являє собою по­ширено метафоричний “екзистенційний спазм” (за В.Мо­ренцем), де метафора знаходить свій вияв на змістовому та формотворчому рівнях поезії, накладає свій відбиток на ідейно-тематичні, образні, жанрово-стильові особливості тво­рів, впливає на спосіб організації системотворчих чин­ників у них. Індивідуальні особливості таланту, світоглядні принципи поета проявилися на різних струк­турно-семантичних рівнях його творів, найбільшою мірою – на рівні образу, зумовивши неповторний тип письма.

У дисертації наведено теоретичне узагальнення і нове вирішення нау­кової проблеми, що виявляється в потребі вивчення образу та його струк­тур­них модифікацій як головних системотворчих формантів естетичного, твірних поетичного сенсу, буття в поезії Тараса Мельничука. Наукова проблема ви­рішена шляхом з’ясу­вання місця і ролі образно-метафоричної лірики Тараса Мельничука в дискурсі поетичних поколінь ІІ половини ХХ століття, а також шляхом вирішення таких завдань: вивчення особливостей образів-моделей поетичної реальності, розкриття структурних типів образу лірики Т.Мель­ничука, розгляду образів як системи; з’ясування функціонально-семантичного значення образів-домінант та образів-концептів; дослідження основних форм метафори та метафоричного образу, їх місця в ліриці Т.Мельничука.

У результаті дослідження образ, його метафорична та символічні фор­ми, проаналізовані й визнані найбільш знаковими явищами та систе­мо­твор­чими моделями поетики Т.Мельничука. Особливості їхньої художньої орга­нізації, семантики, естетики та функціонування розкрито на матеріалі збірок “Несімо любов планеті”, “Із-за ґрат”, “Князь роси”, “Чаґа”, поезій та циклів поза збірками, як от “Строфи із Голгофи”, поем “Місячне інтермецо”, “Осан­на”, “Калинові ключі”.

В дисертації встановлено, що образ – один із найваж­ли­віших способів світосприйняття та чуттєвого узагальнення, екзистенції лірики Т.Мельничука. Це світоглядний субстантив і концептуальна основа побудови метафори, ме­тонімії та алегорії. А символ та метафора – головні за­соби, якими оперує поет у ліриці як романтичній художній системі. Отже, символ у ліриці Т.Мель­ничука – виражальна сутність явища, що передбачає міфізацію поняття та кодування, метафора – складний, ступеневий семан­тич­ний процес, в основі якого приховане порівняння, один із принципів номінації, когнітивний процес і спосіб світобачення, що було встановлено за допомогою психоаналітичних, феноменологічних та структурно-феноменологічних дослі­джень З.Фройда, Н.Зборовської, У.Еко, С.Павличко, Г.-Ґ.Ґадамера, М.Зубрицької.

Образ, метафора, алегорія та інші знакові для лірики Т.Мельничука яви­ща та процеси, проаналізовані в роботі, засвідчують неповторність індивіду­альної манери митця, виступають системотворчими моделями його поетичної манери. Поезія Т.Мельничука займає своє осібне місце в контексті української літератури, вона не обмежена регламентом якогось одного певного стилю. Ін­ди­відуальний стиль поета, образ і метафора зокрема, модельовані онто­ло­гічною реальністю текстів, екзистенційною глибиною філософських роздумів, транс­формацією жанрів і форм та глибиною контексту.

Отже, творчість Тараса Мельничука в історії української літератури – яскрава і неоднозначна, як і українська література періоду “відлиги” й ди­сидентське мистецтво, до яких вона належить. Відкритість зовнішньому світу, а не позірна демонстративність, вразливість, екзистенційна спазматичність ліричного “я”, образне замилування Україною, Карпатами з їх неповторним міфосвітом, захоплення життям, людськими почуттями, що змінюється на­ма­ганням кинути виклик жорстокості світу, без сумніву, роблять лірику Князя роси вельми помітним явищем українського літературного процесу останньої третини ХХ століття, що заслуговує на ґрунтовні дослідження.